Олюнька

І

Над Дністром на правому березі, на дві милі нижче від міста Самбора, лежить велике село Пишнівці. Розташоване воно на узгір'ї, на чорній урожайній землі. Одна половина його, та, що до Дністра ближче, лежить нижче, і частенько Дністер, виливаючи нагально свої води в тих сторонах, заглядає до хат і виганяє їх мешканців з товаром і з тим, що захопити вдасться, на другу половину села, до сусідів, що мають хати на узгір'ї. Дністер, від Пишнівців почавши, стає крутий. Береги його з того боку, що від Пишнівців, стрімкі й такі крихкі, що вода рік-річно вириває по куску берега, а через те ріка наближається чимраз більше до села.

Село Пишнівці різниться від інших сіл наддністрянської околиці хіба тим, що воно розпадається на дві адміністративні громади: на шляхетську, що зветься Закуття, і хлопську, або рустикальну. Обі ті громади мають хіба спільну церкву й школу, та й тут намагаються не змішуватися між собою, бо, на їх думку, і перед богом хлоп шляхтичеві не рівня. Та класова незгода переноситься і на школярів, що вчаться в однім будинку; вони між собою не любляться, не хочуть сидіти суміш на лавках і так, як їхні батьки, дражнять одні одних та роблять собі взаємні пакості.

Кожна громада має своє окреме начальство з окремою радою. На Закутті начальникує префект з асесорами[1], а в громаді рустикальній – звичайний війт з присяжними. Між закуттянами і хлопами нема найменшого зв'язку. Вони стараються якомога різнитися й убранням, і бесідою, й звичаями. Закуттяни носять капоти сурдутового крою, хоч би й з полотна, кашкети, тобто шапки з дашками, похожі дещо на російські, хіба що вужчі дном, де-де рогатівки крою кілінського, взимку – низенькі баранячі шапки, «пасові чоботи», такі, що халяви шиті по боках на лад німецьких штіфлів[2]. Жінки носять крамські строкаті спідниці, кацабайки, а на голові хустини, зав'язані під бородою. Волосся чешуть гладко, а косу обв'язують на міщанський лад ззаду голови в коліща. Йдучи в церкву, або при якім більшім святі, закидають На себе великі хустки, та так. що вони зсуваються нижче плечей і лиш на раменах задержуються. Одним словом, у їхній одежі видно якусь панську претензію, вони бажали б усе і всім показати себе вищими від хлопів» котрих прозивають мургами з чорним піднебінням.

Однак і хлопи не хочуть шляхті ні в чому поступатися. Вони не цураються свого хлопського строю. Одягаються в полотняні кафтани слов'янського крою, в кожухи, в широчезні, трохи на козацький лад шиті штани та великі угнівські чоботи з закаблуками. Жінки носять на голові чіпці, волосся заплітають високо на голові, а над чолом пускають його в гриву, що зветься жмудами. Спідниці домашньої роботи. Одним словом, пишнівські хлопи мають вигляд українських селян, а шляхта, що пам'ятає ще дещо зі своїх традицій та шляхетських привілеїв, подобає на якусь хлопсько-панську мішанину. Та це водиться і з бесідою, і з молитвою. Хлоп не хоче інакше говорити, як по-українськи, не знає іншої молитви, як української; шляхтич дуже радо вживає слова польські, розуміється, в покаліченім вигляді, імена українські вимовляє по-польськи, а вчитися польської молитви належить до доброго тону. Шляхта незадоволена теперішніми порядками та все з жалем згадує часи польського панування, де шляхетські привілеї багато значили і хлоп був хлопом, а не чоловіком.

Хлопи, де лиш можуть, висміюють шляхтичів і прозивають їх макогонами через те, що колись шляхта носила свої дипломи або легітимації шляхетські в бляшанках, подібних до макогонів.

Родинних зв'язків між хлопами і шляхтою нема й, либонь, не скоро будуть. А якщо коли трапилося, що шляхтянка віддалася за хлопа, то вже їй не показуватися на вулицю Закуття, ба навіть і строю шляхетського мусила зректися, а то, либонь, подерли б на ній на шматки. Так само здерли б капоту з такого шляхтича, котрий оженився б з хлопкою.

