- -
- 100%
- +
© Володимир Безверхній, 2016
© Людмила Безверхня, 2016
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
Розділ 1. Дискусія
Годинник безтурботно рахував хвилини. У цій великій просторій кімнаті він був надійним вартовим: спокійним, впевненим і розсудливим. Біля вікна, яке було майстерно зроблено у вигляді арки, у клітці з позолотою дивовижна пташка, схожа на казкову, наспівувала приємну пісню. Різнобарвні квіти на підвіконні простягали до сонця зелене листя. Забраження середньовічних замків на шпалерах доречно співіснувало з меблями старовинних зразків та виставкою зброї різних часів на стіні.
– Любий, допоможи відкрити ананаси, – жіночий голос, що нагадував дзюрчання струмка, вніс невеличкий хаос в гармонію, що існувала тут. Збуривши часові виміри, сюди повернулося відчуття реальності.
– Оленко, моя прекрасна Оленко, я йду тобі на допомогу, – пафосно-іронічно прозвучала відповідь. Спочатку здалося, що ці слова належали лицарю у дорогих обладунках, який охо-роняв середньовічний замок, зображений на шпалерах. Та несподівано лицар обернувся і виявився високим, міцним, атлетичної статури чоловіком з густим чорним волоссям. Він наблизився до дзвінкоголосого птаха, кинув йому зерна і попрямував до дверей.
У просторій кухні готувала вечерю господиня цього дому. Висока, з виточеною фігурою та довгим блискучим русявим волоссям, старанно заплетеним у косу, вона була схожа на казкову красуню Олену Прекрасну. Навіть виконуючи буденні обов'язки, рухалася настільки граціозно, що здавалося, наче вона не ходить, а пливе білим лебедем.
– Макс, ось робота для тебе, – звернулася красуня до чоловіка, який тільки-но увійшов і показала тоненьким пальчиком на банку з блискучими соковитими дольками заморського делікатесу.
– І навіщо тобі потрібна ця кулінарія? – усміхнувшись, похитав головою лицар, покірливо виконуючи наказ. – Скільки я тобі казав: найми людину, щоб займалася хатньою роботою і насолоджуйся життям.
– Припини, – відрізала Олена. – Цього ніколи не буде. Я нікому не дозволю тут господарювати. Життєві принади від мене все одно не втечуть. – Вона обвела прискіпливим поглядом кухню і залишилась задоволеною.
– Ще півгодини чекати, – зітхнув Макс, сідаючи на стілець.
Дружина налила кави і поставила перед ним невеличку чашку з зображенням закоханих на березі річки. Тонкий аромат вишуканого напою розлився довкола.
– П'ятнадцять років минуло, а ви й досі нерозлий вода, – мовила жінка, сідаючи напроти. – Невже таке може бути в наш час?
– Може, – впевнено сказав Макс. – Адже існує вічне кохання, – і його погляд потонув у зелених очах Олени. – Пригадуєш, як ми вперше зустрілися? Від долі нікуди не втечеш…
Спогади одразу полонили їх і мандруючи хвилястими стежками минулого, вони втратили відчуття часу.
Мелодія знайомої пісні повернула закоханих у реальне життя. Гості вже кілька хвилин чекали за дверима, натискаючи кнопку дзвінка.
– Я відчиню, – Макс швидко встав і пішов у коридор.
Першим увійшов невисокого росту повнуватий чоловік. Він механічно провів рукою по акуратно підстриженим вусам та гострій маленькій борідці. Потис руку Максу і через його плече заглянув у кімнату.
– Степане, сьогодні ти скуштуєш всі свої улюблені страви, – мовив Макс. – Так що спокійно роздягайся і проходь до зали.
– Ми без дружин, як домовлялися, – сказав другий гість. Він був худорлявий, як для свого високого росту, з густим волоссям, якого де-не-де торкнулася сивина. Прямий відкритий погляд, високе чоло і широкі скули робили його схожим на завзятих козаків. Тільки оселедця та шаблі не вистачало, щоб відтворити образ пращурів. – Твоя Олена буде єдиною найкоштовнішою прикрасою нашого свята.
