Плисти проти течії

Матеріалізм та ідеалізм

Делія Стейнберг Гусман:[1] Перше запитання дуже просте і випливає з самої назви, яку ви обрали для сьогоднішньої лекції. Чи вважаєте ви матеріалізм та ідеалізм протилежними концептами?

Хорхе Анхель Ліврага: Так, сьогодні наша мова про матеріалізм та ідеалізм, але спершу слід дати стислі визначення матерії та ідеї.

Визначити, що таке матерія, досить непросто. Ще античні грецькі філософи завважили цю трудність. Скажімо, ми називаємо матерією ось цю стіну. Чудово! Але те, що ми сприймаємо, – не стіна, а її відображення в нашій свідомості. Для давніх філософів – це суб'єктивне (natura-naturans), тобто застосування суб'єктивного в об'єктивному через низку якостей, котрі його трансформують (natura-naturatd). У давнину існували і труднощі визначення духу, або ідеалізму. Позаяк «ідея» походить від концепту nous стародавніх греків, то цей концепт збагнути вельми непросто; у певній формі він ототожнюється з «нами самими». Відтак, деякі філософські підходи заперечують усе, що не є «нами самими», тобто все те, що не є дотичним до Я. Все, що не належить до Я, на їхню думку, не існує. Це властиво західному нігілізму та доктрині східної філософії про Майю, або ілюзію.

Втім, це шукання дефініції матерії та ідеї властиве не тільки грецькому світові, а й індуським школам Пракріті та Пуруші. Перші брали за відправну точку матерію, другі – Пурушу, або «універсальний дух».

Чи не найближче підступився до визначення цієї кон'юнктурної взаємодії матерії та духу Кант. Ідеальне він визначив як первинну субстанцію, а матеріальне – як феномен, що відбувається на основі першого стосовно Бога. Відтак, сама субстанція не продукує цей феномен, він продукується у пов'язанні з субстанцією, тобто поміж зовнішнім та Я.

Д.С.Г.: Ви говорили про те, що розуміється під матерією та ідеєю, але нам хотілося взнати, – і це для нас дуже важливо, – чи змінилися з часом бодай трохи ці концепти. Іншими словами, чи так само антична людина розуміла матеріалізм, як ми його розуміємо сьогодні? Чи так само антична людина говорила про ідеалізм, як ми сьогодні?

Х.А.Л.: Звісно, ні. Скажімо, античний матеріаліст Демокріт обстоював атомістичну теорію a-tomas, неподільного. Проте, це a-tomas Демокріта – власне, сутність, а не істота, – не відкидає концепту релігійності, Того, що існує над матерією.

Щось подібне відбувається і серед ідеалістів. Скажімо, коли Платон говорив про nous і проголошував пріоритет ідеї над матерією, архетипів – над втіленою формою, він не відкидав необхідність множинного існування речей.

Античні люди могли бути матеріалістами чи ідеалістами, але вони толерували людей, які думали інакше.

З плином часу, після Декарта і гегельянської механіки, виникає ідея марксистського, або діалектичного, матеріалізму і тотальне й цілковите протиставлення того, що ми сьогодні розуміємо як матеріалізм та ідеалізм. Вже не існує підстав для їх пов'язання; немає жодної можливості для співіснування. Те, що колись було скрайнім дуалізмом, сьогодні є дуалізмом абсолютним. Люди тепер діляться на матеріалістів або ідеалістів.

Як на мене, від давньогрецької доби цей концепт зазнав великих змін. Сучасний загальноприйнятий концепт дуже різниться від античного. Ми скотилися до псевдо-абсолюту матеріалізму або, навпаки, ідеалізму.

Д.С.Г.: Позаяк ви вважаєте, що ми живемо в світі псевдоабсолютів, то які проблеми породжує для людини життя згідно з концептом тотального матеріалізму, так би мовити, розуміння матеріалізму як єдиної форми сприйняття життя?

Х.А.Л.: Безліч проблем, але головна полягає в тому, що, функціонуючи за законами механіки і мавши відповідні властивості (розмір, вагу, об'єм тощо), які розгортаються в механічному зчепленні, матерія розпросторюється на все, а відтак усе розглядається на основі механіки. З точки зору механіки витворюється навіть механічна й егоїстична мораль у розумінні індивідуального егоїзму, або групового чи масового. Відтак, маємо індивідуального егоїста, тобто буржуа, якого цікавить тільки він самий; і марксиста, який клопочеться одним-єдиним соціальним класом, певною кастою, а решта людей його не обходить. Один і другий репрезентують егоїзм. Чому? Та тому, що вони сповідують ту саму механічну систему життя, яка випливає саме з властивостей матерії.

