МАКУНІВ – НАРИС З ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ

© Михайло Іванович Бервецький, 2021

ISBN 978-5-0053-4103-7

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

МАКУНІВ – НАРИС З ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ

Михайло Бервецький

Цю скромну працю присвячую

світлій пам’яті своїх батьків:

Бервецькому Івану Михайловичу,

Бервецькій (Гапало) Марії Іванівні

МАКУНІВ – НАРИС З ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ

ІСТОРІЯ ЗЕМЛІ МОЇХ БАТЬКІВ

Видання 2-ге, доповнене.

Дух нашої давнини. Походження нації

Народи не виникають стихійно, не формуються випадково, під дією

сліпих обставин, Бог творить народ, як певну колективну особистість зі своїми

здібностями, характером та інтелектом. «Усі народи, які Ти створив, прийдуть

до Тебе і поклоняться Тобі» (Пс. 56:9).

Народи є благодатним поживним середовищем для зростання талантів.

Лише народ може оцінити належним чином і зберегти своїх геніїв. Лише в

національному лоні може вповні розквітнути обдарування митця, дослідника.

Формуючи народ, Господь дав йому все, чим він може явити свою

особливість серед інших народів. У цей своєрідний пакет Бог вклав яскраву

схильність до того чи іншого виду діяльності, певного роду відмінності, свій

для кожного утворення характер, силу для захисту та праці й мову як основу

культури. Якщо відсутні деякі з цих важливих параметрів, нація поступово

втрачає свою самобутність або розвивається в скаліченому, неповносправному

вигляді.

Нацією називаємо цілість населення, що його духовні прикмети скриті і

явні (як звичаї, мова) а також антропобіологічні риси становлять виразну

цілість упродовж часу (історії). Трипільські, еллінські і готські основи створили

і наситили обличчя, стержень нашої української нації, дали їй відрубність і

живлові традиції. Зате лише від Київської імперії, що зросла на цих

праукраїнських традиціях, почався блискучий період свідомої української раси.

Сам Київ виріс із трипільських селищ, із еллінського метрополісу, готського

данапарстадиру. На націю в цілому або лишень на її окремі групи мають вплив

домішки. Домішки, які мали вплив на українську націю, розрізняють на два

роди: домішки крові і домішки духовного стану. До перших належать: домішки

кочовиків, кельтів, римлян, трайківців, іранців, кавказців і норманців, до других

– жидів, римлян, поляків.

Національність приймаємо як форму, в якій найкраще, найлегше

улюблено можемо виявити зміст життя, наші ідеали і мрії, і тому вона для нас

повинна мати широкий, універсальний характер і ні в якому разі не повинна

стати синонімом політичних відносин. А ще національність потрібно розуміти

3

як кращу форму життя, як засіб до досягнення цієї мети, то в цьому останньому

моменті національність стає сама метою, ціллю, форма становиться змістом.

Географічне положення

Макунів – село в Україні, Мостиському районі Львівської області. Населення в 2000 р. становило 404 особи. Орган місцевого самоврядування —

Маломокрянська сільська рада.

Велике за площею село, що розкинулось на мальовничих

пагорбах Передкарпаття. Від села до м. Судова Вишня – 14 км, до райцентру

м. Мостиська – 19 км і 15 км до залізничної станції Судова Вишня.

Межею земель села на півночі є одна з приток річки Вишеньки, що бере

початок біля села Мала Діброва, проходить через Шишоровичі і впадає в

р. Вишеньку за хутором Берці. По обидва боки річки було торфовище, що

займало близько 200 моргів. У 50-их роках XX ст. було створено державну

артіль, що нарізала рудавину (торф), яку продавали жителям на опалення хат. В

60-их роках провели рекультивацію цієї площі, яка нині стала пасовищем.

Через центр села із заходу на схід проходить ще одна притока

р. Вишеньки, по обидва боки якої утворилась долина. На схід від хутора Берці

росте діброва площею близько 2 моргів.

Існує легенда щодо походження назви села. На місці сучасного села була

болотиста місцевість, навколо якої росли і вабили око багряні маки. Згодом

болото вирішили осушити, а на його місці побудувати село, маки – зникли, але

у назві села залишились дотепер.

