Поезія (1837 – 1847)
- -
- 100%
- +
1837
ПРИЧИННА
Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма. І блідний місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав, Неначе човен в синім морі То виринав, то потопав. Ще треті півні не співали, Ніхто нігде не гомонів, Сичі в гаю перекликались, Та ясен раз у раз скрипів. В таку добу під горою, Біля того гаю, Що чорніє над водою, Щось біле блукає. Може, вийшла русалонька Матері шукати, А може, жде козаченька, Щоб залоскотати. Не русалонька блукає: То дівчина ходить, Й сама не зна (бо причинна), Що такеє робить. Так ворожка поробила, Щоб менше скучала, Щоб, бач, ходя опівночі, Спала й виглядала Козаченька молодого, Що торік покинув. Обіщався вернутися, Та, мабуть, і згинув! Не китайкою покрились Козацькії очі, Не вимили біле личко Слізоньки дівочі: Орел вийняв карі очі На чужому полі, Біле тіло вовки з’їли — Така його доля. Дарма щоніч дівчинонька Його виглядає. Не вернеться чорнобривий Та й не привітає, Не розплете довгу косу, Хустку не зав’яже, Не на ліжко, в домовину Сиротою ляже! Така її доля… О Боже мій милий! За що ж ти караєш ЇЇ, молоду? За те, що так щиро вона полюбила Козацькії очі?… Прости сироту! Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки, Одна, як та пташка в далекім краю. Пошли ж ти їй долю ― вона молоденька, Бо люде чужії її засміють. Чи винна ж голубка, що голуба любить? Чи винен той голуб, що сокіл убив? Сумує, воркує, білим світом нудить, Літає, шукає, дума ― заблудив. Щаслива голубка: високо літає, Полине до Бога ― милого питать. Кого ж сиротина, кого запитає, І хто їй розкаже, і хто теє знає, Де милий ночує: чи в темному гаю, Чи в бистрім Дунаю коня напова, Чи, може, з другою, другую кохає, Її, чорнобриву, уже забува? Якби-то далися орлинії крила, За синім би морем милого знайшла; Живого б любила, другу б задушила, А до неживого у яму б лягла. Не так серце любить, щоб з ким поділиться, Не так воно хоче, як Бог нам дає: Воно жить не хоче, не хоче журиться. «Журись», ― каже думка, жалю завдає. О Боже мій милий! така твоя воля, Таке її щастя, така її доля! Вона все ходить, з уст ні пари. Широкий Дніпр не гомонить: Розбивши вітер чорні хмари Ліг біля моря одпочить. А з неба місяць так і сяє; І над водою, і над гаєм, Кругом, як в усі, все мовчить. Аж гульк ― з Дніпра повиринали Малії діти, сміючись. «Ходімо гріться! ― закричали. — Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь; З осоки коси, бо дівчата). …. «Чи всі ви тута? ― кличе мати. — Ходім шукати вечерять. Пограємось, погуляймо Та пісеньку заспіваймо: Ух! Ух! Солом’яний дух, дух! Мене мати породила, Нехрещену положила. Місяченьку! Наш голубоньку! Ходи до нас вечеряти: У нас козак в очереті, В очереті, в осоці, Срібний перстень на руці; Молоденький, чорнобровий, Знайшли вчора у діброві. Світи довше в чистім полі, Щоб нагулятись доволі. Поки відьми ще літають, Поки півні не співають, Посвіти нам… Он щось ходить! Он під дубом щось там робить. Ух! Ух! Солом’яний дух, дух! Мене мати породила, Нехрещену положила». Зареготались нехрещені… Гай обізвався; галас, зик. Орда мов ріже. Мов скажені, Летять до дуба… Нічичирк… Схаменулись нехрещені, Дивляться ― мелькає, Щось лізе вверх по стовбуру До самого краю. Ото ж тая дівчинонька, Що сонна блудила: Отаку-то їй причину Ворожка зробила! На самий верх на гіллячці Стала… В серце коле! Подивилась на всі боки Та й лізе додолу. Кругом дуба русалоньки Мовчки дожидали; Взяли її, сердешную, Та й залоскотали. Довго, довго дивовались На