Країна розбитих сердець

Частина перша

Щасливе нещастя

«Ні – так жити далі просто неможливо!!! Я зовсім невибаглива, але всі домашні сіли мені на шию та й нахабно енергійненько дриґають ногами», – голосними дзвонами били в її голові недобрі думки про свою сім'ю.

«Усе на мені: і прання, і харчування, і покупки. Після відрядження мушу провести виховну роботу і пропорційно пороздавати обов'язки всім членам сімейного екіпажу. Для мене однієї цього трохи забагато!» – рішуче розмірковувала Уляна, наполегливо пхаючи велику дорожню сумку нерівною бруківкою з намерзлим льодом від приміського автобуса до обласного залізничного вокзалу.

«Дожилась!!! Навіть провести в далеку дорогу нікому!!! Волочи сама свої торби і не жалійся!!!» – образа опановувала її, але вона знала, що звинувачувати їй немає кого, хіба що – себе. Уляна дозволила так до себе ставитись – і от має невеселий результат!

Вона ледве стримувала сльози: «У всіх є особисте життя, а в мене тільки каструлі та господарство, – важко зітхнула. – Кожен має те, на що він заслуговує!» – і далі ковзала по льодових грудках, пересуваючи важелезну торбу.

Домочадці заздалегідь знали про її відрядження на майже місячні курси підвищення кваліфікації, і ніхто не допоміг зібратись та наварити їсти хоча б на перший час її відсутності. Уляна по думки сварила себе за обов'язковість і занадто велику відданість сім'ї. Вона повинна зрозуміти, що діти вже виросли, є самостійними і цілком можуть впоратися з усіма домашніми проблемами без неї, але вона за звичкою все хотіла зробити сама. Вона ж бо – їхня мама!!!

Ну хіба можливо на місяць наперед наварити борщів чи насмажити котлет і дерунів?! Вона хотіла все зробити для своїх дітей і так старалась, що особисті речі у відрядження збирала похапцем в останню хвилину і прихопила багато зайвого.

Уляна була сердита на весь білий світ, а найбільше на себе! Морально навантажувала себе, а не дітей. Злилась на них, бо все виходило не так, як хотіла, але переживала з цього приводу лише вона одна.

…Донька закінчила інститут і заочно вчиться в аспірантурі, працює. Незабаром виходить заміж. Уляна вже не могла дочекатися цього щасливого дня – весілля запланували на весну, після Великодніх свят, а зараз надворі тільки грудень. Молодята ще мають достатньо часу, щоб обміркувати правильність свого вибору та не допустити помилки, яка спіткала їхніх батьків…

Син навчається в інституті – він мамина гордість.

…Але сьогодні мама була розлюченою на них, бо діти не виконали її прохань, і тому вона уже запізнювалась на поїзд!

Уляна бігла через вокзал, тягнучи за собою величезну валізу. З її плеча постійно спадала ручка дамської сумочки. Вона її нервово поправляла, а подумки кляла своє керівництво, яке отак серед зими і такої холоднечі випхало її у відрядження, і водночас захоплювалась «мудрагеликами», які вигадали коліщатка у дорожніх валізах. Вона віртуозно швидко оминала всіх зустрічних та поспішала до перону.

Нарешті закінчила марафон із перешкодами через величезний зал головного вокзалу, переповнений пасажирами, які, мов мурашки, снували в різні боки в натовпі проводжатих.

Але її радість була завчасною! Подумки найобразливішими словами, які тільки могли зародитись у цій красивій жіночій голові, вона вилаяла «конструкторів-розумників», які не додумалися зробити на вокзальних сходах якихось площадок для пересування багажів. Ті рейки, які були прикріплені до сходів на перон, не те, щоб полегшували життя пасажирам із дитячими візками чи пасажирам-інвалідам, або особисто їй – жінці, яка на місяць їде до столиці й має пристойно виглядати, тому тягне таку важелезну, як для неї, тендітної жінки, торбу. Ті недолугі рейки всім страшенно заважали!!! Об них усі зашпортувались і ледь не падали.

І от тепер цими клятими вокзальними сходами вона ледве волочила валізу і подумки завзято сварила себе. Ради чого все це!? Щоб міністерські клерки не подумали, що тільки в столиці є достойні жінки, а на всій українській периферії – лише жіночоподібні торби, на яких не може звернути уваги шановне чоловіче «панство столичного розливу». А їй, Уляні, що до їхніх вражень і оцінок?!