Д.С.Г.: А тепер звернімося до іншого псевдо-абсолюту. Припустімо, що перед нами люди, для котрих ідеалізм є єдиною формою світосприйняття. Які проблеми породжує таке світосприйняття?

Х.А.Л.: Для суто ідеалістичного світосприйняття великою перешкодою є суб'єктивізм – ще одна відміна егоїзму.

Скажімо, хтось каже, що збирається медитувати, читати чи щось малювати. Зазвичай такій людині байдуже до решти світу, їй важлива тільки вона сама, свій внутрішній світ або розчинення в Бозі… Отож, від «Бог у всьому» вона переходить до постави «На все Божа воля», тобто до квієтизму або різновиду псевдо-філософського глупства, якого дійшли деякі індуси, що кажуть: «Якщо парія помирає з голоду, того хоче його карма».

Надмірне вивищення псевдо-духового над усе людське, над усе природне є ще однією формою егоїзму та облуди. Тож ідеаліст живе в своєму духовому світі, у своєму нірванічному світі супокою, де ніщо його не хвилює і не порушає… Та невже ніщо? Його порушає його ніщо або його нірвана.

Якщо я знаю, що сьогодні 1 000 мільйонів людей помирає з голоду; якщо я знаю, що сьогодні інші 1 000 мільйонів людей недоїдають, надіють у стані економічної руїни, не мають постійної праці, то хіба можна поважати себе, незворушно сидячи із схрещеними ногами в padmasana і бурмочучи: «Аит… Я – це все, ніщо мене не обходить, ніщо не зворушує»? Звісно, ми можемо сказати, що страждання тих людей – це ілюзія, майя, але хотів би я подивитись, чи медитував би такий споглядальник, якби його копнули ногою, щоб пересвідчитися в ілюзорності цього світу. Зазвичай про ілюзію думають у стосунку до інших. Коли десь іде війна, стаються якісь катаклізми, землетруси тощо, то кажуть: «Певне, на те Божа воля, що загинуло 10 000 чи 20 000 людей». Та коли щось торкається нас особисто, коли нас грабують на вулиці, ми приходимо додому у сльозах – оце нам болить.

Гадаю, що багато цих виявів скрайнього ідеалізму є облудними і не менш негативними, ніж матеріалізм.

Д.С.Г.: У своїх попередніх бесідах та писаннях ви вельми відверто виклали свою нематеріалістичну позицію, тож у нас виникає запитання: чому Новий Акрополь виступає проти матеріалізму?

Х.А.Л.: На це запитання відповісти легко. Припустімо, що в оці двері заходить лев, а в ті другі – пес. Я маю протистояти більшому і вимушений діяти супроти того, хто становить реальну і конкретну загрозу. Пес навряд чи мене покусає; можливо, він просто щось винюхує або зайшов полащитися. Але якщо на мене кинеться лев, він мене розшматує.

Таким чином, Новий Акрополь виступає проти матеріалізму не тому, що це школа утопічних, екзальтованих ідеалістів, і не тому, що ми не розуміємо доконечність матеріального світу, а тому, що повстаємо проти більшого зла. Адже поміж двох зол одне є безпосереднім і реальним. Це зло вже поглинуло половину світу і зробило атеїстами більшу половину людства. Це зло – матеріалізм, особливо діалектичний. Ми боремося з діалектичним матеріалізмом, ми протистоїмо цьому матеріалізму, і не через його справжню сутність, а через те, що він спричинює і пробуджує в людях. Так само ми противники буржуазного матеріалізму, бо він теж безвартісний і сприяє пробудженню в людині егоїзму, чого філософи прийняти не можуть.

Тим-то ми толерантніші до скрайнього ідеалізму, оскільки сьогодні світ не загрожений тим, що 2 000, 3 000, 6 000 чи більше людей сидять у позі padmasana, запалюють паличку фіміаму і кажуть: «Ми все залагодимо, створивши ментальну форму». Ці люди аж ніяк не вплинуть на сьогочасну історію. Натомість, існування ядерних держав, властивих саме матеріалізму, хай то капіталістичному чи комуністичному, становить неабияку загрозу. Це реальність тут і тепер, і стосується вона нас усіх.

