Сюрпризи долі

Феб

Олена крутилася по кухні, наче ошпарена. Як швидко летить час! Уже шоста, за годину прийдуть гості, а ще треба стільки всього зробити: заправити салати, доварити борщ, нарізати полядвицю та сир, зробити канапки з ікрою й ще безліч інших дрібниць. Одній дуже важко все встигнути. От якби Георгій прийшов трішки швидше, міг би, принаймні, винести сміття. Однак це лише мрії. Дай Боже, щоби взагалі встиг до приходу гостей. Останнім часом чоловік цілісінькими днями зайнятий на роботі, повертається додому пізно увечері. Але в день уродин власних синів міг би звільнитися й швидше, тим більше, що нині субота.

Близнюкам Петру і Павлу сьогодні виповнюється двадцять років. Після народження дітей було дуже важко: катастрофічно бракувало грошей, а найгірше – не мала ні хвилини, щоб озирнутися довкола. Хлопчиків треба було одночасно годувати, сповивати і купати. Найважче – вночі. Малюки полюбляли прокидатися по черзі й будити один одного. Від утоми Олену інколи охоплював розпач, хоч сядь і плач. А вона ж була єдиною дитиною в сім’ї і не звикла до важкої роботи.

Георгій також одинак, але чоловікам завжди легше вислизнути від хатньої роботи. У них завжди знайдеться виправдання, що їхнє покликання – працювати і заробляти гроші. В тому була велика частка істини, завдяки його наполегливості й таланту матеріальний стан подружжя з часом суттєво поліпшився. Георгій почав непогано заробляти, за фахом був журналістом і навіть дуже добрим.

– Жорж геніальний, – частенько казали друзі й колеги по роботі. Та, зрештою, він і сам знав, що є непересічною особистістю, адже за роки навчання не мав жодної четвірки, все, за що не брався, робив досконало і доводив до кінця. З дитинства його улюбленим героєм був Георгій Змієборець, у якому завжди вбачав себе.

Про геніальність Жоржа ходили легенди. Дівчата були закохані в нього по вуха. Завдяки їхній надмірній увазі ще зі студентської лави його почали називати Фебом. Це ім’я прилипло до Георгія після того, як під час читання власних віршів одна з прихильниць вистрибнула на сцену студентського клубу й одягла йому на голову лавровий вінок.

Тож не дивина, що такому обдарованому молодому випускникові запропонували залишитися в рідному університеті. Зрозуміло, він погодився і почав негайно працювати над дисертацією, яку невдовзі успішно захистив. Науковий світ високо оцінив здобутки талановитого пошуковця і порекомендував продовжити дослідження та втілити їх якнайшвидше у докторській дисертації.

Георгій був глибоко переконаний, що справжнє мистецтво може належати лише вибраним і ніколи не стане зрозумілим для сірих мас. Він мав однодумців, у яких були такі ж погляди. Згодом їм навіть вдалося створити літературний клуб, мета якого – плекати рафіноване мистецтво. Щодо назви клубу були різні думки, однак перемогла пропозиція Георгія – назвати новий осередок культури «Омфал». Це слово мало символічне значення – так називали священний камінь у храмі Аполлона в Дельфах, під яким поховали останки дракона Піфона. За старогрецькою легендою Омфал уважали пупом землі, саме в цьому місці зустрілися два орли, яких випустив Зевс одночасно зі сходу і заходу.

На початках новий клуб захоплював мешканців міста новизною і неординарністю, проте згодом перетворився у товариство взаємної адорації. Його засновники вважали себе феноменами в мистецтві й не допускали туди жодного стороннього, старанно заліпили кожну щілину, щоб, не дай Бог, нікому не вдалося проникнути у святая святих. Геніальні літератори забули закони фізики, зокрема, те, що замкнені системи довго не існують і приречені на руйнування. Титани удавано захоплювалися один одним, цитували себе навзаєм та кожен таємно в глибині душі був переконаний – лише він є унікальним явищем природи, усім іншим далеко до нього. Та вголос таких фраз ніколи не проголошували, вони міцно трималися один за одного і дружно нападали на кожного вискочку, який наважувався зробити перші власні кроки без їхньої санкції. Частенько їм гуртом вдавалося прибити бідолаху як муху-набриду. Після цього новоспечені генії радісно святкували перемогу, адже вони надалі залишалися, як у старій казці, наймилішими, найрум’янішими і найбілішими.