– Дмитро, між чоловіків повинна бути жінка, – мовив Макс. – Щоб не забували, що крім їхніх важливих розмов і надзвичайних справ по вдосконаленню людства є ще чарівна і до кінця не пізнана частина людства, яка і дарує всім нам життя.
– Молодець! – вигукнув Дмитро і щосили ляснув Макса по плечу. Від такої люб'язності той ледь встояв на ногах. У відповідь він миттєво прийняв боксерську стійку і різкий прямий влучив другу у груди.
– Ці бійки коли-небуть припиняться, – сердито звів брови Степан. Він швидко схопив Макса та Дмитра за руки і потягнув за собою.
Голосно сміючись, всі увійшли до великої кімнати. Тут не було нічого зайвого. Сучасні меблі ручної роботи доречно розмістилися вздовж стін. М'які крісла гостинно запрошували сісти і відпочити. Картини відомих художників із зображенням прекрасних пейзажів додавали затишку і надихали на приємні спогади. Всю цю красу освітлювала срібляста люстра з неймовірними візерунками. По центру був накритий стіл за останніми примхами моди. Вишукані страви виглядали настільки апетитно і від них розповсюджувався такий чудовий аромат, що хотілося одразу скуштувати все, забувши про правила етикету.
– Вся ця заморська кухня не зрівняється з варенничками з сиром та борщиком з пампушками, – вигукнув радісно Степан, помітивши свої улюблені страви.
– Прошу до столу, дорогі гості, – привітно мовила Олена. Цієї миті вона була схожа на фею, яка невидимою чарівною паличкою перетворювала все у казку.
Залунала приємна музика, стираючи і гублячи в минулому плин років. Якби не сивина у волоссі чоловіків та непрошені ледь помітні зморшки, можна було подумати, що тут зібралися добрі друзі на студентську вечірку.
– От скажіть мені, хтось із вас думав п'ятнадцять років тому, що наші мрії, точніше плани, здійсняться? – вигукнув Макс, відкидуючись на спинку стільця.
– Я знав про це, – впевнено відповів Степан, приглажуючи борідку. – Ще у шостому класі я вирішив: буду тільки медиком і все. Це шляхетна професія, гідна того, щоб їй присвятити життя.
– Твої гучні слова, звичайно, приємно чути, – сказав Макс, не зводячи погляду зі співрозмовника. – Але, що ти маєш від цього? Тісний кабінет в одній із багатьох лікарень? Малу зарплатню і постійні зітхання пацієнтів про їхні болячки?
– Відповім, – спокійно мовив Степан. Повільним рухом відклав виделку і відсунув тарілку з делікатесом. – Я щасливий, що можу допомогти людині одужати. Щасливий, коли бачу, що погляд пацієнтів, як ти кажеш, повний відчаю і безсилля, стає спокійнішим, в ньому читається віра в силу медицини, а коли хвороба залишається позаду, скільки в ньому радості і вдяч-ності. – Він склав руки у замок і зіщуривши очі крізь скельця окуляр глянув на друга. – Не все в цьому світі вимірюється грошима. Старі слова, але дуже влучні.
– Ми друзі, тому можемо говорити один одному будь що, не ображаючи, – Макс нахилився трохи уперед і поставивши лікоть лівої руки на стіл, продовжив. – Але для мене все, що ти наговорив тільки що, звучить не переконливо. Ти кандидат наук, працюєш над докторською і щодня лікуєш і лікуєш людей. І нагорода за ці труди – тільки подяка? Ні, це дивна життєва позиція.
– Успішному бізнесмену такі речі не зрозуміти, – посміхнувся лікар, обводячи поглядом кімнату. – В таких палатах жодна думка про людські страждання не прийде.
