Bitches Get Everything

00:00:00:01

Його ще зовсім дитяча шкіра пахла чимось таким, від чого на мені згорала вся трава. Знаєте цю шерхлу траву військових аеродромів? Така ж інколи росте на жіночому тілі. Невидима з висоти чужих польотів. Чорні підпалини я до часу ховаю під одягом.

Йому на сім років менше, ніж мені. Найкращий афродизіак – ризик. Для відчуття нормальності всього, що відбувається, я й сама дедалі частіше перетворююся на дурнуватого підлітка. Ми пестимо, ледь не роздягаємо одне одного просто на вулиці, моя рука в його джинсах, очі блищать, ми регочемо. Які, до біса, перехожі? Я хочу його, він найкращий, мене аж нудить від цього нон-стопу.

Його батьки нічого не знають. 24 години на добу повної без-свідомості, але ж який зашкал лібідо. Можна сховатися під ковдрою знятої за 55 баксів за день квартири, майже не їсти, лиш несамовито кохатися без слів, час від часу перемикаючи середньої паршивості музичні канали велетенського телевізора. Можна, але ми цього не робимо. Поки що. Поки я надто сильно його кохаю. Поки ще не можу втриматися від мазохізму.

Чомусь я не ставлюся до нього як до м'яса, придатного чи не придатного до траху. А саме таке в мене зазвичай ставлення до більшості чоловіків. І не вбачаю у ньому розумника чи впливового потенційного друга, з якого могла б отримувати інтелектуальний чи предметний зиск. Так я ставлюся до меншості.

Я не ходжу з ним мовчки гуляти і просто десь пити чай, як то трапляється у мене взагалі з обраними. Ніколи, зрештою, не думала, як саме я до нього ставлюся. Та й навіщо? Він же є. Він справжній. Він кохає. Усією силою свого вразливого юного серця. Повисло собі як на ниточці. А в мене у кишені бритва. Тільки: тс-с-с.

Я режисерка. Знімаю непогане кіно. Це я так думаю. Фани кажуть, воно охуєнне, заздрісники – що в мене таланту кіт наплакав. Не знаю, який то був кіт. Можливо, морський котик. Чи просто кит. І цей наплакав так нормально, перейматися добродіям не варто.

– Ваше актуальне кохання, якщо можна таке запитати… Чи надихає воно вас? – це хтось із добрих журналісток.

– Одне з ваших останніх або всі в купі! – верещить голос – також добрий – із презентаційної публіки.

Ах так, забула сказати. То якраз презентація мого нового кіна «Перламутрове Порно». Здається, наступного дня цензура нашої прекрасної демократичної країни його заборонить, що не може не принести фільму мегажирних піар-дивідендів. Чим більше, виблядки, забороняєте, тим радісніше глядач (слухач, читач) усе хаває. А ви як собі думали? Найактивніші споживачі інтернетної порнопродукції – благочестиві американці. Сім'я і мораль – це тобі не хухри-мухри. Це хутра й авокадо. Та й недаремно ж наш Президент корішається з тамтешнім. Забороняйте. Нам нема нічого комерційно вигіднішого. Мій продюсер з переляку почервоніє, як срака після бані, але в глибині душі буде щасливий.

– Моє останнє, гм, кохання… – починаю я із запитальною інтонацією, вдивляючись у зал. Там десь має глипати очима об'єкт моєї нереалізованої педофілії. Агов, ти де? А, все. Бачу. – Так от, – продовжую – моє останнє кохання фактично незаймане…

(Залом перекочується традиційний смішок-шепотіння.)

– Йому, знаєте, лише 17 рочків, і я боюся пред'яви від його мами. Я ж типу особа не зовсім однозначна. Та й бабла з мене злупити можна, якщо захотіти. Хоч я і не Майкл Джексон. А шкода. Але й не американський священик. Що радує. І не вчителька музики з приватними уроками, що радує моїх сусідів…

Зал регоче. Знову думають, що я бавлюся в реальне життя. Так само, як у фільмах я бавлюся в нереальне, підсовуючи насправді автобіографічні шматки.

