Люди як люди

Полювання на новий день

Так давно, коли ще «ніч опускала вії», як здавалось у дитинстві, час плинув дуже повільно, поважно, і секунди, ніби на щось очікуючи, цокали: тік-і-тік-і-тік-і… – і так довго, аж поки дивишся – вечір і знову Ніч заплющує очі, а на її віях ніжиться сон. Тихо-тихо тоді, аж доки у затишному дворі не з’явиться залізна машина й не розбуркає сплячу вулицю своїм ревом.

Над «дерев’яним містечком» дзижчать комарі й кусаються, а тіло аж до наступного вечора свербить. Невже вони думають, що не боляче, диваки?! Малі, а так смокчуть кров безжалісно-о!

А це мій друг Каштан, я його так назвав сам. Учора зустрів, коли мало не заснув на отій дошці під дубом. Вона без заноз, бо, коли я сідаю, не коле, отож і напала дрімота. А до мене прийшов Каштан, намагався прогнати своїм гарчанням. Я змалечку собак не боюся, бо вони – мої друзі. Й горобці теж. Бувало, візьму пшона з дому в жменьку та й годую горобців, синичок… А про друзів я сам прочитав із підручника. «Мабуть, це твоє місце, але ми помістимося тут удвох», – прошепотів я новому знайомому й почав розповідати, що тут роблю, – про своє життя в сутінках…

А тепер я розмовляю з жолудем, притулившись до шорсткого стовбура: «Ось бачиш того хлопця, він уже близько години смокче своє пиво. Майже допив… Я згоден, воно не смачне, а навіщо ж купувати? Ні, я цього не розумію. Він інколи приходить сюди зі своєю подругою, отоді можна й заснути, чекаючи тієї смердючої пляшки. Ти хочеш запитати, навіщо вона мені, та пляшка?.. Ти ж давно вже гойдаєшся на дереві, отож мусиш бачити все. Ти – плід. Що тобі робити ще? Дивитися на сонне місто, бачити, як ховаються від спеки люди, як змиває з асфальту пилюку дощ, як бавляться діти в піску, як повзають мурахи, як… я збираю пляшки».

Прийшов Каштан. «Літо майже минуло, – кажу я своєму другові. – Й зовсім скоро зелені листочки не говоритимуть із вітром, як зараз, вони доживають своє літо. Та ти не бійся, Каштане. Чого ти? Мине час, знаю точно, нові говоритимуть з вітром. Ось подивись угору – там зірочки. Їх удень не видно, але вночі вони прокидаються і світять, щоб ми бачили, куди йти. Десь там є Велика Ведмедиця, мені її татко показував. Де ти пішов, Каштане? Тобі нецікаво?

Еге. Хто ж захоче говорити зі мною?! Нікому не дозволяють ні гуляти, ні говорити. Може, бояться? Я не такий, як вони. Я – бідний. Може, тому? А чому ти пішов? Не хочеш мене слухати, чи тобі час додому? Авжеж, ти домашній, красивий! Якщо буде сумно, приходь, я часто тут, майже щовечора… При-и-и-хо-о-одь!»

Але пес не почув, напевно. А може, й почув, та не сказав. Розумію, що вже не засну, бо вітер холоднішає та «закрадається у кров». Вечірня прогулянка для Каштана на сьогодні закінчилась, і скоро він порине у солодкий сон, а я ще тут посиджу. Може, все-таки цей колись досмокче своє пиво? Або ще хтось купить пляшку? Та краще в темних купуйте, бо за них дорожче дають! Тоді я не так довго сидітиму… Й мені завтра буде з чим їсти суп. Який же все- таки смачний хліб, із шкуринкою запеченою! А коли він гарячий… Буває, тільки привезуть із пекарні, а він пахне крізь маленьке віконечко кіоску… Їсти як хочеться! Та ще й холодно. Зараз би в ліжечко-о-о… Мама, звісно, постелила. І вже чекає з батьком на мене. Хоча й малий, а знаю: як це приємно принести щось додому. «По копійці й на хлібину назбирається», – так завжди мама каже.

«Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу…», – час від часу говорить батько, аж плакати хочеться від тих його слів. Та я не плачу, бо звик без сліз жити. А ще батько каже, що мине час і я ввіб’юсь у пір’ячко, буду розумним і сильним. Я працюватиму і відкрию власний магазин, а ще краще, пекарню… Й роздаватиму хліб дітям-сиротам, бідним, старим… А мені пощастило: я приходжу додому, а там тато, мама. Пам’ятаю, був зовсім малим, прийде батько з роботи, а я біжу, біжу до нього, щоб на руки взяв. А він ухопить та ще й підкине… А на лиці в нього зморшки, їх час дарує кожному! І мамі…

Бувало, дивлюсь у вікно – завмираю. Яка красива! Щось несе… Я змалечку пам’ятаю мамину сумку. На неї страшно й глянути, бо вже стара, подерта. Знаю, все невічне. Я завжди чекав гостинців. Якби приносили щось солодке, я складав би його у тумбочку, щоб було багато. А потім оддавав би мамі, вона ж, на відміну від мене, солодке любить.