її уроду… Треті півні: кукуріку! — Шелеснули в воду. Защебетав жайворонок, Угору летючи; Закувала зозуленька, На дубу сидячи; Защебетав соловейко — Пішла луна гаєм; Червоніє за горою; Плугатир співає. Чорніє гай над водою, Де ляхи ходили; Засиніли понад Дніпром Високі могили; Пішов шелест по діброві; Шепчуть густі лози. А дівчина спить під дубом При битій дорозі. Знать, добре спить, що не чує, Як кує зозуля, Що не лічить, чи довго жить… Знать, добре заснула. А тим часом із діброви Козак виїзжає; Під ним коник вороненький Насилу ступає. «Ізнемігся, товаришу! Сьогодні спочинем: Близько хата, де дівчина Ворота одчинить. А може, вже одчинила — Не мені, другому… Швидче, коню, швидче, коню, Поспішай додому!» Утомився вороненький, Іде, спотикнеться, — Коло серця козацького Як гадина в’ється. «Ось і дуб той кучерявий… Вона! Боже милий! Бач, заснула, виглядавши, Моя сизокрила!» Кинув коня та до неї: «Боже ти мій, Боже!» Кличе її та цілує… Ні, вже не поможе! «За що ж вони розлучили Мене із тобою?» Зареготавсь, розігнався — Та в дуб головою! Ідуть дівчата в поле жати Та, знай, співають ідучи, Як провожала сина мати, Як бивсь татарин уночі. Ідуть ― під дубом зелененьким Кінь замордований стоїть, А біля його молоденький Козак та дівчина лежить. Цікаві (нігде правди діти) Підкралися, щоб ізлякать; Коли подивляться, що вбитий, — З переполоху ну втікать! Збиралися подруженьки, Слізоньки втирають; Збиралися товариші Та ями копають; Прийшли попи з корогвами, Задзвонили дзвони. Поховали громадою Як слід, по закону, Насипали край дороги Дві могили в житі. Нема кому запитати, За що їх убито. Посадили над козаком Явір та ялину, А в головах у дівчини Червону калину. Прилітає зозуленька Над ними кувати; Прилітає соловейко Щоніч щебетати; Виспівує та щебече, Поки місяць зійде, Поки тії русалоньки З Дніпра грітись вийдуть.1838
ДУМКА. «Тече вода в синє море…»
Тече вода в синє море, Та не витікає, Шука козак свою долю, А долі немає. Пішов козак світ за очі; Грає синє море, Грає серце козацькеє, А думка говорить: «Куди ти йдеш, не спитавшись? На кого покинув Батька, неньку старенькую, Молоду дівчину? На чужині не ті люде — Тяжко з ними жити! Ні з ким буде поплакати, Ні поговорити». Сидить козак на тім боці, Грає синє море. Думав, доля зустрінеться — Спіткалося горе. А журавлі летять собі Додому ключами. Плаче козак ― шляхи биті Заросли тернами.ДУМКА. «Вітре буйний, вітре буйний!..»
Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш, Збуди його, заграй ти з ним, Спитай синє море. Воно знає, де мій милий, Бо його носило, Воно скаже, синє море, Де його поділо. Коли милого втопило, Розбий синє море; Піду шукать миленького, Втоплю своє горе, Втоплю свою недоленьку, Русалкою стану, Пошукаю в чорних [хвилях], На дно моря кану. Найду його, пригорнуся, На серці зомлію. Тогді, хвиле, неси з милим, Куди вітер віє! Коли ж милий на тім боці, Буйнесенький, знаєш, Де він ходить, що він робить, Ти з ним розмовляєш. Коли плаче, то й я плачу, Коли ні ― співаю, Коли ж згинув чорнобривий, То й я погибаю. Тогді неси мою душу Туди, де мій милий, Червоною калиною Постав на могилі. Буде легше в чужім полі Сироті лежати, Буде над ним його мила Квіткою стояти. І квіткою, й калиною Цвісти над ним буду, Щоб не пекло чуже сонце, Не топтали люде. Я ввечері посумую, А вранці поплачу, Зійде сонце ― утру сльози, Ніхто й не побачить. Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш, Збуди його, заграй ти з ним, Спитай синє море…ДУМКА. «Тяжко-важко в світі жити...»