– А… хочеться? – співчутливо питає хтось із журналістів так, що після «хочеться» зависає промовиста пауза.

– Хочеться, – цілком серйозно кажу я. – А кому ж не захочеться? Сонечко, коли там тобі вісімнадцять виповнюється? В липні? Отже, майже три місяці ще… Фух! А я чогось думала, що півроку чекати.

Знову ці ідіоти сміються. Що тут смішного? Я що – дружина Петросяна? Давайте вже кіно дивитися, задрали.

«Кіно» починається сценою, дуже нам із малим важливою. Такою гострою і визначальною, чи що. Знаковою і вельми конфіденційною, вибачте за цілу купу марних означень. Власне, малий зненавидів мене за те, що я наважилася це фільмувати, запхавши в реальну подію другосортних акторів. Я переконала його, що актори – не другосортні, а навпаки – дуже талановиті, і він перестав ображатися. Повівся на мистецтво. Чи, може, просто то була любов до мене, бо на мистецтво, за великим рахунком, йому наплювати. Він тільки колись, на початку, захопився був мною як публічною особою, мною як іменем, як брендом, як епатажною красунею зі сторінок ґлянцевих журналів, котра ще й робить кіно. А потім зрозумів, що я – Тріша Торнберґ – це щось зовсім інше. Фактично, не зовсім і схожа на ту лялечку з лискучих обкладинок. Так, більш-менш нормальний стиліст, професійні пико-майстрині, бодай мінімально грамотне світло витворюють всю ту красу. Малий бачив усі ці процеси, ходив зі мною не на одну фотосесію, пізнавав правду сантиметр за сантиметром і… не розчарувався. Бо найбільший сором – намагатися бути не-собою. А найбільший кайф – дурити всіх, що ти – то не ти.

А ще його чомусь дико пре від того, що я – на чверть єврейка. У мене чорне кучеряве волосся і не в міру блискучі очі. Очевидно, я гарна, хоча і не така смаглява, як хотілося б. Але в мене таки дійсно дуже пронизливі аспідні очі, гострі, як бритва. Я сама їх іноді боюся, а він – ні.

Був завжди поряд. Лупав своїми світлими очима. Зовсім синіми, якщо вдягне синю спортивну куртку чи шапку; зовсім зеленими, якщо довго тримати його в гарячій ванні. Змахував своїми мультяшними пухнастими віями, голив м'який пух на щоках (втім, дуже скоро йому вдалося відростити справжню бороду, з якою старшим він виглядати став хіба що зовсім трошки). Давив собі знавіснілі прищі на обличчі, як бійці УПА душили в лісі НКВДистів. Переміщався на велосипеді, зливаючись з ним своїм довгим, худим і навдивовижу м'яким тілом. Терпляче ходив у спортзал, щоби припинити мої незлі підйоби з приводу його неатлетичності. Що ж, нехай буде не Аполон, так Орфей – теж варіант. А таки специфічну мають красу сімнадцятирічні підлітки, погодьтеся.

Так от. Та сцена. Вся та картинка. Як би вам пояснити… щось у ній було геть непевне, якась містифікація. Навіть тоді, коли героями її були не «другосортні актори», а ми самі. Я і він. Тобто ні він, ні я. Бо ніхто з нас не міг тепер із певністю сказати, що й хто там були насправді. Не те, щоби все видавалося потойбічним. Навпаки – воно було якимсь надто матеріальним, надто сильний мало запах і колір, надто надсадним було світло. Якесь нетутешнє dejа vu[2], якщо таке може бути. Або й jamais vu1, тобто, чергове inouп, sans precedent [3].… Дуже важко буває реставрувати картинку. Об'єкти то мали надто сильний запах і колір, як я вже сказала, то раптом, мов під водою чи у дзеркалі, здавалися віддаленішими, ніж були насправді. Ех, ніколи не можна отак просто взяти і схопити тонкий леткий спогад. Дуже спритно вислизає з пальців.

