- -
- 100%
- +
Глава перша. Миколай Go!
Покемон Драгонейр знайшовся в районі пам’ятника відомому російському поету Олександру Пушкіну. Тому колись дуже пощастило в цих краях Україною мандрувати. Кам’яний класик сидів на гранітній брилі і зневажливо дивився на якогось там Андрійка. Драгонейра він взагалі не помічав.
А той раптом висунув свій лукавий писок з-за каменю. Зблиснув малесеньким ріжком на лобі. Крутнувся зміїним тілом на фоні бетонної огорожі, вкритої вицвілим графіті. Та й зник десь у напрямку Набережної.
Андрійко швидко посунув за ним, не відриваючи погляду від смартфону.
Віртуальне звіреня перетнуло дорогу, зазміївшись на спуску Дикого Саду. Саме тут колись знаходилось прадавнє кіммерійське місто, розкопане археологами. І, можливо, саме воно було рідним містом фентезійного Конана-варвара, який теж був кіммерійцем. Це так Петрусь казав, старший брат Андрійка.
Смеркалося. Хлопець розпачливо затупцював по мокрому кіммерійському снігу. Не по снігу навіть, а по сірій холодній каші. Зітхнув. Не віддалік було видно міст через грудневий Інгул. Просто поряд з ним річка кольору давнини впадала в гладінь кольору таємниці. Гладінь називалася Південним Бугом. Кригою обидві річки не взялися.
Покемон теж не взявся. Хоча й тіло його було саме кольору блакитної криги. Але воно літнім вихором вигиналося на екрані десь вдалині, відкидаючи неясні тіні на корпус смартфону. І лише за хвилину Андрійко зрозумів, що віртуальна іграшка не може відкидати тіні на реальний світ. Чи може?
Бо хлопець вже й очі відвів від гаджету, а далекі тіні продовжували в них свій дикунський танок. Поміж скелетів зимових дерев… Поміж кісток голих гілок… У-у-у-у… От, дурний Драгонейр! От, маля! Його ж рятувати терміново треба!..
Андрійко сіпнувся уперед і примружився: тіні набули реальних обрисів і не менш реальних рухів. Рухів затятої бійки. Жодних покемонів у ній видно не було. Але від того реальна картина не ставала більш реальною.
Бо хіба ж можна вважати за таку напад чотирьох бевзів на… казкового Святого Миколая! Взаправдішнього! З білою бородою. У довгому червоному каптані, перехопленому широким паском. В не менш червоному ковпаку й з довгим посохом у руці.
Саме цим посохом він відбивався від бевзів зі спритністю справжнього бійця кун-фу. Ото так Святий Миколай!
Андрійко навіть головою затрусив, засовуючи смартфон якнайглибше у кишеню. Шморгнув носом і, ховаючись за кущами та стовбурами дерев, почав підкрадатися до місця надзвичайної події. Такого ще його місто не бачило! Напад на Святого Миколая в самому центрі Миколаєва! Буде що друзям розповісти. Це вам не в Pokemon Go бавитися!
– Ух! Ух!.. Тьох!.. Гуп… гуп…
Кремезні чоловіки в камуфляжах і з ціпками в руках крутилися навколо святого. Але їхнє причандалля було коротшим, ніж його посох. Тож вони ніяк не могли дістатися до довготелесої й на диво гнучкої постаті. Якій не заважав навіть недолугий каптан.
– Гуп! Гуп… Хрясь!..
Одному з чоловіків втрапило по його ціпку й він на мить завмер. А потім поточився ще й назад від точного удару довжелезної ноги. Посковзнувся на мокрому снігу й впав на спину.
Але троє хуліганів, що залишилися, потроїли швидкість своїх рухів. Святий Миколай теж. Руки, ноги, ціпки, посох – усе це від швидкості злилося в подобу якогось туману, що оточив бешкетників.
– Віддай!.. А, ну, віддавай!
Отой задирака, що було впав, підхопився й знову кинувся у бійку. Навіть військового картуза, що впав, не підібрав. Лише головою стриженою метельнув, закидаючи убік великий оселедець. Аби не заважав, значить.