Тож Акрополь більше протистоїть скрайньому матеріалізму, ніж скрайньому ідеалізму, який наразі реальної загрози не становить.

Д.С.Г.: Чи з того, що ви щойно сказали, можна виснувати, що Новий Акрополь є суто ідеалістичною школою, тобто пропонує жити тільки в світі ідеї?

Х.А.Л.: Акрополь – школа ідеалістична, але не в тім річ. Наша школа не має нічого спільного з тими скрайніми ідеалістами, які обстоюють таку собі дихотомію – протилежність між духом, або ідеєю, та матерією.

Ми віримо, що існує одне Ціле, яке має матеріальні, психологічні, ментальні, духові та інші складники. Ми віримо в платонічний та універсальний концепт життя. Віримо, що життя треба сприймати в усьому його розмаїтті. Не варто митцеві відкидати політику; не варто політикові нехтувати науку. На нашу думку, людині цікаво все. Одна й та сама людина може доглядати маленький акваріум і, водночас, керувати великим підприємством, та ще й грати на скрипці. Ніщо не може стати на заваді різнобічній діяльності людини. Ми розглядаємо людину не як механічну деталь, такий собі гвинтик, а в усій ЇЇ величі, в усій її потузі, в усій її здатності охоплювати різні сфери діяльності на своєму віку. Людина – істота багатогранна.

Отож, якщо вже від нас вимагають самовизначення, ми не можемо просто сказати: «ми акрополітяни», бо на ці слова почуємо: «що ви цим хочете сказати?» Тому ми визнаємо себе ідеалістами. Але хочу наголосити, що наш ідеалізм не є відірваним від реального світу, непрактичним чи полохливим. Це ідеалізм у широкому сенсі, коли духове має пріоритет над матеріальним, але не відкидає матеріальне. Існує матеріальне та духове, і все разом існує у великій таїні, яку можна назвати Богом. Ми вважаємо, що людині необхідно не тільки спілкуватися, вести статеве життя, їсти, спати тощо, але й мати домашнє вогнище, можливість усамітнення, друга, подругу, довірника, дещицю любові, слави, гідності.

Оце і є, у загальних рисах, концепт ідеалізму Нового Акрополя: Акрополіса, вишнього міста, пошуку найвищих вартостей для людини.

Д.С.Г.: Наступне запитання стосується юнацтва. Всі намагаються визначити властиві йому ознаки. Але, позаяк на молоду людину покладаються певні надії, кожному кортить висловити свою думку: на що вона здатна і що від неї чекати. Серед різних характеристик, якими її наділяють, існують і супротивні думки щодо того, чи молода людина за своєю природою матеріаліст чи ідеаліст. Чи не поділитеся ви своїми думками про юнацтво?

Х.А.Л.: Гаразд. Як на мене, «молодий» і «старий» не є віковою категорією. Не думаю, що річ у сивині. Дехто вже в двадцятирічному віці не має надії в своєму серці, розчарований у житті і є справді старим. Натомість, ми бачимо інших – сивочолих, з усміхом на устах, з надією в очах, діяльних, скерованих у майбутнє. Ось вони, попри свою сивизну, справді молоді.

Гадаю, що юнак не є неодмінно матеріалістом, а старша людина – ідеалістом. Усе залежить від вдачі людини і від одержаного виховання. Я вважаю, що не можна бути абсолютним ідеалістом, як і абсолютним матеріалістом; кожен має дещицю того й того, про що казав і Платон, тож, незалежно від віку, в нас превалює те чи те.

Д.С.Г.: Коли йдеться про вартісність цих концептів, які ви наразі аналізуєте, зазвичай віддають перевагу тому чи тому.

Скажімо, дехто обстоює думку, що людина вартна матеріальними творіннями, на які вона здатна, зокрема, їхньою кількістю та масштабністю; інші вважають, що її вартність залежить від ідей, якими вона керувалася на своєму віку, і навіть переконані, що світом рухають ідеї.

То чим вартніша людина: матеріальними творіннями, які вона може здійснити або залишити по собі, чи ідеями, які вона обстоювала в житті?

