- -
- 100%
- +
Глава 1
Риль важко зітхнула і з пригніченим виглядом втупилася у вікно. Звідти долинали вибухи сміху, чиїсь крики, що претендували на пісню, бренькіт гітари, звуки відкорковування пляшок ігристого вина. Сьомий курс з шумом відзначав закінчення Академії і складання останнього іспиту. Завтра вони роз'їдуться по практикам і настане довгоочікувана тиша. Але це буде тільки завтра. А Риль саме сьогодні потрібно потрапити в північне крило чоловічого гуртожитку. Просто диво, що Жераху вдалося дістати самозапам’ятовуючі папери з лекціями для завтрашнього заліку. Упустити такий шанс категорично не можна. Аж надто в’їдливий пан Рачестер, коли приймає залік зі свого предмета. І треба ж було стати «щасливицею» і вперше в своєму житті річний залік складати цьому педанту. Краще ризикнути зараз і дістатися до чоловічого гуртожитку, щоб потім вислуховувати голосіння матінки і моралі старшого брата-відмінника.
А дістатися буде нелегко. А все через древню традицію, хай їй грець. Збожевлґолілим від щастя випускникам нетерпілося поділитися своїм щастям з оточуючими і продемонструвати на практиці, що не дарма сім років за партами штани протирали. Діставалося всім, навіть викладачам, які в цей день норовили покинути стіни Академії раніше. Чергові вихователі теж не виявляли особливого бажання заспокоїти майже колишніх підопічних і втручалися лише в крайніх випадках, коли пустощі виходили за дозволені громадською думкою межі. А ось бідним молодшокурсникам діставалося по повній програмі. Їх відловлювали всюди, і найменше, на що ті могли розраховувати, – це кульове заклинання, наповнене якоюсь фарбою. Гірше було, якщо в фарбу генії хімії додавали особливо стійкий компонент, і тоді до приїзду викладачів бідоласі доводилося ходити, радуючи оточуючих диким забарвленням волосся і обличчя. А викладачі поверталися в Академію тільки після вихідних. Були забави й гірші, а жарти зліші.
Ось тому Риль зараз і тупцювала біля дверей, не наважуючись покинути безпечну кімнату.
«Може, на спині цифру „один“ намалювати?» – роздратовано подумала дівчина. Перший курс випускники намагалися особливо не чіпати. Причина була в найсуворішій забороні дрібноті, як їх тут називали, задіювати будь-які магічні потоки, окрім істинного зору. Перший курс тільки починав вивчення методів контролю власних сил і весь рік вивчав їх у теорії. Практика очікувалася на другому курсі.
Років двадцять тому в Академії було вісім веж, тепер красувалося сім. Тоді група випускників виловила першокурсника близько восьмої вежі і вирішила трохи побавитися. Чи то жарт здався юнакові не дуже потішним, чи то в нього виявився вибуховий характер, але він вирішив порушити заборону і застосував старе сімейне заклинання, вивчене ним заради забави ще в дитячі роки. Природно, юне дарування не впоралося з потоками сили, і на одну вежу в Академії стало менше. Групі жартівників довелося терміново перескладати вже на практиці іспит з магічного захисту. Недоука встиг прикрити черговий маг, і, на щастя, ніхто не постраждав, окрім вежі, звичайно ж. Її, треба сказати, відновлювати не стали. Вона і зараз стоїть як почорнілий напівзруйнований зуб, немов у науку ласунчикам. Відтоді першокурсників особливо не зачіпали, та ті й самі намагалися не висовуватися.
Ось тільки Риль сьогодні відсидітися ніяк не може. У будь-який інший час вона б зустрілася з Жерахом в умовленому місці, але зараз це занадто ризиковано. Заскочена в парку парочка – прекрасний привід для витончених жартів. Доведеться йти в чоловічу частину гуртожитку. Виносити з кімнати заборонені папери Жерах відмовився.
