Дилогія. Серед темної ночі

І

У хаті в Пилипа Сиваша за столом сиділа бесіда: брат Охрім із жінкою, сват Манойло з свахою Килиною, кум Терешко Тонконоженко, сусіда Струк із своєю сердитою Стручихою, дядько – старий Корній Грабенко та своя сім'я. Не того Пилип бесіду завів до себе, що сьогодні неділя, а того, що вернувся додому з солдата середульший син його Роман. Дочок у Сивашів не було, але троє синів, як соколів: найстарший. Денце, уже давно жонатий, добрий хазяїн, – удався в батька; середульший – отож Роман; а найменший – Зінько. Роман знав, що йому йти в солдати, і не схотів женитися, щоб жінки самої дома не кидати, сказав, що як вернеться, тоді; Зінькові ж давно треба було одружитися, бо і в солдати йому не припадало йти, та й жеребок він уже брав, дак що ж, коли не хоче? Нема, – каже, – йому пари. Батько сердився: десь у своїх книжках начитав, мабуть, такого. Мати хоч і гнівалась, що нема їй помочі, та не дуже, бо працьовита й тиха Денисова Домаха – он та білява молодиця, що тепер порається біля печі,– годила свекрусі. А так докорити Зінькові нічим не можна було: і тихий, і працьовитий парубок, і непитущий… не такий запальний хазяїн, як Денис, але ж таки хазяйновитий. Та найдужче мати любила оцього Романа: таке воно змалечку було моторне та цікаве і з себе гарне, – то вже було мазунчиком у матері. А далі на службу пішов, на чужині поневірявся, – хіба ж і не жалко? І стара Параска, забуваючи, що їй треба взяти з припічка та й поставити на стіл миску з варениками, спинялася біля печі, дивилась закоханими материними очима на сина і думала: «Боже, яке ж гарне! Брови як на шнурочку, вус чорненький, ще й угору трохи закручений. Панич, та й годі!»

І батьки радів, що син вернувся. Сам він прожив уже півсотні й шість літ, але сивина ледве починала проблискувати в нього у темному волосі, а оці три сини – такі косарі, що й трава перед ними горить. Хазяйство в нього добре було, а тепер ще покращає. За такими синами й забагатіти можна. Пилип уже трохи випив і тепер, частуючи гостей, радісний та добрий, розказував:

– Випийте, люде добрі, за здоровля моїх синів!.. Вони в мене – як золото!.. Хоч старших бог забрав, дак же сими щедро наділив, спасибі їм!..

– Що правда, то правда, сусіде, – дай, боже, щоб усе було гоже! – твої сини такі, що в кожного батька серце росло б, на їх дивлячись, – так проказував довгий і сухий Струк, беручи в Пилипа чарку.

Інші гості, потакуючи, кивали головами, а сини сиділи горді тією хвалою. Старший – уже поважний, з бородою, здоровий, як робочий віл; менший – ще молодий парубок з невеличкими чорними вусами й задуманими ясними очима; ті очі дуже нагадували батькові, тільки що в батька вони вже пригасли за довгі літа клопоту й праці, а в сина сяли цілим сяєвом молодого вогню. Але найбільше дивилися люди на Романа. Він сидів на покуті пишний, у піджаку, обстрижений і розчесаний набік по-городянському; повне обличчя було біле, а гарний вус аж блищав на ньому. Тепер цей чепурний вид почервонів, бо парубок випив не одну чарку горілки; та він міг пити побагато і ще не був п'яний, а так – тільки починав хміль голову розбирати, і Роман дедалі ставав усе веселіший та хвалькіший на язик.

– Чого ж це ти, небоже, – питав його дядько Охрім, – не зараз додому вернувся, як службу відбув? Адже замалим не год іще прогаявсь.

– Такоє дєло случилось, – одказував Роман. – Как вишол я з служби, зараз должность мине предложили, очинь даже хорошую: триста рублєй жалування.

– О, це добра служба, – триста рублів! – озвався свят Манойло. – А яка ж то служба?