– І не потрібно, щоб приходила, – втрутився у розмову Дмитро. – Кожному своє. Цей мозок, який, до речі, досить добре працює (адже заробив свої мільйони), не здатен сприймати інформацію про такі речі як співчуття чужому.
– Я не позбовлений серця, заспокойтеся, зі мною все в порядку. Але ми мислимо різними категоріями.
– Ми надто різні, але якимось дивним чином тримаємося один одного і ще досі не розсварилися. – Дмитро голосно розсміявся. Потім підвівся і ставши позаду стільця і поставивши руки на його спинку, звернувся до Макса. – Вибач, та я на боці Степана. Захворіти може будь хто, з грошима і без. Але гроші можуть бути безсилими перед деякими хворобами.
– Облиш, є гроші, і лікі потрібні зроблять, – відчеканив Макс. – Краще скажи, де ті приголомшуючі результати, про які ти говорив спочатку? За три роки роботи замало досягнень. А ми вбухали в твій проект вже чимало грошей.
– Максе, ти ж знаєш, що за такий короткий час все не зробити. Це багатоетапні дослідження. Коли вдасться синтезувати потрібну речовину, її дію треба перевіряти на твариних. На клінічні дослідження теж потрібен час, – сказав Степан, підтримуючи друга.
– Знаю, знаю, – махнув рукою Макс. – Ви завжди можете гарно відбалакатись. Але я хочу, – він зробив наголос на слові «хочу», – щоб все відбувалося швидше. Всі ці ваші мрії, плани, чи ще якось назвіть їх, мене втомили. Я сподівався на цій ідеї заробити гроші, – він незадоволено зітхнув, – але віз і досі тут.
– Бажання мало, – сказав Степан. – Багато вчених у цілому світі прагнуть вирішити цю проблему. На землі від вірусних хвороб гинуть мільйони. І якщо хтось зробить препарат, який подолає віруси, це буде справжнє диво.
Степан сів на стілець і якусь мить мовчав, відвівши погляд від друзів. Він начеб-то поринув у якісь спогади, що примусили його міцно стиснути губи і прикипіти до підлоги, як при виді страшної істоти. Нарешті глухим голосом він додав:
– На моїх очах померла людина від такої хвороби, – обличчя лікаря стало блідим. – Я… я до останнього боровся, але був бессилим. Я досі бачу ті очі, і пам'ятаю, як смерть повільно і вперто вчепилася своїми незграбними пальцями в того чоловіка, начеб-то насміхаючись наді мною.
Макс мовчки кілька разів швидкими кроками пройшовся кімнатою. Нарешті зупинився біля друзів і поклавши їм руки на плечі, сказав:
– Давайте припинемо згадувати сумні історії. Їх є чимало довкола. Все! Вистачить! Хай вам грець, такої мряки нагнали, – і він провів кілька разів руками у повітрі, наче хотів розвіяти сум.
– Послухай, улюбленець долі, – різко мовив Степан. – Згадай, як чотири роки тому захворіла твоя краля, – він глянув на Олену. – Якби не антибіотики, ще не відомо, чи спілкувалися б ми тепер. Вам пощастило, що існують тисячі різноманітних хімічних сполук, які будь-яким бактеріям не залишають шансів. Але якби це трапилося п'ятдесят-шістдесят років назад, тоді медицина була б безсила.
– Так, – підтвердила жінка. – Я пам'ятаю все, наче це відбувалося вчора. Мені було нестерпно боляче. Я приймала якісь таблетки та нічого не допомагало. Мені тоді здавалося, що все навкруги змінилося, не було жодних позитивних емоцій, тільки біль, що не відпускав. У відчаї я звернулася до Степана. Він миттєво зробив аналізи і прописав лікування. Після уколу антибіотика я відчула, як по тілу пробігала хвиля полегшення, що знищувала біль. Навіть не вірилося, що таке може бути.
