Дума про Хведьків Рубіж

«Спочатку був хрест, і хрест був у вічності, і на хресті сидів ворон.

А під хрестом була могила, і могила та звалась вічністю.

І був хрест перевернутим хрестом.

І клював ворон могилу, злетівши з хреста.

І там, де клював, стала твердиня.

І була твердинею вселенська тьма, і є вона донині,

і зветься простором і часом, і має у собі вічність.

Ходив ворон по твердині, походжав, і сіяв по твердині рух, і рух став світом.

І з того стала тьма і світ, що є донині.

А тоді злетів ворон із тьми і світу.

І помішались тьма і світ.

І стала між тьми і світу помісь, і звалась життям.

І то було першожиття.

І вмирало першожиття, бо тьма одділялась од світу знову.

Бо тьма була не світ.

І не хотіло першожиття вмирати, і здержувало тьму зі світом.

І се був початок.

Та не в’язався світ із тьмою, і вмирало першожиття.

І тоді деякий світ став тьмою, а тьма світом.

І з них стало друге життя.

А друге життя було смерть»

До чительника

Текст, приведений нижче, є нічим іншим, як жахалкою, розказаною вашим покірним слугою в ніч на Івана Купала 6–7 липня 200… року коло ватри на околиці села Карабутове Конотопського району Сумської області після дванадцятої години і аж до ранку. Слухачами моїми були мої ж шкільні товариші – учні, певне, 10–11 класу на ту пору, якщо я не помиляюся, звичайно. Варто лише додати, що як ви явите таку ласку дочитати сей текст до кінця, то неодмінно зможете причислити й себе до тії юрби парубків та дівчат коло вогнища у полуночних сутінках, між іще подекуди мальовничої північноукраїнської природи.

«…і виходив Христос сміятися до Іллі і був Господь»

Заспів

Зараз от боку оного козацтво по розных городах розишовшися, полковников, сотников собі понастановлявши и гдеколвек знайшлася шляхта, слуги замковіе, жиди й уряди міскіе – усе забияли, не щадячи ані жон и дітей їх, маетности рабовали, костели палили, обваліовали, ксіонзов забияли, дворі зась и замки шляхецкіе и двори жидовскіе пустошили, не зоставаючи жадного цілого. Рідкій в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того грабленія тих добр не чинил.

На початку травня під Жовтими Водами вбивали.

І був там гріх масовий, у всій своїй суті об’ємніший за будь-які проповіді чи сповіді перед Cвятим Таїнством причастя у будь-якому ж із соборів всії неньки-України од храму великомучениці Тетяни до самої Софії Золотоверхої, де дзвони торкають небес.

А чи ж дзвеніли дзвони ті під Жовтими Водами, в степу, між стогону зранених та ляскоту шабель теї години?

Дзвеніли добряче, панове.

Дзвеніли ті дзвони…

А бій же чувся тупотом, ударами по живому і мертвому м’ясу, матюками та хриплими одкровеннями чиїхось вуст між самі хмари:

– Діва Марія, Спаси!

і

– Діва Марія, Спаси!

Івана Остаповича Виговського тягли двоє попід руки, що були добряче туго зв’язані, з одного осередку оточення кудись у тил, а там, на передньому краї, шуміло та ревіло безудержне море скорботи, і вже колишній польський вояка ще силкувався вслухатися в той ґвалт, аби почути якісь, може, вказівки колишніх же своїх командирів.

Хтозна.

Іван Остапович скривився гримасою якоїсь відстороненості, а може, й навіть приреченості, хоч і поставив перед своїм сумлінням умову не зважати на все те, що відбувалось довкола. Він тільки рухався туди, куди саме його волокли двоє: пристаркуватий, літ під шістдесят, і трохи молодший, який, може, четвертого десятка на цей неспокійний рік достиг.

Іван Остапович два рази падав, його підіймали, тягли, але ніби не звертаючи уваги. Двоє мимовільних наглядачів Виговського самі були в якомусь забутті – хлопець зробив такий висновок, коли впав від стусана одного з них в оточенні, тоді був піднятий, і стариган нащось, дідько його розбере, підібрав із трави збиту Іванову шапку, неуважно натягнув йому на голову.

Врешті по дорозі ту шапку однаково згубили, але то вже не важливо.

Іван добре чув голосні збуджені перемови тії мимовільної своєї сторожі, але, певніш усього, не мав наміру в них вслухатися, розібрав тільки, що той старий так наче зветься Панасом, а менший Матвієм.

