Великий Гетсбі. З ілюстраціями

ГЛАВА 1

У мої молодші і більш чутливі літа мій батько дав мені одну пораду, яка відтоді не йде у мене з голови.

– Щойно ти відчуєш бажання засудити когось, – сказав він мені, – просто згадай, що ніхто на цьому світі не мав тих переваг, які були у тебе.

Більше він нічого не сказав, але ми завжди були надзвичайно промовисті в нашому небагатослів’ї, і я збагнув, що він мав на увазі значно більше, ніж промовив. Внаслідок цього я схильний стримувати всі свої судження, і ця звичка обрушила на мене відвертість багатьох дивацьких душ, а також прирекла стати жертвою сили-силенної професійних скигліїв. Людина, яка не відає про норми пристойності, швидко розпізнає і прив'язується до цієї властивості, коли така проступає в нормальній людині, і тому сталося так, що в коледжі мене несправедливо звинувачували в інтриганстві через те, що я був посвячений у таємні драми якихось абсолютно випадкових, незнайомих мені людей. Більшість цих одкровень були непроханими: часто я вдавав, що хочу спати, що дуже зайнятий або зображував відсторонену легковажність, коли визначав за якоюсь безпомилкового ознакою, що далі на мене чекало чергове довірче одкровення, оскільки довірчі одкровення молодих людей, або, в усякому разі, ті слова і фрази, за допомогою яких вони відкривають свої секрети – здебільшого шаблонні і грішать очевидною недомовленістю. Бути стриманим в судженнях – означає мати нескінченну надію. Я досі ще боюся втратити щось із довіреного моїм вухам, якщо забуваю, як казав мій батько-сноб, і я як сноб повторюю, що почуття елементарної пристойності відпускається кожному при народженні неоднаково.

Отже, похвалившись таким чином своєю терпимістю, я схиляюся до припущення, що і вона має свою межу. Вчинки людини можуть мати залізобетонні підстави або тонути в багнистих болотах, однак на якомусь етапі мені стає вже нецікаво знати, на чому вони засновані. Коли я повернувся зі Сходу минулої осені, я ладен був одягнути весь світ у таку собі моральну уніформу і дати йому неперервну команду «струнко!»; я вже втомився від усіх цих неприборканих екскурсій в людське серце з ексклюзивним правом огляду визначних пам'яток. І тільки Гетсбі, – людина, ім'ям якої названа ця книга, не викликав у мене такої реакції; Гетсбі, який був уособленням всього, до чого я відчував щире презирство. Якщо особистість – це безперервна низка жестів, розрахованих на зовнішній ефект і досягнення своєї мети, тоді в ній було щось неординарне, якась підвищена чутливість до обіцянок життя, ніби він мав зв'язок з одним із тих хитромудрих пристроїв, які реєструють землетруси на відстані десяти тисяч миль. Ця чутливість не мала нічого спільного з тією млявою вразливістю, удостоєною назви «творчий темперамент»; це був незвичайний дар здатності до надії, романтичної готовності до успіху, якого я жодного разу не зустрічав у жодній людині і, напевно, ніколи вже не зустріну. Ні, Гетсбі виявився гідним цього дару у фіналі; просто той шлейф, який тягнувся за Гетсбі, весь той брудний пил, який він здійняв у повітря, йдучи за своїми мріями, – все це тимчасово знищило мій інтерес до безплідних смутків та скороминущих людських захоплень.

Мої близькі – відомі заможні люди, котрі вже у третьому поколінні живуть у цьому місті на Середньому Заході. Сімейство Каррауей являє собою щось на зразок клану з власною родинною легендою, яка свідчить, що ми походимо від герцогів Бакклі, однак фактичним засновником мого родоводу був брат мого діда, який прибув сюди у п'ятдесят першому, послав на Громадянську Війну замість себе заступника і заснував компанію з оптової торгівлі залізними виробами «J», яку сьогодні продовжує очолювати мій батько.