– Тому я і погодився фінансувати проект, – відповів Макс. – Добре, грайтеся далі, не буду вам заважати, – нарешті посміхнувся він.
– Ти вважаєш нашу роботу грою? – уважно подивився на нього Степан і його очі налилися кров'ю. – Звичайно, дякую, що ти допомагаєш нашій лікарні, оновлюєш фонди. Апаратура, якиу ти купив прекрасно працює… – він хотів додати ще щось, але Макс його перебив.
– Не гарячкуй. Годі сердитись і рахувати, хто чим відзначився, – сказав він своїм звичним спокійним і впевненим голосом. – Дотримуючись нашої традиції, хочу запросити вас на відпочинок. Нам треба розвіятися.
– Погоджуйтеся, – благаючим голосом звернулася до гостей Прекрасна Олена. – Я приберу зі столу і принесу солодке. А ви прогляньте туристичний атлас і визначтеся, куди поїдете цього разу. – Лагідний голос господині примусив чоловіків підкоритися.
– Вибирати не треба, – сказав Степан. – Їдемо в Африку. Мені потрібно там дещо занотувати.
– На сафарі! – в один голос сказали Макс і Дмитро.
Розділ 2. Дорога
З України до Конго потрібно летіти майже десять годин (саме там одностайно було вирішено провести відпочинок). Зручно розмістившись у салоні реактивного літака, друзі пори-нули у приємні мрії про майбутні пригоди. За розмовами декілька годин польоту промайнули непомітно. На зміну гарному спілкуванню прийшов сон. Під колискову, яку наспівував мотор літака, Степан і Дмитро досить швидко заснули. Їх обличчя випромінювали спокій, а тихе солодке сопіння свідчило про те, що саме зараз вони опинились у чарівній країні сновидінь.
Макс заснути не міг. Якийсь час він сидів із заплющеними очима, але все дарма. Потім він перевів погляд на друзів і задоволений тим, що хоч вони можуть спокійно відпочивати, подивився у вікно. Блакитна плямка, схожа на хмарину, на мить виникла і одразу зникла. Так губляться у метушні життя дні, перетворюючись на роки і незворотньо стаючи спогадами.
Макс згадав дитинство, добре і майже безтурботне, згадав ті часи, коли у кожного з трьох вірних друзів була своя мрія, що освітлювала дороги у доросле життя. В школі у кожного з них був улюблений предмет. У нього – математика і економіка, у Дмитра – хімія, а у Степана – біологія. Вони ділилися планами на майбутнє і бажаючи нових відкриттів, вчилися, вчилися і ще раз вчилися. Закінчуючи середню школу, друзі чітко знали, ким хочуть стати. Вступ до вузів був логічним продовженням їх планів. Макс пішов на економічний факультет, Дмитро – на хімічний, а Степан – в медінститут. Хоча зустрічалися тепер вони не так часто, як раніше, але все-таки намагалися надовго не розлучатися. Взявши за правило відпочивати разом, не зраджували цій звичці ніколи.
Роки навчання промайнули швидко. Після закінчення вузів Дмитро і Степан зайнялися наукою, а Макс став фінансовим консультантом і заснував свою першу фірму. Далі були перші гроші, перший успіх, практичне втілення набутих знань…
Макс на мить повернувся з полону спогадів у салон літака, де як і раніше, панував спокій. Ковзнувши пальцями по густому волоссі, він розправив плечі і знову опинився на нескінченних стежках минулого. В пам'яті калейдоскопом почали виникати засновані ним структури: банки, холдингові компанії, виробничі фірми. Всі оточуючі вважали його щасливчиком. Йо-му приємно було усвідомлювати, що реальність виявилася навіть кращою за найсміливіші мрії, адже до цього Макс йшов все своє свідоме життя. І тепер у сорок років він був однією з найбагатших людей в країні. Мав власний літак і не один, чимало високоприбуткових підприємств, бізнес-зв'язки по всьому світу і високих покровителів у політичному оточенні, точніше кажучи, це він для деяких політиків був покровителем.