– Те, що дане небесами, не може опуститися до земного болота. Головне кредо мого життя – вбити Піфона, – полюбляв частенько говорити Георгій.

Цю фразу не завжди розуміли, і тоді він поблажливо пояснював, як саме Аполлон-Феб поборов в ущелинах Парнасу дракона Піфона, сина Землі, народженого з болота і мулу.

Ясноволосий красень Георгій у всьому полюбляв убачати аналогії. Навіть його власне прізвище – Крук – символізувало один з атрибутів Аполлона. Білий крук був улюбленим птахом осяйного бога, який вірою і правдою служив своєму патрону. Вже пізніше йому довелося почорніти, коли не виконав наказу і не встежив за прекрасною Коронідою, коханкою покровителя муз. Однак про цей епізод Георгій не любив згадувати.

Олена пишалася своїм чоловіком. Він був її найціннішим скарбом і надією. Чи хтось міг із ним зрівнятися? Ні, таких чоловіків не існувало. Від моменту, коли вирішили об’єднати свої долі, вона зрозуміла, що належатиме лише йому. В неї завжди виникало почуття гордості, коли згадувала той незабутній вечір, з якого все почалося.

То був університетський новорічний вечір для студентів з різних факультетів. Майже всі товаришки вже мали хлопців, а Олена ще була самотньою. Спочатку був концерт, на якому улюбленець дівчат вродливий Жорж Крук красномовно читав власні вірші. Поет наче вжився в образ осяйного Феба – загорнутий у червоний плащ, у руках тримав ліру, а на голові мав лавровий вінок. Студентки, затамувавши подих, у безнадійних мріях захоплено не зводили очей зі свого кумира.

Після концерту починався бал. Молодь збиралася у великій залі. Для Олени найбільшим випробовуванням були повільні танці. Її охоплювала туга, коли щасливі пари починали кружляти у вальсі, а вона стояла під стіною в безнадійному очікуванні якого-небудь кавалера. Як це жорстоко і несправедливо. Чому дівчата завжди залежні від хлопців? Чому якомусь нездарі можна підійти і вибирати собі партнерку, а розумницям-красуням зостається лише радіти, що на них хтось звернув увагу?

Музики почали грати танго. Дівчата завмерли в німому очікуванні, скоса поглядаючи на хлопців. Олена опустила очі, головне – робити вигляд, що дуже весело, хоча на душі шкребли коти. «Швидше б цей танець минув», – мучила думка. Раптом вона спостерегла, як усі подруги, наче соняхи, повернули голівки в один бік. Через усю залу до них швидко прямував Жорж. У ту мить він видався їй сонцем, у промінні якого всі прагнули потонути. Юнак нагадував жоржину, велику і яскраву, від якої не можна відвести погляду. Олена намагалася вгадати, до кого пливе ця королівська квітка, котра з товаришок буде ощасливлена такою величною увагою. До останньої хвилини не могла збагнути подарунку долі, що саме вона є тією переможницею, яка за кілька хвилин стане предметом заздрості всіх дівчат.

Жоржина зупинилася перед Оленою і галантно нахилила голову.

– Дозвольте запросити вас на танго, – урочисто промовив юнак.

– Мене? – не могла приховати подиву.

– А ви не танцюєте? – якось розгублено запитав хлопець.

– Ні, ні, танцюю, – не вірячи щастю, відповіла.