Х.А.Л.: На це запитання не так просто відповісти. Приміром, ми дивимося на якусь картину з певної відстані. Власне, це матеріальний об'єкт, якого можна торкнутися, зважити, продати. Але ж бо хтось втілив у ній свій задум. Либонь, в цій постаті Магдалини є щось таке, що годі назвати матеріальним. Може, тут існує якесь пов'язання матеріального і духового? Як розсудити, чим вартніша людина – тим, що вона залишила матеріального, чи тим, що вона залишила духового? Усе відносно. Що матеріального вона залишила? Автостради і мости, які можуть прислужитися багатьом людям. Це велике надбання, хоча й матеріальне. А якщо її духовий спадок полягає лише в незрозумілих ідеях, викладених у книжці? Читаємо: «Зелені стіни і я: віє вітер, зорі квадратні, я відчуваю, я йду, ліва рука болить мені…» Цей набір думок комусь може навіть видатися поетичним, і він скаже «дивовижно!»; але для мене, щиро кажучи, це марнота.

Гадаю, не слід усе ділити на матеріальне і духове, все треба оцінювати з погляду корисності чи безкорисності, реальності чи ірреальності, раціональності чи абсурдності.

Д.С.Г.: У мене виникло запитання, що не стосується теми нашої розмови. Із сказаного вами випливає необхідність матеріалістичної складової життя – матеріального і об'єктивного світосприйняття, але не менш необхідний і певний ідеалізм – більш суб'єктивне світосприйняття. То яке, на вашу думку, має бути співвідношення цих двох складових?

Х.А.Л.: Без сумніву, це ані сорок, ані шістдесят відсотків; таких критеріїв не існує. Гадаю, нам потрібна складова духова і складова матеріальна; час – для духового і час – для матеріального.

Якби ми були зібралися тут для творчої дискусії з питань літератури, малярства або філософії, то чи сподобалося б вам, якби я грюкнув кулаком по стільниці? Навряд. А якби раптом до мене підійшло на вулиці троє чоловіків з лихим наміром, то чи не безглуздо було б звернутися до них з такими словами: «Зачекайте, добродії! А що ви думаєте про творчість Ель Греко?» Отож, є час для матеріальної складової, і є обставини для духової складової, бо це речі не протилежні, а взаємо-доповняльні, як дві руки.

Д.С.Г.: Як ідеалісти, так і матеріалісти порушують низку проблем сьогодення. На думку ідеалістів, наш світ уражений егоїзмом, незгодою, аморальністю. На думку матеріалістів, наш світ потерпає від нерівності, безробіття та неможливості гідного життя.

Усі ці проблеми існують. Зважаючи на вашу позицію про взаємодоповнюваність матерії та ідеї, як бачить НовийАкрополь вирішення цих реальних проблем, що їх сьогодні порушують і матеріалісти, і ідеалісти?

Х.А.Л.: Якось я казав, що Новий Акрополь – це значно глибша революція у свідомості, ніж може видатись, а не просто якась сукупність теософічних та літературних ідей.

Акрополь – це ре-еволюція, повернення до принципів, до фундаментальних речей. Це не просто гурт молодих людей чи викладачів, якими рухає жага пізнання; це центр, де можна набути нових досвідчень і по-новому подивитися на світ. Це не щось суб'єктивне, це – досвідчення, абсолютно нове досвідчення.

Парфенон на пагорбі Акрополя, Афіни, Греція

На жаль, не обізнані з нашими поглядами люди чіпляють нам ярлики комуністів, наці, чорносотенців і т. ін., використовуючи для того сторінки газет і журналів. Певне, їм бракує інших ярликів. Але ми цілком нове явище. Старісіньке як зернятко і новісіньке як квітка.

На наше переконання, щось залагодити можна тільки в сукупності. Нам потрібне геть інше світосприйняття, геть інше космосприйняття.

Насамперед необхідно пізнати людину. Що таке людина? Які її складові? Дух та матерія, чи ще щось? Чи має людина лише ті можливості, якими ми її зазвичай наділяємо, чи й інші, які ми сьогодні вважаємо неймовірними і які, проте, не викликають сумнівів у тих людей, котрі мають мужність подивитися в обличчя цій реальності? Чи й сам Космос – це лише велика система запалених свічок, які можуть у будь-який момент згаснути? Чи стоїть за цим усім щось таке, що можна назвати Богом, чи якось інакше, але щось всюдисуще?

Нам слід переглянути і поняття часу. Що таке час? Що це таке, від чого жовкне кореспонденція, яку ми зберігаємо? Що це таке, що загинає краєчки давніх поштових листівок? Що це таке, що вкриває зморшками наші обличчя і сріблить наші скроні, що змусило нас вирости з дітей в чоловіків та жінок, що змушує нас плакати і всміхатися? Чому ми іноді щасливі, а іноді сумні? Таких питань багато.