Тож легше розповідати, як воно виглядало в кадрі, а потім вже перелізати на власні відчуття… Так, певне, робить кожен режисер, такий заміс із плоті й крові, з того, що виставляєш перед глядачем, і того, від чого ладен померти сам.

Майстерня художника. Якась напівлегальна квартира у напівзруйнованому столітньому будинку. Нікому не можна казати, до кого ти йдеш і на який поверх. І особливо не можна казати цього після восьмої – ніколи після восьмої! Лункі сходи і старі сині двері, що, здається, мали б завалитися від найменшого поштовху. Вам би страшно було за такими спати: весь час увижалося б, що от-от якась зла і незнайома сила прорве своїми пазурами дірку і ковзне досередини, просочиться в шпарки або тихо вийде голою жінкою з однієї із сотень картин. Наблизиться до вашого ліжка і стане над вашою головою просто в темряві, дихаючи вогким теплим подихом. Із пащеки в неї тхнутиме. Дочекається, поки ви самі прокинетеся. Ви не встигнете закричати, не ввімкнете світло, вона тихо-тихо візьме вас за руку й заведе до себе в картину.

Але облишмо. Такого інтро і близько нема в моєму фільмі, це я так, аби ви зрозуміли настрій. Хоча, насправді, я й сама його не розумію до кінця. Тому, либонь, і не змогла його відтворити на екрані. Тільки от про це ніхто, крім вас, не знатиме.

Нагорі майстерня художника. Внизу злі консьєржки, і ти почуваєшся нелеґалом-панком, навіть заробляючи пристойні гроші. Колись одна подруга мала необережність мені сказати: «Навіть заробляючи десять тисяч на місяць, ти знайдеш причини почуватися нещасною». Ну і що таке десять тисяч у порівнянні з гострим, еротично звабливим, ниючим в самій твоїй середині почуттям нещастя? Щастя тупе і статичне. Нещастя рухається саме і змушує рухатися тебе. Отже, подружка й сама не знала, яку цінну ідейку мені підкинула. Десять тисяч – це шоста частина мого колишнього авта. Почуття нещастя – половина мого теперішнього життя. І не вкладайте у слова «нещастя» і «життя» цей довбаний common sense.

Мій маленький, мій хлопчику, mein lieber Junge Daflish – мене збуджує вже саме твоє ім'я, твоя клейкувата юність, що стікає моїм тілом і долонями. Якби ж ти знав. А ти знаєш лише те, що я тебе не кохаю, бо нікого ніколи не кохаю, але ж, вважаєш ти, не можу я отак просто геть нікого не кохати – значить, щось від тебе приховую. Однак ти єдина істота, від кого я нічого не приховую. Принаймні так мені здається.

Актори сліпі, їх треба за ручку вводити в цей мій довбаний брудний потік свідомості. Вода з акриловою фарбою, нічого особливого. Ванна – старе корито й один умивальник. Все заляпане тією ж фарбою. Щойно закінчилося чи то шоу, чи то студійна сесія? Молода гола жінка з гарним тілом. Прикрита абияк шматою, що служить драпіровкою в натюрмортах, нею ж витирають сперму випадкові коханки художника чи миють підлогу – однаково все мистецтво. Жінка тримає шмату двома пальцями, обережно. Жінку вимащено білою матовою фарбою. Де-не-де та фарба заскорузла, стягує шкіру, робить їй боляче. З крана гаряча вода не тече. Нагріто з десяток чайників. Художник задоволений роботою. Його асистентка пропонує жінці допомогти змити фарбу. Та хитає головою і кличе за собою хлопчика, котрий був прийшов із нею і тинявся назирці по майстерні. Цілком зріла натурниця і зовсім юний «я-ще-не-знаю-хто-я». Хлопчик закоханий у неї, це бринить в кожному порусі його довгих вій, у тривожному погляді, і це додає її жорстокості виправдання. Він несе за нею