Ідею намалювати одиницю на спині дівчина відкинула. Одяг шкода, та й фосфоресцентної фарби у неї немає, а все інше в пітьмі буде даремним. Краще надягнути темно-сірий плащ. Згадала, як довго вона засмучувалась через цей предмет гардероба непоказного вигляду, хто ж знав, що він стане в пригоді. Трохи не по погоді – на вулиці душно, як перед грозою. Зате підниз можна надягнути тоненьку туніку з коротким рукавом. На ноги старі і зручні сандалі. Вони не підведуть, якщо доведеться рятуватися втечею.
Залишилася дрібничка – вирішити, як безпечніше дістатися до чоловічого гуртожитка. Мабуть, найпевніший варіант – рвонути повз чорні руїни. У тому районі поки тихо. Найнебезпечніше місце – відкритий з усіх боків міст через ставок, але пробиратися крізь зарості колючої аггі, якими заріс берег ставка, бажання немає.
Братик, звичайно, її задум не схвалив би. Бездоганний студент, гордість сім'ї. Риль так і уявилось, як Корін з засмученим виглядом хитає головою, вимовляючи довгі моралі і перемежовуючи їх вигуками «Еріліело, як ти могла!».
Насправді Риль звали Еріліела, але без запинки її ім'я могли вимовити лише обрані – люба матінка з не менш любим братиком та звиклі до химерних імен студентів викладачі Академії. Всі інші звали її Ериль або Риль або «Ри-и-и-и-ля-я-я, йди сюди. Зізнавайся, негіднице, це ти у батька кулю ймовірностей без дозволу стягнула? Мабуть, з дівчатами женихів собі вишукували?» Ось півроку вдома не була, а досі соромно.
«Все, досить топтатися на порозі власної кімнати!»
Риль рішуче вийшла в напівтемряву коридору і так само рішуче, але тихо причинила за собою двері. Хай допоможе їй Творець і пошле хоч крапельку удачі бідній студентці.
Вибір маршруту повз зруйновану вежу виявився вдалим. Там дійсно нікого не було. Місце дуже моторошне для розгульних вечірок, і дівчина, спокійно оминувши похмурі руїни, увійшла в парк. Пройшовши під віковими велетнями і зрізавши шлях через галявину, вона завмерла, не наважуючись ступити на полотно мосту. Навколо було тихо. Але там, на мосту, вона буде на очах у всіх і абсолютно беззахисна. Ажурний арковий міст ділив гладь ставка на дві рівні частини. У кожній з них панувала своя господиня. У лівій частині над водою височіла жіноча фігура з білого мармуру. Загорнувшись у довгу туніку, вона однією рукою прикривала собі очі, а другу безсило опустила вниз. Напис на статуї свідчив: «Доля – сліпа». Студенти між собою називали її пані Випадковість. Особливо її недолюблювали недбайливі студенти, звинувачуючи у всіх своїх бідах. Центр правої частини ставка займала жінка в короткій сукні, чию фігуру виліпили з рожевого мармуру. Вона застигла, простягнувши обидві руки до неба, а в широко розкритих очах читалося благання. Напис свідчив: «Не здавайся! Хто втратив надію – загине».
«Надія мені зараз не завадить, разом з крихтою удачі», – подумала Риль і вступила трохи тремтячою ногою на міст. Далі пішла впевненіше. Але на середині мосту Надія, мабуть, відволіклася у своїх Надійчиних справах, і до справи взялася її підступна сестриця – пані Випадковість.
Повітряний потік підхопив дівчину, підняв над мостом і з силою жбурнув у воду. Плащ тут же намок і важкої гирею потягнув її на дно. Риль заборсалася, намагаючись впоратися із застібкою. Як на зло, та розмокла і ніяк не хотіла піддаватися. Дівчина вже майже опустилася на дно, коли під нею почала розкручуватися воронка переміщення. «Матінко, – подумки зойкнула дівчина, – та за що мені все це!»