Жорж добре знав танцювальні па і перед кожним попереджав Олену, як тій поводитися, щоб не втрапити в халепу. Він був відмінним танцюристом, умів вести партнерку так, щоб та відчувала гнучкість і красу свого тіла. Вона тоді злетіла на сьоме небо від щастя, їй хотілося, щоб ці хвилини тривали вічно, але нічого не вдієш, музика закінчилася. Потім кавалер відвів її назад, вклонився й поцілував руку.

Такого з Оленою ще не траплялося. Невже на неї звернули увагу, та ще й хто! Найкращий хлопець в університеті. Подруги поглядали на суперницю із заздрістю.

– Тепер не страшно навіть, якщо мене більше ніхто не запросить. Цього єдиного танцю вистачить надовго, – спазматично чеканив мозок, – тепер я не найгірша.

Проте цього вечора сюрпризи не закінчилися. Заграла швидка музика, яка завжди є рятівною паличкою для обділених увагою дівчат і сором’язливих хлопців. Тут можна розслабитися й стрибати, як заманеться. Молодь пішла навприсядки, утворивши коло, як раптом перед Оленою знову виринула жоржина.

Юнак схопив її за руку і потягнув у центр.

– Зараз я тебе перекину через плече, ти тільки не бійся, – прошепотів на вухо.

Олена хотіла запротестувати, але не встигла й писнути, лише зрозуміла, що робить незвичний пірует у повітрі. Всі ахнули, а вона опам’яталася лише тоді, коли твердо стояла двома ногами на землі. Довкола почулися оплески, а Жорж став на одне коліно і знову поцілував у руку.

– Невже все це відбувається зі мною? – не могла повірити.

– Ходи, я познайомлю тебе з моїми друзями, – перебив думки сонцесяйний кавалер і настирливо потягнув за собою.

– Ти як називаєшся? – по дорозі запитав юнак.

– Олена, зніяковіло відповіла.

– А я – Георгій, хоча всі мене кличуть Жорж, та я не протестую, якщо їм так подобається, то нехай.

– Я знаю, тебе ще називають Фебом.

– Це через мої вірші, – задоволено промовив Жорж.

Вони підійшли до гурту студентів.

– Друзі мої! Я вам привів прекрасну Єлену, – артистично промовив Жорж, – А ось це Олесь Крех, мій найкращий приятель і моє Alter ego [1]. У нас усе подібне, ми навіть живемо за спільним принципом – Nulla dies sine linea [2].

– Вони мають на увазі ні дня без рядка, – іронічно зауважила панянка з гурту.

– До речі, дозвольте відрекомендувати – Марина, дівчина Олеся.

– Вибачте за нескромне запитання. Це часом не через вас розпочалася Троянська війна? – посміхаючись запитав Олесь.

– Невже я на неї схожа? – зашарілася Олена.

– Як дві краплі води. А от щодо Жоржа, то мені важко відразу визначити на кого більше схожий, чи то на Менелая, чи на Париса?

Усі засміялися, крім Марини, яка уважно і трохи зверхньо розглядала новоприбулу вродливицю.

– Ти звідки? – без жодних емоцій запитала Марина.

– З факультету іноземних мов, – відповіла Олена.

– You are very clever girl to catch Gorgy [3], – пхикнула Марина.

– Ти навчаєшся на нашому факультеті? Я тебе щось там не бачила, – наївно здивувалася Олена.

– Він мені не потрібний, я знаю англійську і без ваших курсів. Я навчаюся в медичному університеті.

– Марина у нас всебічно обдарована особистість, що її не запитаєш, усе знає, – засміявся Жорж.

Раптом Олена побачила знайоме обличчя. До них підійшла Катруся – її однокласниця. Вона також навчалася на факультеті журналістики, тільки на рік швидше, ніж Жорж.

– О, та ви знайомі! – зрадів хлопець.

– Ми вчилися в одному класі, – обнімаючи подругу, відповіла Катруся.

– Світ тісний і від нього ніде не подінешся, – холодно зауважила Марина.