За цей час у нього виробилися принципи бізнесу, які були досить прості, але час підтвердив їх ефективність. Перший принцип: у мене працюють найкращі. Другий принцип: вони отримують найбільше. Третій принцип: дане слово дотримується завжди.
Були і речі, які засмучували його. По мірі росту його активів, Макс бачив, як змінювалося відношення людей до нього. Підлеглі, знайомі тепер бачили в ньому суворого і вимогливого боса, починали боятися, говорити те, що йому повинно було сподобатися. У професійному плані Макс з цими проблемами дуже швидко розібрався, але в особистісному плані, в простому спілкуванні з людьми він через деякий час побачив, що тільки Дмитро і Степан – це ті люди, які можуть завжди сказати те, що про нього думають, і його вплив, його гроші абсолютно не мають для них ніякого значення…
Пам'ять намалювала один день з минулого, який вніс деякий дискомфорт в розмірене життя успішної людини. Тоді він до кінця не перейнявся подіями, що відбулися і, мабуть, до кінця не зміг зрозуміти їх. Умовивши Степана перейти до себе працювати, протягом місяця спостерігав, як шкільний товариш сумлінно і чітко виконував покладені на нього обов'язки і був дуже ним задоволений. Несподівано, зателефонувавши в кінці робочого дня, Степан попросив про термінову зустріч.
– Що трапилося? – одразу запитав Макс, як тільки Степан зачинив за собою двері його кабінету.
– Я більше тут не працюю, – категорично відповів Степан.
– Ти при своєму розумі? – вигукнув Макс, миттєво опинившись поруч. – Перевтомився? Тоді відпочинь! Чи ти шокований зарплатою? – він поклав руку другові на плече і усміхнувся. – Я ж обіцяв, що винагорода буде чималою…
– Ні. Щедрості тобі не позичати, – мовив Степан і сів на стілець. – Я отримав за роботу більше грошей, ніж за два роки в лікарні. Це, звичайно, вражає.
– Тоді що, що тебе не влаштовує?! – здивовано запитав Макс і сівши напроти, подивився йому прямо в очі.
– Я не можу більше займатися твоїми фінансовими дурницями, от що, – спокійно відповів Степан, погладжуючи вуса.
– Ви з Дмитром змовилися, чи не так? – незадоволено сказав Макс.
– Ти помиляєшся.
– Невже? – сказав Макс і пройшовся кабінетом. – Днями цей алхімік мені заявив, що всі фінансисти – крючкотворці! Так! А от він – дослідник, який принесе велику користь. Якщо ж у нього не вийде, то вийде у такого, як він.
– Хіба ж він не правий? – сказав Степан, підводячись зі стільця і збираючись іти.
Макс розвів руками, не знаходячи, що сказати. Він не міг зрозуміти таку поведінку своїх друзів. Проте вникати в причини та наслідки подібних дій він теж не хотів.
– Дмитро відкинув всі мої бізнес-пропозиції, – зітнув плечима Макс. – Мова може йти тільки про фінансування його геніальних ідей. І я дійсно частину його ідей фінансую. Гаразд, не буду тебе ні в чому переконувати. Чим тепер займатимешся?
– Я йду лікувати людей, – відповів Степан. Потис руку другові і вийшов.
Макс стояв у пустому кабінеті, склавши руки на грудях. Впевнений у собі і своїх діях, він усвідомлював, що переконувати Степана більше не потрібно, у нього своя дорога.
«Дуже просто, – подумав він услід Степану. – Воля долає волю».
Спогади перервалися тим, що літак почав знижуватись. Одразу до нього підійшла струнка гарна стюардеса і ледь нахилившись, промовила:
– Максиме Петровичу, ми вже над Конго. Ви хотіли побачити краєвиди з висоти пташиного польоту.