Цієї хвилини сумка з одягом видалась їй просто неймовірно важкою. Врешті-решт її поневіряння закінчились, і, засапавшись та захекавшись, вона подолала останню сходинку виходу на перон.

Страшенно вимучена дійшла до свого вагона, тремтячими від хвилювання та перевтоми руками дістала квиток і віддала вусатому та дуже пихатому провідникові. Той глянув, мовчки повернув його Уляні і байдуже почав спостерігати, як вона тягне торбу у вагон.

Високі сходинки не піддавались, коліщатка валізи застрявали між металевими отворами. Уляна мучилась. Від напруження, злості та безпомічності почервоніла, але ніхто не квапився їй допомагати – ні товстомордий провідник, ні довготелесий пасажир, який мав заходити у вагон після неї, а наразі стояв непорушно, мов кам'яне одоробло.

«Так, я недаремно їх ненавиджу, бо справжніх чоловіків таки мало на білому світі!!!» – ця думка іржею точила її свідомість, але Уляна ґонорово ні в кого не просила допомоги.

«Хіба їм очі засліпило? Щоб вони вам повилазили, ті ваші баньки, коли ви не бачите, як жінка мордується із вантажем, а вам і не йокне в серці чи у вашій дурній голові», – побажала їм подумки «всього найкращого» Уляна.

Самотужки ледве запхала свою торбу в тамбур і потягла по вагону. Добре, що її місце було в першому купе. Засунула валізу під полицю і втомлено сіла. Через декілька хвилин довготелесий увіпхав «своє мерзенне єство» у простір її купе – настрій в Уляни цілком погіршився. «Це ж треба! Вагон напівпустий, а його нечиста сила принесла саме до мене. Дорога зіпсута!!!» – спересердя зітхнула. Вона не знала цього чоловіка, але встигла за одну хвилину зненавидіти його. Сиділа лиха і недобра на весь чоловічий рід.

«Ну що йому вартувало допомогти піднести мою валізу на ті декілька вагонних сходинок? Для мене – то був тягар, для нього – пушинка. Але його засліпили байдужість і невихованість!!!»

І от тепер він – її попутник!!! Уляна була зла на нього, а він навіть не розумів причини її недоброзичливості та неприязні. Яка обмеженість!

«Добре, що зараз вечір, і я ляжу спати та не буду із ним спілкуватись!»

Поїзд рушив. Уляна розстелила постіль і «ввімкнула німецьку хвилю» – була німою, не промовила до свого сусіда ні словечка, хоча він намагався із нею заговорити. Своєю мовчанкою вона збила його з пантелику.

«Я його зігнорувала, а він не може докумекати, чому я мовчу. Бовдур! Його розум, напевно, ще не доріс до спілкування зі слабкою та сильною половиною людства, – не могла вгамувати несподіваної люті. – Ці поняття у мудрих людей всмоктуються з молоком матері і передаються із покоління в покоління на генному рівні, як велика цінність і надбання. Але в нашому посткомуністично-соціалістичному суспільстві ще немає чоловіка-джентльмена». Вона дедалі більше ненавиділа гомо сапієнс у штанах.

Дорога спонукала до міркувань, заснути було важко. Перевертаючись із боку на бік на твердій вагонній полиці і зручніше вмощуючись, Уляна трохи відпочила під ритмічне колисання поїзда, потім подобріла, заспокоїлась і, усміхнувшись сама до себе, почала філософствувати: «І чого це я так розлютилась? Ну хто мені винен, що я взяла таку важку валізу? Ніхто! Кожен із цих людей міг мені відповісти: «Це твоя ноша! Ти і неси! А не можеш – то залиши її і не стогни, та не зганяй свою злість і роздратування на інших… Кожен тягне на собі стільки, скільки він може і хоче. Це однакового стосується як дорожньої торби, так і всього, що є в житті, – обов'язків, турбот, кохання», – мудрувала в напівдрімоті.

Думки нанизувались, як намистини на нитку. Чорно-білі, різнокольорові, яскраві і темні змінювали одна одну, як і події життя – сумні і невеселі чергувались із веселими та оптимістичними.

Зітхаючи, подумки аналізувала останні роки свого подружнього життя і питала себе: «А що я маю зараз? Сіре існування самотньої жінки: робота, дім, діти, подруги».