Ні, не вистоїть Миколай! Поб’ють його харцизяки! Допомогти треба. Тільки спочатку поліцію викликати.
Андрійко знову вихопив з кишені смартфон.
– Алло! – дихнув на нього парою з роту. – Алло! Поліція?… Допоможіть! Тут дядьки Святого Миколая б’ють! Майже на березі, на Набережній. Біля Інгульського мосту. Десь навпроти пам’ятника Пушкіну. Хто?… Я – хто?… Та приїздіть швидше!!! Ні, не жартую!..
Андрійко не помітив, що вже мало не кричить на увесь Дикий Сад. Одначе, це помітив це дехто інший. Отой чолов’яга з козацьким оселедцем, що отримав прочухана від святого.
– Агов! – призупинився він і загорлав до Андрійка. – Анумо, біжи звідси, пацан! А то вуха надеру. І ще дещо!
– Відпустіть Миколая! – затявся хлопець. Але, про всяк випадок, почав відступати до дороги.
– Блін, ще й свідки! – вигукнув хтось. Андрійко не помітив, хто.
Бо в цей час Святий Миколай, перехопивши свого посоха обома руками, лівим кінцем вгатив одного з нападників просто у підборіддя, а другим… Другого кінця він спрямував у напрямку Андрійка і бевзя з оселедцем, що біг до нього. З посоха вирвалася золота блискавка і вгатила у деревину просто поряд з переляканим хлопцем. Тільки якісь іскри помаранчеві врізнобіч полетіли. Та кора задимилася відразу.
Бевзь з оселедцем глухо охнув, різко розвертаючись на ходу й щосили кидаючи свій ціпок. Той закрутився в повітрі, наче бумеранг. Але повертатися назад не став, коли втрапив Святому Миколаю ледь не по маківці. Того аж трохи назад кинуло. Але він, мабуть, встояв би, якби…
Якби троє чоловіків разом не накинулись на нього, валячи на сирий, вичовганий сніг. Посох відлетів убік. Оселедець відразу забув про Андрійка й кинувся до нього.
– Є!!! – загорлав. – У мене! Він у мене! В’яжіть, в’яжіть цього біса!
Але Святий Миколай по-зміїному вислизнув з-під купи кремезних тіл і вскочив на рівні.
Невідомо, що відбувалося б далі, але в цей час на дорозі почулося завивання автівки поліцейського патруля. Андрійка кинувся нагору:
– Сюди! Сюди! – замахав руками, намагаючись стриматися лякливе тремтіння в усьому тілі. – Тут вони! Тут вони Миколая б’ють!..
Харцизяки перезирнулися, крякнули досадливо та й кинулися врізнобіч, зникаючи в присмерку зимового вечора. Разом з дивним посохом Святого Миколая, що стріляв блискавками. І своїми цурпалками-бумерангами.
– Куди!? – замахав довжелезними руками Святий Миколай. – Стояти!!! – і кинувся було за ними.
Але з Набережної вже бігли поліцейські:
– Стояти! Всім стояти! – луною відізвалися вони і за мить опинилися біля казкового персонажу.
А самі хулігани ніби крізь землю провалилися. Миттєво. Аж дивно.
– Тьху, ти! – зло й розпачливо вигукнув персонаж та й щосили смикнув свою забруднену бороду. Борода по великій дузі відлетіла вбік, приземлилася й миттєво стала майже невидимою на тлі розколоченого на бруд снігу.
Глава друга. Дивний пан Бруд
– Бруд. Біссаріон Іванович Бруд.
– Де ви працюєте?
– Артист Херсонського палацу культури. Ансамбль народної творчості «Скіфські Скарби». Кобзарі ми.
– А що в нашому місті у такому вигляді робите?
– Так гроші заробляю. На свята. Миколаєм. А то, знаєте, в Херсоні незручно. Відомий артист, все ж таки. А тут в мене квартира. Я сам родом з Миколаєва.
Біссаріон Іванович Бруд скривився, наче був незадоволений тим, що він родом з цього давнього кіммерійського міста.