– А така – швейцаром при палаті. Ну, я там почал служить, а потом затосковался по свому роду. Неужелі – думаю – я в свойой родинє не могу приличной для себе должности получить? Бросив усьо і прийшов.

– І добре зробив, синку, – сказала мати, – бо й нас ізвеселив.

– Тепер тільки одружиш, свате, дітей та й забувай горе! – сказав до Пилипа Манойло.

– Та я з дорогою душею, – всміхнувся Пилип, – аби сини!

– Пождіть, батюшка, будемо й жениться; вот тольки должность получим, – одказав Роман.

– Образований чоловік може завсегда собі должность получить, – озвався Денисів кум Терешко. Він колись, ще за панського права, був біля панів у дворі, то іноді й сам любив закидати «по-образованому». Йому дуже подобалось, як говорить Роман, і самому хотілося докинути слівце, щоб знати було, що й він не абихто. Батько й інші гості думали: «Ач, як набрався Роман, науки! Так і ріже по-панському!» Їм здавалося, що Роман дуже добре потрапляє на панську мову. Тільки сивому мовчазному Корнієві Грабенкові та Зінькові не подобалось, що солдат ламає язика.

А Пилип із Пилипихою все припрохували та частували. Обличчя в гостей почервоніли й спітніли, язики починали чіплятися за зуби, хоч голоси дедалі ставали все гучніші та гучніші. Тільки Зінько був зовсім тверезий, бо він не вживав горілки; та Роман бадьорився. Але й йому вже так ударило в голову, що аж млосно стало, і він пішов з хати на прохолоду. Зінько й собі вийшов мовби за ним, а просто того, що не любив дивитися на п'яних. Обидва вийшли в двір.

Була неділя, і на вулиці вешталось чимало народу. Ішли парубки в святкових чумарках і добрих поясах, сміялися й погукували на дівчат, а ті, хихикаючи й щебечучи, проходили вулицею, маючи ясноколірними стрічками. Попід хатами, на призьбах та на колодах скрізь сиділи баби, лузаючи насіння, часом і чоловіки з люльками в зубах і розмовляли про всякі новини та про хазяйські й хатні справи. І під Сивашевим двором лежали колоди, – добрий хазяїн, Пилип давно вже стягав деревню на нову хату синові,– і чути було звідтіля гомін. Через низенький тин. цікаво зазирало на нового солдата кілька дитячих і дівочих, білих і заквітчаних по-святному голів. А в дворі у сусіда Струка стояло біля тину і дивилося двоє дівчат: Струкова дочка з його наймичкою Левантином.

– А, дівчата! – гукнув Роман. – Нада й їм празник устроїть. Брат Зіновій! Получай рубля і бігай у лавочку! На всього рубля купуй канхветов, пряников, орехов – для наслажденія девушкам. А ти, мальчик, – кивнув він на хлопця, що зазирав через тин, – получиш п'ятак: катай до музики Матвея, пущай іде сюда. Пущай дівчата знають, когда вернувся со служби Роман Пилипович Сивашов!

Хлопець метнувся по музику, а Зінько якось нехотя пішов до крамниці.

– Дівчатка! Хадєть сюда, веселиться будем! – закликав Роман.

Дівчата соромились увіходити, хоча Струкова дочка вже вибігла з свого двору на вулицю, витягши за собою й Левантину. Роман вийшов з двору. Між дівчатами було кілька й парубків. Роман покликав і їх:

– Хадєть, щоб дівчатам веселей було! Парубки не хотіли йти без дівчат, а дівчата соромились без парубків. Врешті білява Химка, жвава й моторна, схопила подругу за рукав і потягла до Сивашів у двір:

– Коли йти, так уже ходім! Що там ще трихи-мнихи мняти!

За нею посунули й інші дівчата й парубки. Незабаром прийшли музики – дві скрипки й бубон. Зінько приніс ласощі. Романові хотілося сьогодні показати себе. Метнувсь у хату, виніс пляшку горілки, почастував музик, хотів частувати й дівчат. Вони пишались, одвертались і казали:

– Оце ж таки! Хіба ж таки ми її п'ємо? Таку гірку!