Наукова праця доктора філологічних наук, професора Київського

Національного Інституту імені Т. Г. Шевченка К. М. Тищенка – «Мовні

формування українців» говорить про формування назв міст і сіл наступне: —

Так, і таке бувало. От, наприклад, вдалося натрапити на цілий пласт назв (по

Україні їх сотні), які зберігають згадки про віспу, кір, вітрянку: зрозуміло, що ці

хвороби неминуче супроводжували скотарів-степовиків і передавалися від них

рільникам-слов’янам. На прикладі Дніропетровської області це Хорошеве, Коробчине, Королівка, Курилівка, Спаське, Морозівське, Дерезувате, Нехвороща, Перещепине, вдсх. Мак-орт-івське. Остання назва якраз і дає

привід показати сучасний стан опрацювання цього пласту. У топонімах цього

типу особливо вражає, що наші предки прекрасно розбиралися, від кого

прийшла хвороба, хто саме насіяв того «маку» (віспин) на обличчя небагатьох

живих перехворілих – саки (скіфи, основа шут-), волохи, влахи (кельти), ґоти

чи хини – гуни, онгури, авари (обри)! Це стає очевидним з назв таких сіл, як

МакСАКИ Чг <сак- «самоназва скіфів», – пор. м. САКИ у Криму або с. САЧки

Зп (в Росії МакСЮТово, МакСЮТино <σκυθ- «скіф»), МокЛЯКи, рос.

4

МакЛАКово <влах- «волох, кельт», МакОТЕРти Рв <отер- «ґоти», МакИШин

Чг, МакІЇвка Дц <хини «гуни», Лв <ун-, ул- «гун», МачУЛИЩа МакУНів

См, МакУШиха, МакОШин Чг <*õc-, õш- «гун?», МакАРів Кв, МакАРТетине

Лг <*обр-т- «авари», Ма-КЕДони <ґети?, Мак-АЛевичі <алани? Так само

РябУХи, РябИНа См <хини «гуни», РибОТень См, РибОТин Чг <от- «ґот», РибАСи См <ас- «яс, осетин», Риб’ЄНЦеве <*іванц-, янц-, РибАЛЬче <*овл-?

У назвах ДзюБРове, ЗюБРиха, ЗубОТРясівка, ДзюбАНівка так само вжиті

знайомі морфеми (о) бр- «аварин», отр- «готи», ан- «гун» – тільки тепер у

сполученні зі словом дзюба «рябий після віспи».

Перша письмова згадка про Макунів датована 1466 роком.

До 1648 року село називалося Маковнів, тому й понині його мешканців

зовуть макувенами.

1524 року село було знищене татарами.

Княжий період

«Гомоніла Україна, довго гомоніла,

Довго, довго кров стежками текла – червоніла.»

«Треті півні» Т. Шевченко

Наш народ перебував 400 років під Польщею, 150 років під Австро-Угорською адміністрацією, знову під Польщею і комуністично-совєцьким

режимом, пережив монголо-татарське іго, дві світові війни (які точились на

наших територіях), а також дві невдалі спроби вибороти незалежність в

державі.

Галичани спільно зі словаками, чехами, хорватами, поляками належать

до західної гілки слов’янських народів, саме тому населення Галичини на рівні

суспільної свідомості значно більше зорієнтоване на західно-європейські

цінності, і це простежується в історичній, культурній та генетичній спільності

галичан з багатьма європейськими народами.

Наші землі належали до Галичини, яка відігравала провідну роль серед

українських князівств, що з кінця 11 ст. відокремилася від Києва. Князі

Ростиславичі правили тут у трьох князівствах: у Перемишльському – Рюрик до

1092 р., Звенигородському – Володимир до 1124 р. і Теребовлянському —

Василько до 1124 р. Їхня влада сягала між Карпатами і Дністром. Князь

Володарко (1124—1153) син володаря, об’єднав 1141 р. всі три князівства в одне

Галицьке з центром в Звенигороді, яке він боронив від агресії Польщі, Угорщини і навіть Києва. Володарко переніс у 1144 р. свою столицю до міста

Галича, яке лежало на перехресті торговельних шляхів. Від столиці Галича

країна дістала назву Галичина.