Ми повинні змінити і соціальний порядок у світі. Немає людей чорношкірих, жовтошкірих чи білих; є люди. Треба бачити їхню сутність, а не судити про них лише за зовнішніми виявами. Людина може мати чорне, біле чи жовте обличчя, але ми повинні бачити поза цим обличчям.

Слід бачити те, що криється поза всіма релігійними формами, але бачити безсторонньо. Хай кожен сповідує свою релігію, хай кожен молиться так, як йому до вподоби, але хай поважає інших людей і розуміє, що вони теж можуть мати глибоке чуття божественного, хоча й не стають навколішки перед вівтарем, а обертаються обличчям до Мекки. Розуміння того, що різні форми віри мають право на існування, що різні форми сприймання духової реальності мають право на існування, теж є глибокою зміною, що її пропонує Новий Акрополь.

Акрополь також пропонує певні обмеження щодо права на власність. Власність існує для того, щоб нею користуватися, а не надуживати. Власність для того, щоб її мати і тішитися нею, а не для того, щоб її марнувати чи пускати за вітром. Адже власність, як і вода, належить усім. Відкрутіть кран, пийте собі, мийтеся – річ природна. Але не від'їжджайте у відпустку, залишивши відкритий кран, – це звичайний здоровий глузд і відповідальність перед іншими.

Ми не маємо віри політичним партіям. Акрополь не вірить, що багато чорного кольору може утворити білий колір. Акрополь вважає, що політичне управління має здійснюватись у спосіб, подібний до управління будь-якою наукою. Якщо медиками керує найкращий з медиків; якщо той, хто здобув кращий вишкіл як літун, має в Іспанії вищу посаду, то чом би й людині з кращою політичною освітою, одержаною в університеті політичних наук, не керувати й не управляти всіма іншими?

Не можна бути вільним, нехтуючи право інших людей на життя. Людина повинна жити внутрішньо вільною і поважати свободу інших. Акрополь має деякі застереження щодо книжок, кінофільмів тощо. Існує безліч фільмів про мафію, про Аль Капоне, інших злочинців… А скільки фільмів ви бачили про Сократа, про Августа, про святу Терезу з Авіли? Жодного. Чому, власне, це не цікавить людей? Сьогодні люди втратили будь-які орієнтири і не здатні вибирати. Яким темам віддається перевага в кіно, газетах – скрізь? Може, на першій шпальті з'являється повідомлення про наукове відкриття, текст поеми, що здобула поважну літературну премію, чи відзначений на конкурсі фотознімок? Ні, добродії! Зазвичай ми бачимо фото якогось небіжчика, кримінальника, людину в калюжі крові або кулемет.

Акрополь має на меті і боротьбу з насильством, яке мусить зникнути назавжди, бо всі ми маємо право на життя. Думати треба не про ті концтабори, які були сорок років тому, а про ті, що, можливо, з'являться в році 2000-му Перейматися треба тим, що нас очікує, а не тим, що було і що ми не можемо змінити. У минулому було чимало помилок, але ми не робимо відповідних висновків. Остерігаймося майбутніх помилок, думаймо про наших дітей і наших онуків; думаймо про любих нам людей, про молодь, про наших учнів! Дбаймо про те, щоб у 2000-му році вони мали не тільки електричні дроти, ядерні боєголовки та забруднені ріки, а й знали лебедя не тільки з фотографій і не мусили вдаватися до лазера, щоб побачити зорі на небі. Ми прагнемо світу очищеного, світу чистого в усіх розуміннях: фізичному, психічному і духовому.

Ми закликаємо до загального відродження всіх елементів, до нового спіткання людини з людиною, людини з суспільством і людини з Богом. Це і є Акрополь – вишнє місто, до якого ми всіх вас запрошуємо. Не для того, щоб ви підтримували його як ті колони, а для того, щоб ви відчули живодайний вітер, що гуляє у цій духовій високості, щоб ви могли зреалізувати свої глибинні прагнення. Це світ краси, мармуру і гідності! Хай кожен втілить у життя свої мрії тут і тепер!

Лекція, прочитана 23 червня 1979 року в осередку Нового Акрополя, Гран Вга 22, Мадрид, Іспанія.

Мистецтво завжди бути філософом

Це мистецтво сьогодні майже забуте. Ми виросли в метушні і марноті постійних змін, вічного руху, до якого нас схиляє або нудьга, або фантазії нашої психіки.