У цілім Закутті мешкав один-однісінький хлоп Ябчак Іван. Був це заможний ґазда, статечний. Мав він двох синів – Сенька та Гриця. Були то роботящі та тверезі парубки. Однак загорода Ябчака була відділена від усіх шляхетських осідків так, що навіть мусив через свій город зробити собі власну вулицю, щоб з сусідами не сходитися.

А втім, у цілому Закутті сама шляхта. Є тут Гординські-Федьковичі, Чайковські-Тимковичі, Городиські-Ядвищаки. Останні назвища – то родові, або, як вони кажуть, придомки. Себе вони кличуть по батькові, і так є тут Яців Ясьо, Петрів Ясьо, Стефанів Юзьо й інші.

Було це в місяці серпні 1856 року під час холери. Іван Ябчак порався на своїм обійсті коло воза, котрим мали їхати сини в поле по хліб. Він кілька разів зазирав через пліт до свого сусіда Юзевого Лукаша, крутив головою та муркотів щось сам до себе. Зазирнув ще раз та, не вертаючи вже до своєї роботи, гукнув до сусіда Ясевого Петра, що мешкав на другому боці від загороди Юзевого Лукаша:

– Пане сусіде! Пане Петре! Вже щось зо два дні не бачу я, щоби хто отвирав хату пана Лукаша… Чи не сталося там яке нещастя? В хаті лиш собака виє заодно.

Жоден хлоп не наважиться заговорити до шляхтича по імені, упустивши слово «пан», бо інакше почує ганьбу.

Петро Ясів покинув сокиру, що нею рубав дрова, обернувся до Ябчака, поглянув через пліт на обійстя Лукаша, обтер рукавом піт із чола, поміркував трохи та й каже:

– І я їх уже зо три дні не бачив… Може, повмирали?!

– Та треба би щось зробити – га?

– Та що робити? Яке мені діло заглядати до чужої хати… Треба би закликати пана префекта.

– А от і пан префект іде, – каже Ябчак. І справді в тій хвилі надійшов вулицею префект Закуття – пан Даньо Михасів.

– Панє префекцє! – каже Петро Ясів. – Уже три дні, як хата Лукаша не відчиняється, а всередині собака так виє, аж страшно.

– Гм… виє собака, кажете, пане Пєтше, та й хата три дні не отвирана… гуп… Ну, то треба би щось робити, треба би пана асесора… Панє Янє! А ходіть-но сюди – закликав до сусідньої хати.

Іван Петрів, почувши голос свого зверхника, покинув свою ранішню роботу і, перелізши через пліт, став таки зараз коло префекта.

– Дзень добрий! – каже. – А що там, панє префекцє?

– Гм… от бачите. Пан Пйотр каже, що три дні ніхто не виходив із Лукашевої хати та й що там собака дуже виє. Мусимо там подивитися… може, яке нещастя!

Пан префект говорив це з дуже поважною міною, хоч йому було трохи лячно, бо холера мела в Закутті людей, як мітлою, тож і тут можна було сподіватися нової жертви.

Всі три перелізли через перелаз і стали під вікном.

– Гм… Ябчак!.. Ану ходіть сюди… буде нас більше.

Ябчак сказав ще кілька слів синові, що брався їхати в поле, переліз через пліт і наблизився до трьох шляхтичів.

– А що будемо робити?

– Гм… треба би подивитися у вікно…

До одного вікна підійшов префект, до другого – Іван Петрів, позаслонювалися долонями від денного світла й так дивилися хвилю досередини.

– А що там? – питає Петро Ясів.

– Гм… одно лежить на постелі, друге – на землі… Може, вони сплять?

Собака, почувши людей під хатою, став ще дужче вити, скавуліти та дертися по дверях.

Тепер приступив Ябчак до вікна, поглянув усередину і сказав:

– Сплять вони, та вже й не прокинуться більше… вони неживі.