Взагалі, коли він зірвав свою чарівну бороду й перетворився на звичайну людину, то відразу став чимось не подобатися Андрійкові. Обличчям, може? Тонкогубим, з бровами, кинутими в розліт над якимись трикутними очима. Наче в дракона-покемона Гаярдоса.
Він і тілом своїм худезним був на нього схожий. Бо було в ньому щось зміїне. Наче малий Драгонейр, виріс і перетворився на дорослого роздратованого чоловіка. «Невже всі діти, коли зростають, отак змінюються?» – чомусь подумав Андрійко і здригнувся від раптового доторку.
– Все, все, – стурбовано погладила його по плечу поліцейська жінка. – Не лякайся. Все скінчилося. Ти пий, пий чайок-то. Он як тремтиш.
Хлопець сидів на задньому сидінні патрульної автівки, обома руками тримаючи кришку термоса із запашним міцним чаєм. Поряд з ним лежав червоний каптан Святого Миколая. Пан Бруд в теплому спортивному костюмі незадоволено совався на передньому сидінні. Поліцейський чоловік складав протокол.
– Н-ну, я йду, а там – покемон, а тут бачу – вони його б’ють, – і досі цокочучи зубами, вдесяте повторив невідомо для кого Андрійко.
– Ти пий, пий чайок-то, – вдесяте повторила й поліцейська жінка, ласкаво зиркаючи на вкрай переляканого хлопця.
– А чого ж ти сам туди поліз-то? А якби й тебе разом з покемоном твоїм побили? – запитально пробурмотів поліцейський чоловік, заповнюючи десятий, мабуть, аркуш протоколу.
– Так Святий же Миколай… – жалісно шморгнув носом Андрійко. – Свято же. Подарунки.
– Так! – раптом пожвавішав Біссаріон Іванович. – Подарунки! Звісно, що подарунки! Цілий лантух. Ці хулігани забрали в мене лантух з подарунками. От що їм треба було! А мені й невтямки!..
– Який такий лантух?! – здивувався іззаду Андрійко. – Не було там жодного лантуха! А от посох був!
– Який посох? – в один голос спитали поліцейські.
– Так! Який такий посох? – приєднався до них і Біссаріон Іванович.
– Ну, як же! – зовсім вже вразився Андрійко. – Ну, той… довгий такий… він ще блискавками стрілявся. Ледь мене не поцілив.
– Посох? Блискавками стрілявся?
– Та ні! Біссаріон Іванович з нього вистрілив. А я поряд був.
В автівці настала тривала мовчанка. Пан Бруд дивним поглядом свердлив Андрійку з дзеркала заднього виду. Наче погляд і пан Бруд раптом окремо існувати стали. Аж моторошно.
– Бідна дитина! – врешті решт, кахикнув Біссаріон Іванович. – Перехвилювався хлопчик. Дуже, дуже емоційна дитина.
І потягнувся було до Андрійка своєю довгою, наче щупальце, рукою, аби погладити його по голові. Але той сіпнувся убік.
– Ну, чого ви!? Чого ви брешете?! Чого не вірите? Адже був, був посох!..
– Бідна дитина! – повторив пан Бруд. – Її додому терміново доставити треба. О! – зиркнув у віконце. – Вже й таксі моє приїхало. Тож я, з вашого дозволу…
І, миттєво схопивши каптан, почав вибиратися з патрульної автівки.
– Куди?! – вигукнув поліцейський чоловік. – А протокол? А матеріальні збитки у вигляді подарунків?
– Ні, ні!.. Я жодних претензій ні до кого не маю. А збитки? Що збитки? В лантусі вже майже нічого й не було. Я всі подарунки вже майже й роздарував. А з подарунковою фірмою я сам розберуся. Не треба поважну фірму поліцією лякати. А хлопчика, – вигукнув він, вже ляскаючи дверцятами таксі, – додому, додому терміново треба!
Жовта машина зірвалася з місця й зникла в холодному бузковому присмерку, хижо блимаючи червоними габаритами.
– Ну, як же… – розгублено мовив поліцейський чоловік. – А протокол підписати?