Ці ідіоти і вектор налаштовувати як слід не вміють. Викине її невідомо де, і як їй додому повертатися? Доведеться у братика допомоги просити, а це значить, накрилася її підготовка до заліку, та ще й прочуханки вдома не уникнути. Добре, якщо на сам залік не запізниться! Так… просто чудово підготувалася!
Застібка нарешті піддалася, і плащ важким каменем упав прямо у воронку. «Щоб ти вдавилася, зараза, а ще краще твій господар», – побажала воронці дівчина і спробувала рвонути в бік, але хижачка вже зачепила свою жертву і повільно втягнула Риль всередину виру.
З іншого боку порталу напрочуд мало що змінилося. Вода залишилася водою, щоправда, тепер вона стала прохолоднішою, та й простір навколо значно розширився. Явно не в калюжу її викинуло. Повітря в легенях стрімко закінчувалося, і дівчина вирішила заради різноманітності поплисти не вниз, а вгору. Заодно і озирнутися не завадило б. У легенях вже горіло від нестачі повітря, коли дівчина виринула з води. В обличчя вдарила хвиля і заліпила очі, ніс і вуха. Вода потрапила в рот і несподівано виявилася гіркою і солоною. Дівчина закашлялась.
«Матінко, поверни мене назад!» – благала Риль, коли чергова хвиля підняла її на свій пінистий гребінь, і вона змогла озирнутися. Найгірший кошмар постав перед її відчайдушним поглядом. Величезне чорне вариво хлюпалося, булькало, перекочуючи тонни води. Зверху завивав повітряний ополоник, не даючи хвилям ні хвилини спокою. І в центрі всього цього котла бовталася крихітна людська фігура. «Все, кінець!» – прийшла відсторонено спокійна думка.
Раптово яскравий спалах блискавки висвітлив темний силует, ліниво дрейфуючий вдалині. Риль не повірила своїм очам: схоже, похорони скасовуються. І плювати вже на залік – аби вижити.
Вигляд у виростаючою з води дерев'яної махини корабля був захоплюючим і дивним. У мертвечо-блакитних відблисках блискавок здавалося, ніби він вийшов з глибин віків легендою, майже нереальним у своєму існуванні тут, посеред бурі. Голі щогли самотньо тяглися в небо, позбавлені своїх вітрил. Розчепіривши лише одне крило, на носі сиділа страшна страхолюдина, здатна одним своїм виглядом відлякати непроханих гостей. Облуплені борти давно потребували фарбування, а днище стало домом для численних морських мешканців.
Риль вчепилася в дерев'яну обшивку корабля мертвою хваткою. Їй потрібен невеликий відпочинок, а потім вона попливе до носа корабля і спробує піднятися нагору по якірному ланцюгу. Пальці зісковзували, та й хвиля норовила затягнути під днище судна. Довелося, зціпивши зуби від напруги, плисти вперед.
На півдорозі щось боляче вдарило по руці, потім по голові і застукало збоку по обшивці корабля. Новий шквал – і перед очима дівчини, витанцьовуючи в повітрі, пролетіла мотузка з прив’язаною до неї щаблиною.
Вітер нещадно смикав мотузяну драбину, а заодно і ту божевільну, що намагалася по ній піднятися. Риль збилася з рахунку, скільки разів вона притулялася до борта корабля усіма частинами свого багатостраждального тіла. Дерево, злісно вишкірившись скалками, щедро встромляло їх у тіло незваної гості. Дівчина шипіла від болю, лаялася, але вперто повзла вгору.
Нарешті над головою завиднівся борт корабля. Вона акуратно перелізла через розхитані дошки і, важко дихаючи, звалилася на палубу. Спалах блискавки – можна озирнутися, а заодно і здивуватися – палуба виявилася порожньою, а шторм у самому розпалі. Ніс у черговий раз задерся на височенну хвилю і стрімко полетів униз, щедро обливши водою половину корабля.
