- -
- 100%
- +
– Перевіриш, обов'язково перевіриш, особисто і в Терлістагах, – вніс пропозицію капітан.
Ця ідея чомусь не викликала особливого захоплення у принца, він ще трохи посвердлив дівчину злісним поглядом, а потім велично зник. Схоже, цей аристократ дістав уже всю команду, але сперечатися з ним наважувався лише капітан. На борту свого судна він був головніший за короля і мав повне право послати будь-кого куди подалі.
– Чай, я бачу, тобі наш не до вподоби. Боїшся, що отрую? Даремно. Ти для мене зараз цінний свідок. Якщо повернемо принцесу, слово даю, про твою темність ніхто і не згадає, та й не вірю я в неї. Ходімо. Ти там про душ згадувала? Звати тебе як?
– Риль, – невдоволено пробурчала дівчина, звернення «темна» різало їй слух.
– А мене Аскерт. Будемо знайомі. Лексе, проведи гостю. Це мій старший помічник. Той ще дурило, але хороший хлопчина.
Хороший хлопчина підозріло покосився на дівчину, немов вона ось-ось повинна була перетворитися на чудовисько. І не дивно, за логікою, нічого звичайній людині робити вночі на кораблі незаспокоєних душ.
Старпом швидко довів її до душової кабіни, нашвидку показав принципи її роботи і, наказавши економити воду, зник, обіцяючи повернутися з сухим одягом.
Одяг виявився все тією ж чорною формою, яка мішком повисла на дівчині. Після душу очі у Риль стали остаточно злипатися, ноги ледве змогли дотягнути змучене тіло до ліжка в крихітній каюті, після чого дівчина провалилася в глибокий сон.
Розбудив її все той же «хороший хлопчина», Старпом, і передав наказ капітана з'явитися в кают-компанію. Витративши десять хвилин в безнадійній спробі привести себе в порядок, Риль плюнула на зовнішній вигляд і потопала босоніж по коридору – взуття їй не видали, а сандалі вона втратила ще в морі.
Голова у Риль розколювалася, в роті пересохло, тіло трусило від ознобу. У ступні від підлоги впивалися крижані голки холоду, пронизуючи тіло наскрізь, змушуючи зуби вистукувати ритмічну дріб. «Так і є, захворіла», – з прикрістю констатувала вона. Але про хвороби доведеться забути, не час для слабкості і, на жаль, не до лікування.
Не відразу затуманена хворобою свідомість звернула увагу на тишу, що панує на підводному човні. Не гуділи двигуни, не скрипіла обшивка під вагою товщі води, не стукали черевики матросів, що носяться по коридорах. Підлога під ногами поводилася напрочуд сумирно. «Чи не припливли ми кудись?», – здогадалася дівчина.
Старпом привів її все в ту ж кают-компанію. За круглим столом на самоті сидів капітан і переглядав якісь папери.
– А ось і наша люба гостя, – радо посміхнувся він, ніби зустрів свою найближчу і найулюбленішу родичку. Така зміна в поведінці капітана не могла не насторожувати. Хоча вчора Аскерт поставився до неї без неприязні, але й особливої привітності не виявив.
– І вам доброго ранку, – ввічливо привітала його Риль.
– А ось тут ти не маєш рації. Хе-хе. Уже далеко не ранок. Добрі люди пообідати встигли, поки ти спала. І не тільки пообідати. Думаю, тебе порадує новина, що принцесу знайшли і звільнили сьогодні на світанку. Через пару днів вона повернеться до палацу. Живою і майже неушкодженою. Ну, це нічого, наші лікарі її вмить підлатають.
– Рада за неї і вашого короля, – сухо привітала капітана Риль. Холод від підлоги піднімався по ногах, а в очах починала згущатися темрява.
– Як ти себе почуваєш? – зауважив її стан капітан.
– Нормально, бувало й гірше, – спробувала посміхнутися.
– А ну ж, – чомусь їй не повірили. Капітан підійшов, доторкнувся долонею до лоба. – Та ти вся гориш. Тримай, – він узяв з крісла благенький плед і накинув на плечі дівчини. – Боюся, твоє лікування доведеться відкласти. Король наказав доставити тебе до палацу. Зате після аудієнції обіцяю: найкращі лікарі в палаці тебе швидко на ноги поставлять.
Зовні яскраво світило сонце. Ледве помітний бриз був холоднуватим для літа. «І тут теж весна», – із задоволенням подумала Риль. Що більше збігів з рідним світом, тим ближче він розташований по зв'язці, тим більше шансів, що її знайдуть і вона повернеться додому.