– Ти де живеш? – нахилилася поліцейська жінка до Андрійка.
– Та тут, недалеко. На Спаській.
– Нічого собі, недалеко! Ми зараз підвеземо тебе.
– Батькам краще зателефонуй, – невдоволено буркнув чоловік. – А то вже й темно, а вони анічичирк. І, взагалі, як в школах – карантин, то дитина має вдома карантинити, а не по вулицях вештатись.
– Батьки, мабуть, хвилюються, Андрійко? – спитала жінка. – Може, заспокоїмо?
– Немає батьків зараз, – буркнув хлопець. – Я з братом зараз живу. Зі старшим.
– Отакої! А де ж вони?
– В Києві.
– А чого це вони там?
В Андрійка, який ще не відійшов від останніх подій та нахабного звинувачення у брехні, настрій взагалі упав нижче плінтуса.
– Татка поранили. На Донбасі. Важко. Він у Києві в шпиталі лежить. А мама до нього поїхала.
Поліцейська жінка обійняла хлопця, притискаючи його до себе. Андрійко запручався було, але потім розслабився і ледь стримався, аби не схлипнути.
– А… а ви мені вірите? Про посох? Що він блискавками стріляв?
Поліцейський чоловік зітхнув згорьовано.
– Отаке от… А брату нашому скільки? – запитав.
– Вісімнадцять. Він в університеті, на першому курсі. В цьому році поступив.
– І на кого вчиться?
– На перекладача.
– А батьки ким працюють?
– Мама – лікар. Татко – рибалка. Був. Поки добровольцем воювати не пішов. Мама теж до нього на війну їздила. Волонтером. Тож ми з Петрусем звикли.
– Зрозуміло. Ну, що ж, поїхали до Петруся твого. Заодно подивимось, як він з тобою вправляється.
Доїхали швидко. До Андрійчиного будинку на Спаській було зовсім поряд. Якщо автівкою їхати. Двері хлопець відчинив своїм ключем. В Петровій кімнаті негучно співав «Океан Ельзи». А сам він на кухні розмовляв з кимось телефоном.
– Андрію? – гукнув, почувши як грюкнуло в прихожій. – Це ти, чортеня? А я вже хвилюватися почав. Зателефонувати не можна, чи що? Давай, роздягайся, вечеряти будемо.
– Це квартира Коваленків? – кахикнув поліцейський.
Розгублений Петрусь визирнув в прихожу. Побачив похнюпленого брата й копа.
– Я передзвоню, – стривожено мовив у мобілку. – Що сталося?
– Та все нормально, пане Петре, – мовив поліцейський, задоволеним поглядом снуючи по охайно прибраній квартирі. – Тут он який трапунок трапився…
І коротко розповів про бійку в Дикому Саду.
– Коротше, дякую вам за брата. Сміливий і кмітливий боєць росте.
Петрусь в усмішці аж розплився від задоволення. А потім вони вдвох сиділи на старому дивані й Андрійко, захлинаючись, ще раз оповідав Петрусеві про події цього грудневого вечора.
– От тільки поліція, здається, мені не повірила, коли я про блискавки з посоху розповів. А ти мені віриш?
– Я тобі, дружище брате, звісно, завжди вірю, але… – спробував зупинити молодшого Петрусь.
– І ти теж!.. А Бруд отой дивакуватий взагалі чогось виляти почав: не було, каже, ніякого посоху. Ну, я вам доведу! Я вам покажу! Усім!
Глава третя. Пригоди розпочинаються
Андрійко затявся. Першою його думкою наступного ранку було те, що йому ніхто не вірить. Навіть рідний брат. І було ще щось. Смутне, тривожне, щось таке, що він бачив та чув, але не усвідомив.
Але хлопець відкинув геть оте смутне й тривожне. Так йому старший брат завжди радив. Не думай, казав, про погане, щоб його зайвий раз не притягувати. Так він і робив. Бо вірив старшому брату. На відміну від того.