Чоловік покинув її два роки тому. Нарікати на Андрія та тужити за ним вона не хотіла, бо і сама втомилась від таких стосунків. Вона забула, що таке дзвінкий радісний сміх кохання! Дуже шкода, що це в далекому минулому!!! Жаль, що все так швидко минає, і колесо часу не можна повернути назад. Як багато вона б змінила у своєму минулому житті!!!

Було ж і кохання, але жіночий вік, який доля відводить для щастя, зовсім короткий! Це належить пам'ятати, а те, що маєш, – цінувати. Погано, що розуміння цього приходить запізно, коли нічого вже не зміниш.

«Здебільшого, коли маємо – не цінимо, а втративши – плачемо», – подумала про свій життєвий доробок Уляна.

Вона згадала, що колись давно бачила на виставці цікаву картину, на якій дівчина дивиться у дзеркало і у відображенні бачить своє обличчя. Однак половина поверхні показує, якою вона буде у віці зрілої жінки, а друга – коли буде старою. Тоді, біля тої картини, їй «мороз пробіг по шкірі» – як швидко минає життя!

Ні! Вона ще не хоче зістарітись!!! Хоче бути молодою, щасливою і коханою!

На такій оптимістичній ноті, вже засинаючи, почула, як на проміжній зупинці в купе ввійшла сімейна пара і тихенько розташувалася поруч…

…Поїзд прибував до столиці зранку, і Уляна вже з кращим настроєм сприймала дійсність та роздивляла промислово несимпатичні краєвиди столичного передмістя, які пропливали за вікном. Їх освітлювало яскраве сонечко, а мороз перетворював зимовий туман на химерно-казкові силуети та форми із снігу та інею. Дерева, будинки і якісь закинуті паркани виглядали як витвір високого мистецтва.

Нарешті поїзд зупинився, і Уляна потягнула свій багаж до виходу. У вагоні стояла черга, здебільшого з чоловіків – вони частіше їздять у відрядження. Коли вона підійшла до дверей і збиралась із усіма силами, щоб зняти свою важку валізу, з перону їй простягнув руку допомоги хлопчина, який когось зустрічав. Уляна з радістю прийняла його добрий жест і відзначила, що молода генерація чоловіків різко відрізняється від «старих шкарбанів»! Після цього, вже з кращим настроєм, не поспішаючи та розглядаючись навколо, пішла до виходу з вокзалу. Валіза вже не здавалася такою обтяжливою… Приїхала за вказаною адресою та влаштувалась у готелі.

Номер був двомісним, маленьким, але затишним, у такому можна прожити і місяць. Поволі розпакувала свої торби та розвісила одяг. Завтра перший день навчань, а сьогодні, оговтавшись, можна ознайомитись зі всіма столичними принадами і околицями та заприязнитися із колегами з інших областей.

…Настав новий день. Уляні навіть у найдивовижнішому та казковому сні не могло приснитися, скільки цікавого і вирішального принесе він для неї!!!

Прийшла в навчальний центр при міністерстві, сіла поруч зі Світланою (так звали жінку, з якою познайомилась учора). Та проживала в сусідній кімнаті, приїхала з Південно-Східної України і мала премилий говір. Уляна встигла з неї посміятись із цього приводу, але поки потай – подумки, бо вони мало знайомі, і вона боялась її образити.

Зал поступово заповнився. Люди спілкувались між собою і розглядали одне одного, вчитися разом цілий місяць – для відрядження це задовго, тому всі хотіли знайти компанію та якихось друзів. Уляна також шукала очима симпатичні для неї обличчя, але їй було незручно розглядати присутніх, бо сіла в першому ряді – мала таку звичку ще зі школи, а потім з інституту.

І от коли вона повернула голову назад, у зал увійшли викладачі, які мали вести курси. По тому, що аудиторія студентів-курсантів ураз замовкла, Уляна зрозуміла, що почалося заняття, і перевела погляд на трибуну. Те, що вона побачила, її геть чисто вбило.

Біля столу на сцені стояв красень-чоловік і дивився в зал. За ним стояли три жінки – миловидні й молоді викладачки. Він оглядав усіх прибулих, але вона відчула, що він дивився тільки на неї. Його очі, такі знайомі та рідні, усміхалися лише їй.

Він відрекомендувався приємним оксамитово-хриплуватим голосом:

– Бойко Роман Іванович – директор курсів підвищення кваліфікації, прошу любити і поважати.