– Біс мені вас послав, хлопці-молодці-задрипанці, а змій і кат вашій шльондрі-матінці й вам, розтриклятим бовдурам, помийникам і рознощикам бидла! Хай мене, вражу скотину, поб’є грім і Божа кара або начисто спопелить своїм мечем архангел Михаїл, та шоб я отут провалився до бісового дідька ув саме занюхане пекло до мого чортового і самого падлючого свата Архипа, хай він перевернеться сто сорок раз у труні на помині, а я б вас, сучих бусурменят, послав би ок бісовій суці вашій матері на піки ляхам да нічорта б і не пожалів, і не перехрестився б, і ні разу б не випив за упокій ваших продажних душ, шоб вас кат спік і вивернув набік!

Як се – набік, мабуть, не зрозумів не тільки Іван із тим, як його, Матвієм, а ще ж і два чи три козаки позаду, мабуть, мало що втямили.

Оте полонення Івана Виговського, якщо чесно, було чистою виставою майже без дійових осіб – цілком само собою здійснилося. Хто його зна, а тим більше сам Іван, чого він потрапив у руки саме цим двом, тому німому Матвію та матюшнику Панасу (а той Панас, повірте, гнув таке, що я не те що казати тут – натякнути на ту хвору брань не можу).

– Шо ти, гнида, закрив свою роздовбану пащеку, наче вареником чи галушкою подавився?! А, ірод окаянний і сволота немислима?! Ти думаєш балакать чи ні?! Ану підставляй гузно, хрищ!

Панас розмахнувся широко ногою, тримаючи таким чином Виговського за лікоть, щоб влучити носаком точно нижче спини Матвію. Якийсь із хлопців, що йшли позаду, правда, при тому намірі притримав свого (як потім з’ясувалось) ватажка – хорунжого. Стався поштовх, і Виговський упав одним коліном у крихкий ґрунт. Таким чином він і стояв якийсь час, бо Панаса довелось довго втихомирювати, а Матвій, не відводячи руки, заціпенів на місці й просто спостерігав, що воно робиться.

За якусь хвильку Виговському довелось на власних вухах відчути всю шир української національної лайки.

– Ой ви ж, сучі упирята, свині безмозкі та наволоч пакосна сто раз! Куди ок хріну потаскались обходити ляхів – до короля в Варшаву чи до своїх затасканих хвойд-жіночок на хутори?! Куди ти, гнидо дрібна, потаскав два загони, я тебе, Іудо, питаю?!!

– Дак цеє… Осавул казав!

– Запхни мені того осавула, щеня юродиве, знаєш куди!.. Падло й віровідступник!

Панас на цих словах, як звичайно любив робити, схопився шаблі й гай-гай по козацьких головах.

На щастя, його хвацько спинили.

– Сюди давай мені те порося смердюче, в гною – колоти буду! Зараз, бидло, й тебе на м’ясо пущу! Твар неправославна!

Іван Остапович спостерігав за чудним дійством уже з більшою цікавістю, бо в нього зажеврів у душі вогник надії втекти під той гамір.

– Суча! Пакосна! І одворотна юрба прокажених та біснуватих шмаркачів! Уб’ю!!!

Виговський озирнувся навсібіч і раптом спинив погляд на дивині – серед поля, серед снуючих туди-сюди людей в гущавині позицій Хмеля сидить на траві, вірніш, на килимку обгорілий татарин і натурально править намаз. Молитва його, правда, небагатослівна і звучить як фраза «Аллах кривавий», що повторюється.

Виговський не чує того голосіння. Йому здається, що навіжений мусульманин кричить:

– Діво Маріє, Спаси!!!

– Нога! Нога, виродки! Но…а-а!..

Діда Панаса підіймають.

Без ноги.

Гарматний обстріл – кругом біганина.

Бух! Бух! Бух!

Шмаття землі навіжено здіймається вгору, наче то не земля внизу, а спляча панська дружина, з якої п’яні холопи-повстанці зривають товсте покривало. Земля стогнала.

«Ішла Божа Мати калину ламати», – прошепотів спантеличений Іван, дивлячись на скривавлений огризок Панасової ноги.

«Ішла Божа Мати Спасати…»

– Іди!

Якісь геть інші люди підхопили Виговського, потаскали у протилежний бік.

– Чого ти кричиш? Чого?! Поранений?!

– Я?..

Іван хтозна чого знітився.

– Я не кричу…

– Тільки-но ж горлав на всю пащу!

Іван не помітив свого горлання. Він усе шукав поглядом обгорілого мусульманина між ряду мертвяків.

– Маму звав… – промовив тихо.

– Яку в дідька?!

– Марію…

– Іди вже!..

Охоронець скривив принизливу гримасу.

– Іди!

Бранець похнюпився, рушив, проте якась рятівна божевільна здогадка спалахнула в його голові і він вирвався кричати дивне: «Ішла Божа Мати Івана Спасати! Ішла…»

Впав од стусана, знепритомнів і таким чином був забраний геть від поля бою.