І не схотіли пити.

На складках деякі таки ласувалися на чарку, але тут було сором.

– Не хочуть горкого, дамо їм сладкого! – гукнув Роман, беручи цукерки, пряники та горіхи.. – Получайте, дівчата!

Дівчата й досі соромились, і ні одна не хотіла брати перша.

– Ех, ви! Какії несмєлі! – посміявся Роман. Побачивши біля себе Левантину, він силоміць упхнув їй у руки торбинку з ласощами й промовив:

– Роздавай подругам!

Делікатне довгеньке Левантинине обличчя відразу взялося полум'ям. Вона держала в руках ласощі і не знала, як би їх збутися. А Роман стояв перед нею, сміючися: до неї з-під вусів, блискаючи на неї смілими очима. Левантина спустила свої темні очі, довгі вії виразно зачорніли на рожевому личку. Роман зареготався й одійшов, а Левантині зробилося ще дужче ніяково. Дівчата почала штовхати її, шепочучи:

– Ну, чого стоїш? Роздавай.

Та вона мов не чула того і все стояла нерухома, а дівчата сміялися.

– Оця ще!.. Моняється! – скрикнула Химка і вхопила в неї з рук ласощі. – Ось я, дівчата, роздам!

І почала роздавати. Кожній хотілося взяти більше, але всі брали потроху, бо соромлялись. Тим часом озвалася скрипка, вдарив бубон. Танцюриста Химка кинула й ласощі:

– Отже не видержу!.. Ой, танцювати хочу!

Парубки вже тим часом випили з Романом по чарці. З-межи них зараз ізнайшовся один до пари Химці.

– Ех, гуляй душа! – скрикнув він і вдарив ногами об землю. Химка танцювала гарно и легенько, парубок силкувався не податися перед нею. Молодіж оточила їх колом. Дедалі пара танцювала все палкіше й палкіше, запалюючи до танцю й інших. Незабаром з натовпу вирвалася й друга пара. Перший парубок, натомлений, скоро кинув танень, але Химка не вгавала, Вона крутнулася, аж стрічки високо замаяли в повітрі, вхопила Романа й потягла його в швидкому танці, сміючись й моргаючи на нього веселив очима. Але Роман, проходячи проз Левантину, що стояла не танцуючи, вхопив її та й закрутив у тому нанцюристому крутені. Збентежена з такої несподіванки, дівчина спершу ніяк не могла потрапити в лад, але згодом якось утрапила, і самі ноги, слухаючись музики, робили що треба. А їй чогось було так сором, і вона ие гляділа ні на кого і вce думала про те, що Роман танцює перед нею і дивиться на неї своїми смілими, аж незвичайними очима, і не могла звести на його погляду. Їй ставало все більше та більше ніяково, здавалося, що всі її саму тільки й пильнують, дивуючися, що вона так довго танцює з Романом. Вона вихопилася з танцю и покрилася в гурті. Не зосталася й з дівчатьми, а зараз же нишком подалася через перелаз у двір до свого хазяїна.

А музики тяли тим часом з усієї сили, парубки й дівчата танцювади, аж подвір'я гуло, ясноколірні стрічки маяли в повітрі, брязкало намисто на задиханих грудях, а з заквітчаних голів падали на землю Квітки, і дівчата й парубки топтали їх ногами.

Почувши музики й танці, вся бесіда давно вже вийшла з хати подивиться на молодіж. Старий Сиваш забурчав епершу, що не слід було вулиці робити в дворі, але мати оступилася за Романа:

– І-і, старий! Мовчи вже! Тільки сьогодні дитина прийшла, повеселиться схотілося, а ти вже й гніваєшся! Може, він собі тут пару знаходе. Давай краще сядемо на призьбі та подивимось, як молоді веселяться, то, може, й ми помолодшаємо.