Глава 3
По набережній пробігла широка тінь, на долі секунди закривши сонце. Риль підняла голову. Три гігантських крилатих силуети ширяли над містом.
– Дракони! – Риль в захопленні простежила поглядом, як трійця повільно заходила на розворот над морем. Н-да, ілюстрації в підручниках та картини в галереї не могли передати і сотої частки грізної величі господарів повітряних просторів.
– Прилетіли на нашу голову, корови літаючі, – ані захоплення, ані добрих почуттів до драконів капітан явно не відчував. – Посольство надіслати надумали. Мізки у когось з них заклинило або хвіст прищемило? До сьогоднішнього ранку в нашу сторону навіть дивитися не хотіли, тільки й знали, що рибу з сітей красти, а тут, на тобі, їжака їм в пащу, з офіційним візитом приперлися. Головне, біля порту весь час крутяться. Так я і повірив, що вони сюди милуватися кораблями сновигають.
– Красиві! – не підтримала обуренням капітана дівчина. Прикривши від сонця рукою очі, вона із захопленням дивилася, як трійка драконів вимальовує витончену спіраль, облітаючи вежі королівського палацу.
– От цікаво, що вони в нас забули? – капітан скривився, дивлячись на політ крилатих. Хотів було сплюнути від досади, але втримався. – То на бриючому пройдуть, то по набережній прогуляються. Зустрічають когось, абощо? Ти постій тут секундочку, я піду, екіпаж найму, щоб тебе до палацу доставити. І не думай нікуди йти. На тебе все одно мітку поставили, миттю знайдемо.
Він швидко попрямував по гранітних плитах набережної в бік дороги.
«Куди я піду? – з тугою подумала Риль. – З міткою, без мітки, я зараз насилу на ногах стою, не те щоб бігти кудись».
Бухта, яка прихистила їх підводний корабель, врізалася в берегову лінію, живописно розбиваючи її на численні затишні бухти з жовтими піщаними пляжами. З одного її боку до самої води спускалися хвойні ліси, з іншого – високі скелі гострими краями випробовували терпіння хвиль, змушуючи розбиватися об них, піднімаючи в повітря міріади палаючих на сонці райдужних бризок-діамантів. Центральна частина бухти служила портом, у якому, немов стовбури дерев у лісі, стояли щогли кораблів. Вони поскрипували на вітрі, і чайки з нявкаючими криками носилися між ними, час від часу зупиняючись на якійсь із рей.
Місто лежало на високих пагорбах, різнокольоровими дахами спускаючись до моря. Над цією пишнотою багатого приморського містечка, облаштованого з очевидною любов'ю і турботою, немов дорогоцінна корона, височіли біло-рожеві зубці веж королівського палацу. У синьому, особливо яскравому весняному небі кружляли силуети драконів, спалахуючи на сонці то антрацитно-чорною лускою на спині, то сріблясто-білим черевом. Риль із захопленням дивилася на політ трьох гігантів. Вражаюче, як вони утримують свої величезні тіла в повітрі, віртуозно розрізаючи його помахами крил, примудряючись при цьому майже миттєво змінювати напрямок польоту.
Три дракона, немов вловивши захоплений погляд дівчини, стали різко знижуватися, прямуючи в бік порту. Ось вони закрили собою півнеба, ось з легким скреготом торкнулися гігантськими кігтями кам'яної поверхні пірсу. Невагомий серпанок огорнув три витягнутих, покритих чорною лускою тіла. Риль ледь встигла розгледіти, що в кожного дракона луска має свій власний відтінок. У переднього лусочки обведені золотою окантовкою, через що виникало відчуття, що на дракона розсипали золотий пилок, який він спробував струсити, але пилок лише змістився до краю. У другого, що розташувався з лівого флангу, в центр кожної лусочки немов помістили по смарагду, і вони спалахували на сонці яскраво-зеленими цятками. Третій хизувався чорним з блакитним відливом забарвленням шкури.
Димка приховала драконів із поля зору, а через секунду по набережній до дівчини впевненим кроком прямували троє чоловіків. Всі троє були чимось схожі, немов рідні брати: чорне волосся блискучими локонами спускалося до плечей, шовкові сорочки підкреслювали стрункі м'язисті тіла, на смаглявій шкірі виділялися нелюдські очі. Так-так, очі у цієї трійці були дуже примітні. Зі спини їх ще можна було прийняти за людей, але варто було зловити погляд чорних з золотисто-вертикальним розрізом зіниць, як холодок усвідомлення їх чужості людській расі проникав у душу, закручувався вихором у шлунку, змушуючи ковтати гірку від хвилювання слину.