У цій хвилі почули вони зсередини хати тихенький плач дитини.

Не було сумніву, що Лукаші повмирали. Ясьо Петрів став сіпати двері, але вони були замкнені. Він уперся, цілою силою, Ябчак помагав, і за хвилю висадили двері з бігунів. Наполоханий пес вискочив у тій хвилі надвір. Він був сухий-сухий – шерсть стояла на нім як щітка, хвіст сховав під себе, язик вивалив та почав ганяти по подвір'ю, наче скажений.

– Свєнтий Янє з Дуклі! – закричав префект, відступаючись до перелазу. – Гм… таж цей пес сказився!

– Не бійтеся, не сказився, – каже Петро Ясів. – Він лише дуже голодний, – і вийняв кусень хліба з кишені та кинув псові.

Пес скочив жадібно на хліб і за малу хвилю з'їв увесь, начеб проковтнув муху. Заспокоївши перший голод, пес присів проти свого добродія, махав хвостом, облизувався, як би давав пізнати, що з'їв би ще.

Тепер отворили хатні двері. Звідси ударив такий нездоровий дух, що всі чотири вибігли чимскоріш надвір, щоб дихнути свіжим повітрям. Ябчак пробував створити вікно, але не міг, та вибив кулаком шибу, щоби впустити свіжого повітря. По хвилі увійшли знов до хати, та аж задрижали від того, що побачили.

Лукаш, увесь посинілий, з розхристаною сорочкою, лежав серед хати. Його волосся, помішане з соломою, очі, запалі в голову, начеб уже випливли, рот створений, вискалені зуби та судорожно затиснеш кулаки показували, що Лукаш провів страшну боротьбу зі смертю, поки вона його подолала.

На постелі, обернена лицем до стіни, лежала мертва Лукашиха. Вона також перебувала немалі муки, як показували затиснені коло живота руки й напружені ноги. Одно око Лукашихи було отворене. Воно немов дивилося на маленьку півторарічну Олюньку, що пищала коло грудей матері, бо не мала вже сили ані голосно заплакати, ані всадити до маленького свого ротика мертвої материної груді.

Мала Олюнька скиміла, як голодне цуценя.

Усіх присутніх пройняв страх. Вони перехрестилися й стали без думки шептати молитви, не в силі отямитися.

Першим Ябчак приступив до постелі обережно, щоб не заваляти собі ніг, і витягнув дитину з тих нечистот, в яких вона лежала і які звичайно бувають при холеричних нападах.

Дитина подавала слабі ознаки життя. Ябчак узяв по дорозі з жердки над постіллю якусь суху шмату, горнятко з полиці і вийшов до сіней, не оглядаючись на своїх товаришів, то стояли, як приковані, й не могли отямитися.

Вийшовши до сіней, Ябчак здійняв дитини мокру брудну сорочку, черпнув води з бочки, обмив дитину, як міг, завинув у шмату і виніс надвір.

Жінка Петра Ясевого стояла вже на своїм обійсті, цікава, чого її чоловік із префектом пішов до Лукашевої хати.

Петриха спитала Ябчака:

– А що там діється?

– Лукаші обоє, небіжчики… Дайте, пані, трохи молока для дитини… Голодне, ледве пищить.

– Матко боска кальварійська! – крикнула Петрика, сплеснувши в долоні, й побігла швидко до хати.

За малу хвилину вийшла, несла в кожній руці горнятко і, йдучи до перелазу, переливала з одного в друге молоко, щоб його охолодити. Ябчак узяв горня з дрижачих рук Петрихи і приложив до ротика дитини. Дитина стала жадібно ковтати молоко, а Петриха напоминала:

– Та не давайте ж відразу багато, бо дитині зашкодить. А що ж там і як? – допитувалася далі.

Але Ябчак не відповідав нічого. Він, либонь, і не чув слів Петрихи так був зайнятий своєю роботою.