чайник до ванної, воду тут розводять у великій пластмасовій мийниці. Хлопчик причиняє двері. Жінка ступає через край брудно-кольорової ванни. Тепер вона вже вся у колись емальованому кориті. Ніби у лоні великої злої квітки. Ніби у тимчасовій владі хлопчика. Чи, радше, він у її владі, бо те, що в цій квітці, мусить з'їсти його, і він про це знає. І сумно й серйозно йде назустріч своїй загибелі. Вона розвертається лицем до нього. Заплющує очі. Він зачерпує скляної банкою теплої води і ллє їй на голову. Акрилове молоко струменить її обличчям, шиєю, грудьми, животом, стікає і скапує вниз.

– Допоможи мені, – глухо звучить її голос.

Він дуже спокійно торкається її волосся, починає змивати з нього фарбу. Довго й обережно. Любов до дорогих машин. Ретельно. Ніжно. Вона тихо посміхається. Обполіскує собі вуха, шию, груди. Розвертається спиною:

– Тут.

Його долоні ніжно рухаються по шкірі її шиї, спини, талії. Він лише змиває фарбу. Вона повертається знову обличчям, піднімає руки, каже:

– Давай, вимий всюди, де залишилося, я ж нічого не бачу.

Навмисне не відриває від нього очей. А він навмисне все робить довго і ретельно. Ось її груди, такі нереальні під цими ручаями води, якісь наче не плотські, а по той бік дзеркала. Він тре їй соски, фарба з них злізає не так легко, вони тверднуть, у ванній не тепло…

Ой, вибачте, мені тут хтось дзвонить. Роздуплилися, курва. Два тижні в цій дірі – і ні тобі сигналу, ні букви. OK, почекайте.

– Мгм, так, Тріша.

– …

– Ні, цього недостатньо.

– …?

– Недостатньо.

– …?!

– Hi.

– …!!!

– Тому що ти – тупа вівця. А партнер твій козлик.

Бляді. Скуз мі май френч, це я про роботодавців. Принаймні їм хотілося б такими себе називати. В роті у мене гіркий присмак, і залишається він там геть після всього: пива, кавунів, суміші яблучного соку з крижаною мінералкою. Вже й не знаю, що робити. Я не люблю, коли моє тіло – зовні чи зсередини – викидає такі коники. Я люблю виходити з пляшкою пива на балкон берлінської квартири мого приятеля і тішитися тим, що нікому немає діла до того, що я без майки. Я можу купити собі смаженої картоплі, навалити в тарілку кетчупу, голосно чавкати, вимазувати в кетчуп пику, ненароком розливати з балкона пиво й уявляти мій портретний кадр збоку – автентичний White Trash [4]. Тріша майже Треша. Яка різниця?

Страшним є те, що жодної речі на світі я не люблю дуже сильно. Раніше он відтягувалася від дико смердючого ханкезе [5], що полежав деньок-другий на сонечку. Жити без нього не могла. А от тепер – байдуже. Взагалі, знаєте, є чудовий спосіб боротися з надлишковою любов'ю чи залежністю від речей: МАТИ ЇХ ОДНОГО ДНЯ ЗАНАДТО. Натриматися, начудуватися, наїстися чи накохатися так, щоб аж нудило. Повірте – все як рукою зніме. І не скоро вам захочеться повернутися до цієї колишньої речі «А» знову.

Говорячи про пункт «А», відразу ж згадую про точку «С». Вибачте, я вам ще й про неї трохи попатякаю, перш ніж повернуся до перерваної еротичної сцени в ванній – а ви ж бо лише заради неї ще тут, зі мною, правда? Так от, точка «С» (не плутати з точкою «G», хоча вона теж нічо'). Мені вона приснилася в англійській транслітерації і лексичному підлізанні до неї. Ну, наскільки там можна мою англійську вважати англійською. Я раптово прогнулася з завислою на язику сентенцією про те, що:

Кожна людина обов'язково мусить мати свою омріяну точку «С» до якої вона тягнеться, волочиться і йде. А коли вже доходить, то мусить обов'язково проапґрейдити свої мрії і переставити точку далі. Інакше вся система деградує і нічого, крім форматування її хард-диска, цій людині не допоможе.