Представив викладачів, оголосив розклад занять і ознайомив з різними організаційними питаннями. Закінчив свою коротку доповідь тим, що треба призначити старосту цього потоку курсантів, і назвав Улянине ім'я:

– Світлицька Уляно Миколаївно, прошу піднятися на сцену, щоб вас усі побачили. Після першого уроку, будь ласка, підійдіть до мене в кабінет, щоб ознайомитись зі своїми обов'язками, – і приязно- лукаво посміхнувся.

Уляна піднімалась на сцену, і ці декілька метрів здались їй дорогою на Голгофу, ноги її підгинались. Вона ніколи не могла б подумати, що зустріне його у столиці, ще й на цих курсах. Він із неї глумився, знав, що вона буде тут. Уляна ж і гадки не мала, чому на ці навчання послали лише її одну з цілої області.

Вийшла напівжива, приголомшена цією несподіваною зустріччю, і від нервового збудження в неї пересохло в горлі. Боялась, що не зможе нічого сказати. Від цієї думки ще більше розхвилювалась і почервоніла, як школярка-двієчниця.

П'ять років до того…

…Доскіпливі промені вечірнього сонця заполонили її кімнату і з цікавістю заглядали в кожний куточок. Уляна витягала із шафи свій одяг і розкладала на велике ліжко, уважно сортувала його на різні купки і відбирала те, що, можливо, завтра візьме в неочікуване відрядження. Зранку їде в невелике районне містечко, де здійснюватиме зустрічну перевірку справ. Керівництво обласного управління практикувало такі перевірки між районами. І хоча це відрядження було несподіваним та короткотерміновим, купка відкладеного одягу ставала дедалі більшою. Вона – справжня жінка і в тому серпентарію, в який їде, хотіла виглядати якнайкраще. Спочатку назначили її колегу Миколу, але останньої хвилини шеф чомусь змінив своє рішення в Улянину користь. Відпустив її з роботи швидше, щоб вона встигла зібратись і виїхати туди зранку…

Уляні подобалось у такий час доби перебувати у своїй спальні – вона із задоволенням купалась у сонячному промінні, яке залюбки обгортало її і цілковито полонило своїм теплом і ласкою… У всій квартирі вже сутеніє, а до неї сонце промовляє:

– Добрий вечір!

Вона щаслива, що зараз в її кімнаті сонячний рай. Поки її сім'я не зібралась і не почала мордувати своїми звичними запитаннями: «Що є їсти? Де і що лежить? Де була і що зробила?» – і так до нескінченності, вона може насолодитися своєю свободою і, занурюючись у сонячну стихію, зробити необхідне.

Зібрала валізу. Підняла і скривилась – трохи важкувата, але краще взяти щось зайве, ніж не взяти потрібного! А може доведеться піти на якусь забаву, то вона почуватиметься впевнено, бо запрошення не застало її зненацька. Уляна любила збиратися так, щоб у неї все було про всяк випадок. Навіть якби серед зими у відрядженні її запросили в басейн, то вона б мала купальний костюм. Бо таки була зима, але вона взяла зі собою купальник. А може, піде в сауну? І сама із себе засміялась: «Чи хоч буде там відповідне товариство?».

Потім зручно вмостилась перед дзеркалом – пильно аналізувати свою зовнішність.

Сидіти перед дзеркалом – її улюблене заняття. Спостерігати за своїм відображенням і не бачити жодних значних змін – це вершина земного блаженства для справжньої жінки!!!

Дивилась у скляну поверхню закоханими очима і бачила, яка вона вродлива і приваблива, і ще така молода. Їй вже сорок п'ять, а її кохають, як колись у вісімнадцять. І вона кохає так палко, як колись давно кохала свого чоловіка Андрія. Зараз вона до нього почуває лише сестринську та материнську любов, в яку інколи, під час близькості, вриваються хвилі шалу, освітлені променями кохання, що спалахує, а потім вмить згорає…

Час від часу любовний шторм відвідує бухту сімейного причалу, але це буває під впливом згадок про романтичні миті з минулого, підкріплені галасом спільних дітей – студентки Ірини та сина Олега, який наступного року закінчує школу.