Я жодного разу не бачив цього мого двоюрідного діда, але я, мабуть, був схожий на нього, особливо якщо поглянути на портрет того досить крутого хлопця у кабінеті мого батька. Я закінчив Нью-Хейвен у 1915-му, рівно через чверть століття після мого батька, а ще через короткий час взяв участь в тому запізнілому тевтонському переселенні, відомому як Перша світова війна. Мені настільки сподобалося ходити в контратаки, що після повернення додому я почувався ніяково. Середній Захід, що перестав бути затишним центром світу, тепер скидався на пошарпаний край всесвіту, тому я вирішив вирушити на Схід, щоб навчитися торгувати облігаціями. Всі, кого я знав, займалися торгівлею облігаціями, і я подумав, що це заняття цілком могло б забезпечити ще одного холостяка. Всі мої тітоньки і дядечка обговорювали між собою це так детально, неначе добирали для мене підготовчу школу і, нарешті, дали своє «добро», промовивши: «Нехай вже спробує, якщо йому хочеться» з дуже серйозними, сповненими скепсису обличчями. Батько погодився заплатити за один рік мого навчання, і після відтермінувань з різних питань я прибув на Схід, як я вважав, на постійне мешкання навесні двадцять другого року.

Ще треба було знайти у місті кімнати для винаймання, але пора року було тепла, і я не так давно прибув із сільської місцевості з її широкими газонами і гіллястими деревами, тож коли один молодий хлопець з офісу запропонував мені орендувати будинок на двох у передмісті, ця ідея мені здалася прекрасною. Він знайшов такий будинок – пошарпаний бунгало з гіпсокартону за вісімдесят на місяць, але буквально в останню мить фірма відрядила його до Вашингтона, і я вирушив у передмістя один. У мене були: пес – в усякому разі, кілька днів, поки не втік, а також старенький «Додж» і одна фінка, яка прала мені постільну білизну і готувала сніданки, а також бурчала собі попід ніс щось по-фінськи, коли поралася з електричною плитою.

Моя самотність тривала приблизно з день, може, трохи більше, доти, поки одного ранку мене не зупинила на дорозі одна людина, яка прибула в цю місцевість трохи пізніше за мене.

– Як дістатися до селища Вест-Егг? – безпорадно запитав він.

Я пояснив йому. І з тієї хвилини мій шлях перестав бути самотнім. Я був уже провідником, керманичем, місцевим мешканцем. Він ненавмисне дав мені відчути все дивовижне привілля цієї місцевості.

І ось уже сяйво сонячного світла і листя на деревах, що розпускається швидко, як у швидкій кінострічці, повернули мені те вже знайоме переконання, що з настанням літа життя починається заново.

Насамперед мені потрібно було дуже багато прочитати і почерпнути дуже багато здоров'я з цього животворного повітря, що пульсувало юним життям. Я купив десяток книг з банківської справи, кредиту і інвестиційних цінних паперів, і вони стояли у мене на полиці рівним рядком – з червоними корінцями і позолотою, наче щойно віддруковані нові банкноти, що обіцяли розкрити переді мною видатні секрети, про які знали лише Мідас, Морган і Меценат. І у мене був твердий намір прочитати ще багато інших книг, крім цих. У коледжі мене вважали людиною неабияких літературних здібностей; одного разу я написав серію банальних, проте які відповідали всім правилам жанру, передовиць для «Новин Йейля», і тепер збирався повернути все це у своє життя і знову стати найнікчемнішим з усіх фахівців, тобто, «всебічно освіченою людиною». І це не лише гострота: насправді життя набагато успішніше піддається опису, якщо спостерігати за ним з одного вікна.