За той час повиходили й і інші з хати Лукашів. Префект послав якогось хлопця, що надбіг туди, по холерників, грабарів холеричних. Хлопчина пігнався до корчми, а кого лише здибав по дорозі, розповідав про наглу смерть Лукашів. За короткий час майже все село дізналося про нещастя. Всі хрестилися та охкали, однак у багатьох цікавість брала верх над страхом, тож ціла вулиця коло Лукашебої хати наповнилася людьми. Декотрі були навіть такі відважні, що перелізли через перелаз і стали заглядати до хати.

Префект, боячись, щоб хто не заразився, порозганяв натовп повагою свого чину й своєї палиці, поставив сторожа при дверях хати, а сам приступив до громадки старших шляхтичів, що стояли на вулиці.

– Дзінь добрий, пане префекцє! – привітали його шляхтичі, кланяючись шапками.

– Гм… Панове браця, треба би порадитися, що робити з дитиною… Так годі кинути її на вулиці. Старшина переглянулась і почухалася в голові.

– Таж це ще дитина, – відізвався один, – без груді не обійдеться… Було це як би явна перешкода, щоби хто змилувався над дитиною.

– Гм… правда й те, але таки годі… гм… Ну що ж? – сказав префект і поглянув на громаду. Всі мовчали ніхто не ворухнувся.

– Коли ви, панове, не хочете, то я її візьму, – каже Ябчак, держачи на руках дитину, вже нагодовану. Дитина, наче відчуваючи свого покровителя, усміхнулася до Ябчака і ловила його вуса своїми голими рученятами. – У мене, – мовив далі Ябчак, – недавно взяв бог таку дитину, тож і сорочинка знайдеться, і хліба, слава богу, не купую… От якось вигодується! На ті слова шляхта заворушилася.

– Ще чого! Щоб шляхетська кров валялася по хлопських припічках!.. Ми не допустимо до того, хоч би мали дитину чергою годувати.

– Гм… пусте балакання! – промовив префект. – Дитина не теля, щоб її чергою по тижню годували. Або кажіть, хто бере дитину, або ні, то зараз віддам її Ябчакові. Годі так дитину змарнувати. Але як візьме Ябчак дитину, то візьме й двадцять моргів грунту, що Лукаші залишили, котрого вона правна спадкобєрчині[3]…

Аж тепер нагадала собі шляхта, що покійний Лукаш лишив двадцять моргів доброго грунту й хату, нагадала собі, що був багачем, що в нього зви чайно був наймит, котрий тепер десь подівся, мов у воду вскочив.

– Та моя жінка має малу дитину при грудях, могла би й цю годувати, – відізвався несміло Ян Фльорків.

– А моя хіба не потрафила би цеї штуки? – заговорив уже сміліше Стефан Миколаїв.

– Вибачайте, панове! Покійна Лукашиха була моєю рідною сестрою, – сказав Андрій Лукашів, виступаючи наперед.

Не було що казати на таке тверде слово. Префект казав віддати дитину вуйкові. Той приступив до Ябчака, що готовий був узяти дитину й без грунту.

– Га, най і так буде! – сказав і подав Олюньку Андрієві.

В тій хвилині дитина розплакалася, та не знати, чи загризла її в животику натще випита пожива, чи, може, несвідома дитяча душа відчула недолю, яка її жде…

Над'їхали холерники, витаскали тіла Лукашів із хати, вложили в скриню, що була на возі, й замкнули віко. За наказом префекта повиносили з хати солому й забруднене плаття, склали на зад воза, позамітали й повідчиняли вікна.

Під час роботи холерників усі присутні клякали та молилися шепотом. Упоравшись зі всім як слід, холерники посідали на віз, один узяв віжки в руки, гукнув на коней, луснув батогом, віз викотився на вулицю і погнав стрілою.

Ще не затихло дудніння воза, як уже всі розійшлися з Лукашевого обійстя. Лиш один вартовий остався, поки префект не прибив на дверях громадської печатки. Ябчак, сумний, переліз через пліт і взявся до своєї роботи. Андрій Лукашів поніс дитину, що голосно кричала, а цілий натовп людей поплівся за ним.