Видно було погано, рідкісні спалахи блискавок давали занадто слабке освітлення, і Риль спробувала зорієнтуватися, вдихаючи корабельні запахи. Результат був невтішний. Пахло морем, але не людьми. Не відчувалося в повітрі ані запаху приготовленої їжі, ані наловленої риби, ані надраєної з милом палуби. Холод заповзав у душу, змушуючи щільніше притиснутися до борту корабля і напруженіше вдивлятися в темряву. Інстинкти волали про небезпеку і про те, що краще пошукати укриття, ніж йти зараз на розвідку. Краще перечекати ніч де-небудь у затишному куточку, хоча б серед тих бочок, що стоять неподалік, поскрипуючи обв'язаними мотузками.
Риль майже повзком дісталася бочок, навпомацки знайшла край парусини, що прикривала бочки, і забилася під неї, намагаючись не надто голосно стукати зубами від холоду. Сиділа, зіщулившись у грудочку, прислухаючись до шаленого плескоту хвиль за бортом і дикого завивання вітру. Буря тільки почала розходитися, прагнучи дістатися до палуби нахабного кораблика і перевірити, чи немає там кого живого.
Несподівано вітер стих. Так буває, коли буря, немов утомившись, відправляється на відпочинок, щоб набратися сили перед черговою атакою. І немає нічого більш чарівного, ніж цей уявний спокій, коли все завмирає в очікуванні ще більш запеклих ударів стихії.
Палуба раптово оживає. Дробний стукіт підборів лунає зовсім поруч з місцем, де зачаїлася дівчина. Хтось невидимий квапливо проходить повз. Риль тихенько визирає зі свого притулку, і дивне видовище постає перед нею. Палубою, на висоті трохи більше метра, по повітрю пливе ліхтар. Ось він завмирає в повітрі і, хитнувшись, розвертається до лівого борту, ніби чиясь невидима рука керує ліхтарем. У цей момент яскравий спалах блискавки освітлює корабель, і дівчина завмирає від жаху – палуба порожня. Самотній ліхтар висить у повітрі, але його господаря не видно.
– Оце так погодка сьогодні, – крізь скрип снастей доноситься до дівчини чийсь голос. І Риль пірнає назад під парусину.
– Твоя правда, розгулялася буря не на жарт. Ех, люблю я, коли палуба під ногами ходором ходить, аж живим себе відчуваєш, як в старі добрі часи.
– Ти тому зі своїм ліхтарем тягаєшся? Ностальгуєш, старий шкарбуне?
– Наче ти не згадуєш себе живим? Всі ми ностальгуємо. Мені сьогодні людським духом війнуло, о-о-он біля тих бочок.
– Це твій маразм там пахне. Мабуть, знову дівчину згадував?
– Згадував. Чому ж приємне щось не згадати? Хороша була. Що й казати. Тіло біленьке, м'ясо м'якенька і смачна-а-а-а, напевно. Шкода, довелося її Блідолицому віддати.
– Ну, у нього в Терлістагах теж не мед. Довго вона там не протягне. З його підземель ще ніхто живим не вийшов.
– Так-то воно так, – зітхнув невидимий співрозмовник, – пішли, чи що, в карти перекинемося, а то дивись, як море біснується. Палубу точно заллє, а мокнути мені щось не хочеться, нехай навіть і по пам'яті.
На палубі почулись кроки, які, на полегшення дівчини, затихли на іншому кінці судна. Заскрипіли давно не змащені двері, гулко грюкнули, і настала тиша. Вдалині біснувалася буря, підбираючись все ближче, щоб знову вдарити по кораблю.
Риль, скрючившись, сиділа в своєму хиткому сховищі. Лише гулкий звук ударів серця говорив, що вона жива і не перетворилася в одну з неспокійних душ, що населяли це плавуче корито. «Якщо повернуся, особисто того жартівника, що мене сюди закинув, освіжую. І ніхто мене не зупинить!»
Але для цього треба повернутися. Риль засумувала… Ментальний зв'язок з сім'єю не працює. Нікого з друзів вона докликатись не може. А це дуже погана ознака… дуже.