…Уляна задоволена побаченим у дзеркалі – зіниці блищать щасливим вогнем, і від цього очі виглядають блакитнішими і глибшими. Ледь помітні зморщечки від сміху не псують її, а лише додають жіночого шарму та звабливості. Чоловік каже, що вони її прикрашають – Уляна ніби постійно усміхається. Шкіра в неї гладенька, має колір молочного шоколаду. Сонце її любить, і цьогорічна зимова гірська засмага тримається довго.

Але головна її жіноча гордість – шия. Уляна стільки зусиль докладала до її збереження, які тільки креми та маски не підбирала, і результат відмінний – жодної складочки. В її віці жінки чим тіль- ки не прикривають свою зів'ялу шию – шарфами, хустинами, прикрасами. Уляна ж, навпаки, віддає перевагу одягу з декольте, часто з досить глибоким, навіть узимку. Шкіра її бездоганно гладенька, і щоби похизуватись перед іншими жінками своїм багатством, Уляна любила вбирати гарне намисто або якісь інші прикраси, які б підкреслили її красу та досконалість. Ще з молоду вона запам'ятала, що найчастіше вік жінки видає шкіра на шиї. Як би пізно не лягала спати, завжди змивала макіяж, наносила крем та легенько масувала шкіру. Порядок! Тепер можна вкладатися в ліжко. Цією вечірньою процедурою не один раз зіпсувала своєму чоловікові сексуальний настрій. Андрій терпіти не міг, коли вона лягала в ліжко з кремом на обличчі. І ця маніпуляція зі збереження своїх чар приходила їй на допомогу. Щоправда, до цих хитрощів Уляна вдавалась не часто, бо була коханою жінкою у свого чоловіка. Та й сама любила секс із ним. Але інколи вона цим користувалась, особливо останнім часом, після того, як познайомилась із Романом.

…Він інспектував районний відділ. Уляна працювала з ним під час цієї перевірки. Але це короткотермінове асистування було таким масштабним, що переросло в міцне кохання на довгі три роки.

…Завжди, коли була перевірка, як кажуть «із вищих органів», керівництво вибирало, кого подати на закуску та десерт інспекторові.

Якщо інспектор – жінка, то в їхньому колективі працював єдиний вільний чоловік – Микола. Напрочуд симпатичний, гарний фахівець, до того ж – неодружений. У нього було безліч чудових якостей, одна з яких імпонувала всім жінкам, – він був вродженим джентльменом і дипломатом. Завжди пам'ятав про день народження своїх симпатій- жінок і постійно забував про їхній вік, що було дуже до вподоби цим кралям. Він умів вчасно сказати жінці, що вона прекрасна та іншої такої немає на цілому світі. Після цих чарівних слів жінки танули та відкривали для нього все: двері, серця, душі та, безсумнівно, принади своїх спокусливих тіл.

Микола награно зітхав, коли його керівник, Іван Петрович, у перший день контролю кликав свого постійного «інспектора» для здійснення завершального акорду. Цей день був найважливішим і запорукою вдалої наступної перевірки та складання позитивного акта про роботу відділу.

Єдине, чого побоювався Іван Петрович, щоб після Миколиної опіки над жінкою-інспектором термін контролю не тривав довший час. Що бувало частенько!!!

Для інспекторів замовляли найкращі номери в їхньому районному готелі, де вони могли відпочити та прийняти солодощі для душі та тіла. Десерт-Микола був смачний, і ті жінки, які перевіряли їхній відділ хоч раз, пізніше приїжджали роками.

«Бідний» Микола не міг навіть дозволити собі одружитись, бо або в район прибували з перевіркою, або в «особливо складних випадках» він мусів їхати у відрядження до області, де на нього чекали розваги із жінками-керівниками.

Коли Микола, важко зітхаючи, заходив у кабінет шефа, то Іван Петрович, який був його ровесником та однокурсником, від злості мало не лускав.

– Ну чого ти знову так зітхаєш? Та ти мені маєш ще подякувати, що я за державний кошт надаю тобі такі «королівські розваги»… Якби я був неодруженим або не мав такої ревнивої Дарки… – Іван мрійливо закочував очі!!!

До речі, його Дарця працювала майже через двері в сусідньому відділі і пильнувала чоловіка більше ніж свої зіниці.

Вони одружились ще студентами в університеті. Приїхали працювати за скеруванням, і тут молодим спеціалістам одразу ж дали державну квартиру.

