Конотоп над Єзучем

© Антон Гайдук, 2019

ISBN 978-5-0050-7464-5

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

І

КОЧОВІ НАРОДИ

На високій скелі над морем стояв кремезний чоловік з довгим чубом та величезним списом у руках. Внизу, у нього під ногами, шуміло синє море. Хвилі били у підніжжя скелі і котились назад. Морські чайки безупинно зойкали: чи то тужили за загиблими у морі, чи закликали сміливця у мандри по водах. Безкінечна широчінь моря притягувала погляд.

По північному узбережжі Теплого моря, яке у грецьких писаннях називалось «Понт Євксинський», а пізніше мореплавці назвали Чорне море, розстилались степи від Дону до Дніпра (стара назва Борисфен). Ковилі в зріст людини вкривали ці степи суцільним килимом. Від вітру ковилі шуміли та гойдались, утворюючи хвилі на поверхні, мов у морі. Ці степи для кочівників-скіфів були і домівкою, і державою. Та зі Сходу, від великої ріки Ітиль (нині Волга), прийшли орди азіатських кочівників, що називали себе «готи». У безперервних сутичках «готи» тіснили скіфів, забрали їхні отари та гурти худоби. Скіфи відступили за Дніпро. Люди гинули, залишився невеликий загін.

Мудрий та відважний вожак скіфів «Скіф» повів залишки свого племені від Дніпра до річок Інгулець та Рось, а далі рушили на північ, де стояли первозданні ліси, а болота перекривали до них підступи. Нові завойовники степів «готи» пересувались на конях і на верблюдах. Вони на гарбах везли збіжжя, дітей та жінок; гнали отари овець, кіз, гурти коней та буйволиць. Їх зупинили ліси та болота. Готи декілька століть кочували по степах біля Понту Євксинського.

Південно-східну Європу називали Велика Фракія, яку населяли «варвари». Під назвою «варвари» у ті далекі часи підрозумівались «бородаті воїни» з низькою культурою. На берегах Середземного моря жили греки або елліни, що розселялись за Балканськими горами на грецькому пів-острові.

Греки належали до арійської раси – це люди білі тілом з блакитними очами, русим волоссям на голові. Свою культуру вони здобули від єгиптян, фінікійців, вавилонян.

За Кавказом, серед пустель, в епоху Вавилону, виникла держава Персія, яку населяли люди європейської білої раси – арійці. Раніше арійці заселяли більшу частину Європи, та згодом частина їх перейшла у Малу Азію. Перси жили громадами, згодом у них з’явились свої царі. Вони поклонялись сонцю та вогню. Персія зміцніла, як держава, і поступово підкорила інші держави Малої Азії. Персидський цар Кір ходив війною на греків. Та греки розбили його військо на Марафонському полі біля міста Атен (Афіни). Та цар Кір зібрав ще більше військо (до двох мільйонів воїнів) і через Босфор знову рушив на греків. Відбулося декілька битв на землі і на морі, де перемогли греки. Загарбницькі війни приносили Персії великі багатства та безчисленний полон або рабів.

Згодом Македонський цар Олександр зібрав грецьке військо і рушив на Перську державу. Персія скорилася, за нею були підкорені Сирія, Вавилон, Єрусалим, Єгипет та інші держави Малої Азії. Після смерті Олександра, велика держава розвалилась. Її поділили між собою його полководці. Безкінечні війни на території Малої Азії приводили до мішанини різних народів. Так греки змішались із азіатами і стали подібні до семітів (араби, вавилоняни). Держави руйнувались, раби різних племен тікали у пустелі, утворювали орди кочівників. Кочівники мали отари овець, табуни коней та верблюдів, вони шукали випаси для худоби. Біля земель персів, на півночі, височів Кавказ. Попід Кавказькими горами, по вузькому узбережжі Каспію, кочівники пробирались до степів біля ріки Дон. Тут було вдосталь їжі для овець та іншої худоби.

По Візантійським записам у ІІ столітті по берегах Чорного моря у степах кочували племена «готів». Це були дотепні люди, із високими військовими здібностями. Всі чоловіки були воїнами, білої раси з рудим чубом на голові. У Візантії готів називали дикими «скіфами». У ІV столітті нашої ери їх витіснили гунни, що йшли зі Сходу.