– Дякую, Маргарито, що попередили, – звернувся до неї Макс. – Можете іти. – Глянувши у вікно, він побачив, як хмари поступово зникають, і з'являється чудова картина. Він швидко підійшов до друзів і кілька разів потрусив їх за плечі.
– Прилетіли? – вигукнув Дмитро, поспіхом протираючи очі. – Оце так поспав!
– Літак опустився на кілька кілометрів, щоб ми могли роздивитись країну, – сказав Макс. – Ми перетнемо Конго з півночі на південь, це більше тисячі кілометрів, і зупинимось біля озера Танганьїка.
Друзі подивилися у вікно і зачаровані незабутнім видовищем, довго не могли відвести від нього погляд.
Внизу було видно безкрайні тропічні ліси. Наче пухнаста ніжна ковдра, вони вкривали більшу частину країни. Хотілося провести по ній рукою, щоб на дотик відчути їх неповторність. Незабаром тропічні ліси на півночі почали змінюватися саванами. Насичені зелені кольори поступалися жовто-гарячим. Величезна країна була вкрита безліччю повноводних річок, які довільно перетинаючи її простір, створювали дивовижні візерунки.
– Природа Конго така ж різноманітна, як і її надра. За запасами корисних копалин ця країна – одна з найбагатших країн не тільки Африки, а й усього світу, – пролунав голос Макса, порушуючи загальну тишу. Невзмозі утриматися від коментарів, він продовжив говорити. – Конго – найбільша країна Центральної Африки з розвиненою гірничо-видобувною промисловістю.
– А ось і Танганьїка, – мовив Дмитро, притуляючись до вікна. Ніжно-блакитна поверхня озера збільшувалася по мірі того як літак опускався все нижче.
– Це унікальне озеро, своєрідна еволюційна «вітрина», – одразу прокоментував Степан. – Рідкісні молюски, краби, екзотичні риби мешкають саме тут.
Озеро поступово зникало з виду, а літак почав швидко наближатися до землі. Легкий поштовх повідомив про те, що повітряна мандрівка закінчилася. Макс віддав останні розпорядження пілоту і першим зійшов по трапу униз. Слідом ішли Дмитро та Степан, ховаючи обличчя від пекучого сонця. Незвично гаряче повітря обдало їх тіла.
Біля трапу літака мандрівників вже чекали. Високий чоловік у чорному костюмі, білій сорочці та смугастій краватці ввічливо привітався:
– Максиме Петровичу, все зроблено, як і було заплановано. Документи оформлені. Маршрут затверджений. – Він швидко розкрив зелену папку і поки друзі прямували до готелю, говорив. – Сьогодні у вас відпочинок після дороги. Завтра: прогулянка біля озера, купання в Танганьїці, риболовля. Далі ви їдете на джипах на північ, до савани. Перший день – екскур-сія по савані. Другий день – полювання на будь-яких тварин. Генеральна ліцензія у нас є. І останні два дні – подорож тропічними лісами Конго. Зупинятися будете в готелях та кем-пінгах. Супроводжувати весь цей час вас буде гід Патріс. Завтра я вас з ним познайомлю.
– Добре, Анатолію, ви гарно попрацювали, тепер можете відпочити, – звернувся до чоловіка Макс. Друзям він пояснив. – Цього року я зробив одне доречне нововведення. За відпочинок відповідає одна людина, яка його організовує і слідкує, щоб все проходило чітко і без будь-яких зволікань. Анатолій і є та людина. Він буде з нами до самого завершення мандрівки.
Широкі вікна готелю, де друзі мали розміститися, уважно дивились на нових відвідувачів, запрошуючи у непізнаний світ. Літак, що тільки-но знявся у небо, забирав із собою турботи і спогади, залишаючи передчуття пригод.
Розділ 3. Невідома земля
Дмитро впевнено крокував до готелю першим. Він не відчував втоми від довгого перельоту, навпаки, сил тільки додалося. Степан і Макс непоспішаючи йшли слідом. Сонце пекучою кулею завмерло на небі. Ще година-друга і цей суворий наглядач продемонструє силу своєї влади над людьми і тваринами: нестерпна спека запанує аж до вечора.