Пилип тільки рукою махнув. Старі гості подивилися на молодіж і почали прощатися, бо вже вечоріло. Молодіж іще трохи потанцювала та й подалася з Двору на вигін – кінчати там свято. Дома матірки й батьки сварилися, що вже вечір, а дочки й сини не йдуть корів доїти та товар напувати. Але тим було не до того: Роман послав ще по горілку, попочастував сього разу й дівчат, і довго чути було на вигоні музику й співи, танці й голосний молодий сміх.

Але Зінька там не було. Побачивши, як Левантина втекла з танців, і знаючи, що в неї в дворі нікого немає, він пішов до себе на тік, з току перескочив у свій садок, а з свого садка в Струків, – чи не побачить там дівчину.

Мати нападається на його, що він досі не одружився. А коли ж він і справді собі пари не може знайти? Є й гарні дівчата, і роботящі… навіть є й багаті… та все йому не під мислі. Йому треба таку жінку, щоб він про все з нею міг говорити, щоб усю свою душу міг їй одкривати… А то він тут так живе, що ні з ким і поговорити по щирості. Щоправда, про хазяйство і про все таке можна і з батьком, і з матір'ю, і з братом розмовляти, так цього йому мало. Йому хочеться все знати, все розібрати: як воно, і через віщо, і нащо робиться. Колись заманулося йому вивчитися читати. Так схотілося, що не мав упокою, аж поки вивчився. Школи в їх тоді ще не було, дак він оддав дякові рублів із десять, мабуть, аж поки той навчив його. Тепер Зінько читав, та тільки якось не дуже розбира тії книжки. А хотілось би йому розібрати і знати багато… про все… От хоч би й про те – чого так люди живуть? Тут тобі такий убогий, що нічого їсти, а там такий багач, що гроші міркою міряє. Один кривавим потом умивається, та робить, та дбає, а другий, ледащо, лінується… або ще п'є… а то й красти піде… Невже не можна кращого порядку завести? Мабуть, про це в книжках пишуть, та тільки він не знає тих книжок. Де ж таки, щоб вони в таке мале село та подоходили? Тут про їх ніхто й не чув. Хотів Зінько про це кого розпитатися, дак кого ж? Дяк саме божественне знає; писар – самі волосні діла; крамар усе на щотах кидає та записує гроші… до батюшки Зінько не посміє піти, а до вчителя ходив, дак і вчитель же… хоч по книгах знає і всяку науку, а як Зінько попитався його про своє— як би кращий порядок завести, – то він тільки рукою махнув. «Це, – каже, – не твоєї голови діло. За порядком начальство доглядає. А ти коли хочеш добре жити – роби, не пияч, – от і все!» Це Зінько й сам знає, та тільки що цього мало…

Де ж це Левантина? Чи не в хаті заховалась? А він хотів би погомоніти з нею. Тиха, роботяща, добра дівчина… І з себе гарна… Якби йому таку жінку, та тільки щоб не таку вже… просту… Колись він заговорив з нею про дощ, що він буває з пари, а вона тільки засміялася та й утекла… Як же він розмовлятиме з нею про те, що йому душу займає? А втім… вона ще молода… сиротою по наймах ізросла, ніякої науки їй ніхто не давав. Ще й дивно, що вона такою доброю дівчиною зросла!.. А якби Зінько з нею одружився, то, може б, її й читати можна навчити… і до своїх думок прихилити… Так думав Зінько про Левантину і почав придивлятися до неї, зачіпав її розмовами. Дівчина червоніла, але розмовляла з ним залюбки. Та Зінько був дуже несміливий з дівчатами і все боявся зайняти Левантину так, як парубки займають тих дівчат, що люблять.

Тепер йому дуже схотілося погомоніти з нею… От, щоб хоч забути ту п'яну бесіду!.. Не любить того Зінько… Але дівчини нема ніде – ні в садку, ні в дворі. Може, куди пішла… Зінько перескочив назад через тин у свій садок.