Ну, ясна річ, оригінальна сентенція зі сну була лаконічнішою. Однаково дивно, звідки у моїй образотворчій голові вигулькують комп'ютерні алюзії. Але це не важливо. Головне, щоб ви мене зрозуміли. Ви, а не хтось інший. На інших мені начхати.

00:00:00:02

Учора була на якомусь геть нудному перформансі. Відкриття виставки… ммм… а – «Невро-Треш». Типу, тьотька (ну, не зовсім тьотька, років так на 7 за мене старша) працює в напрямку «Невротичний Реалізм». Ха-ха! Така класика жанру – велетенські портрети лисих людей, великі кольорові мазки, різані об'єми. Все в ліпших традиціях випускників-відмінників художньої академії. Типово, одне слово. Для відповідності духові «невротичного реалізму», якщо вони вже так це називають, роботам бракувало лише двох речей: реалізму і неврозу. Бо якось не зачіпали ні її мальовидла, ні напіводягнені закривавлені ляльки з пап'є-маше, які мали просто шкіру замість очей. Зазвичай відсутність очей – найстрашніше, що може бути в такому образі, а тут ці манекени, обклеєні в когось відстриженим волоссям, скидалися просто на черстві булочки, викинуті на смітник, що поряд із перукарнею. Сам ґалерист виглядав мені куди цікавішим, ніж те, що він виставив у своїй галереї. Уже принаймні тому, що був дуже схожим на одного вчителя баяна з часів мого дитинства у школі мистецтв. Мені тоді його чомусь було дуже шкода, бо його білявий синок вчився зі мною на паралелі в художці. Якийсь такий Папа Карло, їй-богу. Цікаво, чи є якийсь зв'язок між Папою Карло і Фридою Кало. Мабуть, таки є, якщо думки про них з'являються у Східному Берліні…

Боже, як же я люблю своє життя! Потяганнячка і широким планом позіхання-посміхання. (Аж хочеться одвернутися від екрана, бо незручно за чужу безпосередність.) Entschuldigung [6]. Просто яка розривна радість вибухнула в мені на вигляд простих собі бульбашок, що випихуються догори у свіжоналитому пивному келиху.

На другому поверсі цього будинку живуть троє моїх приятелів і одна приятелька. Тут так заведено – винаймають помешкання на чотирьох. А на першому поверсі – ґей-бар. Із геніальною назвою «Midnight Sun Cruise Lounge».

– Мммм… – щоразу м-каю я, коли проходжу мимо.

– Фіу-віть! – фіу-вітькнула німкеня-панкушка, оцінивши мою трохи закоротку для «розкутої Західної Європи» сукню.

Якось біля бару (зрештою, закладів цього профілю не так уже й мало в нашому районі) один із моїх приятелів, Андрее, почув сумні зітхання тамтешніх молодиків, один у салатовому костюмі мрійливо мовив до того, що був у рожевому:

– А знаєш, тамо у квартирі на другому поверсі живе трійця таааких гарячих бусіків!…

Андрее похолов. Власне, його помешкання не на другому поверсі, а на першому з половиною. Його двері чудово видно будь-якому відвідувачу «міднайт-сан-круз-лаунджа». Прагнучи якомога швидше застрибнути до хати, він заходився гарячково порпатися в сумці, щоби добутися ключів. І – ой бой! – якраз тієї миті, коли він їх випорпав, ключі з брязкотом гоцнули на землю. Запала мертва тиша. «Нагнутися чи ні?!!» – от в чому питання. Набравши повні груди повітря, Андрее таки блискавично нагнувся і підхопив свої злощасні ключі. Чесне ґей-товариство вибухнуло щирими оплесками, ґелґотінням та улюлюканням. Добре, що Андрее живе у Берліні і його не знають мої українські друзі. Інакше став би якщо не «Андерсом-солодкою попкою», то «Андресом-золотим ключиком» – точно.