5

Під Польщею (до 1764 р.)

«Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?»

«Ой скоро світ буде, прокинуть ся люде,

У всяке віконце засіяє сонце!»

«Заспів» П. Куліш

Протягом 1349 р. Галичиною правила боярська рада на чолі із старостою

Дмитром Детьком. По його смерті 1349 р. польський король Казимир III за

допомогою угорців захопив Галицьку Русь. У 1370 р. після смерті Казимира III Галичину, за попередньою умовою, поляки змушені були віддати угорському

королю Людовіку як плату за союз. У 1385 р. польською королевою стала дочка

Людовіка Ядвіга. Вона через два роки приєднала Галичину до Польщі. Відтоді

за порозумінням Польщі, Литви та Угорщини, Галичину з Холмщиною

приєднали до Польщі. Упродовж свого панування (аж до 1772 року) польські

королі продавали, дарували за різні заслуги чи просто з власної ласки села і

містечка своїм вірнопідданим вельможам.

1435 р. заведено польський господарчий устрій у селах (панщину), залежність селян від власників маєтків. Протягом наступних ста років

відбулося їх повне закріпачення. Панщина становила 52 дні на рік роботи у

пана. Селянин міг не відробляти панщину, внісши певну суму грішми.

За часів польського панування всі землі села належали до коронних

земель Перемишльських. Селом як королівщиною управляв шляхтич Станіслав

Гербурт, який на сеймі 1555р. мав претензії щодо його безпідставного

отримання на довічно Маковнів (втратив на нього права, але зберіг доживоття).

Від 1768 року село було у власності Юзефа Мєнчиньского, який придбав

його за 1516 польських злотих з допомогою Катерини Потоцької. Потоцькі —

великий рід спольщених українських магнатів, що походили зі села Золотий

Потік на Стрипі (теперішня Тернопільщина). Деякі представники цього роду

були у XVIII ст. найбагатшими магнатами у цілій Речі Посполитій і мали

маєтки по всій Україні, а потім зберегли своє становище і за Австрії і за другої

Польщі. В 1781 р. власник села, Юзеф Мєнчиньский – воєвода черняховскі, мама якого була старостою ордену Святого Станіслава біскупа Кавалерові, звернувся до адміністрації генерального біскупа Перемишльського з грамотою-рекомендацією про потребу призначення Василя Івановича на пароха в с.

Макунів в храм Даниїла Стовпника. Воєвода запевняє, що він буде добрим

парохом християнської громади і слугою Божим.

6

Під Австрійською Адміністрацією (1765—1918 рр.)

«У всякого своя доля

І свій шлях широкий»

«Сон» Т. Шевченко

1772 року розвалену кріпосницькою системою та внутрішніми чварами

Річ Посполиту розділили між собою сильніші сусіди – Прусія, Австрія та Росія.

Австрія захопила повністю Галичину, частково Поділля та Волинь. В цьому ж

році Австрійські війська вступили на ці землі. Через два роки, 1774 року

офіційно утворено нову провінцію у складі Австрійської імперії – «Королівство

Галіції та Льодомерії», тобто таким чином відновлювалася назва (латинською) давнього Галицько-Волинського князівства, що вживалося ще з XIII ст..

Офіційне прийняття такої назви австрійською владою начебто засвідчувало

своєрідне визнання нею історичного пріоритету прав українців.

У 1783 р. розпорядженням цісара Йосифа II кладовища біля храмів мали

бути ліквідовані, могили навколо них знесені, крипти мали бути звільнені, ховати в криптах заборонялося.

У цьому ж році у Львові для освіти і виховання греко-католицького

духівництва, за єпископа Білянського цісарем Йосифом II заснована греко-католицька Духовна семінарія.

Імператорським патентом з 20 лютого 1784 р. було запроваджено ведення

церковних метричних книг на Галичині.

Після поділу Польщі Ю. Мєнчиньский продав с. Макунів назавжди за

29300 ринських злотих.