– Почекайте секунду, зараз приведу до вас свого хлопця, – проігнорувала репліку Катруся.

За пару хвилин повернулася з високим чорнявим юнаком.

– Познайомтесь, це Стефан – мій хлопець.

– Ваше прізвище, випадково не Цвейг? – шпигнула Марина.

– Ні, моє прізвище Банах, – спокійно відповів Стефан.

– Стефан Банах, це ж був відомий математик, – захоплено вигукнув Жорж, – я багато про нього читав, його простори вивчають усі математичні школи світу.

– Саме так, мене батьки назвали на його честь. Хіба можна мати інше ім’я з таким прізвищем?

– Я спробую стати екстрасенсом: ви навчаєтеся на математичному факультеті, – емоційно промовив Жорж.

– Угадав, – засміявся хлопець.

Заграла музика, і всі пішли танцювати.

Потім Жорж відпровадив її додому і попросив номер телефону. Так усе й розпочалося. Спочатку перше побачення, а потім вони вже не могли існувати один без одного.

Олені хотілося бути лише вдвох із Жоржем, однак до їхньої компанії постійно долучалися Марина з Олесем. Спочатку її це нервувало, та з часом звикла.

Згодом до них ще приєдналися Катруся зі Стефаном і утворилася своя міцна компанія. Вони разом святкували всі уродини; їздили на прогулянки; відвідували виставки і музеї; ходили в театри і кіно. Жорж уважно стежив за культурним життям міста, нічого не пропускав і примушував друзів не відставати.

Першими побралися Банахи, наступними – Марина з Олесем, останніми з товариства одружилися Георгій з Оленою. Одного разу всі вони заприсяглися – їхнє товариство єдине і непорушне, і якщо у них з’являться діти, хресних належить вибирати лише з їхньої компанії. Тож коли народилися близнюки – Петро і Павло – для Петра взяли за кумів Марину зі Стефаном, а для Павла – Катрусю з Олесем.

Саме тоді зародилася думка про створення літературного клубу. Ідея належала Олесю, та потім про це забулося, оскільки президентом увесь час незмінно залишався Георгій. Усі лише пам’ятали, що назву «Омфал» придумав їхній сонцесяйний лідер. Таке недооцінювання здібностей ображало Олеся, та не було іншої ради, як змиритися зі своїм жеребом і відійти на другий план. Він ніколи не суперечив Георгію, інтуїтивно відчуваючи, що той значно сильніший. Стефан, хоча й не належав до когорти письменників, проте частенько відвідував ці вечірки і ніколи не лінувався виступити для підтримки або знищення того чи іншого новоприбулого претендента на лавровий вінок.

Від спогадів Олена повернулась до реалій. Що це вона замріялася? Час збігає, а попереду ще море незакінчених справ. Прийдуть четверо кумів з дітьми, батьки одні й другі, Жорж і два уродинники – Петро і Павло, разом тринадцять осіб. Зберуться лише найближчі, а стіл треба розсувати, бо всі не помістяться. Як вона не любить цього робити! Завжди цю роботу виконував Жорж. Для цього треба мати неабияку силу, спочатку треба підняти додаткову, зовсім не легку, дошку і влучно потрапити виступами у спеціальні заглибини. Як на зло, хлопців також немає вдома, вони студенти університету і мають свої клопоти. Нічого не вдієш, доведеться все робити самій.

Олена частенько шкодувала, що не має доньки, яка б їй допомагала, але що поробиш. Діти виросли, і тепер можна пожити й для себе. Треба з Жоржем удвох кудись поїхати, не можна ж увесь час лишень працювати!

Мрії, мрії, ви завжди заворожуєте своїми казками. Але чому казками? Що, вони не в змозі поїхати у Францію чи Італію як нормальні цивілізовані люди? Кажуть, у Римі є фонтан бажань, у який обов’язково треба вкинути монетку, щоб стати щасливим. Навіщо працювати, працювати і світа Божого не бачити? Час мине, а тоді оглянешся, а вже запізно кудись рушати, бо здоров’я не те.