Дракони деякий час з холодним інтересом розглядали посталий перед ними людський екземпляр. Риль теж не поспішала першою завести розмову. Коли ще доведеться ось так зблизька роздивитися драконів. Нехай і в другій їх подобі.
На першому курсі їм лише побіжно розповідали про господарів неба. Та й вся розповідь складалася з суцільних не: «не наближатися, не вступати в контакт, не втручатися в їхні справи, не укладати жодних угод». Прямо як з бойовими артефактами: «не направляти, не заряджати, краще взагалі не чіпати і не застосовувати, з порожніми поводитися завжди, як із зарядженими».
А вона і не наближалася, самі підійшли. І на вигляд зовсім не страшні, а навіть навпаки. Якщо стерти гордовитий вираз з облич, або все-таки морд, та заявитися на бал в обнімку з такими кавалерами… Н-да, як все погано. Чи то драконівська чарівність, пішла б вона куди подалі, дає про себе знати, чи то гарячка… Але думати про кавалерів в її становищі – остання справа.
Нарешті драконам набридло зображати з себе бронзові статуї, вони обмінялися швидкими поглядами, а потім перший, лише зробивши натяк на уклін, вимовив: «Високоповажна пані, дозвольте нам привітати вас в Алькаруеті!». Від вібруючих ноток драконівського акценту в його голосі у дівчини по спині пробігли мурашки. «Цікаво, на що перше западають жінки, – промайнула підступна думка, – на екстравагантну зовнішність чи на чаруючий своєю нелюдскістю голос?»
Уроки матінки не минули дарма. Риль легко і невимушено зобразила реверанс. І нехай в старому пледі, в широких матроських штанях і довгій куртці, зі скуйовдженим волоссям вона була схожа на скаженого кажана, що вирішив погріти свої крила на сонечку, етикет залишався етикетом. А ось далі слідувати йому було вже безглуздо. Риль залишалося сподіватися, що дракони це теж зрозуміють.
На жаль, надії довелося померти.
– Дозвольте представитися, – дотримуючись високого стилю, продовжив дракон, – я – голова посольства драконячого народу Ластіран Арогерм Де Регірмаф, це Фестігран Таліарн сет Регірмаф, – схилив голову правий дракон, – і Кестірон Ахлармар сет Регірмаф, – кивнув лівий, а потім усі троє звернули на дівчину вичікувальні погляди.
Риль замислилась. Представлятися повним ім'ям не варто. В інших світах простірники завжди використовували псевдоніми, але Риль не на роботі, у неї надзвичайна ситуація, тому можна назватися домашнім скороченим варіантом, щоб залишити своїм хоч якусь підказку.
– Ви можете звати мене Риль, – з викликом сказала дівчина, дивлячись в чорно-золоті очі Ластірана.
Той навіть оком не змигнув, почувши настільки коротке ім'я незнайомки.
– Високоповажна пані Риль, ви зробите нам честь своїм візитом.
Ось тепер прийшла черга дівчини приховувати своє здивування. Дракони запрошують у гості? Так, що такого сталося в світі, що вони не просто опустилися до розмови з людиною, але і запропонували розділити дах над головою? Риль навіть почекала, чи не звалиться небо від подібного, ні, лишилося на місці.
– На жаль, скористатися вашою гостинністю я не можу. Мене чекають в палаці.
– Ви впевнені, що вам потрібно туди йти? – Фестігран окинув промовистим поглядом далекий від благополуччя вигляд дівчини.
– На жаль, так.
Дракони обмінялися тривожними поглядами.
– Пані Риль, – зітхнув Ластіран.
– Просто «Риль», без пані.
– Добре, Риль. Як би дивно це не звучало, ви можете розраховувати на нашу допомогу. Ми обов'язково знайдемо вас у палаці. І передайте капітанові, який вже всі чоботи протоптав від нетерпіння, що він відповідає за вашу безпеку своєю головою. А вона у нього одна.
З цими дійсно дивними словами, трійця розступилася, звільняючи дівчині дорогу. Та ошелешено кивнула їм на прощання і, підібравши поли свого пошарпаного пончо, потопала до капітана.