Готи перейшли ріку Дунай, підступили до кордонів Візантії, розбили імператорські війська під містом Адріаполем. У битві загинув імператор Валент. Візантія витіснила готів у провінцію Єлладу; кочівники розграбили Єлладу і набрали полон. Полководець готів «рекс Аларік» повів своє військо на Італію. Італійський імператор Стилихон загородив їм шлях на Рим. Та впертий рекс Аларік три рази кидав воїнів на штурм, прорвав оборону і рушив на Рим. Рим відкупився від «варварів» великим викупом та готський «рекс» (полководець) вимагав титул головнокомандуючого Рима, а для готів земель. Рим не дав згоди, тоді готи у 410 році взяли Рим штурмом та розграбили. Готський ватажок Аларік був перший «варвар», що підкорив «Вічний Рим». Рекс Аларік помер у 34 роки. Його поховали на дні великої річки. Спочатку воду відвели, а потім пустили по руслу назад.

Грецькі записи свідчать, що «гунни» об’єднували різні племена у одну общину, яка не мала релігії та існувала без расової нетерпимості. Про напади військових загонів «гунів» згадують літописи багатьох держав Малої Азії. Це – Месопотамія, Арменія, Сирія, Фракія, Македонія. Гунни витіснили готів із степів Причорномор’я. Після ІV століття нової ери гунни з’явились біля кордонів Візантії. Багата християнська держава платила гуннам данину.

Вождь гуннів Аттіла заснував свою державу на землях Угорщини, а столиця стояла на річці Тиссі, де він і помер. Мова гуннів схожа із монгольською та французькою. У багатьох словах просліджується однаковий корінь. Гунни змішались із корінним населенням Угорщини.

ІІ

РОССИЧІ

Ріка Рось тече із Заходу, впадає у Дніпро. Недалеко від ріки-велетня Рось повертає на північ. Вода у її руслі тече на північ, вода у Дніпрі тече на південь. Весною Рось розливається, захоплює велику заплаву і утворює озеро. Біля Росі глухі ліси відступають, а соснові урочища розкидались по обох берегах. На високих кручах ростуть дуби, липи, вільха. Між лісами на полянах видніються нивки зораної землі. Один дуб, на вершині кручі, стоїть без верху, а на стовбурі іскусний майстер різцем вирізав образ бога Сварога. З роками стовбур почорнів, але можна розгледіти і випукле чоло, і дві глибокі зіниці. Ліве око примружене, ніби у лучника. Роздуті ніздрі прямого носу, як у россичів, нагадують тура-зубра, що чутливо ловить пахощі степу. Вуси злились із бородою, сім прядок ховаються під корою. Руки Сварога переходять у товсті сучки, а ноги зливаються з корінням. Вогняний бог «Сворожище» дивиться із гущини дубу на зароські степи. З півдня від Дніпра, Інгульця та Інгулу далекі степи підходять до Росі великими галявинами, по яких протоптані степові стежини. На галявини заходять вільні коні-тарпани, тури з рогатими головами і горбатими спинами, степові кози і олені, шукаючи водопій.

Чим далі від Росі, тим степи ширшають. Чорна земля з лісами змінюється степами. Із степів на роські землі постійно накочується лихо. Ворог потаємний, приходить зненацька.

Це може бути окремий загін, а може бути ціле військо. Вони грабують та беруть людей в полон, щоб продати у рабство купцям на торжищах. Над слов’янськими племенами, що розселились по Росі і по її притоках, висіла загроза винищення. Люди гуртувались, городили «городи», утворювались на підступах до роських земель «слободи» із озброєними загонами россичів і не пускали степняків. Їм була «дорога» земля пращурів.

Протилежний лівий берег Дніпра не зазнавав такого «лиха». Там ліси і великі ріки – Самара, Ворксла, Псьол, Сула, Супой. Між ріками – болота та трясовини. Для кочівників там нема ходу. Россичі держались своїх земель, своєї ріки – Рось і могил своїх одноплемінних людей. Земля россичів – малого племені – лежала найближче до степів. Россичі жили на межі із степами. Степи – це чужа земля. Звилиста Рось-ріка часто міняє тихі заводі на стрімку течію.

На північному березі розкидані соснові ліси, між ними невеликі галявини. Тут россичі «городили» городи, де оселялись їх роди. Дерев’яні хати ставили в один ряд, посередині утворювалась недовга вулиця. Круг поселення ставили високий тин (частокіл), копали глибокий рів, що весною заповнювався водою. Ворота високі та вузькі, відкривались наружу. У ворота могла проїхати гарба або віз з кіньми. Всередині перед воротами стояла дерев’яна стіна, як перепона для нападників. Через рів перекидали дерев’яний міст, що стояв на «козлах», це давало можливість його розбирати при потребі.

