- -
- 100%
- +
Від упорядника
Ця перша неприжиттєва книга знаного українського письменника Віталія Колодія об’єднала твори різних видань – «Сонети» (1998), «Сто сонетів» (2002), «Ангел на камені» (2008), «Слова осипалися з літа» (2013).
У нюансуванні настроєвих переливів, образних асоціаціях зримо проглядає авторське сприйняття світу як одвічного диспуту добра і зла, світла і темряви.
Поет уважно дослухається до нього, виповідаючи виважене власним сумлінням, сподіваючись, що говоритиме Ангел дня, а Ангел ночі нарешті спочине…
Аби сповнити своє призначення, письменник має зустріти свого читача. Не обов’язково однодумця, близького за світовідчуттям. Досить, щоб людина хотіла і могла мислити, неквапно пройти рядками прожиттєвих розмислів поряд з їх автором. Кожен раз сподівався на таку зустріч і мій батько.
Впевнена: сонетарій дасть відчуття насолоди від вивіреного думкою й почуттям слова, духовне очищення від щирої нелукавої бесіди про те, що хвилює, що болить.
Оксана Колодій* * *Сонети Віталія Колодія хочеться читати при хиткому світлі свічки, коли дуже самотньо, а висповідатись нема перед ким.
Віталій Колодій – це та література, яка є власне літературою, а не обслугою часу. З високою культурою письма. І з вірою у високе людське призначення.
Петро Скунць* * *Я знаю, как трудно написать венок сонетов, но перевести его во много раз труднее и сложнее… Ваш перевод, насколько могу судить, – получился великолепно!..
Владимир Солоухин«І знов сонет… О, скільки голосів…»
І знов сонет… О, скільки голосівЦю давню форму ганили. Доволі,Мовляв, тримати слово на приколіУ затиску броньованих рядків.Розкутості думок і почуттів!Класичну одіж геть!.. Безмежжя воліХай буде у словесному роздоллі! —Новітній глас поетам повелів.Звичайна річ: канони киньмо ниць!Чарунок власний мають різні квіти…Та як нам часом хочеться зустрітиЗа гуртами свобідних чарівниць,Одягнених ледь не на крайній грані,Прекрасну жінку в строгому убранні.1998Від прагнення добра і чистоти
Вінок сонетів
1Від прагнення добра і чистотиЄднається із яблуком росина,Зерно лягає в землю й потім гине —Щоб міг із нього колос прорости.У многості єднаються світи,Немов глаголи й мислі воєдиноЗливаються у формі цій глибинноВ гармонію складної простоти.Якщо поет рій образів тримаУ повелінні строгім, мов зима,Якщо слова в нас думки не приспалиІ меж її розкутості нема,Якщо в шуканні труднім недармаМи вирушили у життєву далеч.2Ми вирушили у життєву далечМалими і наївними дітьми.Ще дим війни стояв над ворітьмиІ десь хати за обрієм палали.Тоді ще ми транзисторів не мали,Про телевізори й не снили ми:У повоєннім світі між людьмиГолодними були мої начала.Стою сьогодні між пожовклих травІ згадую, як ти отут сказала,Що хлопчика-сусіда покохала(Він мав баяна… Батька хлопець мав!).Тоді ще я нещирості не знав:Солодкою була сльоза печалі.3Солодкою була сльоза печалі,Коли нарешті привітали васІз відкриттям, якого так чекали.Із радістю, нежданою в цей час.Усе при тому начебто й гаразд:Ви стоїте в білоколонній залі.І посмішки навстріч, і котрий разПрилюдно возвеличують і хвалять…О, скільки втіхи ллється з висоти!Та раптом гостро вас у серце вжалитьТака тоненька цівка гіркоти:Вітальників оцих ви не стрічали,Коли було безрадісно в путі,Коли крізь терня випадало йти.4Коли крізь терня випадало йти,Я оглядався: звідки почалося?Чого шукав, як жив і думав досі?І що тоді я міг відповісти?Що прагнув підійматися й рости —Без нарікань, природно, мудро, просто?О ні – цього мені було не досить:В затятості долав я шлях крутий.Тепер назад поглянув… Боже мій!Яке велике поле незозрілеПостало за посівами надій!І щира сповідь дух мій осмутила,Бо крізь густу завію суєтиМи часто не доходили мети.5Ми часто не доходили мети.Так пролісок не може сніг пробити,Так паросток не досягає цвіту,А дерево – своєї висоти.Сліпі невдачі застили нам світлоІ плин думок вели до мілкоти.А ми таки тяглися до зеніту,Невдачам наступали на хребти.Уперто ми несли до перевалуНевідворотні подарунки літ.Вже крига втоми дихала услід,Однак і далі знов скарбів шукали.Хоч плечі нам хилило до землі —Здобутого завжди здавалось мало.6Здобутого завжди здавалось мало…Залишити хоча б один рядок,Який колись назвали б досконалим,І вивершить хоча б одну з думок!О, скільки ми і думали й писали…Але приходив невідступний строк —І знов на вістрі гострого фіналуЗвучав суддівства строгого свисток.Чи вірш засяє, наче світлячок?Чи зблисне слово променем зухвалим,Повідавши: не марним був урокЗмагань і бур, що на шляху зазнали?..І сумнів брав: не видно ні на крок…А ранки знов надіями світали.7А ранки знов надіями світали.Я повертався крізь усі рокиДо того заповітного причалу,Звідкіль ми всі. До вічної ріки,Де хвилькою маленькою гойдалоЗадивлені в майбутній день зірки.Там ходиш ти – між радістю і жалем,Там сивиною всіяні стежки…У сповіданні перед мене сталиЗаінені від спогадів хати.Ріка себе у кригу заховала,Але сніги з ясної чистотиМені про тебе цілий день писали…І кликали до обріїв мости.8І кликали до обріїв мости,І сонце заясніло поранковоМоїм найпершим почуттям, любове.Але тоді навстріч не вийшла ти.Тебе в чужі для нас обох світиВзяли на раннім досвітку людове…І як мені тебе розрадить словом,Зустріти, врятувать і вберегти?..Ще дерево й не почало цвісти,А з нього вже пелюстка відлетіла…Іду в саду, на осінь просвітлілім,Немов читаю з юності листи…Пташиний клич вгорі – то в серпні білімВитають десь думки під небосхилом.9Витають десь думки під небосхилом:Смішні, серйозні, більші і малі.То мчать увись, то зовсім при земліКружляють із ячанням посмутнілим.Про що вони?.. Про те, що розгубилиВесняні ранки у холодній млі?Що так охоче в літньому тепліЛітали б ще і сонечко б кружили?..Та що це раптом сталося?.. На митьВони безвільно в леті затремтіли,Мов хвилі моря, збиті вітром з цілі.Ну що вас так стривожило, скажіть!Там висота, в якій ослабли крила.Там тінь гори, якої не скорили.10Там тінь гори, якої не скорили,Хоч прагнули і сходили не раз.Там тінь поразок, що навчають нас,Караючи хистких і слабосилих.Не відступи, знеможений, на схилах —І зійдеш на верхи в урочий час.Бо меншає надійності запас,Якщо зневіра путь нам заступила…Щасливий, хто на крутизні несхибнийЗусиллям волі, думки і руки,Кого невдача будь-яка не спинить,Хто з молоду завчив урок гіркий.Бо що повчальніш: поклик із вершиниЧи сумнів за перейдені роки?..11Чи сумнів за перейдені рокиДодасть під вечір мудрості і хисту?Коли з дерев спадає жовте листя —Від того чи світлішають гілки?..А сумніви шикуються в полки,І кожен в настрій потрапляє вістюПро те, що був не так зробив колись-то.Яка відплата? Відсвіти які?Чи боронитись вистачає сили?..Вже й спомин повертається несмілоІз тих доріг, де видно кожен слід…Облишмо це!.. Святкуючи прихід,Побідно осінь піднімає щит,Та молодість – о ні! – не відступила.12Та молодість – о ні! – не відступила,Хоча б і як студили нас вітри.Літа немов і сліду не лишили,Але ж поглянь, яка глибінь вгорі!Яка прозорість мудрої пори!..І задуми, й бажання прояснілі(Шукай себе, знайди себе, твори!),Так само юно світять очі милі.Хай сіє осінь сутінки навстріч,З долоні хмар стечуть зимові хвилі.Але хіба колись настане ніч,Якщо для неї серця не відкрили?..Звучить дороги непоборний клич:І досвід є, і мрії не згоріли.13І досвід є, і мрії не згоріли —Єднання дня і віку золоте!Ще слово нам черешнею цвіте,А в реченні вже світить плід дозрілий.Все має круг свій в нашім світі білім.Сягнуть його – бажання непросте.Ось пагінець ще при землі росте,А вже в могуть свого розкрилля цілить.Йому довкіл ялини креслять простір.Зламало їм колись верхи стрімкі,А гляньте: гінко підвелися досі.Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.