Якщо навіть не брати до уваги те, що лускаті нічого не роблять просто так, і їх інтерес до її персони більш ніж загадковий, опинитися між молотом і ковадлом бажання немає. У будь-якому випадку варто триматися від драконів подалі. Нехай король і виявиться королівською сволотою, ця сволота буде зрозумілою і передбачуваною за людськими мірками. А ось передбачити поведінку рептилій вона не береться.
Капітану набридло чекати, коли Риль повільною ходою причовгає до дороги. Залишивши в спокої впертий гудзик на манжеті куртки, він у три кроки подолав відстань до дівчини і підхопив на руки. По дорозі Риль вислухала про себе багато нового і мало хорошого. Виявляється, тільки божевільна, позбавлена будь-якої розсудливості, дівчина буде спілкуватися з лускатими пройдисвітами без належної охорони. Оскільки подібне спілкування завжди закінчується однаково – зганьбленою дівочою честю.
В усі часи дракони чинили однаково – викрадали вподобану жертву, правда, з її ж згоди. Що й не дивно. Про силу драконівського чарівності ходили легенди. Де тут правда, а де всього лише жіноче виправдання своїй слабкості – розібратися складно. Ось тільки Риль ніяк не вписувалася в звичайну схему спокушання дівчат. Сподобатися комусь в її теперішньому хворобливому і побитому вигляді можна було за умови, що дракон глухий, сліпий і живе на безлюдному острові. Висновок сумний: хвостатим вона потрібна не як жінка.
Як ніколи раніше Риль мріяла про зустріч зі старшим братиком. Нехай лається, нехай читає нотації, аби забрав звідси, подалі від незрозумілих драконівських інтриг і королівських аудієнцій.
Екіпаж старанно повз вгору по крутих вулицях, піднімаючись все вище і вище над морем. Попереду казковим тортом виступав королівський палац.
Риль з цікавістю розглядала місто. Його жителі явно любили яскраві кольори, лише стіни будинків були складені з білого каменю. На їх фоні віконниці, пофарбовані у всі кольори веселки, виглядали по-святковому. Здавалося, місто живе в ритмі вічного карнавалу.
Екіпаж зупинився біля вигадливо прикрашених воріт, що вели в круглий внутрішній двір палацу. Риль, скоріше нетерпляче, ніж увічливо, допомогли вибратися з екіпажу. Капітан поспішив до парадного входу, гігантськими кроками міряючи площу внутрішнього дворика.
Праворуч і ліворуч від воріт височіли дві башти-близнюки. З боку двору їх стіни були вистелені батогами з великим темно-зеленим листям. Сам двір виявився невеликим, викладеним пласким бежевим каменем. З усіх його сторін блищали високі, двостулкові вікна триповерхової будівлі палацу, складеного з білого, як і все місто, каменю. За формою він утворював півколо, відрізаний від навколишнього світу величними воротами веж. Самі вежі, побудовані з ніжно-рожевого каменю, надавали будівлі романтичного вигляду.
Дійшовши до сходів, що вели до парадного входу до палацу, Аскерт щось тихо вимовив гвардійцям, що стояли на варті, старший махнув рукою: «Проходьте».
Капітан озирнувся, скорчив незадоволену гримасу на Риль, що ледве пленталась.
– Потім все розглядати будеш. Нас чекають, – промовив, підхоплюючи дівчину під руку.
Вони мчали по коридорах палацу з явно непристойною для цих стін швидкістю. Риль лише мигцем встигала помічати ошелешені погляди придворних, що траплялися на їхньому шляху. Але її увага цілком була поглинута багатим оздобленням інтер'єрів. Тут було на що подивитися. Місцевий король, очевидно, не жалкував грошей на обстановку свого палацу. Дорогі меблі, численні дзеркала, мармурові статуї, важкі пишні портьєри, розписні стелі, картинні галереї, словом, палац міг без удаваної скромності носити свою горду назву. Ось тільки всій цій пишноти чогось не вистачало або щось заважало.
Може, не з першого погляду, але трохи пізніше ставало зрозуміло, що у всіх цих прикрасах, щедро наліплених на стіни, стелі, вікна, двері, колони і сходи немає жодної прямої деталі або кута. Все навколо заполонили округлості, хвилясті лінії, закручені спіралі, овали і кола. Навіть на портьєрах, що водоспадами спадали вздовж вікон, були зав'язані кокетливі бантики. А суворі дзеркала просто потопали в золочених завитках рам.