Тяжко-важко в світі жити Сироті без роду, Нема куди прихилиться — Хоч з гори та в воду. Утопився б молоденький, Щоб не нудить світом, Утопився б ― тяжко жити, А нема де дітись. В того доля ходить полем, Колоски збирає, А моя десь, ледащиця, За морем блукає. Добре тому багатому, Його люди знають, А зо мною зострінуться — Мов недобачають. Багатого губатого Дівчина шанує, Надо мною, сиротою, Сміється, кепкує. Чи я ж тобі не вродливий, Чи не в тебе вдався, Чи не люблю тебе щиро, Чи з тебе сміявся? Люби ж собі, моє серце, Люби, кого знаєш, Та не смійся надо мною, Як коли згадаєш. А я піду на край світа, На чужій сторонці Найду кращу або згину, Як той лист на сонці. Пішов козак, сумуючи, Нікого не кинув. Шукав долі в чужім полі Та там і загинув. Умираючи, дивився, Де сонечко сяє. Тяжко-важко умирати У чужому краю…ДУМКА. «Нащо мені чорні брови...»
Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі, Нащо літа молодії, Веселі, дівочі? Літа мої молодії Марно пропадають, Очі плачуть, чорні брови Од вітру линяють. Серце в’яне, нудить світом, Як пташка без волі. Нащо ж мені краса моя, Коли нема долі? Тяжко мені сиротою На сім світі жити; Свої люде ― як чужії, Ні з ким говорити; Нема кому розпитати, Чого плачуть очі; Нема кому розказати, Чого серце хоче, Чого серце, як голубка, День і ніч воркує; Ніхто його не питає, Не знає, не чує. Чужі люде не спитають — Та й нащо питати? Нехай плаче сиротина, Нехай літа тратить! Плач же, серце, плачте, очі, Поки не заснули, Голосніше, жалібніше, Щоб вітри почули, Щоб понесли буйнесенькі За синєє море Чорнявому зрадливому На лютеє горе!НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ
Сонце гріє, вітер віє З поля на долину, Над водою гне з вербою Червону калину, На калині одиноке Гніздечко гойдає. А де ж дівся соловейко? Не питай, не знає. Згадай лихо, та й байдуже… Минулось… Пропало… Згадай добре ― серце в’яне, Чому не осталось? Отож гляну та згадаю: Було, як смеркає, Защебече на калині — Ніхто не минає. Чи багатий, кого доля, Як мати дитину, Убирає, доглядає, Не мине калину. Чи сирота, що до світа Встає працювати, Опиниться, послухає, Мов батько та мати Розпитують, розмовляють, — Серце б’ється, любо… І світ Божий як Великдень, І люди як люди! Чи дівчина, що милого Щодень виглядає, В’яне, сохне сиротою, Де дітись, не знає, Піде на шлях подивитись, Поплакати в лози, Защебече соловейко — Сохнуть дрібні сльози. Послухає, усміхнеться, Піде темним гаєм… Ніби з милим розмовляла… А він, знай, співає, Та дрібно, та рівно, як Бога благає, Поки вийде злодій на шлях погулять З ножем у халяві, ― піде руна гаєм, Піде та замовкне ― нащо щебетать? Запеклую душу злодія не спинить, Тільки стратить голос, добру не навчить. Нехай же лютує, поки сам загине, Поки безголов’я ворон прокричить. Засне долина. На калині І соловейко задріма. Повіє вітер по долині — Пішла дібровою руна, Руна гуляє, Божа мова. Встануть сердеги працювать, Корови підуть по діброві, Дівчата вийдуть воду брать, І сонце гляне ― рай, та й годі! Верба сміється, свято скрізь! Заплаче злодій, лютий злодій. Було так перш ― тепер дивись: Сонце гріє, вітер віє З поля на долину, Над водою гне з вербою Червону калину, На калині одиноке Гніздечко гойдає. А де ж дівся соловейко? Не питай, не знає. Недавно, недавно у нас в Україні Старий Котляревський отак щебетав; Замовк, неборака, сиротами кинув І гори, і море, де перше витав, Де ватагу пройдисвіта Водив за собою, — Все осталось, все сумує, Як руїни Трої. Все сумує ― тільки слава Сонцем засіяла, Не вмре кобзар, бо навіки Його привітала. Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди; Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть! Праведная душе, прийми мою мову Не мудру, та щиру, прийми, привітай. Не кинь сиротою, як кинув діброви, Прилини до мене хоть на одно слово Та про Україну мені заспівай. Нехай усміхнеться серце на чужині, Хоть раз усміхнеться, дивлючись, як ти Всю славу козацьку за словом єдиним Переніс в убогу хату сироти. Прилинь, сизий орле, бо я одинокий Сирота на світі, в чужому краю. Дивлюся на море широке, глибоке, Поплив би на той бік ― човна не дають. Згадаю Енея, згадаю родину, Згадаю, заплачу, як тая дитина. А хвилі на той бік ідуть та ревуть. А може, я й темний, нічого не бачу, Злая доля, може, по тім боці плаче, Сироту усюди люде осміють. Нехай би сміялись, та там море грає, Там сонце, там місяць ясніше сія, Там з вітром могила в степу розмовляє, Там не одинокий був би з нею й я. Праведная душе, прийми мою мову Не мудру, та щиру, прийми, привітай. Не кинь сиротою, як кинув діброви, Прилини до мене хоч на одно слово Та про Україну мені заспівай.Н. МАРКЕВИЧУ
Бандуристе, орле сизий, Добре тобі, брате, Маєш крила, маєш силу, Є коли літати. Тепер летиш в Україну, Тебе виглядають. Полетів би за тобою, Та хто привітає? Я й тут чужий, одинокий, І на Україні Я сирота, мій голубе, Як і на чужині. Чого ж серце б’ється, рветься? Я там одинокий. Одинокий… А Украйна! А степи широкі! Там повіє буйнесенький, Як брат заговорить, Там в широкім полі воля, Там синєє море Виграває, хвалить Бога, Тугу розганяє, Там могили з буйним вітром В степу розмовляють, Розмовляють сумуючи, Отака їх мова: «Було колись ― минулося, Не вернеться знову». Полетів би, послухав би, Заплакав би з ними. Та ба, доля приборкала Меж людьми чужими.МАР’ЯНА-ЧЕРНИЦЯ
Оксані К…ко
На пам’ять того, що давно минуло
Вітер в гаї нагинає Лозу і тополю, Лама дуба, котить полем Перекотиполе. Так і доля: того лама, Того нагинає; Мене котить, а де спинить, І сама не знає — У якому краю мене заховають, Де я прихилюся, навіки засну. Коли нема щастя, нема талану, Нема кого й кинуть, ніхто не згадає, Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває, Тілько його й долі, що рано заснув». Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива! І ти не згадаєш того сироту, Що в сірій свитині, бувало, щасливий, Як побачить диво ― твою красоту. Кого ти без мови, без слова навчила Очима, душею, серцем розмовлять. З ким ти усміхалась, плакала, журилась, Кому ти любила Петруся співать. І ти не згадаєш. Оксано! Оксано! А я й досі плачу, і досі журюсь, Виливаю сльози на мою Мар’яну, На тебе дивлюся, за тебе молюсь. Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива, І сестру Мар’яну рястом уквітчай, Часом на Петруся усміхнись, щаслива, І хоч так, як жарти, колишнє згадай.І У неділю на вигоні Дівчата гуляли, Жартували з парубками, Деякі співали — Про досвітки-вечірниці Та як била мати, Щоб з козаком не стояла. Звичайне, дівчата… То про своє все й співають, Яка про що знає… Аж ось з хлопцем старий кобзар В село шкандибає. В руках чоботи, на плечах Латана торбина У старого; а дитина! Сердешна дитина! Обідране; ледви-ледви Несе ноженята… (Достеменний син Катрусі). Дивляться дівчата… «Кобзар іде! Кобзар іде!» Та всі якомога, Хлопців кинули, побігли Зострічать сліпого! «Діду, серце, голубчику, Заграй яку-нйбудь. Я шага дам». ― «Я ― черешень». «Всього, чого треба, — Всього дамо… Одпочинеш, А ми потанцюєм… Заграй же нам яку-небудь». «Чую, любі, чую… Спасибі вам, мої квіти, За слово ласкаве. Заграв би вам, та, бачите, Справи нема… справи. Учора був на базарі, Кобза зопсувалась… Розбилася…» ― «А струни є?» «Тілько три осталось». «Та хоч на трьох яку-небудь». «На трьох… Ох, дівчата! І на одній колись-то грав, Та ба, вже не грати… Постривайте, мої любі, Трошки одпочину. Сядьмо, хлопче». Посідали. Розв’язав торбину, Вийняв кобзу, разів зо два Ударив по рваних. «Що б вам заграть? Постривайте… Черницю Мар’яну Чи чували?» ― «Ні, не чули». «Слухайте ж, дівчата, Та кайтеся… Давно колись Була собі мати, Був і батько, та не стало; Осталась вдовою, Та й не молодою, І з волами, І з возами, Й малою дочкою. Росла дочка Мар’яна, А виросла, як панна, — Кароока І висока, Хоч за пана гетьмана. Стала мати гадати Та за пана єднати. А Мар’яна Не до пана Виходила гуляти, Не до пана старого, Усатого, товстого, А з Петрусем В гаю, в лузі Щовечора святого Розмовляла, Жартувала, Обнімала, мліла… А іноді усміхалась, Плакала, німіла… «Чого ж плачеш, моє серце?» — Петро запитає; Вона гляне, усміхнеться: «І сама не знаю…» «Може, думаєш, покину? Ні, моя рибчино, Буду ходить, буду любить, Поки не загину!