Таблиця 1

Таблиця 2

7

Відмінно від Польщі, Австрія почала дбати про розвиток набутих земель, і українці переживали деяке культурне, релігійне і господарське відродження, хоч влада в Галичині й надалі була в польських руках, залишках колишньої

польської держави.

Більшість з 2,4 млн. західних українців Габсбурзької монархії на початку

XIX ст. жили в Східній Галичині, інші – на Буковині та Закарпатті. Соціальна

структура українського населення була досить простою: 95% його становили

незаможні селяни. Налічувалось близько 2000 родин священиків. Вищі верстви

становили, переважно, поляки або полонізовані українці. Абсолютною

більшістю нечисленного міського населення були євреї. Галичина була одною з

найбідніших регіонів Європи.

Після пана Ю. Мєнчиньского до 1848 року власником села був пан

Ольшевський, а згодом село купив пан Альбін Вольдемар Вольфрам. Після

смерті поміщик був похований на сільському цвинтарі. До сьогодні зберігся

надгробний камінь на його могилі.

Нелюдська система кріпацької залежності довела до краю терпіння

селянства, гальмувала загальносуспільний поступ. Раз у раз вибухали селянські

повстання. 1848 року країни Європи переживали «весну народів» – хвилю

революційних виступів за рівність громадянських та національних прав, за

економічні реформи. Не оминули вони й Австрійську імперію. Березень 1848

року став у Галичині кульмінацією антифеодального руху, що тривав вже

кілька років. Вибухнуло повстання у Львові. Австрійська влада придушила

його військовою силою, але змушена була піти на поступки, зокрема дозволила

ряд громадянських свобод, у тому числі скасувала кріпацтво.

22 квітня 1848 року з′явився циркуляр галицького губернатора «Про

знесення панщини та інших данин підданчих“. У ньому зазначалося: „… У

Королівстві Галіції та Льодомерії всілякі роботизни панщизняні та данини

підданчі за винагородженням, що свого часу має бути визначеним на кошт

уряду, зносяться. Існуючі служебництва залишаються непорушені, а

винагородження за таке буде визначене згодом».

Кріпацтво, що сотні літ гнітило селянство загарбаних Польщею, а потім

Австрією українських земель, впало. Великдень 1848 року був найщасливішим

для галицьких селян. Однак за даровану цісарем волю селяни мали сплатити

своїм панам відшкодування.

В середині XIX ст. в Галичині пройшла чергова хвиля урядового

землевпорядкування і вдосконалення податкової системи. Крім детального

перепису земельної власності, складалися кадастрові плани кожного села, містечка. Це дозволило з великою точністю нанести складену за

триангуляційною методою карту меж села чи міста, громадської, великої або

домінальної, духовної, малої приватної власності. Точно визначено геометричні

8

форми, рід управи кожного клаптика землі (рілля, луки, пасовисько, сад, ліс, город, ставок, річки, болото, неугіддя, дорога, двір, під будівлею). На одиницю

площі кожного класу певних угідь встановлювалася норма прибутку, тут же

визначався загальний прибуток з ділянки та сума податку. Таким чином, і

держава, і власник чітко знали, скільки землі в користуванні, де межі, скільки

належить платити податку.

Відповідно до звіту про оплату податків за землю в 1821 році було 115

власників землі – платників податку.

Читаючи в державному архіві картотеку землевласників і платників

земельних податків ґміни (с. Макунів) Мостиського повіту коронного краю

Галіція, бачимо, що в 1883 році було 168 платників податків (господарств). В

більшості вони мали до 10 моргів поля, але більше 10 господарств мали від 10

до 15 моргів, а пан Гампель Антон, який проживав в будинку за №106, мав

більше 25 моргів, Колодій Федір мав 26 моргів, також було біля 10

господарств, що були малоземельними (менше 1 морга землі). Загальна

кількість землі, яка належала жителям с. Макунів, становила 2458 моргів, куди

входило домогосподарство, орана земля, пасовища, долини і ліси. Невелика

частка землі була громадською (спільною).