Сумні роздуми перервало сліпуче світло, що поглинуло судно. Пролунало басовите гудіння спрацьовуючих заклинань. «Потужно», – шанобливо оцінила Риль. Здавалося, що корабель підняли в повітрі і тепер він висить, заплутавшись у павутині білого світла.
– Тримай правий борт! Тримай, я сказав! – пролунав крик, що змусив її здригнутися.
– У нас прокол, капітане!
– Закрий чим хочеш, хоч дупою своєю! Стакс, твою за ногу, тримай правий борт, у тебе зараз саме все порветься, без жодної допомоги. Я тебе тоді самого на дрібні ганчірочки порву!
– Капітане, активність по лівому борту!
– Я тобі дам активність в одне місце! Ну, де ти її розгледів, сліпота інвалідна? Тобі просто ліхтар на захист кинули. Ну, куди ти потужність на себе забрав, безмозкість ходяча. Ти ж правий борт оголив! Поверни все, як було! Швидше, я сказав, швидше! Ще пара секунд, і ти у мене до кінця життя на річковий посудині веслом працювати будеш.
– Капітане, нестабільність по правому борту. Я не встигаю закладати діри. Капітане, нам не втримати щит!
– Тримати, сухопутні оселедці, тримати, я сказав! А-а-а, щоб вас мами ніколи на мої очі не показували. Пішли. Усе.
– Але капітане…
– Що «капітане»? Я не капітан. Я головлікар палати вбогих і криворуких. Саме час самому топитися.
– Капітане, можна хоч судно оглянути.
– Та що вже тепер оглядати. Всі, хто нам потрібен був, – тю-тю, витекли. Ручкою вам тільки, йолопам, помахали. На огляд півгодини.
Їм вистачило і десяти хвилин, щоб виявити притулок Риль.
Глава 2
Чоловіча рука міцно вчепилася в плече дівчини і, як цуцика, витягла на палубу.
Риль опинилася в оточенні похмурих фігур, закутаних у чорні плащі. Вони мовчки розглядали знахідку. Та ж, опинившись на палубі, що продувалася вітром, обхопила плечі, намагаючись зігрітися. Вигляд у неї був досить жалюгідним: мокра туніка прилипла до шкіри, майже нічого не приховуючи, босі ноги, вкриті гусячою шкірою, пританцьовували від холоду на місці, колись шикарні каштанові локони злиплися в паклю, на щоці красувалася велика подряпина. Обламані нігті і здерті в кров руки довершували образ жертви трагічних обставин. Навіть за дуже великого бажання прийняти її за злодійку було важко. Мабуть, це зрозуміли й незнайомці.
– Капітане, ми тут пасажира знайшли, точніше пасажирку, – відкинув капюшон один з них, відкриваючи молоде, чисто виголене обличчя з пронизливими блакитними очима.
Комір на капюшоні прокашлявся, з коробочки, підвішеної на край коміра, почувся вже знайомий дівчині голос: «Ви що там, налигалися, хвости оселедцеві? Які баби вам там ввижаються?»
Молодик почервонів і почав виправдовуватися: «Капітане, ми дійсно ба… дівчину знайшли. Вона на палубі ховалася».
Рація задумалася, а потім голосом капітана наказала: «Тягніть її сюди, та обережніше, а то притягнете мені невідомо кого на корабель. Хіба можна щось хороше знайти на цьому могильнику!»
Обличчя молодика посуворішало. Він окинув пильним поглядом Риль, намагаючись виявити в ній загрозу, несподівано зітхнув, зняв плащ і накинув їй на плечі.
У цей момент терпіння бурі закінчилося, і вона з подвоєною люттю накинулася на корабель. Перша ж хвиля дісталася до палуби, намагаючись змити з неї нахабних людців і вдосталь погратися з ними, а може, навіть отримати в своє вічне володіння.
Щастя було таким недовгим! Варто тільки було дівчині з насолодою закутатися в теплий плащ, вдихнути терпкий чоловічий запах, як щось різко штовхнуло її в груди, виливши на неї тонни води, і потягли по палубі.