Ось так розсталася Олюнька зі своїми батьками, яких до цеї пори не пізнала гаразд та вже й не мала пізнати на цьому світі.

II

Ганна, жінка Андрія Лукашевого, була зайнята важливою роботою. Вона винесла на подвір'я варену бараболю, дробила її пальцями і кидала гусям, а ті поквапно збирали своїми жовтими дзьобами. Саме тоді Андрій, придержуючи одною рукою дитину, другою відчиняючи хвіртку, увійшов на подвір'я. Олюнька, що під час дороги була заспокоїлася й задрімала, тепер прокинулася й заплакала голосно.

Андріїха почула плач дитини, обернулася, побачила чоловіка з дитиною на руках і скрикнула:

– Матко боска!.. А ти де взяв тоту пищавку? На вулиці знайшов чи на гною?.. Пощо мені тут якесь дрантя зносиш?.. Чи ж я свого не маю досить? У Андріїв було троє дітей.

– Цить, жінко! Нещастя…Обоє Лукаші померли від холери, лишилася сирота… треба було взяти… це ж моя сестрінка.

– Та що мені до того? Що мені до твоїх сестрінок? Викинь тото де до дідька!

– Що бо ти, Ганю, говориш? Що ж воно винне, що лишилося, та й де я його подіну?

– Мені що до того?! Я чужих бахурів доглядати не буду… або воно з хати, або я!

На той голос надійшов старий сивий дідусь, що робив щось у стодолі. Був це батько Андрія й небіжки Лукашихи.

– А то чого вона так розкричалася? – питає здивовано.

– Нещастя, татуню! Обоє Лукаші повмирали від холери… щойно вивезли їх холерники. Мабуть, три дні лежали мертві в хаті, і ніхто не знав, – говорив Андрій крізь сльози.

Старий Луць став, як громом прибитий. Він не міг промовити й слова, руки в нього тряслися, губи дрижали мов у лихоманці.

– Боже мій, боже! За що мене так караєш на старі літа? Мої дітоньки бідні! Донечко моя люба! Не замкнеш ти мені повік, а мені не довелось навіть побачити тебе та поблагословити в далеку дорогу! – І заплакав старий гіркими сльозами. – Га, воля божа! Хто знає, чиє завтра…

Наблизився до маленької Олюньки й цілував личенько, вічки та малесеньке чоло.

– А я тобі ще раз кажу, що чужого бахура й на очі не хочу бачити! – клепала своє Андріїха.

– Мовчи, жінко без серця! – Гримнув старий. – Вва-а-жа-а-ай! – І погрозив рукою. – Якби в тобі була хоч краплинка людяності, тобі б язик став дубом, поки б ти таке слово вимовила. Проси бога, щоби тобі простив ті дурні слова… Що Лукашам нині, то нам завтра може статися, – а де твої діти подінуться? Що з ними буде? Як би тобі в могилі лежалося, коли б хто твоїми дітьми так накидався?

Андріїха замовкла. Хоч вона чоловіка мала ні за що й робила з ним що сама хотіла, то таки старого Луця боялася як вогню і хоч мала такий гострий язик, що ніяка шляхтянка в цілім Закутті не могла її переговорити, якось не сміла перед старим Лукашем огризатися. Чи це через його старий вік, чи через повагу, яку старий Луць мав у селі, не знати, досить що торохтіння Ганни один Луць умів угамувати кількома словами. І тепер вона замовкла, але таки не могла вгамувати злості, тож, ідучи до хати, копнула пса, що лежав під порогом, і тріснула дверми так, що аж хата затряслася й вікна задзвеніли. Луць усе ще стояв над онукою і втирав сльози.

– Годі, тату, – каже син, – треба щось з дитиною зробити, – і пішов до хати, а старий стояв усе як прикований.

Андрій знав, що треба розлючену жінку придобрити, бо ж годі, щоб старий міг усе бути з дитиною і за жінкою наглядати.

– Слухай, Ганю, яка-бо ти нерозважна! – промовив Андрій до жінки, переступивши поріг. – Префект хотів віддати дитину, а разом з нею хату, двадцять моргів грунту і все добро Лукашів Ябчакові… це шкода ж, щоб те все пішло в чужі руки.