Хати ставили широкі та низькі з вузенькими віконцями. Всередині на земляних долівках ставили піч із дикого каменю.

Покрівля мала отвір для диму, а стелі не було. Сажа осідала на покрівлю і на стіни. Сажу змітали два рази на рік, весною і на зиму. Всередині хати під стінами ставили лави-лежанки, на них сиділи та спали. Далекий закуток перекривали помостом, це – полаті, де могли лягти до двадцяти душ. Для господаря відгороджували від глухої стіни перегородками кімнату. Для жонатого сина теж відгороджували таку ж кімнату. В укріпленому «городі» жило до двадцяти родів. «Городи» були кріпостями. На межах насипали високі могили зі спаленими покійниками, зверху ставили стовпи або кам’яні брили.

Поряд із россичами, на притоках ріки Росі жили інші невеликі племена і називались своїми іменами: ростовичі, бердичі, коничі, ілвичі, россавичі. Між ними простирались соснові ліси. Дороги в лісах закидали навмисне деревами та чагарником. Утворювались «завали». Це захист від кочівників. У «городах» за головного був «Князь-старшина». «Князь» – слово давне і означає – той, що охороняє очаг – вогонь». А коли хтось із роду відходив із «городу» на вільне життя, то його називали «ізвергом», що означає відторгнутий від інших.

Коли степи висихали, відкривались шляхи для кочових народів. Племена на межі із степом постійно чекали нападу, безперервно проглядали степ. Городи-кріпості, де жили роди, россичі ховали у лісах, подалі від річки Росі, а слободи ставили на високих берегах. У слободах ставили декілька хат для охоронців воїнів, та декілька комор для військового спорядження та запасів їжі. Невелику площу огороджували частоколом і викопували рів. Стояла висока вежа, з якої оглядали степи за річкою. Коней тримали окремо.

Неподалік у вибалках огороджували відкриті загони, в яких коні стояли лише взимку. В інші пори року вони були на випасах. «Слободами» називали такі стійбища через те, що тут жили россичі, яких звільнили від робіт у городах, бо вони ставали воїнами. Слобожани заготовляли для себе їжу полюванням, виготовляли шкіри для одягу та взуття. Але хліб, тканини, масло, посуд, овочі їм поставляли із городів.

Слободою управляв воєвода, тут проживало до п’ятидесяти воїнів. Вони проходили виучку і військову перевірку, мали зброю: луки і стріли, списи із металевими накінечниками, шаблі, сокири. Воїни слободи хитрістю та витримкою перевершували звіра. У слов’янських родах всі чоловіки були воїнами, тож у слободах були і підлітки.

Степ проглядали із високої вежі. Тут Рось-ріка протікала по низені, на протилежному березі був степ. Тут у степу, у Туровому урочищі, знаходився постійний дозор. Дозорна вишка знаходилась на вершині високого в’язую. На вершок дерева лізли по канату, там був прилаштований сухий хмиз і смолянистий віхоть. Димом сповіщали про небезпеку.

Тут, у Туровому, постійно жило сім россичів. Їх житло було під землею у вигляді нір і мало два або три виходи далеко від в’язу. Для спостерегачів держали коней, що паслись в урочищі під наглядом пастуха. Коли помічали степовиків, то зв’язковий на коні мчав у слободу.

ІІ

НАПАД ХАЗАРІВ

Увечері, коли заходило сонце, молодий россич Данко замітив напарника на в'язі. Він помітив у степу вершників, що рухались на конях із півдня, і сповістив униз. Крадучись у високих ковилях та у чагарниках, двоє росичів рушили у розвідку, дійшли до струмка. Вони вивідали, що коні паслись у вибалку і їх було до сотні, поблизу ночували люди. З таким повідомленням послали Данка у слободу. Він сів на коня і помчав до річки Росі. До слободи прибув князь-старшина. Він просив у воєводи людей для оранки землі під посіви зернових. Воєвода Всеслав упиравля, говорив: «Степи сухі, та поки тихо. Але ця тише не перед добром. Степові люди підступні, вичікують, коли ми розслабимось. Я не сплю вже декілька ночей, відчуваю нутром, що поряд чатує небезпека».