Цілком випадково я найняв будинок в одному з найбільш незвичайних і дивних населених пунктів у Північній Америці. Він стояв на тому вузькому і багатому на рослинність острові, який простягається на схід від Нью-Йорка і який в з-поміж інших природних пам'яток має дві ділянки суші незвичної форми, що видаються у водну поверхню. На відстані двадцяти миль від міста пара величезних яйцеподібних фрагментів суші, однакових за формою і відокремлених один від одного лише однією бухтою, яку можна вважати умовністю, виступає в самісіньку внутрішню частину океану в Західній півкулі, – у великий морський смітник, яким є протока Лонг – Айленд. Це не ідеальні овали, як у яйця в історії з Колумбом, – обидва вони сплющені з боку контакту, – однак їхня фізична схожість, мабуть, є причиною вічної плутанини для чайок, які літали над ними. А для безкрилих більш привабливим феноменом є їхня несхожість у всьому, крім форми і розмірів.

Я жив на Уест-Еггу – найменш фешенебельному з двох цих яйцеподібних виступів, хоча слова «найменш фешенебельний» – не точна характеристика і вельми поверхнево передає неприродний і досить зловісний контраст між ними. Мій будинок стояв на самісінькій на вершині «яйця», лише за п'ятдесят ярдів від берега протоки, затиснутий між двома величезними маєтками, які здавалися в оренду за дванадцять або навіть п'ятнадцять тисяч за сезон. Маєток праворуч від мене був воїстину колосальним за всіма мірками, це була справжня копія якогось Hotel de Ville в Нормандії – з вежею на одній стороні, що сяяла новизною оздоблення з-під негустої борідки плюща, і басейном з мармуру, а також з газонами і садом на більш як сорока акрах землі. Це був особняк Гетсбі або ж, оскільки я ще не знав містера Гетсбі, особняк, де жив чоловік, що носив це ім'я. Будинок, в якому мешкав я, був потворним об'єктом, але це була невеличка потвора, а отже його просто не помічали, в результаті чого я милувався видом на протоку, частково – на газон мого сусіда і мав втішне сусідство з мільйонерами, і все це за вісімдесят доларів на місяць.

На другому боці умовної бухти вздовж берега виблискували сліпучо-білі палаци фешенебельного Іст-Егга. Історія подій цього літа насправді бере початок з того вечора, коли я поїхав туди, щоб пообідати з сімейством Тома Б'юкенена. Дейзі була моєю троюрідною сестрою, а з Томом ми познайомилися в коледжі. І відразу після війни я провів з ними два дні в Чикаго.

Серед різноманітних спортивних досягнень її чоловіка виділялося одне: він був одним з найсильніших флангових гравців, що колись грали в футбол у Нью-Хейвені, – свого роду національний герой, один з тих, хто в свої двадцять з гаком сягають такої вершини успіху, що всі подальші досягнення віддають гірким присмаком розчарування. Сім'я його була непомірно багата, тож навіть у коледжі його часто сварили за надто вільне поводження з грошима; потім він раптом узяв і переїхав з Чикаго на Схід, але якщо розповісти вам в подробицях, як саме він переїхав, у вас перехопить дух; він, наприклад, привіз з собою з Лейк Фореста всіх своїх поні для кінного поло. Важко було уявити собі, щоб людина мого віку могла бути настільки багатою!

З якої причини вони приїхали на Схід, я не знаю. Вони поїхали до Франції без будь-якої особливої мети і прожили там рік, після чого кочували з місця на місце, зупиняючись ненадовго там, де збиралися багаті люди і грали в гру для багатих – кінне поло. Цей переїзд був останнім, як сказала мені Дейзі по телефону, але я їй не повірив; я не міг проникнути в серце Дейзі, але я відчував, що Том буде кочувати і далі з деяким жалем і вічним прагненням внести в своє життя драматичну напруженість якогось матчу зі свого футбольного минулого.