Місцева картинна галерея виявилася під стать всьому палацу. Королівська сімейка була зображена в райдужних тонах. Їх Величності і Високості ловили метеликів, годували пташок, вигулювали собачок, гладили кішечок, щасливо посміхаючись своїми трохи опухлими від жиру очками. Особливо зворушували окремі зображення королівських вихованців. Бідні тварини. Ну як можна було з серйозною собаки зробити ось таку веселу істоту з бантиками на голові і капцями з бубонцями на ногах? Не пощастило навіть пернатим. Птах невідомої Риль породи красувався в яскраво-червоному, прикрашеному намистинками, нашийнику.
«Не хотіла б я тут жити», – зробила висновок дівчина і зітхнула з полегшенням, коли вони, нарешті, опинилися в приймальні. Капітан миттєво кудись випарувався в своїх капітанових справах, залишивши Риль чекати високої аудієнції.
Дівчина і сама була не проти перепочити і зібратися з думками. Босі ноги, нарешті, зігрілися в густому ворсі бежевого килима.
Користуючись перепочинком, Риль занурилася в обдумування тих неприємностей, які звалилися їй на голову за останні дні. Думки про сім'ю краще відразу відсікти. Тільки почервонілих очей не вистачало демонструвати його величності. Себе теж шкода, але хоч плакати не так хочеться. Ось чому вона не на третьому курсі? Давно б уже вдома була! На третьому якраз просторового переміщення навчати починають. Або хоча б на другому – теж непогано: вміння шукати прив'язку до рідного світу їй би зараз не завадило. Хоч знала б, куди закинуло. А тепер сиди в повній, е-е-е, невідомості. Хоча вона і так на рік раніше, ніж належить, в Академію просторового переміщення, скорочено АПП, вступила. І в свої двадцять п'ять років вже закінчувала перший курс, у той час як більшість її однолітків тільки готувалися подавати документи на вступ.
Можна раніше було йти з вищої школи. Наприклад, в двадцять, і в двадцять п'ять уже проходити практику при Медичній Академії або Академії Побутової Магії. Була ж одна з її бабусь лікарем. Зате інші родичі зв'язали своє життя виключно з АПП. В Академії і батьки познайомилися. Там же і старший брат навчався.
Просторових магів готують довго і ретельно. Відбір проводиться ще з дитячих років. Якщо дитина хотіла вступати в АПП, вона мала неабияке випробування власної витримки. Багатьох відлякувала сувора заборона на магічні заняття до другого курсу, та й рекомендований вік для вступу був найвищим серед інших навчальних закладів – 24–26 років. Не раніше. Хороший просторовий маг, він як фрукт – незрілим зірвеш – магічний рівень буде слабким, даси перестигнути – отримаєш студента, що не вміє контролювати свою силу. А таких – тільки відраховувати. Ось і не поспішали з раннім навчанням. Оскільки жили маги, як правило, далеко за сто років, то і випуск тридцятидворічних студентів був цілком звичайною справою.
Максимум, чим володіли першокурсники – істинним зором та вмінням сканувати стан свого організму, ось, мабуть, і все. Так, багато хто з них могли похвалитися знанням пари десятків вельми корисних в житті заклинань, як правило, з сімейних архівів. Ось тільки без практики ці знання залишалися лише завченим порядком сплетіння потоків енергії.
Завдяки природній допитливості, підслуханим розмовам дорослих і підглянутим через плече брата конспектам лекцій, Риль приблизно розуміла, що зрештою сталося тоді в парку. Версію про невідомих жартівників, що закинули її в чужий світ, вона відкинула відразу. Занадто небезпечна витівка вийшла. Максимум, що хотіли випускники, – перемістити жертву в найближче містечко або ліс. І потім самим же повернути назад.
Риль спробувала уявити їх перелякані обличчя, коли вони виявили, що їхньої жертви на місці викиду немає. І відчула мстиве задоволення. Хоча їй набагато страшніше було тонути в бурхливому морі або зустрітися з незаспокоєними.
Але якщо потрапляння сюди не справа рук жартівників, то залишається єдиний варіант, який ой як не хочеться визнавати за правду – Блукаючі Вікна. Цей феномен просторових переміщень довгі роки ускладнював життя магів. Десятки теорій намагалися пояснити природу Вікон або передбачити їх появу – марно. Кожна з теорій розбивалася вщент об твердиню практики. Вікна, плювати на дослідників і їх докази, з'являлися, де хотіли і як хотіли, вносячи елемент несподіванки в переміщення. Вони легко могли закинути людину, замість планованого пляжу на південному курорті, у вічні льоди північних широт. Досвідченому магу повернутися у вихідну точку не становило жодних проблем. І все одно – приблизно один відсоток тих, хто потрапив у Блукаючі Вікна, зникав безслідно.