Риль відчайдушно замахала руками, намагаючись зачепитися за що-небудь, щоб не бути змитою за борт. Марно! Під пальцями відчувалося лише повітря.
Раптово чиясь рука вхопила її за комір і висмикнула з потоків води. Кашляючи і тремтячи під сильними поривами вітру в мокрому наскрізь одязі, Риль мало що розуміла з того, що відбувалося. Палуба сказилася під її ногами, і лише жорстка хватка чоловіка не давала дівчині втратити рівновагу.
– Стає небезпечно. Ходімо. Більше ми тут нічого не знайдемо, – долинули голоси крізь шум.
«Втопити мене вирішили, не інакше!» – майнула панічна думка, коли Риль потягли на борт. Дівчина забилася – марно, чоловік обхопив її за талію і легко підняв над бортом. Переляканий зойк, і вона стрімко заковзала по величезній трубі вниз.
Одним кінцем труба кріпилася до борту корабля, другим йшла прямо в воду. Її рятівники або викрадачі, розберемося пізніше, припливли на смішному підводному кораблику. Довга, схожа на змію, яка щойно пообідала, штуковина висіла під водою. Прозора труба йшла прямо в її черево. На тому кінці дівчину зловили, поставили на ноги і мовчки, контролюючи кожен рух, повели коридором.
Провідник штовхнув Риль в крихітну комірчину, замкнув за нею двері. Камера була близько метра в довжину і стільки ж в ширину. Більшу частину займав тапчан, на який і сіла дівчина, підібгавши під себе ноги, щоб хоч якось зігрітися. Плащ остаточно промок, втома брала своє, і Риль занурилася в якусь дивну дрімоту. Крізь заціпеніння вона почула, як повертається замок у дверях, але сил отямитися не було. Її потрусили, гукнули, потім просто підняли на руки і кудись понесли.
Яскраве світло різонуло очі. Дівчину опустили на стілець, що стояв у центрі круглої з низькою стелею кімнати, трохи притримали, коли вона стала завалюватися на бік.
– Хто ти і що ти робила на кораблі Аграли?
Риль зіщулилася. Близько десятка чоловіків, одягнених в однакову чорну з синіми смужками на рукавах і комірі форму, пильно розглядали її.
– Та що з нею говорити? – тут же підскочив один з них, сережка у вигляді срібного півмісяця хитнулася в такт. – Катувати треба! Ви на її обличчя подивіться! Відразу видно – продажна тварюка. Придавити, та й край.
– Заспокойся, Харзере, тобі слово не давали, – поставив його на місце капітан. Риль одразу впізнала його за голосом, та й вишитий якір на плечі кітеля не залишав сумнівів, хто перед нею. – Ти можеш говорити? Можеш пояснити свою присутність на кораблі Аграли?
Риль знизала плечима. Правда була занадто неймовірною і небезпечною, щоб її викладати, не знаючи, якою мастю грає противник. Але ж щось шукали вони на тому кораблі? А може, не що, а кого? Версія не гірша за інші, чому б і ні.
– А що ви там робили? Шукали когось?
Наступної миті Риль опинилася в повітрі, а рука Харзера міцно стискала її горло.
– Відповідай, де вона, тварюко! Поки я з тебе все твоє чаклунство не видушив. Почну кишки випускати, одразу заговориш, – кричав він їй в обличчя, не перестаючи стискати пальці.
Риль вже не сипіла і не намагалася розчепити залізні пальці зі свого горла, вона покірно повисла на руці цього божевільного. Світ втратив свою різкість, навіть голос мучителя затих.
Раптово хватка зникла, і Риль з усього маху впала на підлогу. Цілюще повітря наповнило легені.
– Я останній раз тебе попереджаю, твоя високосте, ще раз втрутишся, і ти у мене своїм ходом за нами підеш, і плювати мені, яке в тебе походження.
– Найвище, – буркнув Харзер, піднімаючись з підлоги. На дівчину він не дивився. – Добре. Але я доповім, куди слід, що ти панькаєшся з темними, капітане.