Треба обов’язково переконати Жоржа, що найвищий час подумати про особисте життя. Він постійно зайнятий: то лекції, то якісь важливі заходи, які повинен відвідувати як журналіст, та й від різних запрошень на конференції немає відбою. А недавно йому пощастило потрапити на симпозіум аж у Париж.

Одвічною мрією Олени було відвідати цю надзвичайну країну. Хоча б здалеку глипнути на Лувр, Нотрдам, Єлисейські Поля і, звичайно ж, вилізти на Ейфелеву вежу. Жоржеві вдалося все це побачити власними очима. Нема ради, дружині залишається лише тішитися успіхами свого чоловіка вдома, хтось же повинен берегти родинне вогнище. Така жіноча доля, а особливо тих, хто має геніальних чоловіків. Хотіла мати зірку, тепер терпи, бачили очі, що купували, нехай повилазять.

Олена ніколи не намагалася зрівнятися зі своїм чоловіком, та й навіщо робити щось менш досконале. Вона працює в школі на півставки, викладає англійську мову. Про повний робочий день не можна і мріяти, хто тоді триматиме весь дім у порядку? Для чоловіка найважливіше, щоб помешкання сяяло ідеальною чистотою, на столі завжди чекав гарячий обід, а постіль і рушники акуратно лежали рівненькими купками у шафі. Найбільше часу забирає прасування сорочок, адже Жорж щодня одягає іншу, а ще обов’язково до кожної уважно підбирає в тон краватку. Коли щось не так, то це його засмучує, а якщо він сумний, то не може творити.

Останнім часом Георгій почав писати книжки, які відразу заполонили всі крамниці. Усі його обожнюють, талант є талант, тому поруч завжди мусить бути той, хто допомагає розквітати генію.

Олена також колись пробувала писати оповідання, її дуже вабило розкладати по поличках людські пристрасті, простежувати причинно-наслідковий ланцюжок подій. У ній завжди жив відмінний психолог, якого давно успішно поховала. Можливо, тоді не вистачило відваги відстояти власні захоплення, а тепер це реанімувати вже неможливо. Одного разу вона таки наважилася показати свій твір Георгію. Той уважно прочитав, а потім виніс свій вердикт.

– Ти пишеш непогано, але не геніально. Ліпше не писати. Нехай цією справою займаються таланти.

Такий вирок став для неї фатальним, після цього більше не наважилася зробити жодної спроби. Зрештою, це стосувалося не тільки писання, Георгій влучно гасив один за одним усі високі тони її душі. Колись вона грала на гітарі й співала, чим зачаровувала друзів. Їй хотілося своїм співом дивувати і власного чоловіка, але той поставився до цього скептично, відбивши всю охоту брати в руки інструмент. Якось навіть привселюдно сказав:

– Моя жінка колись бринькала на гітарі, але це їй не дуже вдавалося, мудро зробила, що перестала.

Такі слова остаточно спинили будь-які спроби творчого вияву. Забута гітара зсохлася, лежачи на шафі, деко відійшло від грифа, а струни від старості потріскали.

Олена вирішила повністю підкоритися долі дружини геніального чоловіка, присвятити себе лише сонцесяйному Фебові, єдиному і неповторному. В сім’ї тільки один може бути лідером, а всі решта повинні плекати його талант.

Жоден із виступів Жоржа по радіо або телебаченню не проходив повз неї. Її жвавий розум моментально вхоплював кожний невдалий нюанс промови. Ввечері, коли чоловік повертався додому, ділилася з ним враженнями від телеефіру або радіопередачі, делікатно звертала увагу на окремі огріхи і недоробки, люди не ідеальні й завжди роблять помилки. Олена стежила за кожною дрібницею, яка могла б упасти в строге око критиків, починаючи від кольору шкарпеток і закінчуючи помилковими сентенціями. Георгій завжди не погоджувався з дружиною, пояснюючи, що та не завжди до кінця розуміє геніальний хід його думок, проте наступного разу більше не повторював подібних помилок.