І ось одного вечора, в теплу вітряну погоду, я сів у машину і відправився до Іст-Егга – до двох старих друзів, про яких я майже нічого не знав. Вони жили в будинку, який, як з’ясувалося, був навіть більш вишуканим, ніж я очікував; це був особняк в георгіанському колоніальному стилі, витриманий у веселих червоно-білих тонах, з видом на бухту. Газон починався біля пляжу і тягнувся на чверть милі в бік парадних дверей, потім, перескочивши через сонячний годинник і викладені цеглою алеї і сади, що палахкотіли різнобарв’ям, і добігши, нарешті, до будинку, продовжував підніматися вгору по його стіні вже у вигляді гарних виноградних лоз, немов за інерцією від свого швидкого бігу. Фасад був порізаний виструнченими в ряд французькими вікнами, що палали у цей час віддзеркаленим сяйвом золота і були відкриті навстіж для теплого вечірнього вітерця; на передньому ґанку, широко розставивши ноги, стояв Том Б'юкенен в одязі для верхової їзди.

Він змінився у порівнянні з тим Томом, якого я знав в Нью-Хейвені. Тепер переді мною стояв кремезний чоловік тридцяти років з солом'яного кольору волоссям, трохи випнутим підборіддям і гордовитою манерою тримати себе. Пара блискучих самовпевнених очей надавала його обличчю агресивного виду. Навіть жіночний стиль його одягу не міг приховати всієї міці його статури: ноги його, взуті в начищені до блиску черевики, розпирали їх так, що натягалися шнурки, і можна було бачити, як під тонким плащем грала величезна маса м'язів, коли він поводив плечем. Це було тіло, яке могло зрушувати гори; словом, по-варварськи дуже тіло.

Його голос – грубий, хрипкий тенор, – посилював враження від нього як від людини дратівливої, про це свідчив увесь його зовнішній вигляд. У ньому відчувалася нотка патерналістського презирства, причому навіть до тих, хто був йому до вподоби, і в Нью-Хейвені були ті, які його на дух не виносили.

«Не думайте, що моє слово завжди останнє, – здавалося, говорив він, – лише через те, що я сильніший і більше схожий на чоловіка, ніж ви». Ми всі були студентами старшого курсу, і хоча ми ніколи не були з ним близькими друзями, у мені завжди жило відчуття, що він ставився до мене позитивно і хотів привернути мене до себе якимось своїм грубим, зухвалим жалем.

Кілька хвилин ми стояли і розмовляли на залитому сонцем ґанку.

– Місце у мене чудове, – сказав він, поводячи навколо блискучими очима.

Він розвернув мене однією рукою, провів широкою плоскою долонею вздовж чудової панорами, яка відкривалася з ґанку і охоплювала італійський сад, що потопав у її глибині, півакра темних колючих троянд і моторний човен з загнутим носом, що на хвилях бився об причал.

– Це все належало Демейну, нафтопромисловцеві. – Потім він знову розвернув мене, ввічливо і різко. – Запрошую в дім.

Ми пройшли крізь передпокій з високою стелею – простір у яскраво-рожевих тонах, невиразно окреслений по обидва боки і вписаний в ансамбль будинку французькими вікнами. Вікна ці були прочинені і сліпучо біліли на тлі яскраво-зеленої трави, яка, здавалося, пробралася навіть трохи в будинок. Морський вітер вривався в кімнату, надував штори, ніби бліді прапори, всередину на одній стороні і назовні – на другій, підкидав кінці їхні до ступінчастої, схожої на весільний торт, матової стелі, проносився над вишневим килимом, здиблював на ньому ворс і залишав темний слід, ніби над морем.

Єдиним абсолютно нерухомим предметом в кімнаті був величезних розмірів диван, на якому, здавалося, летіли, як на прив'язаному аеростаті, дві молоді жінки. Обидві вони були в білому, і сукні їхні грали м'якими складками і тріпотіли на них, неначе їх щойно занесло сюди вітром після короткого польоту по просторах будинку. Я простояв, мабуть, зовсім нетривалий час, слухаючи цей шурхіт, клацання штор, а також стогін вітру за картиною на стіні. Потім пролунав стук: Том Б'юкенен зачинив вікна надвір, і вітер, спійманий в пастку, завмер у кімнаті: штори, килими і дві молоді жінки повільно опустилися на підлогу.