Під вечір Всеслав дав наказ робити вилазку у степ. Россичі миттєво вдягли потрібний одяг, розібрали зброю. Вони по драбинах збирались на частокіл, з’їзджали по гладко-обдертим жердинам і стрибали через сухий рів.

Гурт россичів-воїнів біг до броду через річку. Третина із них завернула до вибалка по коней. Коней нуздали, в роти запихали залізні удила, за уші закидали реміння. Кожен брав по три коня. Табунщики провели воїнів до переправи, у човен зложили зброю. Першого коня ласкою понукали зайти у воду. Решта пішла сама. Коні були привчені до переправ, вони вільно клали голови на воду і пливли.

Вершники сповзали у воду із спини коня, держались за гриви із тієї сторони, де відносить течією, щоб не затягло під коня. Вночі чорна вода Росі спінилась.

Коли переправились, зупинились і чекали в степу знаку. Попереду, забираючи вправо, почулось: «К-оо!» Це крик сови весною, а восени буде інший окрик, то і у россичів буде інший. Піші воїни переправились першими і йдуть широким кроком до сторожової вишки у Туровому урочищі. Піших догнали вершники, з двома кіньми на поводу у кожного. Весь загін Всеслава на конях помчав у степ за головним, відпустивши повіддя. Зброя, мов би зрослась з воїном в одне ціле. На правому передпліччі висів сагайдак із стрілами, а з ліва кріпилась шабля або секира. Біля сідла прилаштований лук у кожаному капшуку, з одного боку, а з іншого – дротик і спис із металевим накінечником.

Попереду з темноти з’явилась постать на коні. Це був посильний із постійного дозору в урочищі. Він доповів воєводі про появу степовиків. Це був чималий загін хазар. Вони зупинились біля невеликого струмка, розклали багаття, на триногах повісили казани, варили м’ясо. Коней було більше, ніж воїнів-хазар. Степовики брали із собою у дорогу підмінних коней і гнали молодняк для м’яса. Людей приблизно нарахували до ста чоловік. Коні із пастухами були на нічному випасі, а хазари спали, вмостившись біля декількох згарищ.

Зграя вовків від самого Дніпра ішла по слідах хазарського загону. Кожний степовик брав у дорогу трьох коней, на яких їхав по-перемінно. Невеликий гурт молодняка гнали пастухи позаду. На нічних зупинках забивали на м’ясо молодих телят.

Зграю вела стара вовчиця, яку ще малим цуценям підібрали люди і вона виросла у теплому хліві разом віз скотиною. Молочний аромат телят розпалював її голод. Уже декілька ночей зграя живилась лише залишками після ночлігу хазарів. Цю ніч вони обступили коней із усіх боків. Коні скупчувались, утворювали коло, посередині був молодняк. Задніми ногами кінь бив не озираючись, відчуваючи нападника шкірою, також міг нанести смертельний удар переднім копитом. Гарцюючи, гурт коней відступав униз по вибалку. Хазарські пастухи, сидячи на конях, спали, під ними коні рухались самі за гуртом. Стара вовчиця перша завила, задравши морду уверх, за нею вся зграя повторила. Потім вона накинулась на відстаючого коня, за нею знахабніли самці.

Воєвода Всеслав підняв руку з нагаєм, загін зупинився. Десь збоку, у напрямку вибалка і струмка, чулось виття. Там були коні. Всеслав вказав держаком в тому напрямку. Тихо відділилось від гурту п’ятеро, стримуючи коней, рухались на високі звуки виття. Та ось один із них завив по-вовчому, інші повторили. Звук не відрізнявся від звіра, вухо людини не чуло різниці. Але вовки та коні відчувають відразу, що то голос людини. Хазарські коні захропли, вожак вирвався із кола і помчав. Великий гурт коней побіг у глибокий вибалок. Зграя вовків кинулася за молодняком, вони відбили молодого жеребчика. Коли він упав на пердні ноги, зголодніли вовки гуртом насіли на свою жертву. П’ятеро россичів доганяли свій загін. Справу зроблено, коней відігнали, хазари залишились без коней, основних помічників.

Загін россичів перебив сплячих хазар. Почало світати, россичі збирали зброю та одяг чужих, незнаних людей: невеликі на зріст, темнолиці, на голові чорне пряме волосся, на голих тілах проста одежа із козячих чи овечих шкір, а в казанах – конина. Кочові племена, що так нещадно винищували слов’янські народи, були набагато відсталими від них майже в усьому.