– Я його ангел-охоронець, – з гордістю частенько повторювала Олена своїм друзям.

Це була щира правда, вона завжди знала, де невидимо підкласти подушку, щоб коханому сиділося м’якше і зручніше.

– Коли ти займешся собою, – якось дорікнула їй Катерина, ти ж була такою здібною в університеті. Що, забула, як тобі чудово вдавалися переклади віршів і новел з англійської? Ми ж тоді надрукували деякі уривки в університетській газеті й вони мали добрий резонанс. Чому поховала такі таланти?

– Заховала в далеку шухляду. Мені також бракує тих часів, але я давно поставила на цьому хрест.

– Як на мене, ти б могла писати. Нехай би Жорж допоміг тобі.

– Він категорично проти! Я робила таку спробу, але натрапила на сувору критику.

– А ти щось напиши, а потім переконай Олеся, щоб той вплинув на твого благовірного.

– Про що ти говориш! Від цього Жорж оскаженіє. А у нас скоро захист докторської, чоловіка треба берегти.

– Ну то зроби це після захисту, я тобі допоможу, – не заспокоювалася Катруся, – ми, жінки, повинні підтримувати одна одну.

– Це нічого не дасть, у нас нема жодних важелів, нам залишається лише мріяти на кухні. А мій чоловік ніколи не поступиться власними принципами, ти ж його знаєш. Ліпше, для святого спокою, його не нервувати.

– То що, ти цілий свій вік так і доглядатимеш його, наче малу дитину?

– Я не скаржуся. Подивися, скільки довкола алкоголіків, які нищать себе і свої сім’ї. Не розумію таких людей, які так низько падають: невже не можуть стриматися? А мій, слава Богу, є зразковим чоловіком. Я повинна в усьому його підтримувати, для мене найважливішим є його успіх.

Незабаром відбувся блискучий захист докторської. Її огортала хвиля гордості від спогадів, як Георгій вправно відповідав на каверзні запитання, розмітаючи їх на різні боки. Вчена рада одноголосно підтримала здобувача, і Жорж став одним з наймолодших докторів наук на факультеті. Новий титул відкривав науковцю ще вищі щаблинки кар’єрного росту. Карколомні успіхи чоловіка піднесли Олену на сьоме небо. Вона окрилено на кожному кроці з гордістю розповідала про наукові здобутки, наче вони були її власними.

Спогади змінювали одні одних під час перетирання келишків і тарілок. Раптом задзвонив телефон.

– Оленко, ти не образишся, якщо я ще трохи затримаюся? – пролунав у трубці голос Георгія.

– Але ж з хвилини на хвилину прийдуть гості!

– Сідайте за стіл без мене, я намагатимуся прилетіти якнайшвидше, в мене ще одна зустріч. Наступного тижня мушу їхати у відрядження і не можу її відкласти. Може, щось купити по дорозі?

– Я все купила, нам потрібно тебе, закінчуй швидше і не барися, – незадоволено пробурчала Олена.

– Ну не сердься, у думках я з вами, – поспішив завершити розмову Георгій.

– Так завжди, а особливо останнім часом, як не одне, то друге, – запротестувала Олена, але в трубці чулися лише короткі гудки.

– Що йому мої образи, все одно зробить так, як захоче, – промовила сама до себе.

Раптом їй пригадався один неприємний епізод, від якого кольнуло у серці. Зранку, коли поверталася з магазину, перед носом виросла з землі старезна баба, справжня відьма, та ще й з порожнім відром. Олена хотіла її обійти, однак та наче навмисне поквапилася перейти їй дорогу.