З податкових накладних за 1883 рік дізнаємося, що в будинку №77

проживав пан Альбін Вольдемар-Вольфрам, якого називають тодішнім

власником села, це навпроти церкви (де донедавна проживала сім»я

Іваницького Івана – в побуті Макар). За податковими відомостями 1821 року

тут була корчма дворска. Перші корчми почали зявлятися в Галичині ще в 11-му столітті. В корчмах проводилися торгові операції. З 13-го століття корчми

поширилися і по селах. Тут зустрічалися зі знайомими, купували сіль та

ремісничі вироби, мед, вино, пиво, з 17-го ст. горілку, а також просту їжу, яку

готувала жінка корчмаря. Був припис, який забороняв шляхті займатися

торгівлею під загрозу втрати титулу, тому корчми віддавали в оренду жидам.

Кожен кочмар мусив скласти присягу, що іншої горілки, окрім панської чи

церковної, не смів брати на продаж. Корчма завжди належала дідичеві разом із

пов’язаним з нею правом вишинку. Однак сам він тим правом ніколи не

користався, а орендував зазвичай жидові. Жид порядкуючи в корчмі протягом

кількох поколінь, перетворювався на дуже поважну особу в селі. Опановуючи

усю дрібну торгівлю, скуповував яйця, курей, масло, а також надавав дрібні

кредити, які були небезпечні тому що шалено зростали. Орендар був особою

погорджуваною селянами, але по суті справи панував над ними і немилосердно

визискував, концентруючи в корчмі все життя села чи околиці. Що було

незмінним у корчмі – то горілка і сіль. Це те, чого ніколи й ніде не могло

забракнути о будь-якій порі дня і ночі. У корчмах кожен міг знайти собі

розраду, бо ж недарма й говорилося: “ Як біда, то до жида». У багатьох святий

9

день неділя починався з того, що хлоп заходив до церкви, а закінчувався тим, що виходив з корчми. Парох села Бобятина так говорив про корчми: «Ні один

дім на світі не має на своїй совісті стільки жертв нужди, як корчма, то п’явка, що живиться людською кров’ю, то кузня нещасть для тих, що п’ють горілку, то

бездонна студня, де люди затоплюють весь свій добробут, цілу свою долю. Той

хто іде до корчми, входить до неї з розумом у голові, з грошима в кишені і з

Богом у серці. Розум топить у горілці, гроші забирає шинкар, а Бога з серця

проганяє гріх пияцтва… Маємо в Галичині двадцять дві тисячі корчем, платить

за них наш нарід сто мільйонів корон. О, бідний мій народе! Коли пробудишся і

обтрясешся зі свої біди? Твої діти через горілку ідуть до криміналів, а діти

кочмарів – до шкіл». За паном Вольфрамом записано 3,14 морга землі, саме за

цього пана при побудові нового храму 1880 року було змінене місце для храму, і він постав на сьогоднішньому місці.

Землі села поділялися на окремі дільниці, за якими закріпилися певні

назви. Ось вони: За гора, За сосна, За вербинські, Садки, Заперні, Гай, За гаєм, Селиска, Чебановка, Луг для пасовища, Озеро, Св. Даниїла, Загомінка, Передселлє, Лиса гора, Берці, Від Мокрян, Могіла, На глинці, Фільварок, Діброва, За ліском, Високи, Луг панський, Стависько.

Гортаючи сторінки метричних книг парафії УГКЦ с. Макунів-Малі

Мокряни у центральному державному історичному архіві України м. Львів пл.

Соборна 3а., бачимо: на початку 19 ст. в с. Макунів було 120 номерів

(дому˗господарів) сімей. Народжувалося близько 30 дітей в рік. Помирало від

10 до 24 чоловік. Найбільша смертність була в 1794 і 1831 рр., коли померло 60

і 84 чоловіки відповідно, через спалах епідемії холери.

На початку 20 ст. у с. Макунів вже було 220 (номерів) домів.

Народжувалось щороку 65—80 дітей. Народжуваність впала в роки Першої

Світової Війни 1914—1918 рр. до 35 дітей.

Таблиця №3

10

11

У 1900 році у Східній Галичині проживало 4,7 млн. чоловік, з яких

близько 63% становили українці, 23% – поляки, 13% – євреї. Більш ніж 90%

українців у Галичині були селянами. Нещадно визискувані польськими

власниками землі, самі селяни були дуже бідними, здебільшого мали менше

5 га, жили в постійних боргах та позиках, що їх давали переважно єврейські

лихварі (річна процентна ставка становила 41…104%, іноді доходила до 500%).