У Софії дзвеніли дзвони…

Причепилися до мене – розкажи жахалку і все тобі. Наче я який сільський Стівен Кінг – жахалки розказувати. Хоча…

То все Світланка. Вона на такі справи охоча – щось про людожерів у газеті вичитала й давай. Та в неї не вийшло нічого – не вміє вона людей жахати. Сміху було та й годі! Ото до мене тепер: розкажи, Володько, жахалку, я знаю, ти вмієш так, щоб аж кров у жилах застигла. Що там я вмію… Ото моя тітка було – ще як у школу ходила, нарозказує бабиних переказів, дак нас, малих, уже й везуть по бабках-шептухах переляк виливати. Або про Вія… Страх та й годі – вночі заснути не можна!

Стривайте…

Є одна казочка – ще з діда-прадіда переказується. От я вам і повім.

Слухайте, товариство!

Ніч же ж яка – саме для жахалок.

Горить купальське багаття, потріскує – о пів на другу ночі. Небо чисте-чисте, кожну зірочку видно. Навіть молодь порозходилась. А ми, школярі, сидимо тут, коло Ріпоччиного ставка – хороше так! Гріє багаття, соловейки потьохкують – краса! Світить місяць над полем колгоспним, що степом колись було, а там, далі-далі на Юрівку Роменським шляхом могилу серед степу того видно. Осіла та могила – перекопали, стовп електричний поставили, наче горбик просто. Тільки місяць схили її ясним світлом омиває.

Та по степу ген-ген видно…

Слухайте, товариство.

Як називалося те село?

Якщо чесно, я не знаю, як воно називалося.

Знаю тільки, що таких Богом забутих сіл та хутірців було на нашій землі в епоху Руїни безліч. Вони простягалися суцільним шлейфом із побілених хатинок під солом’яними стріхами, курних шляхів та вишнево-яблуневих садочків від Переяслава до Путивля чи аж до самої Полтави.

По всій Слобожанщині.

Тихими літніми ночами там чувся понурий гавкіт собак та квакання жаб у болотах.

Близько другої години у хащах заходились піснями соловейки, а вже ближче до ранку їх змінювали перші заспані півні в курниках.

Люди там жили майже такі, як і ми.

Нудьга в них була, а не життя.

Були ляхи – прийшов Хмельницький, був Хмельницький – прийшли москалі. А скільки ж іще своїх синочків-пропасників, гетьманів і підгетьманків, продажного козацтва, отаманів, сотників, полковників, розбійників, грабіжників і вбивць терзало цю нещасну землю і людей на ній.

Боже борони! Боже борони і не приведи!

Мені інколи здається, що наш обласний центр названо не на честь трьох безглуздих торбин, знайдених між дубів і осик якимось волоцюгою чи царським прихвоснем на тому місці (а потім внесених у такий же безглуздий герб).

Ні, не на честь тих бездушних предметів.

Названо його так на згадку про безмірний сум, пролитий на могилах чиїмись матерями, сестрами й дружинами. Сум, пущений на вітер димом із люльок тисяч бурлаків, безпритульних козаків і кріпаків, без дому, без сім’ї, – кривавий, без долі. Сум, який викрикували у пустоту сотні п’яних бандуристів і лірників на безлюдних розпуттях. Сум, який міцно, міцно вкарбувався у цю землицю зливами крові її синочків і донечок, пролитої під час боїв і грабунків, тортур і самогубств.

Боже борони! Боже борони і не приведи!

Має та земля бути сумною, і має те місто зватися Суми.

Сумна і нудна місцевість…

Тяглися чумацькі обози, як зараз бачу, ген-ген за обрій…

Ось ідуть вони, худі й змучені чоловіки, такі ж худі й змучені воли тягнуть їхнє нехитре майно. Ось слабкий хворобливий голос виводить пісню.

Заходить сонце. Розпекло небо червоним.

Тінь прошмигне – лис чи бабак.

А може, орел степовий.

Нудьга!

Ось везуть одного на підводі – хворий. Хоче щось сказати, та не може – вуста ворушаться, а голосу нема. Вдихнув повітря на повні груди і спустив дух – усе…

Ідуть…

Але це я щось захопився.

Все це ви можете з більшою користю для себе прочитати в підручниках історії. Просто і чітко. Без моїх вигадок та надуманого романтизму. Все-як-по-бук-вах!

А я розказую народний переказ. Так, просто – переказ! Така собі маленька частинка нашого небідного на перекази фольклору.