Глава 4
Занурившись у роздуми, Риль, схоже, задрімала і прокинулася від того, що хтось грубо штурхав її за плече.
Дворецький, побачивши, що гостя відкрила очі, тут же відсунувся в сторону. «Пані, вас очікують», – сказав незадоволеним тоном.
Риль потягнулася і позіхнула. Скільки вона продрімала? Хвилин десять, п'ятнадцять? Судячи з перекошеного обличчя придворного, ще ніхто з гостей не дозволяв собі заснути в приймальні в очікуванні аудієнції їх Величності. Йдучи за дворецьким, весь вигляд якого навіть зі спини був просякнутий обуренням, дівчина лише сміялася. Головне, щоб за сон в приймальні не позбавляли голови, а презирство місцевого охоронця норм пристойності вона якось переживе.
Короткий коридор з високими світлими вікнами упирався в гігантські двері. Судячи з кількості прикрас, які явно виходять за рамки здорового глузду, двері вели в головний зал королівства. Недалеко від них, постукуючи від нетерпіння носком черевика по підлозі, стояв капітан.
Схоже, їх справді чекали. Не минуло й пари секунд, як важкі двері поповзли в сторони, відкриваючи залитий сонцем парадний зал палацу.
А ось тут Риль очікував сюрприз. Зал виявився цілком білим. Білі відполіровані до блиску плити на підлозі, білосніжні колони, водоспади найтонших штор на вікнах, трон, перлиною застиглий біля дальньої стіни, і на ньому яскрава потворна пляма фігури короля. Місцевий владика був явним цінителем червоного кольору. Його шати варіювалися від бордово-пурпурного до рожевого відтінку. Трохи масне чорне волосся завивалося в рідкі локони, гладко виголене обличчя відображало схильність до переїдання, але очі дивилися по-доброму.
– Його Величність, – гучно оголосив дворецький, що з'явився наче нізвідки. Риль здригнулася від несподіванки. Невже він володіє магією переміщення, інакше як би він так швидко опинився біля трону? – Архаріус Сьомий! – продовжував добре поставленим голосом проголошувати придворний. Дівчина присіла в поклоні, але падати на коліна, як капітан, не стала.
«Давня у них династія або ж слабка фантазія на імена. Сьомий Архаріус, треба ж. Хоча стабільність – теж непогано», – відзначила про себе Риль.
– Ясновельможний Владика Сяючого Білого міста, чия добра і мудра рука тягнеться від туману гір на сході до безкрайніх пісків на півночі і вируючого озера Маньягук на заході.
Далі йшло нудне перерахування достоїнств найвищої особи, а також подвигів на благо народу. Риль це було вже нецікаво. Напевно, більше половини вигадано, а може, і все цілком. Вона непомітно озирнулась по сторонам. У лівих вікнах залу, між вежами біля воріт, різнобарвною ковдрою спускалися до моря дахи будинків, а над ними яскраво синіло небо, зливаючись вдалині з таким же пронизливо синім морем, праворуч синій колір цілком панував у вікнах, лише біля самого їх краю зеленіли верхівки дерев парку.
Фраза, що прозвучала тихим, стомленим голосом, змусила її прокинутися: «Підійди ближче, дитя».
Ось так, без представлення, навіть без імені, просто «дитя». Якби не заслуга у порятунку принцеси, з нею б узагалі ніхто не розмовляв. Хто вона? Незрозуміла, підозріла особа, з простим, неблагородним іменем та ще в чужому, чоловічому одязі.
Риль, підкоряючись бажанню його високості, підійшла. «А цієї ночі ви, очевидно, не спали, ваша яскрава величносте. Під очима темні кола залягли, – крадькома розглядала вона короля, – хвилювалися, чекали вістей про дочку».
– Ти повернула батькові його серце, його єдину радість. Скоро, дуже скоро я побачу свою любу дочку і зможу обійняти її, – очі короля світилися від погано прихованої радості. Зараз перед Риль був не просто король, а люблячий батько, – що бажаєш ти отримати в нагороду?
– Мені багато не треба, Ваша Величносте, – знизала плечима Риль, – але йти мені зараз нікуди, мій будинок далеко звідси, а все майно – те, що є на мені, та з цього добра половина подарована.
– Знаємо-знаємо, – закивав Архаріус Сьомий, – після повернення додому моя дочка неодмінно захоче особисто подякувати своїй рятівниці. У нас вільна гостьова вілла в Небесній бухті? – звернувся він до дворецького.