…» «Хіба було коли в світі, Щиро що кохались, Розійшлися, не взялися Й живими остались? Ні, не було, мій голубе. Ти чув, що співають… То кобзарі вигадують, Бо, сліпі, не знають, Бо не бачать, що є брови Чорні, карі очі, І високий стан козачий, І гнучкий дівочий. Що є коси, довгі коси, Козацька чуприна… Що на мову на Петрову В глухій домовині Усміхнуся; скажу йому: «Орле сизокрилий, Люблю тебе й на сім світі, Як на тім любила». Отак, серце, обнімемось, Отак поцілую, Нехай вкупі закопають… Умру… не почую. Не почую…» Обнялися, Обнялись, зомліли… Отак вони любилися! На той світ хотіли Обнявшися переступить; Та не по-їх стало! Щовечора сходилися, І мати не знала, Де Мар’яна до півночі І з ким розмовляє? «Воно мале ще, дитина, Нічого не знає». Угадала стара мати, Та не все вгадала, Знать, забула, що колись-то Сама дівувала. Угадала мати: Мар’яна ― дитина, Не знає, як треба на сім світі жить. Думала ― ні люди, ані домовина З Петром не розрізнять… Уміла любить. Думала, що тілько кобзарі співають, Бо, сліпі, не бачать карих оченят; Що тілько лякають молодих дівчат… Лякають, дівчата, правдою лякають! І я вас лякаю, бо те лихо знаю, Бодай його в світі нікому не знать — Того, що я знаю… Минуло, дівчата! Серце не заснуло, я вас не забув. Люблю вас і досі, як діточок мати, Буду вам співати, поки не засну. Тойді ж, мої любі, як мене не стане, Згадайте про мене, про мою Мар’яну; Я вам з того світа, любі, усміхнусь. Усміхнуся…» Та й заплакав. Дивились дівчата, Не питали, чого плаче. Та й нащо питати? Минулося. Помагало Ласкаве дівоче Щире слово… «Вибачайте… — Утер сліпі очі. — Вибачайте, мої любі, Нехотя журюся. Так от, бачите, Мар’яна З убогим Петрусем Щовечора розмовляла, І мати не знала, Дивувалась, що се таке Мар’яну спіткало, Чи не пристріт? Сяде шити — Не те вишиває, Замість Гриця, задумавшись, Петруся співає. Часом сонна розмовляє, Подушку цілує… Мати спершу сміялася. Думала ― жартує, Потім бачить, що не жарти. Та й каже: «Мар’яно! Треба буде старостів ждать, Та, може, й од пана! Ти вже виросла, нівроку, Уже й дівувала; Я вже думаю, що, бачиш…» Насилу сказала. «Що вже й заміж, коли теє…» «А за кого, мамо!?» «Хто вподоба, тому й оддам». Співає Мар’яна: «Оддай мене, моя мамо, Та не за старого, Оддай мене, моє серце, Та за молодого. Нехай старий бурлакує, Гроші заробляє, А молодий мене любить, Долі не шукає. Не шукає, не блукає Чужими степами: Свої воли, свої вози, А між парубками, Як маківка меж квітками, Цвіте, розцвітає, Має поле, має волю, Та долі не має. Його щастя, його доля — Мої чорні брови, Довгі вії, карі очі, Ласкавеє слово. Оддай мене, моя мамо, Та не за старого, Оддай мене, моє серце, Та за молодого». «Дочко моя, Мар’яно, Оддам тебе за пана, За старшого, багатого, За сотника Івана». «Умру, серце-мамо, За сотником Іваном». «Не вмреш, будеш панувати, Будеш діток годувати». «Піду в найми, піду в люди, А за сотником не буду». «Будеш, дочко Мар’яно, За сотником Іваном». Заплакала, заридала Сердешна Мар’яна. «За старого… багатого… За сотника Івана…» — Сама собі розмовляла, А потім сказала: «Я ще, мамо, не виросла, Ще не дівувала. Бо ти мене не пускала Вранці до криниці, Ні жита жать, ні льону брать, Ні на вечірниці, Де дівчата з парубками Жартують, співають Та про мене, чорнобриву, Нишком розмовляють: «Багатого дочка батька, Шляхетського роду». Тяжко мені. Тяжко, мамо! Нащо дала вроду? Нащо брови змальовала, Дала карі очі? Ти все дала, тілько долі, Долі дать не хочеш! Нащо ж мене годувала? Нащо доглядала? Поки лиха я не знала, Чом не заховала?» Не слухала стара мати, Лягла спочивати. А Мар’яна за сльозами Ледви вийшла з хати.