Дивно, що приятелів, як правило, згадуєш якось невчасно. Ліпше, коли люди існують для тебе лише в мить їх осягнення, типу, очі бачать – серце болить, чи як воно там. Менш ніж за добу мені вип? дає побачити свого малого, віддати йому його гостинці, слухати історії про те, що він робив у Києві, поки мене не було. Мила, кохана дитина. Він так виріс за останні півроку. Витягнувся, змужнів і схуд. А проте не втратив ямочок на щічках. І того трохи смутного виразу своїх зелено-блакитних очей із довжелезними віями. Паскудно втратити очі з віями. Нещасні королеви краси чи модельки, обличчя котрим покинуті жлоби-чоловіки обливають із-за рогу кислотою, напевно це знають. Жахіття. God save the Queen. I захисти усіх красунь.

Я намагаюся не згадувати про спотворене і сяк-так зататуйо-ване тіло колишньої Міс України якогось там року. Якось доводилося знімати. «їй би в кіно про якудзу…» – гигикнув один ри-зиковий освітлювач. Я розбила об його голову його ж запасну лампаду. Думати зараз треба про інше. Ледь-ледь за два тижні у Львові – міжнародний (ну, типу міжнародний, але насправді просто найбільший в Україні) кінофестиваль. Не знаю, чи попхаюсь я туди. З ініціативи нової міністерки культури, бабеги з фальшиво білим волоссям і, вочевидь, такого ж сорту зубами, мій фільм було викинуто з офіційної програми. Пам'ятається, її заступник сказав щось таке:

– Нехай таке актуальне кіно демонструють у закритих ґей-клубах і наркоманських притонах! Це ж, це ж… А в нас тут свій погляд на мистецтво!

Пам'ятається, знайомі ґеї, що побували на предпоказі мого фільму, кволо відреагували – забагато в ньому справдешньої, неприкритої жіночності…

Саме тоді Міністерство культури направо й наліво роздавало звання «заслужених артистів». Ой, мама-леся, та впади таке на мене, це було б офіційним свідченням того, що за два тижні – клімакс, і тільки й того скоро залишиться, що засісти собі на пічку плести шкарпедони внучатам племінникам.

Як би там не було, хай хтось тішиться зі звань. А особисто в мене за два тижні презентація «забороненого» фільму на легітимному фестивалі. Що може бути веселішим? Байдуже, що фільм уже продають за кордон, що його вже через місяць мають показати у Німеччині, Франції, Голландії, Швеції і навіть у муві-хаусах затурканих податками на культурний імпорт США. Остання імпреза найбільш цікава баблом. Хоча також дико дивно, як це тутешні моралісти не допускають, а зациклені на політкоректності америкоси схавали. О, до речі, ще про одну країну, де покажуть моє кіно, забула – про Туреччину. Ну, все більш-менш зашибісь. Дякувати Будді і святому Хуану Дієґо.

Отже, буде фестиваль. Мінімум дві презентації. Два покази. Треба всіх ошелешити, як дітей у садіку. Продумати свою появу. Доведеться купити нове авто. Якийсь такий ретро-кітч. Щоб верх цілком відкривався. Старий Mustang-кабріолет би підійшов. Не знайду тут швидко нічого путнього (от корова – чо' було не за-таритися трешнячком у Берліні?!) – а втім, підійде і француз ся-кий-такий спортивний. (В результаті у мене з'явиться «пежо», що його мій дід називатиме ще лаконічніше – «жопа»). Хоча нова машина в порівнянні з машиною, що таранила Бранденбурзь-кі ворота – ващє не то пальто. Ну, та вже пораджуся ліпше з Капітаном Куком. Він старий і досвідчений, як чорт. Машини краде з дитинства. Починав із «волг», закінчує «брабусами». Все «за умеренную плату» можна придбати на вулиці чи то Вірменській, чи то Азербайджанській у Києві.