Ту з них, що була молодшою, я не знав. Вона сиділа, витягшись на весь зріст, у кріслі-дивані абсолютно нерухомо, її підняте підборіддя немов утримувало щось таке, що неодмінно мало впасти. Якщо вона і побачила мене краєм ока, то не видала цього ані найменшим натяком, і я аж розгубився від несподіванки, пробурмотів якісь слова вибачення за те, що потурбував її, ввійшовши до кімнати.

Друга дівчина, Дейзі, зробила спробу встати: вона нахилилася трохи вперед з почуттям власної гідності на обличчі, потім засміялася якимось абсурдним, чарівним дрібним сміхом, я теж засміявся і пройшов на середину кімнати.

– Я якась п-паралізована від щастя!

Вона знову засміялася, ніби сказала щось дуже дотепне, і затримала на мить мою руку в своїй, підвівши очі і дивлячись мені просто в обличчя, немов запевняючи, що нікого в світі вона не хотіла бачити так сильно, як мене. Такою була її особлива манера. Пошепки вона повідомила мені, що прізвище заколисаної вітром дівчини – Бейкер. (Я чув від людей, що Дейзі говорить пошепки, аби змусити слухача пригнутися до неї, хоч я вважаю це несправедливою критикою, яка, втім, не робить її менш чарівною).

У всякому разі, губи міс Бейкер заворушилися, вона кивнула ледь помітно у мій бік і потім швидко закинула голову: «предмет», який вона, гойдаючись, утримувала в рівновазі, очевидно, похитнувся, що спричинило якийсь переляк. І знову чергове вибачення злетіло з моїх вуст. Схоже, будь-який прояв повної самодостатності викликає у мене остовпіння.

Я озирнувся на свою кузину, яка почала закидати мене питаннями своїм низьким, вібруючим голосом. Це був один з тих голосів, до якого вухо приковується одразу і слухає, не відриваючись, до кінця, неначе кожна фраза являє собою унікальне поєднання звуків, відтворити яке не вдасться більше ніколи. Обличчя її було сумне і вродливе, з яскравими прикрасами, яскравими очима і яскравими, пристрасними губами, проте в голосі її було якесь радісне збудження, завжди незабутнє для чоловіків, яким вона подобалася, якась співоча переконливість; промовлене пошепки «Слухай!» запевняло кожного в тому, що негайно ж після розказаного з нею відбувалися нові веселі й радісні події, і що найближчої години знову народиться розповідь про веселі і радісні події.

Я повідав їй, що по дорозі на Схід я затримався на день в Чикаго і що з десяток людей передають їй через мене привіт.

– Вони без мене сумують? – в захваті вигукнула вона.

– Все місто спорожніло. На всіх авто ліве заднє колесо пофарбоване в чорний колір на знак жалоби, а вздовж усієї північної набережної постійно виють сирени.

– Краса! Давай повернемося назад, Томе. Завтра ж! Потім вона несподівано додала: – Ти маєш зараз же побачити дівчинку.

– Хотілося б.

– Але вона ще спить. Їй три рочки. – Невже ти її ніколи не бачив?

– Ніколи!

– Ну, тоді тобі обов'язково треба з нею познайомитися. Вона така…

Том Б'юкенен, який весь цей час кружляв по кімнаті, раптом зупинився і поклав мені руку на плече.

– Чим займаєшся, Ніку?

– Продаю облігації.

– Чиї і кому?

Я відповів.

– Ніколи не чув про такі, – зауважив він різко.

Це мене зачепило.

– Ще почуєш! – коротко відповів я. – Почуєш, якщо тільки залишишся на Сході.