«Старий світ», у якому всі ми живемо, все ще міцно тримає нас – своїми порожніми звичками, «маленькими радощами», отупляючим матеріалізмом і строкатістю позбавлених суті релігійних форм.

Нам дуже не вистачає здатності зупинитися й уважно подивитися навколо – адже це один із способів побачити самого себе. Ми йдемо, зневажаючи все, що бачимо, без роздумів, без реальної участі в житті природи, яка є проявом Божественного.

Ми забули, що є речі дорогі, близькі серцю, нехай навіть маленькі і незначні, але зате наші, рідні, які дають тепло серцю і зміцнюють дух. Іноді навіть здається, що ми втратили любов до них.

Гадаю, прийшов час повернути це забуте мистецтво.

У нас є Платон, у нашому розпорядженні «Таємна доктрина», гарна бібліотека… але чи достатньо цього?

Що означає бути філософом? Учитися, проводити заняття, читати лекції, дізнаватися про то, про що раніше не знали? Так… але не тільки. Необхідно відчувати потаємну реальність усіх речей і вміти жити нею. А для цього недостатньо лише робити ті чи інші вправи, сідати у певні пози, виснажувати тіло постом та утриманням, чи впадати в інші крайнощі. Я знаю, що нам не вистачає чогось іншого, більш величного. Нам не вистачає розуміння того, що є речі на перший погляд незначні, але насправді великі і дуже важливі.

Я знаю також, що сам дуже далекий від досконалості і мало підходжу для того, щоб бути ідеальним прикладом філософа. Але, якщо я вже опинився у полі вашого зору і відчуваю потребу розділити з вами маленьку частку свого життєвого досвіду, я спробую перебороти незручність і розповім одну історію з власного життя. Не все можна висловити, але я хочу передати вам свій досвід, сподіваючись, що він опинився корисним для вас.

Кілька місяців я жив на острові Майорка, куди приїхав, щоб писати свою нову книгу і знову відчути зачарування стародавньою магією моря.

Одного разу мої супутники вирушили за покупками, а щоб не шукати стоянку, залишили мене в машині. Вечоріло. Переді мною головною вулицею рухався нескінченний потік туристів: невелике рибацьке містечко влітку перетворюється на центр відпочинку. З бічної вулиці, вже зануреної у темряву, я міг бачити все що відбувається, ніким не помічений, начебто з іншого виміру.

Я бачив людей, які поспішали в різні сторони. Машини, мотоцикли, велосипеди насилу прокладали собі шлях крізь людський потік. Я бачив пари закоханих, які були повністю поглинуті одне одним, і літніх людей, яких ріднила неквапливість і, певною мірою, спільні спогади. Якісь діти бігали, захоплені своїми іграми, що для дорослих залишаються загадкою.

Мені подумалося, що якби раптом усі довідалися, що істина знаходиться там-то і там-то, і її можна побачити на власні очі, то усі кинулися б до неї. І тому щоразу, коли я бачу людей, які йдуть поодинці і кожний у свій бік, серце підказує мені, що шукають вони зовсім не істину. Кожен намагається наблизитися до своєї власної істини, яка віддзеркалює, як правило, його бажання, прагнення, та й взагалі все, що завгодно.

Я побачив перші зірки, які також здійснювали свій рух по небу, і старий вітрильник, що в нерухомості очікував на верфі нового плавання. Мною опанувало дивне почуття. Я зрозумів, що можу бути філософом, не згадуючи ні Геракліта, ні Канта. Звідкись прийшло усвідомлення, що постійний рух речей і живих істот, які шукають чогось, нехай навіть несвідомо, є природним і гідним поваги. Бог є в усьому і в усіх, у кожнім шляху, у кожній надії, у кожній ностальгії. Втратити можливість побачити цю божественну присутність в усьому – це велика помилка. Але ще більша помилка – перестати через це бути філософом. Тому що саме розуміння цієї істини привело мене до тих маленьких прозрінь душі, про які я вам розповідаю, і до багатьох інших усвідомлень, про які мовчу, не знаходячи слів, щоб виразити невимовне.

Раптом я відчув, що з усіма людьми мене зв'язують якісь таємничі узи. Згадуючи про те, що писав великий поет Амадо Нерво, я відчув, що якимось дивним чином усі люди стали моїми братами… Бог… Я сам… Життя… Час… Простір… Все переплелося й об'єдналося в мені.