Незабаром мати загукала його. Упоравшись по хазяйству, Зінько пішов спати в садок, – беріг садовину. Та же тільки заснути не міг: все тії думи його не покидали. Роман… він чудний якийсь… не подобалося Зінькові, що він так величається і язик ламає… А про те, мабуть, він багато бачив, багато знає. Бо й справді – по великих городах бував, письма в солдатах навчився. Мабуть, він зможе розказати Зінькові про таке, чого Зінько сам не здоліє розібрати. Треба з ним поговорити… Не сьогодні, бо сьогодні, мабуть, він іще не скоро з вулиці вернеться, а колись…

Небо давно вже сяло над землею своїми зоряними шатами, а Зінько все не спав. Дума за думою снувалася в голові, ішли одна по одній, як хвиля за хвилею… По хатах давно вже сплять, затихли вже й дівчата, й парубки на вулиці… і дерева дрімали, схилившись над ним, і дрімала зелена трава і вві сні лоскотала йому обличчя, як він доторкався до неї, ворушачись… А високе й глибоке-глибоке небо жахтіло й тремтіло живим світом, і зорі здавалися великими й розумними очима блискучими… Вони дивляться так ясно, мов хочуть зазирнути Зінькові в душу, подивитися, що там е. Дивляться такими великими-великими очима… Як у Левантини… тоді, як вона співає сумної пісні… Вона дивиться й співає… і любо, любо стає… і хиляться віти… і всміхаються зорі…

І Зінько заснув під Левантинин спів, не знаючи, що Левантина справді вийшла в свій садок і співала, приваблена сяєвом безкрайого неба, напоєна солодкими пахощами чарівної ночі – тихої, як сон маленької дитини, ласкавої, як погляд матері…

II

Другого дня Роман устав пізно. У його боліла голова, бо вчора таки добре випив. Він почав згадувати минулий день, лежачи на соломі в стодолі, і гнівався сам на себе, що «завів кумпанію» з парубками й з дівчатами. З дівчатами воно ще нічого, до дівчат Роман охочий, а от на вулицю не треба було з їми ходити. Йому не годиться запанібрата з їми бути, а він учора, хильнувши, це й забув. Ну, да це ще не біда, він зараз покаже, що він не те, що вони, а бери вище.

Роман устав і пішов у хату. Батько з Денисом та з Зіньком уже поснідали й поїхали на поле – останні копи забирати. Мати метушилась біля печі.

– Виспався, синку? – ласкаво озвалася вона. – Сідай же та будеш снідати.

– А от умиюся.

Умився, розчесався і сів за стіл. Мати подала галушки з салом. Роман ще нічого не робив, то й не виголодався, а галушки були з простого гречаного борошна і здались йому несмачні. Із'їв галушку, дві та й положив ложку.

– А що ж це ти, синку, вже й не хочеш? – здивувалася мати.

– Штось їсти не хочеться, – одказав Роман і встав із-за стола. – Треба пойтіть проведать старих знакомих, – додав.

– Піди, синку, піди одвідай! Роман надів піджака й картуза з білим верхом, тоді глянув на чоботи:

– Ех, вакси просють!.. Ну, нехай другим разом! – І пішов з хати.

Вийшовши Роман з двору, спинився, не знаючи, куди йти. У нього були колись товариші парубки, – тепер уже всі жонаті хазяїни, – та йому не хотілося до їх іти: що там од їх він цікавого почує? Хіба піти, щоб побачили, який він тепер став? Дак же нікого дома нема – всі на роботі. Ну, та вже вийшов з двору, то пройдеться селом, а там, може, й надумає, куди піти. І він подався вулицею. Ішов помалу, мов туди-сюди роззираючись на село, а справді дивився, чи хто його бачить, чи ні. Та всі люди поїхали на поле, тільки деякі баби поралися по хатах. На вулиці бігали самі діти. Один маленький хлопець, побачивши Романів піджак і чоботи з блискучими рівними халявами, гукнув через вулицю до трохи старшенької дівчинки:

– Дивись! Дивись! Пан іде.