Дарка бачила, що з її Іваном працюють одні жінки, і створила собі імідж ревнивиці, та ще такої, від якої можна чекати чого завгодно. Для неї не існувало авторитетів – хто ставав на її шляху, був приречений до морального знищення.

Іван був чудовим чоловіком, але недосяжним ні для кого – біля нього завжди був вірний вічний сторож – його дружина. Ніхто не хотів бути привселюдно розтертим нею в порох.

Іван трохи заздрив Миколі, який, безсумнівно, в інтересах справи, міг цікаво і пікантно провести час із найкращими жінками області, та й в їхньому районі він міг попестити і покохати безліч жінок, уже в особистих інтересах.

…Жінки обмовляли Миколу скрізь, де могли, та звинувачували його в усіх земних гріхах. Але варто тільки було йому відкрити рота і заговорити з ними, вони були готові враз пробачити все те, що де- кілька хвилин тому інкримінували, і терміново та з великим задоволенням прагнули забутись у його палких обіймах.

…Коли приїжджали на перевірку чоловіки, то їм у напарники призначали Уляну. Вона мала репутацію приємної та порядної жінки, красиву зовнішність, розумну голову, чарівну усмішку та володіла мистецтвом заворожувати серця і голови чоловіків.

Зазвичай, контроль відділу завершувався чудовою довідкою про роботу та веселою і ситною вечіркою. Але найцікавіше (на відміну від опіки Миколою) – усі чоловіки-інспектори спали у своїх готельних ліжках солодким сном праведників. І поверталися додому дуже задоволені собою, бо зберегли вірність своїм дружинам та коханкам. Ніхто не ображався на Уляну, що вона залишала їх наодинці з готельною тишею. Для них щастям було вже те, що така вродлива, молода і цікава особа спілкується з ними і забавляє їх упродовж нудного відрядження. У кінці робочого дня і вечора Уляна вміла так артистично і красиво розпрощатись, що ні в кого не виникало думок запропонувати їй щось непорядне чи образитися на неї.

Останній день перевірки закінчувався вечіркою, в якій неодмінно брали участь інспектори, Уляна та Іван Петрович зі своєю незмінною супутницею життя – Дарцею, як він ніжно називав її.

Дарця була кращою подругою Уляни і завжди тримала руку на пульсі життя і роботи відділу, яким довгі роки керував її чоловік. Три роки тому вона була єдиним свідком народження кохання Романа та Уляни.

…Він приїхав на перевірку району взимку.

До відділу ввійшов високий чорнявий чоловік, і всі працівниці враз підняли очі – красень!!! Видихнули повітря і, як ті німі риби, майже із відкритими ротами затамували подих, боячись розбити дзвінку тишу, яка запанувала у приміщенні.

Хто це? До кого він? У головах жінок миттєво запрацювали кросворди-головоломки. Секретарка начальника оговталась першою і провела красеня в кабінет шефа. Прибігла до всіх з інформацією:

– Приїхав з області, новий заступник обласного начальника! Уль- ко, готуйся! тобі пощастило! такі красені на дорозі не валяються!

Поза очі жінки обмовляли Уляну, що вона, як той спокусливо- сексуальний щит, іде на захист інтересів їхнього відділу. Але щиро визнавали, що жодна з них так вдало і майстерно не зможе супроводжувати перевірку в необхідному руслі. Знали, внаслідок допущених ними помилок, давно мали бути на обліку біржі праці.

Тому те, що відбувалося у відділі, було інформацією «для службового користування». Іван Петрович наклав суворе табу на розголошення та винесення будь-якої інформації з відділу. Це стосувалося всього: і балачок про роботу, і базікання про особисте.

Сказав, як відрізав: «Почую в кабінетах чи коридорах щось негативне про роботу відділу чи про працівників – одразу прощаємось».

Подіяло. Навіть у ліжку із власними чоловіками не говорили про роботу чи колег з відділу. Знали – у районі знайти роботу важко, ще й таку пристойну і престижну, яку вони мали. Усі голови сільських рад та секретарі були в їхніх ніжних та тендітних руках, як у кайданках. Один телефонний дзвінок розв'язував будь-яке питання.

Так і того разу, коли приїхав Роман. Контроль – контролем, але ознайомлення із районом без виїзду в гори – це ніщо.

Домовились розмістити інспектора в гарному номері відпочин- кової бази в самому серці Карпат. Поїхали четверо – Роман, Уляна та Іван Петрович із Дарцею.