Яке спекотне літо, особливо в липні! А зараз холодно й хочеться піти додому. Торба майже порожня – треба піти посидіти ще, пополювати на… Одна, друга… четверта – більш нема: три із-під пива, а ця – пепсі-кола. Я ще не пив цього напою. Може, спробувати? Там щось лишилось, але мені казали, щоб я ніколи не ніс брудних пальців до рота. Мама лякала, що хтось хворий міг пити з неї. І щоб я вимивав після збирання пляшок руки. Із пляшки пахне, але ж мама казала…

Піду я, мабуть, додому. Завтра ще буде вечір. Може, Каштан прийде. Я йому про зірки розповім. І про те, як треба збирати пляшки.

Моїх кроків чутно не було, бо я не хотів нікого будити. Ледве ступав, зморений. Тримав себе, аби не заснути. Ледь розплющував очі, а вони не слухались. Я засинав на ходу. Жахливе відчуття, коли тебе ковтає сон, а ти ще блукаєш темними вулицями з майже порожньою торбою, коли помираєш із голоду і в той же час кажеш, що не хочеш уже нічого… Швидше б упасти в ліжко. Я знаю, що воно розстелене… І на подушці – Дрімота…

Завтра зустріну Каштана, мого нового друга, й полюватиму аж до початку зими вже не сам. Потім вітер обнесе листя. Вже зів’ялим, неживим його згрібатимуть двірники. Я дивитимуся крізь вікно на зорі, згадуватиму літо. А кожне літо – воно моє. І я нікому його не покажу, воно зберігатиметься у щільниках моєї пам’яті. Я згадуватиму шум залізної машини і дзижчання комарів у вечірніх сутінках, а тіло вже не свербітиме від їхніх укусів… Бо зима одружиться з небом, а комарі спатимуть у глибоких тунелях сірих багатоповерхових будинків… А я виросту… І вирушу в дорогу…

30.03.2003

Люди як люди

Васько незграбно тре лівою рукою на терці довгу морквину, невдоволено бубонить собі під ніс щоразу після отриманого зауваження, котрі не перестають із мене сипатись і наче б’ють його з усієї сили ложкою по лобі. Лівша, себто шульга, не перестає бурмотіти. Морква падає. Васько скаржиться, що нічого не виходить. Насуплений, бо його мама не робить засмажку для супу – після неї в нього болить живіт, і взагалі у супі морква зовсім не обов’язкова. Я даю йому цибулю різати. Вона видавлює сльози в обох. У холодильнику олії немає. Відряджаю шульгу по сусідах пройтися. Може, знайдеться у кого? Повернувся, не знайшов. Скоріше за все постовбичив перед дверима й поплівся назад. Сміливості не вистачило. Як завжди, мовчазний і чемний, сентиментальний і замислений. Смирнота! Наказую йому чистити картоплю, прошу пошукати лаврового листа або хоч би просто витерти зі столу. Цілий пакет прянощів лежить перед носом – не помічає. Ганчірка брудна – гидує взяти її. Рука обережно витягає здоровенну картоплину з кулька і гострий ніж. Виліплені в грязюку тонкі пальці, і ніс, і лоб. Від здоровенної картоплини згодом залишається «свиняча». Все, чому належало бути вкиненим ув окріп і невдовзі зробитися супом, розкидане по вимитих полумисках. На кухні пахне курячим бульйоном. У сусідній кімнаті – двері навстіж – горлають звичайнісінькі роботяги. Дзеленчать чарочки. У повітрі шугають хвостаті матюки. То тиша на мить заповнює простір, то знову слух ріже гучний гамір. Хтось вийшов у коридор із цигаркою за вухом. Суне до плити, бере сірники, підморгує: «От би таку невісточку!.. Заходь на футбол».

У їхній кімнаті духота. Посередині стіл. Зусібіч – добролиці галичани. На тумбочці мерехтливий ящик, у який усі втупившися, то завмирають, то оживають. Зображення погане. ТРК «Україна». Затяті вболівальники волають, угадуючи «наших», коли ті забивають м’яча у ворота «чужих». Все це дійство за молочною пеленою на екрані. Ледве мріють у білому тумані шафранові футболки «Шахтаря».

– Файна зупа… Та й кобіта, шляк би ми трафив, нівроку… Мав би таку, горя не знав.

– Холєра! Не видиш – дівка… Не годен од кобіти одрізнити?

За шибками готельних покоїв селища міського типу Чкаловського – колишні зеки, здебільшого приблудні, а також сучасні, ще, може, майбутні в упорядкованих квартирах… Не те що ті туземці, котрі по коліна в багнюці та гною, від яких у пошуках автентичних розсипів до інших, із надією на дивовижні знахідки, наївно сюди припленталися ми із питальниками, записниками, електронікою та пакунками аудіокасет.

Як приріс до лівої руки Васька диктофон, а правою весь час мне свої густі чорні брови, потираючи тонкими пальцями довгий ніс, підшморгує і морщить лоба. Не випускаючи диктофона, шульга впевнено тисне на червону кнопку REC, аби записати голосистих молодиць. Плівка безшумно крутиться, вбираючи в себе виспівану ними історію.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.