Струнка темношкіра дівчина завбачливо відчинила двері перед новими відвідувачами і приємно посміхнулася. Всім своїм видом вона випромінювала доброзичливість і гостинність.
– Ви тільки погляньте, яка краса! – вигукнув Дмитро, опинившись у холі готелю посеред великої зали. – Я тут залишуся надовго.
Високу стелю прикрашала люстра, зроблена у вигляді дивовижної квітки з безліччю пелюсток, крізь які виблискувало світло, відкидаючи довкола тонкі промені, що переливалися різними кольорами. Від цього картини з життя чотириногих мешканців саван, якими були прикрашені стіни, набували особливих тонів. Здавалося, леви, що мирно відпочивали на траві ось-ось встануть і стрибнуть до зали готелю. Великі вікна відкривали прекрасні краєвиди. Від самих дверей і по сходах угору стелилася яскрава килимова доріжка.
– Чисто і гарненько, – задоволено буркнув у вуса Степан, знімаючи великого солом'яного капелюха. Цю річ він доречно взяв із собою. Капелюх повинен був захищати його від пеку-чого африканського сонця і нагадувати про рідний край, куди все одно їм доведеться повертатися. Пошукавши поглядом місце, де можна було б присісти і відпочити з дороги, Степан одразу побачив два розкішних крісла, що стояли поруч.
– Ідемо, оцінимо тутешні зручності, – звернувся до нього Дмитро, миттєво вловивши наміри друга. – А Макс нехай займається організаційними питаннями.
Степан і Дмитро, потонувши у м'яких кріслах, вивчали принади інтер'єру і ділилися першими враженнями від повітряної мандрівки. Макс тим часом розмовляв з господарем готелю. Це був середнього зросту чоловік з темним волоссям. На засмаглому обличчі іноді з'являлась посмішка. Коричневі очі дивилися, наче хижий птах у передчутті вдалого полювання. Костюм світлих тонів та біла сорочка з краваткою підкреслювали його статус. Макс слухав співрозмовника уважно, ставлячи одне запитання за другим. Нарешті він щось занотував у записник і потис чоловікові руку. Легкий кивок голови господаря готелю свідчив про повагу до нових відвідувачів і готовність надати належну інформацію і допомогу при потребі. Макс посміхнувся у відповідь і попрямував до друзів.
– Наші апартаменти на другому поверсі, – сказав Макс, даючи кожному по блискучому ключику. – Відпочиваємо годину, а потім підемо до ресторану поїмо. Згода?
– Згода, – в один голос мовили Степан і Дмитро, підводячись з крісел.
– От і добре, – посміхнувся Макс і закрокував попереду всіх, показуючи дорогу…
Степан двічі повернув ключ у замку і двері безшумно відчинилися. Він впевнено зайшов усередину, наче до казкової печери з казки про Алібабу та сорок розбійників. Вишукані меблі та чисельні прикраси виблискували від сонячного світла, яке без запрошення увірвавшись у широке вікно, обійняло весь номер. Не розмірковуючи, Степан рвучко сіпнув за мотузку і опустив жалюзі.
– Так краще, – сказав сам до себе і кинув капелюха на диван. Погладив рукою борідку та вуса і поставив на стілець невеличкий чемоданчик, який взяв із собою у подорож. Наспівуючи веселу мелодію, він переодягнувся і сів у крісло напроти вікна, потягаючись як породистий кіт. Потім заплющив очі і непомітно поринув у приємний полон сну.
Десь зовсім поруч задзвонив телефон.
– Не дадуть відпочити, – буркнув Степан, підводячись. Кинувши погляд на годинник, що висів на стіні, вигукнув здивовано. – Я спав годину! Невже?! – Він підійшов до телефону, підняв слухавку і почув голос Макса: