Країна розбитих сердець

Роман, як студент із досвідом сільського життя, приготував своїх міських одногрупників до реалій, які на них чекають у колгоспі, і всі одягнулися відповідно до обставин та привезли зі собою запаси продуктів і невелику кількість алкоголю «для обігріву», як жартували самі студенти.

У загоні панувала атмосфера братерства і злагоди, що великою мірою було заслугою їхнього вожака і голови студентського братства – Романа. Він делікатно розв'язував усі питання між товаришами і контактував із головою колгоспу. Заробив репутацію справедливої та чесної людини і хорошого організатора, і в подальшому, до самого закінчення університету, він їздив у будівельні загони чи в колгоспи і завжди був незмінним керівником студентства.

…Усе, що з людиною відбувається вперше, запам'ятовується на все життя. І цю виробничу практику Роман згадував довго, але потім життя закрутило-завертіло, і з пам'яті стерлися деякі моменти того давнього минулого, і тільки несподівана поява на життєвому горизонті дочки Галини повернула його в далекий час.

…Вересень того року був чудовий – теплий та сонячний. Збирали картоплю майже роздягнені, засмагали під час роботи і наприкінці тижня були чорні, невідомо тільки, від чого більше – від сонця чи від бруду, швидше таки від другого.

Перший тиждень для всіх був надзвичайно важким, втомлювались і від незвичної сільської роботи, і від умов життя. Після роботи ледь живі розходилися додому, бо жили не в загальному таборі, а в людей. З поля їх привозили вантажівками, їхали в кузові на лавках, дівчата всередині, а хлопці по боках: пильнували дівчат, щоб не по- випадали. голодні, брудні, але, тим не менше, цілу дорогу сміялись, жартували та співали пісень.

Після роботи в колгоспній їдальні на них чекав смачний обід або, швидше за все, вечеря, бо вдень їм привозили в поле щось перекусити, а ввечері вони надолужували те, що не доїли за день. Після вечері йшли додому, втомлені важкою роботою та розморені ситною і смачною їжею. Вранці снідали в цій самій їдальні. Розуміння того, що як не поснідаєш разом з усіма, то потім будеш голодний до вечері, чітко організовувало, і всі приходили до столу вчасно та сміялись із себе, що це не вдома, коли мама десять раз попросить встати з ліжка та збиратися на науку, а потім, дорослій уже дитині, тепленьке майже пхає в рот, а той переросток вередує, як маля.

…День починався із жартів, панувала атмосфера молодості й безжурності. За час роботи перезнайомились із сільськими парубками та дівчатами. Пізніше дехто пережив тимчасові романи, які не могли мати продовження (бо село було дуже віддалене від міста), і ці зустрічі були більше для розваги, ніж для подальших серйозних взаємин.

Таке захоплення було і в Романа, а точніше – у Катерини, дівчини, яка працювала поваром в їдальні. Коли він уперше прийшов до їдальні, то зауважив її, але вона не викликала в нього захоплення – симпатична, навіть вродлива сільська дівчина, яких без ліку.

Спочатку йому взагалі було не до дівчат. Робота з організації побуту, розподіл на проживання та безліч дрібних негараздів не давали змоги сумувати – він був у постійному русі й тримав руку на пульсі життя ввіреного йому колективу.

Поселяв студентів він демократично – кожен проживав, з ким хотів, але була сувора умова – хлопці ночують у себе, а дівчата – у себе. З часом цю умову порушували, але це були поодинокі випадки, а не суцільний «дім розпусти».

…До Романа йшли з усіма побутовими питаннями: комусь забракло ковдри, іншому простирадла чи миски для прання. Він сміявся, бо не раз доходило до абсурду – зверталися просто через дурниці. Чого не бракувало всім – то це подушок і посуду. У кожній хаті на ліжках були складені величезні гори з подушок різного розміру та калібру. Сільські господині полюбляли мати багато нових подушок і перин, які, здебільшого, були лише для показу (спали на старих та збитих), а також серванти, заставлені до краю новими сервізами (а їли зі старих потрісканих і надбитих черепків)…

Але для міських дітей їх не шкодували. Студенти гонорово спали у своїх ліжках напівсидячи, бо мали величезні подушки, які були такі важелезні, що дівчата не могли їх зрушити з місця, особливо після тяжкої та незвичної роботи на полі.

Попри всі невеликі негаразди та незручності, як от холодний напівпрозорий туалет (через розсохлі дошки можна було спостерігати, що робиться в сусідній хаті, так само, як із вікна тої ж хати сільський парубок міг бачити білісіньку гарненьку дупцю міської панянки), усі були веселі та щасливі: і студенти, і мешканці села. Молодь внесла в одноманітне і сумне життя села нову веселу хвилю.

…Кінець тижня, субота, для всіх мешканців села, як для новоприбулих, так і постійних, – подія. Студенти з нетерпінням чекали його і сміючись називали «банно-клубним».

Робочий день був коротким, ранній обід і недовгий відпочинок, а потім – баня. Що в цьому селі добротно зроблено, то це – баня і клуб. Для дівчат була споруджена одна половина банного приміщення, а для хлопців – друга. В суботу баня працювала тільки для студентів, і що вже реготу там було – веселі верещання та галас люди чули у другому кінці села. Після бані всі наводили красу і йшли на танці до клубу, там уже не було різниці, хто сільський, а хто міський – усі виглядали якнайкраще.

Танці, музика, сміх – молодість! Після клубу в повній темряві (один стовп із ліхтарем був біля клубу, другий – біля бані) всі розбивались на пари і навпомацки йшли проводжати дівчат додому, цілування чергувались із сміхом – хтось не добачив і зайшов у калюжу або в дерево, регіт чувся то тут, то там. Або після танців, коли ще дозволяла погода, любили збиратися на «дубках» і співати під баян. «Дубками» в селі називали повалені давним-давно величезні дерева, які від часу та кількості людей, які на них сиділи і відпочивали, були відполіровані до блиску, і навіть дорогі колготи вибагливих дівчат об них не зачіплялись – на деревах не було жодного сучка.

Так проходили суботні дні. В неділю всі снідали у своїх домівках. Голова колгоспу виділив кошти кожній господині на харчування студентів, які в них проживали, але навіть якби він цього не зробив, вони радо частували б їх варениками та домашнім борщем, бо мами є мами – завжди шкодують дітей – як своїх, так і чужих.

За ці місяці люди звикли одне до одного, і студенти приходили після роботи як до себе додому. У неділю любили відіспатися за минулий тиждень, а багато хто – виспатися на місяць вперед. Цілий день валялись у ліжку і вставали тільки, щоб поїсти або вискочити в холоднючий туалет, похід в який відтягали до останнього, а потім бігли за хату, ледь не гублячи свої тілесні надбання.

Похід на холод враз проганяв сон і нагадував про блага міської цивілізації, і студентам, вихідцям із села, вказував, що треба гарно вчитись, щоб не повертатися до первіснообщинного ладу, який панував у селі.

Роман жив на краю села в сім'ї старшої самотньої жінки, не- вродливої, але характер мала дуже м'який. Якось так Бог поєднав у ній – красиву і добру душу та абсолютно несимпатичну зовнішність, через яку вона ніколи не була одружена, але, тим не менше, мала гарненьку дочку, яку народила в пізньому віці, і село не знало, від кого. Вона виховала дитину сама, в бідноті, але у великій любові.