Відтак – музика. Ну, тут я вагаюся, що ж його особливо промовисте вибрати. Можна врубати щось вері факін світ – наприклад, кряхтіння Брітні Спірз – і щоб за машиною розсипався шлейф з відірваних голів ляльок Барбі. А можна щось вічне і добре – Merylin Manson, (HED)PE, MOLOTOV etc. І ніяких там «All pay I Dream About Sexxxxx…» Корнівських. Штоп нікто і не падумал. Тільки б дощ не посцяв зверху на всенький цей пафос. Бо уявіть собі спаплюжену небесною водою поп-співачку. Ну, а я виглядатиму втричі страшніше. Зате автентично. Як каже одна тьотька: «Жисть коротка, я уродка».

– У-у-у-у! – це я сама собі так вию. Мов службово-мисливська собака. Такі люблять запихати нюрки [7] в нірки. Я ніби трапила на правильний запах. Пальці чешуться і напружуються, ніздрі тремтять. Це майже як запах першого в сезоні сексу. Це запах старого доброго виїбону. Жирного понту. Артистичного кітчу. Мистецького попирания смаків. Расової нетерпимості, убивства жінок і дітей, а також тестування парфюмерної продукції на тваринах. Ну, ви мене розумієте щодо позиціонування загальнолюдських цінностей.

Саме в цей час від Дафліша приходить мені повідомлення, що зараз він «креативить на Рибальському острові». І що, якби я там була, то його убила б. Видно, фотографує – воно в мене робить перші спроби оволодіння камерою – як йому виситься на високовольтних дротах. Ну, Боже помагай.

Так от. Рожеву фарбу для волосся – щось таке ближче до помаранчевого, ніж до фіолетового, я вже купила. Залишилося подзвонити своїй хорошій перукарці (найчемніша дівчинка у світі – стриже і не триндить) і пояснити, що я хочу виглядати так, від погляду на що померла б її мама. Тільки жодних там лисин, їжаків чи ірокезів – все утримати в рамках «супер-сексі-ґламур-фрік».

Треба подумати про якийсь дурнуватий шарф. Довгий-предовгий. З лаоського шовку чи з волейбольної сітки. Щоб, якщо все провалиться, ефектно на ньому повіситися. Екшн понад усе.

Сукенка відкрита. Середньої довжини. Мама каже, у мене негарні коліна. Я кажу: та найкращі. Мама каже: ну і молодець.

Ліфчик «вандер-бра» – ліпший друг безцицькових тьотьок. І помічник цицьковатих.

Панчохи. Ніяких колгот. Колготи – це бридко. А під час воєнних окупацій мужні фешн-патріотки малювали собі ззаду на голих ногах шовчик хімічним олівцем. Отак-то.

Високі підбори. Класика – найкраще. Але дуже-дуже високі. Десь би ще навчитися на них безпечно викаблучуватися… Он воно звідки це слово пішло. Хоча, якщо точитися, ледь не падаючи – теж проканає за тенденцію. Зверху на те все – фейк-хутро чи щось. Естетика ґлем-трешу: купуєш британський Vogue і йдеш на місцевий секонд-хенд. Всі кіношні і шоу-бізові стилістки так і роблять, тільки не мають душевної сили признатися.

Парфуми ті ж, що зазвичай. G**ci ***h. Попса-попсою. Але девочкам подобається.

От і все. Про спідню білизну хіба вже в наступній серії.

Тепер іще треба подумати про супутників. Самій на такі імпрези пертися нецікаво – треба ж ділити з близькими успіхи і провали. Найвидатніші члени знімальної групи все одно ще в потязі нап'ються, продовжать у готелі і не вилізатимуть звідти ні за які пляцки. Можна, звісно, взяти на шворку сусідського стафорда, але пес його знає, того пса – а як йому щось десь запахне і він мене шкереберть жижками потягне кудись по незапланованій траєкторії? Надто, коли я буду на цих триклятих каблуках. А ходити нормально, тим паче лупасити собаку попід ребра, я вмію тільки в кедах…