Ганна була дуже ласа на такі дурнички, тож і тепер від цих слів чоловіка зараз подобріла. Однак, аби не перейти так відразу з лиха в добро, звернула цілу струю своїх медоточивих слів на Ябчака:

– О, мудьо якийсь! Йому хочеться шляхетського грунту та шляхетську дитину на виховання брати!.. А ми ж від чого? Або ми чужі?.. Ходи ж до мене, бідна сирітко, моя Олюнечко! Останнім кусником хліба буду ділитися з тобою – не дам тобі пропасти…

І взяла дитину з рук мужа, поклала на запічку, а сама взяла нецьки, налила теплої води, що грілась у великім горшку, і положила дитину в теплу воду, держачи одну руку під голівкою, щоб дитина не залилася, а другою обливала її марненьке дрібне тіло.

Андрій, хоч знав добре, яка душа в його жінки, не казав нічого, щоб її не дражнити. Постояв мовчки і вийшов відтак надвір.

– А що? – спитав старий. – Не замучить дитини?

– Не бійтеся, тату, вже все добре. Тепер купає її.

Але ні слова не сказав, чим він піддобрив її.

Старий махнув рукою.

– Ей! Чорта свяченою водою відженеш, але добрим не зробиш….

– Я тату, тепер іду туди… Префект має зараз хату печатати. Там худібка осталася, треба порядок зробити, – і пішов до хати Лукашів.

Ганна тим часом викупала дитину, завинула в сухі шмати, а воду вилляла надвір, нецьки поставила сторчма під хату. Дитина, зогрівшись під подушкою, якою її Ганна прикрила, заснула тихенько.

Коли Андрій прийшов під хату Лукаша, застав там уже комісію, складену з префекта й усього уряду громадського. Всі увійшли до хати і стали оглядати те, що осталось по Лукашах.

Префект не дозволив забирати того, що ще лишилося на постелі й коло постелі.

– Гм… буде з вас того, що в скрині і в комірці, а це все треба спалити… Так нам наказали з бецирку[4].

Скриня була замкнена, а ключ висів на цвяху під образами. Андрій просив кількох сусідів, щоб йому помогли винести скриню. Та префект спинив:

– Гм…за позволєнєм. Мусимо оглянути, що є в скрині, бо то сирітське добро, й треба його буде колись віддати. Ви, панє Стефанє, списуйте кожний кусник… Як з'їде обсигнація[5], буде все готове.

Поки писар з іншими списав, що було в скрині, префект пішов до комори. Виявилося, що Лукаші були таки добрими господарями. В коморі, крім зимової одежі, було всяке добро: мука, каша, квасоля, горох, біб; було масло і сир, сметана і солонина – все-все, що потрібно. Префект казав усе списати і повиносити.

Відтак пішли до стайні й стодоли, що під одним дахом прилягали одним боком до городу з садком.

Усі знали, то в Лукашів була пара коней, пара волів, дві корови і чотири штуки молодняка. А де ж те все поділося? Стайня заперта, але по всій худобі ані сліду. Всі сплеснули руками. На ж тобі! От якийсь безбожник забрав усе дочиста… хоч би одно телятко лишилося!

Андрій лютував найбільше. Він щойно думав про те, як стане господарем на ціле Закуття, а тут якась чортова мати наслала злодіїв…

– Треба дати знати до шандарів! – озвався хтось з гурту.

– Що тут шандарі тепер порадять? Злодій газдував тут, здається, десь перед трьома днями, а знаєте, що коби лише за канал – пропаде все, як сіль на воді… Що тепер шандар знайде?

За каналом починався густий вербовий ліс і займав дві квадратні милі простору аж до Вибулова. Там водилися вовки та ховалися злодіії-конокради; в такій гущавині годі було їх виловити.

Стало на тім, що жандарма повідомиться аж тоді, коли він прийде до села.

