- -
- 100%
- +
I
Хутір Маненький так названо тим, що в йому було всього три хати. Та згодом він іще поменшав, бо зосталося тільки дві: одна згоріла, то чоловік не схотів більше на хуторі жити, а подався назад у слободу.
Степова, не дуже велика, річка крутилася туди й сюди серед рівної площини та й проробила собі якось дві дороги: одну в той бік, де було село, а друга була – сказати б – балка. У старовину, як води в річці було мало, то й в балці сухо було; а як її більшало в річці, то вона заливала й балку, а в великі дощі розливалася широко й далеко по степу, топлячи хліб. Колись, за панського ще права, пан ізвелів насипати добру греблю, щоб загородити річці дорогу в балку. Тепер уже не могла річка розливатися набік. Балка була завсігди суха, – тільки погожа вода з холодної кринички протікала по їй дзюркотливим струмочком. Панові сподобалася дуже ця балка, то він і почав заводити там хутір. Уже він посадив там трьох хазяїнів, аж тут вийшла воля, і більше ніхто не пішов у балку. Хутір стали звати Маненьким і звали так і тепер.
Дві хати стояли одна від одної далеченько. Одну одній видно було добре; як гукнеш, то чути голос, а слів хоч скільки гукай, не розбереш. Більша стояла по один бік балки, геть вище вгору й ближче до греблі. Друга, менша, притулилась із другого боку балки, мало не на самому дні, біля кринички.
Більша хата була гарно обгороджена, у дворі було повно повіток та хлівів, а в їх товару та коней багато. Там жив заможний господар Корній Гончаренко. Він був непитущий, працьовитий господар, трохи скупий і добре вивчив приказку: «хто шага не береже, той сам шага не вартий. І він дуже беріг того шага, може аж надто дуже, бо коли б менше, то більше б Корнія люди любили, був би він сам добріший. У декого з своїх громадян він купив кілька наділів, а потім у одного панка невеличкий клаптик землі, – і було в його таке господарство, що люди приходили в його ласки, помочі запобігати, а сам він думав розкидати стару хату та вибудувати нову, кращу. У село він вертатися не хотів, бо був одлюдько великий. Ніколи ніхто не бачив, щоб він сміявся, – тільки всміхався часом своїми твердо стисненими вустами з-за чорних усів та бороди, а його неласкаві темні очі завсігди так дивилися, мовби він усе гнівався. Він трохи не такий був, поки жила його жінка. А як вона, молода ще, вмерла, – він осмутнів одразу. Але ще більше він осмутнів, як померло в його два дорослі сини. Синів любив Корній дуже, і смерть їх важка йому була: він їм дбав господарство, думав їх людьми, хазяїнами поробити. Як вони повмирали, Корній не занехав господарства, понаймав наймитів, і хазяйство все кращало, та сам господар зовсім похмурнів, одлюдьком зробився. Тепер тільки й було в хаті веселого, що Марта, найменша і єдина тепер Корнієва дитина. Поки сини були живі, – Корнієві якось байдуже було до дочки малої; він знав, що дівчина – чужа користь, і мало про неї думав. Але як сини повмирали, то він потроху став прихилятися до дочки. А дочка зросла й почала сама господарювати; розцвіла – і почали на неї задивлятися бачачі на красу парубоцькі очі. Та тільки багатий був Корній, то не всякому вільно було й зводити очі на його дочку.
На селі Корнія не люблено, але трохи його всі боялися.
– Цей такий, що як уже чого схоче, то й воду запалить, аби свого доскочити! – казали про його люди.
І Корній жив собі сам із дочкою, та ще в його хаті була наймичка та двоє наймитів. Було в тій хаті сумно, – тільки Марта, весела та щебетлива, звеселяла її. Та останніми часами чогось і Марта притихла й осмутніла…
Стоячи на горі, згорда позирала Корнієва хата на поганеньку хатчину, що тулилася на дні в балці. А хатчина була справді поганенька. Маленька, з трьома віконцями сліпими, зморщилась вона якось, скорчилась – три чисниці їй до смерті. І замолоду вона була поганенька, а тепер уже й зовсім як стара баба зігнулася. Огорожа погана, у дворі мало будівлі, ще менше живого: тільки коняка показувала там свої ребра та Рябко худий сновигав по двору.
І не диво, що хата була вбога. Покійному Грицькові, хазяїнові її, не щастило, а тоді він умер, а вже хіба вдова з малим сином що зробить?
Правда, син Демко зріс, гожим та хазяйновитим парубком став, – може б тоді й покращало жити, так удові доля увірвала нитку: засипала сира земля спрацьовані руки, виплакані очі.
Зостався цієї весни Демко сам та й став думати-гадати, що йому в світі робити? У його був старший брат, записаний у ревізію, та вмер. Через те Демко мав два наділи. Та другий наділ не могла вдова оплатити, і його купив Корній. До кожного наділу мусить бути двір. Та один двір Грицьків там, на селі, уже хтось забудував, бо вдова не могла обстояти його, – зостався тільки двір у балці. Корній, як купив наділ, то спершу мовчав, а тепер став домагатися й місця на селитьбу: давай, бери де хоч, щоб було! І дуже йому хотілося забрати в Демка оце дворище, що в балці, бо воно з його селитьбою сумежне було. Демко й Корній зазмагалися, запозивалися.
Ото сяде Демко в свято під хатою та й почне думати, як то йому з недолі вибитися. І спершу дума про господарство, про коняку, про поле, а тоді вже починає думати про сонце ясне – і як це воно світить, і що воно там світить? А от небо блакитне, чи правда ж, що воно скляне? От якби в його були крила, – полинув би він туди, до блакитного неба, купався б там у сонячному світі, як ота пташечка-щебетушечка в йому купається. А тоді полинув би вище, аж до божого престолу спитатися: чому нема правди на землі? І як його так жити, щоб по правді жити? Демко силкується це робити, але робить якось помацки, не розуміючи, що й до чого. Хоч би читати вміти – мабуть, по книжках видко, як з правдою не розминатися. А ще краще, якби могти злинути туди, високо, аж до неба – там би про все, про все можна довідатися…
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.