Роман усміхнувся, – йому це сподобалося. Але дівчинка глянула на його і відказала своєму товаришеві:

– Дурний! Co ти казес? То не пан, а салдат Сивасенко, мені мати казали.

«Еч, чортова патяка! – подумав Роман. – Слова не вміє сказати, а ще й пащекує». Він сердито глянув на дівчинку, крикнув: «Ну, ти тут!» – і пішов далі, а та, перелякана, спершу мовчала, аж поки Роман одійшов геть-геть, а тоді, подбігши до хлопця, сказала:

– Людоцки, який страсний!..

А «страшний» ішов далі. Йому по дорозі була крамничка, а біля неї стояло двоє-троє чоловіків і жінка. Роман знав, що треба поздоровкатися, проз їх проходячи, але подумав собі: «От іще чортзна-кому куражку скидать!» – і поминув людей так, мовби їх і не помітив.

– Що це воно пішло? – спитав один дядько.

– Та це Сивашів солдат.

– Чи ба, яке пишне: іде і не здоровкається. – І дядьки з жінкою почали проміж себе судити Романа, що незвичайний; але вій того не чув, а чимчикував далі і звернув на другу вулицю. Там побачив серед солом'яних покрівель залізний дах на невеличкому будинкові. Вгорі над дверима прибито було дошку з написом «Народное училище».

«А зайду до вчителя!» – подумав Роман, хоч зовсім учителя не знав.

Увійшов у чималі сіни з кілочками й гвіздками по стінах задля школярської одежі. Став, не знаючи, в які двері йти, бо перед їм було їх двоє. Одні буля трохи відхилені, і крізь них чути було розмову. Сердитий голос, говорячи «по-панському», кричав:

– Почему ты мне сапог не почистил?

– Двір чистив, – одповідав другий, мужицький старечий голос. – Хіба я вам лакей? Я – сторож.

– Нанялся сторожем – должен быть учителю лакеем. Каждый день сапоги чисть!

– Та що це таке справді? Я громаді пожаліюсь.

– Плевать мне на твою громаду! Иди сейчас до Сучка и купи мне две колоды карт!

3 дверей вийшов, бурчачи собі щось, сивий сторож.

– Чи дома вчитель? – спитав Роман.

– А он! – показав сторож на двері і пішов з школи.

– Кто там? – почувся з-за дверей голос. – Верно, опять кто-нибудь притырил мальчика! Ну й идиоты! Хоть не говори им, что еще рано!

Двері відчинились від штурханця ногою, і на порозі став молодий хлопець з закрученими вгору вусиками, без піджака й жилета, в самій сорочці, позакладавши руки в кишені в штани.

– Тебе чего? – спитав він, але, побачивши на Романі не мужицьку одежу, повернув інакше: – Вам чего нужно?

– Моє поштеніє! – сказав Роман, простягуючи руку. – Сивашов.

Учитель дав йому й свою руку і покликав у хату. В невеличкій світличці, з ліжком, столом і кількома стільцями, був нелад, порозкидувана одежа, недокурки з цигарок, на стіні гітара й рушниця, на столі стояв недопитий чай і пляшечка з написом: «Ром»; під столом спала собака. Учитель попрохав гостя сідати і надів піджак.

Роман сів, закинув ногу за ногу, витяг коробочку з цигарками, відчинив і простяг до вчителя:

– Не вгодно ли, – хорошоє разліченіе.

Учитель узяв цигарку, і вони закурили. Роман, ламаючи свою мову ще дужче перед «образованим чоловіком», почав виясняти, чого він прийшов. Вернувся з города, ну, а на селі «скучно», бо скрізь сама мужва і нема такого чоловіка, щоб із ним можна було про «образовані» речі розмовитися, – тільки й є, що вчитель та врядник, та ще писар… Дак от він і прийшов.