II «Ой гоп, не пила, На весіллі була, До господи не втрапила, До сусіда зайшла, А в сусіда До обіда В льоху спати лягла. Із льоху та в льох Завертали в горох, І в коморі і надворі З нежонатим удвох Пустували, Жартували, Зопсували горох. Ой гоп, не сама — Напоїла кума І привела до господи. Не побачив Хома. Хомо, в хаті Ляжем спати. Хоми дома нема. Тряси ж тебе трясця, Хомо! Я не ляжу спати дома, А до кума До Наума Піду в клуню на солому. Ануте, напилась! Наша, наша придалась! Червоніє хвартушина; Роду чесного дитина». Отак ордою йшли придани, Співали п’яні; а Мар’яна Крізь тин дивилася на те, Не додивилася, упала І тяжко-тяжко заридала. Таке-то лихо, і за те, Що щиро любить. Тяжко, діти, Вік одинокому прожить, А ще гірше, мої квіти, Нерівню в світі полюбить. Дивіться на мене: я виплакав очі. Мені їх не шкода, мені їх не жаль. Ні на що дивиться: ті очі дівочі… Що колись… колись-то… Думи та печаль, А більше нічого не мав я й не маю, А з грішми такими тяжко в світі жить. Під тином ночую, з вітром розмовляю, Соромляться люди у хату пустить І привітать словом старого каліку. Укороти, Боже, молодого віку Тому, хто не має талану любить. Легше, мої любі, покриться землею, Ніж ба[чить], як другий, багатий, старий, Цілує за гроші, вінчається з нею… О Боже! мій Боже! Волею Своєю Розбий моє тіло і душу розбий». Заридав кобзар, заплакав Сліпими очима. Дивувалися дівчата: Вже смерть за плечима, А він, сліпий, сивоусий, Про колишнє плаче. Не дивуйтеся, дівчата, На старі козачі Щирі сльози. То не роса Вранці при дорозі На спориші і не ваші Дуже дрібні сльози. Наплакався. Струни рвані Три перебирає. «Аж до вечора Мар’яна У темному гаю Проплакала; прийшов Петрусь, Вона розказала Все, що чула од матері І що сама знала. І не втерпіла, сказала, Як п’яні придани Йшли по улиці, співали. «Мар’яно! Мар’яно! Чом ти не убога! Чом я не багатий! Чом у мене коней вороних нема? Не питала б мати, де ходиш гуляти, З ким коли стояла. Питала б сама, Сама свого серця; дала б йому волю Любить, кого знає. Я б тебе сховав Далеко! далеко! щоб ніхто не знав, Щоб ніхто не бачив, де витає доля, Моя доля, моє щастя, Ти, моя Мар’яно. Чом не ти в сірій свитині, Чом я не в жупані?» А Мар’яна, як дитина Без матері, плаче. Петро стоїть коло неї, Нічого не бачить — Тілько сльози Мар’янині; А сльози дівочі І серед дня лихо роблять. А що ж серед ночі? «Не плач, серце, єсть у мене І сила, і воля, Люби мене, моє серце, Найду свою долю. За високими горами, За широкими степами, На чужому полі, По волі-неволі Найду свою долю! Не в свитині, а сотником До тебе вернуся, Не в бур’яні ― серед церкви Обнімеш Петруся, Обнімемось, поцілую, Дивуйтеся, люди! А ти стоїш, червонієш…» «Коли то те буде?» «Швидко, швидко, моя рибко, Молись тілько Богу. Іди в хату, лягай спати. А я край дороги Серед степу помолюся Зорям яснооким, Щоб без мене доглядали Тебе, одиноку. Серед степу одпочину». «Хіба сю ніч кинеш? Хіба зараз?…» ― «Я жартую. Тепер Україну Ні москалі, ні татари — Ніхто не воює». «А я чула, що ляхи йдуть». «То вони жартують. Розійдемось, моє серце, Поки не світає. Чого ж знову заплакала?» «І сама не знаю».