– Та хоч намалюй, головне – не заважай, – беззлобно відмахнувся той.
Риль за час їх суперечки трохи прийшла до тями, перестала хрипіти і розкривати рот, як викинута на берег риба.
Всередині неї все клекотіло від злості. Нехай він хоч тричі високість, душити її нікому не дозволено. До того ж зараз багато що залежить від того, як вона себе поведе – залишиться тремтячою переляканою дівчинкою чи…
Риль встала і попрямувала до дверей. Двоє матросів тут же заблокували їй дорогу. Мовчки повернулася, демонстративно взяла стілець, приставила до стіни, сіла, насунувши на голову капюшон. Все, вона втомилася, замерзла і, здається, захворіла, і плювати їй на цей допит. Відповідати на питання душителя вона не збирається.
– Я так розумію, співпрацювати ти відмовляєшся, – присів поруч з нею навпочіпки капітан, – і що нам треба зробити, щоб це виправити?
– Капітане! – обурено завив Харзер.
– Замовкни, – гаркнув той, остаточно виходячи з себе.
– Гарячий чай, карта, сухий одяг і душ, – сиплим голосом відповіла Риль.
– І все? – здивувався капітан. – Я був упевнений, що ти забажаєш як мінімум половину королівської скарбниці.
– А що, у короля пристойна скарбниця? – зацікавилася дівчина.
– Не те слово, – посміхнувся капітан, – він готовий віддати все, що завгодно, за повернення дочки. Чай зараз принесуть, карта тут. Душ і одяг будуть пізніше. Усе?
– Поки – так, – кивнула, – до скарбниці повернемося пізніше, – і не без задоволення почула, як збоку заскреготав зубами від люті Харзер.
Для того щоб підійти до столу, довелося зібрати залишки сил. Невже вона дійсно захворіла? Як невчасно!
Риль кинула уважний погляд на розкладену карту. Задумливо провела пальцем по лініях материків, намалювала карлючку на блакитному плямі океану. Поруч хтось поставив паруючий кухоль з темно-коричневим напоєм. Пахло смачно, але абсолютно незнайомо. На жаль, довгоочікуваний напій їй поки не доступний, хіба що зробити маленький ковток на пробу. Все одно доведеться переходити на місцеву їжу і воду, а це можна буде зробити тільки якщо пробувати.
«Отже, що ми маємо» – підвела підсумок Риль. Світ не її, але мова загальної лінгвістичної групи, значить зв'язка одна. І то добре. Магія є, ось тільки місцеві активно використовують техніку, причому досить складну. Взяти хоча б цей підводний апарат. У його роботі вона не відчуває ніякої магії. Так, це точно не сусідній з її рідною домівкою світ. Його вона знає досить добре. Подібні сплави техніки і магії можливі в п'ятому чи шостому. Так що, схоже, тут вона застрягла. На те, щоб обшукати всю зв'язку світів, піде пристойна кількість часу.
Капітан втратив терпіння, дивлячись, як дівчина вимальовує безглузді фігури, водячи пальцем по карті.
– У тебе є, що нам сказати? – повернув він її до дійсності, – чи продовжиш милуватися картинками?
– Ім'я Блідолиций вам про що-небудь говорить? – обережно почала гру Риль.
– Герцог Еспергус на прізвисько Блідолиций, – присвиснув капітан, – відома особистість. Ось хто вже точно пов'язаний з темними.
– Дівчинка у нього, в підземеллях Терли… Турли…
– Терлістагах, – підказав капітан.
– Так! Саме так.
– Ви їй що, вірите? – втрутився Харзер. – Хіба можна темним хоч у чомусь вірити?
– Досить! Ваша високосте, йшов би ти звідси, – ласкаво попросив капітан.
– Я особисто перевірю кожне твоє слово, темна, і якщо ти збрешеш, – Харзер багатозначно замовк. Неприкрита погроза легко читалася в його погляді.