ІІІ

БИТВА БІЛЯ РІЧКИ РОСЬ

Охоронний загін россичів зненацька напав на хазар і перебив їх, а коней пригнали у слободу. Невеликі загони степовиків часто з’являлись біля Рось-ріки. Слобода відгонить їх своїми невеликими силами. Якщо з’явиться ціле військо кочівників, то треба мати для битви теж більше воїнів. Воєвода Всеслав поїхав у «городи» до князів-старшин просити чоловіків на виучку у слободу. Далекі поселення відмовлялись давати молодь, виправдовуючись оранкою землі, полюванням на звіра. Із семи городів людей прислали п’ять, а із двох – зовсім відмовились.

А князь-старшина Павич з’явився у слободі та й забрав чоловіків назад для пахоти. Всеслав зустрівся із старим «відуном» Колотом, який робив заговори та умів побачити будущину. Він бачив скорий напад із степу. У слободі чоловіки займались військовою виучкою, навчались управляти конем ногами, стріляти із лука, стоячи в сідлі; або бути дворуким – в одній руці меч, в іншій спис.

Слобожани самі заготовляли їжу: м’ясо, рибу, сири, хліб. Тут були майстри по пошиву одягу із шкіри, шили постоли-калиги з довгим ремінням, ковпаки-шапки з плоским верхом під шоломи, безрукавки із козячих шкір шерстю уверх.

Була середина літа. Воєвода Всеслав висилає у степи до високої могили невеликий загін на вивідини. Їхали, не кваплячись, минули Турове урочище і далекий дозор на в’язі. Через три дні були біля степових ідолів, висічених із сірого каменю. Склавши худі довгополі руки на животі, ідол тупо дивиться у степ. Його ноги вросли у землю по коліна. Він тут стоїть тисячу років. Ще через тисячу він угрузне по саму голову.

Загін заглиблювався у степи, дійшли до річки Інгульця, де стояла висока могила, на ній орел змостив гніздо. Розмістились під високим спуском, старший із двома слобожанами піднялись на вершину могили, вели огляд далеко у степ, чатували і в день, і в ночі. Пройшло майже два тижні, та одного дня зверху помітили неясні рухи у степу, де небо зійшлось із землею. Неясні сірі хмари рухались, згодом виступили обриси довгої низки вершників. Це були хазари. Дозор послав першого вістового сказати: «ідуть хазари».

На могилі продовжували спостереження, потім послали другого вістового зі словами: «іде військо до двох тисяч воїнів і обози». Вістовий мчав без відпочинку. Коней міняв, бо взяв трьох. Від могили до слободи дістався за три дні, всіх коней «загнав». Через день примчав другий вістовий. Звістка про хазар у «городи» передавалась через «чорні дими». Запалили на високій вежі багаття, кидали мокре гілля, кожі, трухляве дерево. Дим підіймався чорними клубами.

Потім запалили у себе вогонь каничі, ілвечі, ростовичі, бердичі, житичі. Слобожани зі списами, на яких висіли віхті чорної шерсті коней, поїхали у «городи». Слов’янські племена точили мечі, списи, саблі, секири, ножі. Військо россичів стояло за рікою, за бродом.

Із десяти родів, лише вісім прислали людей. Хазарська орда стала великим станом у Туровому урочищі. Загін вивідників доповів воєводі про справжній стан хазарського війська. Прибуло до трьох тисяч воїнів-вершників, до п’яти тисяч коней, великий обоз. Гарби накриті войлоком, колеса у зріст людини. Вози поставили стіною круг стану. Коней пустили на пашу, табунщиків-хазар нарахували триста чоловіків. У стані господарювали жінки і раби.

Слобожани за ніч на полі битви набили гострі палі, низькі до половини стегна; їх закривала висока трава. На ранок піші воїни стояли рядами позаду кілля. На окраїні лісу вершники-россичі стримували коней. На них насувалось хмарою хазарське військо. Воно рухалось широким тугим вигином. Слов’яни приготували луки і стріли, довгі списи; чекали зближення.

Хазари зупинились, на поле битви виїхав вершник у чорному залізному панцері. Він підняв коня на задні ноги, примусив його пройти до сотні кроків і підняв списа, вимагаючи єдиноборства. Від россичів виїхав воїн у кожаних доспіхах і у шоломі із черепа тура. Два воїни зійшлися на списах. Спис россича ударив у груди хазарського коня.