– О, на Сході я, звісно ж, залишуся: можеш не хвилюватися, – сказав він, подивившись на Дейзі, знову на мене, ніби його непокоїло щось ще. – Я був би повним ідіотом, якби вибрав для життя якесь інше місце.

У цей момент міс Бейкер промовила «Точно!» настільки несподівано, що я здригнувся: це було перше слово, яке вона мовила відтоді, як я ввійшов до кімнати. Очевидно, це здивувало її саму не менше, ніж мене, бо вона позіхнула і після кількох швидких, спритних рухів опинилася у вертикальному положенні посеред кімнати.

– У мене все вже заніміло, – поскаржилася вона. – Я пролежала на цьому дивані цілу вічність.

– На мене навіть не дивись, – відказала Дейзі. – Я весь вечір намагаюся витягти тебе до Нью-Йорка.

– Ні, дякую! – сказала міс Бейкер, поглянувши на чотири коктейлі, щойно внесені з буфетної. – У мене зараз суцільні тренування.

Том подивився на неї з недовірою.

– Так, звісно! Він перекинув у себе коктейль, наче в склянці його була крапля. – Як ти взагалі досягаєш якихось успіхів з такими «тренуваннями», для мене загадка.

Я подивився на міс Бейкер, не розуміючи, в чому саме вона «домагається успіхів». Вид її мені сподобався. Це була струнка дівчина з невеликими грудьми, прямою поставою, яку вона ще більше підкреслювала, відводячи плечі назад, як молодий кадет. Її сірі, примружені від сонця очі теж дивилися з блідого, чарівного, незадоволеного обличчя з ввічливою взаємною цікавістю. Мені раптом спало на думку: чи її саму, чи її фотографію я вже бачив десь раніше.

– Ви живете в Уест-Еггу, – зауважила вона презирливо. – Я декого там знаю.

– Я не знаю там ні…

– Але ж ви не можете не знати Гетсбі.

– Гетсбі? – перепитала Дейзі. – Якого Гетсбі?

Перш, ніж я встиг відповісти, що це був мій сусід, оголосили обід; владно взявши мене під руку своєю мускулистої рукою, Том Б'юкенен повів мене з кімнати, ніби пересував шашку з однієї клітини на іншу.

Стрункою, томною ходою, ледь торкаючись руками стегон, дві молоді жінки вийшли, випереджаючи нас, на веранду, витриману в рожевих тонах, з якої відкривався вид на захід сонця; там стояв стіл, і на вщухлому вітерці мерехтіли вогники чотирьох свічок.

– Навіщо свічки??? – насупилася Дейзі і пальцями загасила їх. – Ще два тижні, і настане найтриваліший день у році. – сказавши це, вона обвела нас усіх сяючим поглядом. – А ви теж завжди очікуєте настання найтривалішого дня року, щоб пропустити його? Я от завжди очікую найтривалішого дня року, а потім забуваю і пропускаю його.

– Нам треба щось запланувати на цей день, – позіхнула міс Бейкер і сіла за стіл, розлігшись наче в ліжку.

– Чудово! – сказала Дейзі. – І що ми заплануємо? Вона повернулася до мене безпорадно: – А що зазвичай планують люди?

Не встиг я відповісти, як вона з жахом в очах вже розглядала свій мізинець.

– Погляньте! – жалібно сказала вона, – Він досі у мене болить.

Ми подивилися на її палець: його суглоб був синьо-чорного кольру.

– Це все ти, Томе, – сказала вона осудливо. – Я знаю, ти не хотів, але ти зробив це. Це мені розплата за те, що я вийшла заміж за звіра, а не людину, за величезну, здоровенну скриню…

– Я не терплю це слово «скриня», – перервав Том сердито, – навіть сказане жартома.

– Скриня! – наполягала Дейзі.