Мамі, звісно, вони нічого про випадок у Дикому Саду телефоном не сказали. Нема чого їй зайвий раз хвилюватися та оті самі погані думки притягувати. І так їх вистачає. Татко он ніяк не оклигає.
…І Андрійко щосили погнав від себе поганючі думки.
Він стояв біля деревини з опаленою корою, що ще трохи пахла димом. Саме звідси він вирішив розпочати своє власне розслідування. Сире повітря було холоднішим, ніж учора, і сколочена трава на місці бійки взялося крижаними грудками. І як хлопець не роздивлявся їх, колупаючи носками черевиків, ніщо цікавого не знаходив.
Раптом під ногами щось зблиснуло. Андрійко рвучко нахилився і, не знімаючи рукавичок, витягнув з торішнього листя щось мокрюще та бруднюще. Дістав з кишені носовичок та й почав обтирати оте мокрюще. І вкляк.
На його долоні, обтягнутій рукавичкою, лежав важкий перстень. Може, ще кіммерійський!? Археологи проґавили? Але ж ні! Новенький, майже без подряпин, з великим чорним каменем.
На камені сріблився якийсь чи то ромб, складений з якось чи то циркуля та чи то косинця. Дивна річ.
Андрійко покрутив перстень у руці. Наблизив до очей. Побачив в середині срібного ромбу англійську літеру G. Знизав плечима. Роззирнувся. Навколо нікого не було. Угорі студений вітер гойдав чорне кістляве гілля. Гілля іноді нагиналося до хлопця, начебто хотіло вихопити з його рук дивовижну знахідку. По спині чомусь пробігли дрижаки.
Але Андрій пересмикнув плечима, відганяючи від себе усілякі погані думки та фантазії. Знову обдивився перстень. Цікаво, звісно. Але, що воно дає для розслідування?… Треба буде вдома помити гарнесенько та Петрусеві показати. Хоч і не вірить той йому, але, може, щось і порадить. А поки…
А поки що хлопець засунув знахідку до кишені, ще раз роззирнувся знічено, та й почвалав з місця події, абсолютно не знаючи, що йому робити далі.
Пішов колами. Біля музею суднобудування зустрів знайомих хлопців, і тут… Тут йому пощастило неймовірно! Чуваки, виявляється, теж бачили вчора Святого Миколая, що кудись дуже поспішав. А через деякий час в тому ж напрямку пробігло четверо кремезних чоловіків у камуфляжах. А напрямок той вів до Дикого Саду.
Те, що там сталося, Андрійко знав. Тому вирішив піти в зворотній бік. І виявилася дуже дивна річ. На чудацьку компанію, яка пересувалася містом не громадським транспортом, а пішки, звернуло увагу доволі багато людей. В основному, робочих одиниць зі сфери торгівлі та обслуговування. Їм, чи то з яток, чи то з вікон магазинів та перукарень, усе видно.
– І бігають, і бігають, – жалілася одна одинця Андрійку на Наваринський вулиці. – А нічого не купують!
– Хоч би купили щось, – підтримувала її інша одинця з вулиці Рюміна. – А то ганяються один за одним, нібито робити їм більше нема чого.
– Паніку створюють, – бідкалася третя вже на Центральному проспекті. – І це в наш майже військовий час! Он звідти вони прибігли, звідки автобуси ходять.
Тобто, як зрозумів Андрійко, вчора в самому центрі міста відбувалося справжнісіньке тобі переслідування. А почалося воно, можливо, з території приміського автовокзалу.
Тож, саме на ньому Андрійко і почав шукати чергову одиницю, яка змогла б допомогти йому в подальшому розслідуванні злочинів камуфляжної банди. І вчинків дивного Святого Миколая.
Одиниця сиділа за скляною перегородкою й продавала квітки на автобуси. Народу в цей будній день було мало і одиниці кортіло побалакати.
– А як же! – відповіла вона на запитання Андрійка. – Були, були тут такі. Я ще подумала: волонтери чи військові з АТО. Чи може наші, місцеві? Хоча, ні. Вони з парутинського транспорту зійшли. З Ольвії. Та на туристів зовсім не схожі. Та й які туристи взимку?
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.