Селянство було вимушене продавати свою землю на публічному торзі. Брак

промисловості не давав альтернативи у виборі праці. Все це спричинило велику

еміграцію з Галичини. Між 1890 і 1914 роками більш як 500 тис. українців

емігрували до Канади, США, Південної Америки. І інші виїжджали на сезонні

роботи до Німеччини, що приносило певну допомогу незаможним селянам.

Щорічно на тимчасові роботи виїжджали до 100 тис. людей.

Жиди займалися преважно комерцією на усіх рівнях, банківською

справою, виконували обмінні операції і слугували посередниками при

численних оборудках. Їх відразу впізнавали за одягом, своєрідними барвистими

накидками і широкими хутровими шапками в тому випадку, якщо вони не

носили довгих сюртуків, доволі часто засмальцьованих, і капелюхів за

німецькою модою; впізнавали їх також за довгою бородою і довгими пейсами, які вони відпускали під вухами. Обійтися без них було неможливо: вони вміли

роздобути вам усе, що б ви не забажали.

1 серпня 1914 р. почалась війна між Австрією і Росією, яка стала Першою

світовою війною. Вона протягом наступних 4 років принесла жахливе

спустошення. Після війни, 1 листопада 1918 р., Галицькі землі оформились як

Західно-Українська Республіка. Польща з допомогою Антанти послала війська і

зайняла Галичину.

23 червня 1919 року при укладенні так званого Версальського договору, Польську державу визнано провідними країнами Антанти. Вони фактично й

схвалили анексію Західної України та Західної Білорусії. Окремим пунктом

зазначалося, що в Польщі повинні бути гарантовані права національних

меншин. Наскільки Польща дотримала даного слова – добре відчули на собі

українці цих поколінь. 18 березня 1921 радянська Росія і Польща підписали

договір, в якому кордоном між ними визначено річку Збруч.

12

В 1924 р. уряд Польщі заборонив вживати українську мову в державних

документах східної Галичини, яка входила до її території. Греко-католицька

церква, хоч і була захищена особливою угодою- конкордатом- між Польщею і

Ватиканом, не надала її священникам гарантованого захисту від державних

репресій. Їх карали за вживання української мови або українських форм

прізвищ при заповнені метрик. Це викликало активний супротив населення.

Польська

влада

відповідала

українцям

жорстокими

репресіями.

Західноукраїнські політики могли сподіватися на вирішення національних

проблем лише у полум’ї нової війни, подих якої вже чувся в повітрі.

8 червня 1930 р. члени громади с. Макунів створили осередок товариства

руханкового і сторожі вогневої Луг, вони просять Високе Воєводство

затвердити їх статут і дати дозвіл на існування товариства Луг в с. Макунів

Мостиського повіту. Голова – Кутний Микола, писар – Фольтович Михайло, члени основателі: Кравець Микола, Кобилка Михайло, Бервецький Данило, Маньковський Іван, Шидлівський Стах, Церковний Стефан, Фольтович Іван, Гринчук Іван.

Цілі товариства:

А. Гуманітарні:

1. Нанесення помочі при пожарах.

2. Нанесення помочі при повенях.

Б. Культурно-освітні:

1. Поширення просвіти між членами.

2. Ширення замилування до руханкових вправ і спортивних ігор.

3. Піддержування товариського життя.

24.05.1931 р. в с. Макунів жителі села створили кружок Краєвого

товариства господарського «Сільський господар». Відповідно до статуту метою

товариства є: гуртувати хліборобів для збереження їхніх станових інтересів, для

піднесення сільського господарства, для плекання сільсько-господарської науки

та піднесення добробуту і культури українського хліборобства. Основателями

кружка стали: Крукеницький Федір, Савіцький Федір, Коваль Іван, Бенцак

Захар, Базиляк Павло, Кравець Андрій, Коваль Юрко, Різничок Іван, Шидлівський Роман, Бундзила Іван. Реєстрація кружка відбулася 26. 07. 1931 р.