Хліб, що Лукаш успів іще позвозити, стояв у садку в стіжках. Комісія перечислила копи, оцінила, скільки варті, посписувала вози, плуги і борони, записала жорна, ступу і січкарню.

Андрій побіг городами до своєї хати, запріг свої коні до воза й вернув сюди. Ганна думала, що Андрій привезе усе добро кіньми і возом небіжчика Лукаша… Їй зараз щось те не подобалося, бо Андрій, не сказавши їй нічого, запріг коні й поїхав.

Коли заїхав перед хату Лукаша, префект показав йому все добро, складене на подвір'ї, і сказав поважно:

– Гм… Оце все віддаю вам, пане Єнджею, в посяданє, як опікунові малолітньої. Маєте дитину годувати, а майна її доглядати, як свого власного, бо за все відповідаєте. А тепер підпишіть!

Андрій вклонився префектові, зробив пером на папері знак хреста і почав при допомозі сусідів накладати на віз здобуток Лукашів. Петро Ясів заїхав зі своїм возом і поміг Андрієві забрати, що на його віз не влазилося. Тепер Андрій кланявся на всі боки, дякував сусідам за ласкавий труд і запросив усіх до корчми.

Коли вози заїхали на обійстя, Ганна не втерпіла і спитала:

– А де ж коні?

– Злодії покрали.

– А корови?

– Так само.

– А воли?

– Все дочиста!

– Матко найсьвєнтша! Та він бога не боявся кривдити сирітку! – закричала Андріїха й побігла до хати, щоби, либонь, звістити про цю страшну кривду властительку, котра ще спала на постелі свого вуйка.

III

Корчма на Ячменівці стояла окремо в західній стороні села. До неї заходила лише шляхта, а хлопи, навіть проїжджі, та мандрівні торговці-міняльники минали її як лихого, щоб не здибати якого нетверезого шляхтича, – а то була б халепа!

Та хоч та корчма звалася шляхетською, не різнилася нічим від інших галицьких корчем. Така сама обідрана, замазана, шибки повибивані і позаліплювані папером, довкола неї калюжі та вонюче болото. І всередині не була інша. Перша кімната без помосту, з витоптаною ямою на середині і брудними лавками довкола. В однім кутку шинквас, цебто перегородка з дерев'яною решіткою, за котрою стояли різної міри пляшки з грубого білого скла та бляшані, від старості й неохайства почорнілі мірки. Стояв тут і стілець, на котрім, мов на престолі, засідали старий бородатий Янкель або його жінка, розпатлана Рифка. Навпроти шинквасу – довгий дубовий стіл і кілька крісел теслярської роботи. Друга кімната, так званий ванькир, хіба тим була ліпша, що тут було повно всякої всячини, що нікуди й обернутися. Стояв тут стіл лакований, призначений для шабасу або для знатніших гостей, кілька помальованих крісел, ліжко, вистелене подушками в строкатих наволочках майже під саму стелю, і шафа з усякими книгами та святковою одежею. На шафі стояв капелюх Янкеля у бляшаній коробці, кілька мосяжних ліхтарів і скринька з ритуальними приладдями, тобто зі смертною сорочкою і заповідями. Друга шафа була замкнена. Під стіною, навпроти ліжка, стояв банкбетель – лавка, котру можна розсунути і спати на ній, як у ліжку. В самім кутику, навпроти однісінького вікна, стояло кілька бочок з горілкою й гараком.

Янкель був знаним орендарем; він був душею закуттянської шляхти, знав з кожним до ладу дійти, знав, як до кого заговорити, знав, хто чого потребує. За те любила його шляхта і звала шляхетським жидом. Тож коли раз Янкель не заплатив оренди і пан викинув його з корчми, заворушилася вся шляхта, як бджоли у вулику. Новому орендареві дошкулила своїми шляхетськими збитками так досадно, що він сам утік з корчми. Дідич не міг цьому зарадити – раз, тому що боявся звернути неласку шляхти проти себе, а друге, що двір був далеко від корчми, на другому кінці села, тож не міг кожного разу боронити нового корчмаря.