– Який лихий знак, – подумала, – треба очікувати на неприємності. Господи, тільки б усе гаразд з Георгієм і дітьми. Тривожні думи, що почали ґвалтувати мозок, перервали голоси хлопців, які зайшли в кімнату.

– Мої любі уродинники, ви нарешті вдома, швидко мийте руки і мені трішки допоможете, – радісно зустріла дітей Олена.

– Мамо, ми ще маємо деякі справи, – швидко відповів Петро.

– Які ще можуть бути справи, якщо зараз прийдуть гості, нікуди не йдіть, – незадоволено почала дорікати.

– На вулиці нас чекає приятель, ми швидко повернемося, – додав Павло.

– А кого ж вітати, якщо вас не буде?

– Ми тут неподалік, як тільки хтось прийде, ми відразу повернемося, – у дверях вигукнув Петро.

Вона хотіла щось додати, але хлопці швидко вислизнули з дому.

За півгодини прийшла Марина.

– Олесь ще не приходив? – у дверях запитала гостя.

– Ні, ти перша, а ви що, окремо?

– Вони з малою з хвилини на хвилину прийдуть, виникли ще якісь термінові справи.

– Твоя доня справжня красуня, як у неї справи?

– Усе в порядку, вже стала зовсім дорослою, тепер вирішила змінити місце праці. Сучасна молодь мало дослухається до порад батьків. А твої всі де?

– Не питай, бо слів немає. Діти десь тут вештаються, обіцяли скоро прийти, а Георгій, сама знаєш, весь у роботі. Навіть на уродини до власних дітей запізнюється.

– І коли ж прибуде наш сонце-бог? – їдко запитала Марина.

– Казав сідати за стіл без нього.

– І що ж то у нього така важлива робота у суботній вечір?

– Якась зустріч.

– Ну-ну, знаємо ці зустрічі, всі вони однакові.

– Що ти маєш на увазі? – стривожилася Олена.

– Та я так, – вкусила себе за язик Марина.

– Ні, ти мені скажи, ти щось недоговорюєш, – наполягала Олена.

– Та що я можу знати, я ж свічки не тримала.

– Ти думаєш, що він не на роботі, а з якоюсь жінкою? – вжахнулася Олена.

– Я не стовідсотково впевнена, але ти повинна бути уважнішою.

Олена відчула, як у неї затерпають ноги.

– А як я можу довідатися?

– Для початку перевір його мобільний телефон, хто до нього і до кого сам телефонує; простеж, куди ходить і з ким.

– Мені що, шпигувати за ним? Я так не можу.

– Якщо хочеш довідатися, мусиш це зробити.

– Але ж він дуже зайнятий, ось, наприклад, з понеділка їде до столиці на цілий тиждень.

– А ти знаєш, з ким їде твій геній?

– Ні, – перелякано витріщила очі Олена.

– Ну то довідайся.

– Ти вважаєш, що він мені каже неправду?

– Я не знаю, якщо захочеш, то все довідаєшся.

Їхню розмову перервав дзвінок у двері. Прийшли батьки Георгія, а з ними зайшли Петро і Павло. Гості наче змовилися. За пару хвилин відразу завітали Оленині батьки з трьома Банахами: Стефаном старшим, Катрусею та їхнім сином – Стефаном молодшим. Останніми прийшли Олесь з Олесею.

– А де наш Жорж?! – у дверях вигукнув Олесь.

– Скоро прийде, – сумно відповіла Олена.

– Не хвилюйся, не пропаде твій суджений, у нього багато роботи, – поцілував господиню Олесь.

– Сідайте до столу, – штучно весело промовила Олена, а наш татко приєднається пізніше.

Усі розсілися. Спочатку пролунали тости від найстаршої генерації, потім від кумів, а Жорж усе ще не повернувся. Олена не знаходила собі місця, не чула жодного побажання, все відбувалося як у тумані. Час від часу непомітно виходила на кухню і намагалася додзвонитися до чоловіка. Найбільше її хвилювало те, що телефон увесь час був відімкнений.