Ото ж їхав якось тими курними шляхами, оминаючи чумацькі обози, дехто Максим Безрідний. Для нас зараз вистачить знати те, що він сам, колишній запорозький козак, мав проте ще небагато літ, десь до тридцяти, і шрам на лівій руці. Дебелий такий шрам, здалеку видно, хоча сам Максим той шрам старанно намагався від сторонніх очей сховати. По вигляду був він незаможній, може, що і встиг награбувати в розбоях, та мало. А от по торбі за плечима (незавидній, сказати б, на вигляд) – інша річ. У торбі тій були такі коштовні прикраси, оздоблені діамантами, що і сама цариця у всій своїй славі не надягала, не те що яка тутешня дівка. А ще монети золоті та срібні. Чаша якась, сапфірами та смарагдами оздоблена. Ой леле! Та там цілий статок!

Одне погано – гидко від того статку тхне.

Кров’ю тхне…

Мотив перший

Про таємничого козака, прекрасну пані та нечисту силу

ІІІ

Чогось та могила Нехрещеною звалась. Чого – хтозна. Так ото повелось із діда-прадіда. Спитай у кого з тутешніх: «Що ото там чорніє?», кажуть: могила, що Нехрещеною зветься». Усе. Ні відняти, ні додати. А так – усе як деінде. Хіба що дівчата з вечорниць ітимуть – «Бр-р – Нехрещена! Тьху!» – під ноги… Або який кум від куми п’яненький плестиметься, гляне – перехреститься. Ото хіба… А так – чи знатиме подорожній, що там спочинок знайде у годину пізню, ніби то Нехрещена могила?

Максим не знав.

Він взагалі за своє хоч, здавалось, і недовге життя навчився не набивати голову різними нехристами. Та і хтозна чи сам… То зайве. Треба гасити ватру та влягатись, бо час пізній…

Погасив… Накрився жупаном… Не спиться….

Не спиться, чорт забирай. А як і засне Максим, то прокинеться від жахіть.

І подумає, що краще б не спав…

* * *

Узимку намело багацько снігу, і в невеличкому наддніпрянському хуторі люди вибирались із хат через димарі. Двері та шибки замело повністю. Не видно було ні світа білого, ні степу, що нагадував у той час суцільне замерзле море, ні дзвіниці церкви за хурделицею. Позамітало навіть псів у будах.

Учитель Тарас – старий згорблений характерник – щось вовтузився коло печі. Покахикував і кректав – так йому було тяжко. Може, хвороби зломили стару людину, а може, таке довге трагічне життя нагнуло діда до землі, стиснуло залізним кулаком його старечі легені, пригнітило душу. Може…

Одного разу під час походу на Кримське Ханство його, ще молодого козака, здорово рубонула по голові татарська шаблюка. Лезо просто чудом пішло навскоси, тільки обдерло шкіру на скроні та ще, правда, відтяло праве вухо. У характерника після цього щось не те стало з макітрою – його постійно трясе, часом з’являється страшний біль.

Але то ще не найбільше горе…

Найбільше, за його ж словами, – те, що молоду дружину вбили під час набігу татари. Вона була на пізньому місяці вагітності і не могла вже йти у в’язці полонених. Тому її просто забили, як хвору худобину…

Пройшло вже багато-багато літ, а старий чоловік і досі згадує свою кохану й плаче…

Це страшно, коли плаче стара, загартована в боях, бувала людина.

У всякому випадку Максиму в такі хвилини було страшно…

Тарас так більше ніколи й не одружився – не завів навіть якої молодиці на стороні. Став побожний і замкнутий, у походи не ходив, не пив, постився. Лікував людей на Січі, а пізніше й геть перебрався на цей от Богом забутий хутірець – подалі від світу, від мирського…

Характерники кажуть, що Тарас не такий, як інші.

Нібито одного разу йому явився уві сні сам Андрій Первозваний і дав таємничий талант бачити все приховане від людських очей. Ще кажуть, що Тарас ні в кого нічому не вчився, а все знання отримав сам – від природи, від навколишнього світу.

Хтозна…

Відомо тільки, що Тарас наклав прокляття…

А ще відомо те, що от такими зимовими днями та вечорами під тихий тріск церковної свічечки він розказував Максиму про Бога, Біблію, читав псалми. Учень був непосидючий, усе просив навчити якихось заклинань, прийомів чи таємниць, а дід зітхав і часом не витримував, кажучи:

– Хлопче… Якщо тобі потрібні «штуки», то йди до найближчого циганського табору, спитай будь-яку циганку, і вона тобі їх покаже, ще й тебе їм навчить! За чим же ти до мене прийшов?!!

Учень замовкав і тупив очі у землю. Йому все одно було не зрозуміти – молодість, знаєте, кров грає. На наступному зайнятті той знову починав:

– Але ж, учителю Тарасе! Просто з цікавості – є ж, мабуть, якесь таке заклинання, шо сильніше за всі інші на світі?..

Дід зітхнув.

– Є…

– І як воно звучить? Ну знову ж таки…