Кінь упав, а хазарин зіскочив на ноги і вихопив меча. Россич уже був на ногах, він ударив хазарина першим, той упав мертвим. У хазар забили у великий бубон і протяжно загарчали «роги». Хазари посунули на поле битви, розлилося багатоголосе: «Харр, харр!» Час зупинився, все зникло у небуття, навалювалось непідвладне, нестримне та жорстоке «дихання степів». Із свистом та вищанням чулось лише: «харр, харр!»

Россичі пускали стріли у вершників, перші ряди хазар наскочили на гострі палі і повернули убік. Із лісу вискочили слобожани, вони стояли на стременах, в обох руках була зброя. Вони рубали, сікли, кололи хазар і хазарських коней. Степові люди народжуються і помирають на конях, вони не знають шеренги, а їздять табуном.

У перший день хазарське військо повернуло назад, відступило табуном. Піші воїни-россичі ходили по полю і збирали стріли. Перед боєм кожен стрілок повинен мати до сорока стріл. У слобожан мало було убитих, а все – поранені у шию або у лице, бо степовики були відмінні лучники.

Воєвода Всеслав розумів, що йому не вистояти зі своїм малим військом проти великих сил хазар. Згадав він і попереднього воєводу, що тридцять років назад стояв тут проти степовиків гуннів. Йому теж не дали чоловіків князі-старости у слободу на виучку.

Степовики розбили загін воєводи, пограбували городи, забрали у полон людей. Та княжий суд обвинуватив воєводу у зраді і убив.

Всеслав думав важку думку. Він прийняв небезпечне рішення. На другий день піше військо россичів стояло біля гострого кілля, а кінний загін – біля лісу. Із Турового посунули хазари великою силою. Лише два хани вели свої полки. Третій хан із своїми полками лишився у стані із обозом. Хазарська кіннота кинулась на піших россичів. Перший ряд наткнувся на перешкоду, коні ламали ноги, падали; задні налітали на них. Лише останні оговтались та повернули коней убік. Атака захлинулася. Піші воїни відступили через Рось у ліси.

Кіннота під командою Всеслава, забравши із слободи зброю та їжу, теж відступила у ліси. Воєвода мав свій план війни з хазарами, але в ньому «городи» були жертвою.

У Туровому урочищі троє хазарських ханів радились, як краще грабувати цей край, коли військо не вийшло на битву. Кожен хотів бути за старшого хана, хотів влади. Врешті хазари розділились, хани повели свої полки на слов’янські племена окремо один від одного. Охороняти великий обоз залишився старий хан, якому виділять частку награбленого.

Хазарська кіннота хана Егея переправилась через броди ріки-Рось, пішла лісом. Дороги не могли знайти, бо її не було. На землях, на межі зі степом, люди дороги закидали зрубаними деревами, хмизом; робили «засіки».

Хазарські коні, не привчені до лісу, товклися на одному місці, лякались боліт. Вершники вели коней, шукали людські поселення. «Городи», укріплені частоколом, стояли на полянах, поряд на нивах ще дозрівав «хліб» – пщениця, ячмінь, овес. Високий гострий тин та рів із водою не підпускали хазар. Хазари лізли на верх огорожі, вибивали ворота. Слов’яни чинили опір – лили гарячу смолу, били списами і шаблями. Та хазари долали опір, вривались у «городи», палили, убивали людей і грабували.

«Хліба» на родючих росських землях стояли стіною, важкий колос із зерном звисав з високого стебла. «Хліб» дозрівав. Хан Егей став на ніч біля розореного і спаленого «города». Коней пустили на ниву, де дозрівав овес. Цілий вечір хазари палили багаття, варили варево, раділи багатій здобичі.

Росичі непомітно оточили сплячий стан. Коней забрали і погнали у ліс до озер. Коні боялись нічних лісів, їх рубали і убивали списами, решта розбігалась. Хазарин без коня не був воїн. Військо Егея було посічене і порубане. Хана Егея спіймали і люто скарали: дві берези нахилили, прив’язали тіло за руки і ноги до стовбурів і відпустили. Слобожанський військовий загін воєводи Всеслава мав вершників і піших воїнів. Постійний стан знаходився за болотами у лісі, сюди без проводиря не дістатись.

Своє військо воєвода розбив на сотні, назначив старших. У різних місцях роської землі у засідках сотні севруків чатували на хазар, нападали першими.