Учитель почав уже розуміти, кого він перед себе має,– спершу він подумав, що це щось інше. Сам учитель був з таких, як і Роман: через двокласову сільську школу потрапив до вчительської семінарії. Як довчився в ній, то його мали настановити за вчителя в його рідному селі, але він сам того не схотів, бо там з ним усі будуть запанібрата. Був з тих учителів, що, вилізши з «мужиків» у «пани», силкуються якомога дужче відрізнитися від мужика, сахаються, як нечистої сили, знатися з ним і виглядають собі якої багатої управителівни, чи дочки грошовитого глитая з мужиків, чи хоч удови якого полупанка, щоб, оженившися, покинути нелюбе й нудне вчителювання та й перейти зовсім на «панську лінію». Роман був перед ним уже занадто низький, бо вчитель нижче писаря, врядника та крамаря Сучка і не дивився. Тільки він іще не певний був, чи справді Роман мужик. От і прізвище його… Сивашов… Сивашов… Не чуть у нашому селі Сивашова… Але враз ізгадав:

– Та вы должно Пилипа Сиваша сын?

Роман трохи почервонів і почав виясняти, що хоч сьому й правда, але всі його на службі звали «Сивашов», бо як простий чоловік, то буде Сиваш, а як «образований», то – Сивашов.

Тепер учитель уже знав, що нема чого йому знатися з Романом, – це тільки пошкодить йому, принизить його перед його «панськими» знайомими. Надто він був сьогодні сердитий: учора звечора він мало не до світу гуляв у карти у батюшки і програв сім рублів. А в його саме не було тепер грошей, бо влітку на гроші скрутніше: взимку школярі (вони в його муштровані) раз у раз носять йому всякі ковбаси, сало, а то так і сахар навіть, то менше доводиться витрачати. А тепер усе з готовеньких грошей! Добре ж, як він сьогодні (має покликати всю компанію до себе) та одіграє, верне своє, а як же ні? Все це гнівало вчителя, і він сердито сказав Романові:

– Ну, мне теперь некогда… У меня дело есть…

Роман почервонів і встав ображений.

– Как завгодно…

Він простяг був знову руку, але тепер уже учитель не дав йому своєї. Зовсім збентежений, Роман швидше пішов з хати і чув, як слідком за їм учитель пробубонів:

– Всякий тебе хамлюга лезет знакомиться!

Поки вийшов Роман на вулицю, його збентеження минулося, і він тільки був страшенно лютий на вчителя за образу. «До кого ж би мені ще піти?» – думав він і побачив зараз же біля школи волость. Повернув до неї.

Тут уже йому пощастило, бо виявилось, що писар був його колишній товариш. Батько його ще хлопцем оддав до школи аж у містечко, там він і вивчився на писарі. Цей сам добре вмів «по-образованому» і радий був Романові.

– Сідай, брат, сідай! У нас у волості нікого нема: старшина, староста і всяке начальство подалося снопи возить, – дак я сам тут і старшина, і староста, і все.

Роман сів біля столу, покритого зеленим, старим, скрізь чорнилом заляпаним сукном. Писар, Григорій Павлович Копаниця, був таких літ, як і Роман, але вже добре відпасся на волосному хлібі, і його заялозений піджачок був вузький на гладкі плечі. Він крутив свою руденьку борідку і залюбки розказував Романові, який йому великий клопіт у волості, що старшина дурний, він сам усе мусить робити, і за себе, і за старшину справлятися, а плата мала, а «так собі посторонній доход тоже не значительно большой». На домик так-сяк збився, а більше й ні з чого…

Тоді почав розказувати Роман, як він жив у городі – спершу в солдатах, а тоді на службі в палаті; тільки він уже не казав тепер, що був швейцаром, а говорив, що був «таким служащим, што, знаєш, надзираєть за изданієм».

Тоді збалакались за мужиків, і писар їх лаяв, що народ став неслухняний і все хоче, щоб на дурничку йому роблено, мов і не тямить, що, хоч такси й нема, ну а всякому звісно, що опріч годової плати, треба писареві і за кожну роботу – чи за пашпорт, чи за розписку, чи ще за що – окремо заплатити… а мужик коли й скаже, що принесе мірку картоплі, то пришле тільки півмірки, і отак усе…