Іноді вони з міс Бейкер говорили одночасно, але ненав'язливо; їхня жартівлива, легковажна розмова ніколи не перетворювалася на порожню балаканину і була такою самою холодною, як і їхні білі сукні й відчужені погляди, в яких не читалося жодного бажання говорити. Вони сиділи з нами за столом і були приязні до нас з Томом, долаючи себе лише з чемності, щоб здаватися веселими, жартувати або реагувати на жарти. Вони знали, що скоро цей обід закінчиться, а трохи пізніше підійде до завершення і забудеться цей вечір. Зовсім не так було на Заході, де вечір марнували квапливо годину за годиною, поки він не добігав кінця, в постійному розчаруванні як від того, що він затягується, так і від того, що він завершується.

– Ти змушуєш мене відчувати себе нецивілізованим, Дейзі, – зізнався я після другого келиха бордо, що віддавало пробкою, хоча й вельми непоганого. – Хіба ти не можеш поговорити про врожай, наприклад, або ще про щось?

Я не мав на увазі нічого особливого під цим зауваженням, але воно було сприйняте абсолютно несподіваним для мене чином.

– Цивілізація зараз тріщить по всіх швах, – раптом вигукнув Том з напором. – Я став страшним песимістом щодо того, куди все йде. Ти читав «Підйом «кольорових» імперій» Годдарда?

– Н-ні, – відповів я, здивований його тоном.

– Чудова книга! Її зобов’язаний прочитати кожен. Головна думка там – якщо ми не будемо пильними, біла раса буде… буде повністю підкорена. Це все наукові висновки; вони доведені.

– Том стає дуже незрозумілими, – сказала Дейзі з виразом непідробного смутку. – Він читає малозрозумілі книжки, що рясніють довгими словами. Яким було те слово, що ми…

– Ці книги всі наукові, – наполягав Том, дивлячись на неї з нетерпінням. – Автор опрацював всю цю тему. Ми – ті, що належимо до домінуючої раси, маємо проявляти пильність, інакше інші раси захоплять контроль над усім.

– Ми повинні їх упокорити, – прошепотіла Дейзі, сердито мружачись від жаркого сонця.

– Ви, схоже, жили в Каліфорнії… – почала міс Бейкер, але Том перервав її, важко відсунувшись в своєму кріслі.

– Взяти хоча б цю ідею про те, що ми всі – представники нордичної раси: і я, і ти, і ти, і… – після короткого коливання, яке, втім, здалося цілою вічністю, він включив до цього переліку і Дейзі легким кивком голови, і вона знову підморгнула мені. – Це ми створили все те, без чого цивілізації не буває: науку, мистецтво і все таке інше. Схоплюєш суть?

Якась нотка смутку була в цій його серйозності, у його впиванні самим собою, ще гострішому, ніж раніше. Коли раптом пролунав телефонний дзвінок, і дворецький вийшов з веранди, Дейзі миттєво скористалася цією короткою паузою і нахилилася до мене.

– Я розповім тобі одну сімейну таємницю, – прошепотіла вона з ентузіазмом. – Про ніс дворецького. Ти хочеш почути таємницю про ніс дворецького?

– Саме для цього я і прийшов сюди ввечері.

– Ну так от, він не завжди був дворецьким; до того він чистив срібло в одній родині у Нью-Йорку – там був срібний сервіз на двісті персон. Він чистив його з ранку до ночі, аж поки у нього не трапився нежить…

– З носом ставало дедалі гірше, – припустила міс Бейкер.

– Так. Стан його погіршувався, і врешті-решт він змушений був залишити свою посаду.

На якусь мить останні промені сонця з романтичної ніжністю осяяли її світле обличчя; голос її був таким, що насолоджуючись ним, я мимоволі затамував подих і нахилився вперед; потім сяйво стало зникати з її обличчя – неохоче і з повільним жалем промені залишали обличчя подібно до того, як діти залишають вулицю, коли насуваються сутінки.