Мовчання Метатрона

Заюшений Микош лежав на могильній плиті, та вдавався до меланхолійних роздумів стосовно ролі соціяльного статусу у житті окремої особистості. Ну не зовсім роздумів, а так, на рівні відчуття болю, жалю та стиду, в голову пекельним хробаком вгризалось і настирливо нагадувало про себе одне питання: «Ну якого фіга я не послухався дядечка та тітоньку Крак? Казали ж бо – не висувайся, є закони сім’ї і вони непорушні». Так ні, біс смикнув його поперти на Джерка. Хоча Джерк і не подобався багатьом у сім’ї: своєю дуркуватістю, лихим поглядом та манерами гопника, проте він був головним у другому колі. А Микош? Микош не належав навіть до третього кола, він був майже ніким – так прийшлим зайдою. І тому, коли він висунув претензії на зміну своєї ролі у суспільстві, це ж суспільство йому пояснило, що роль Микоша залишається (раз) незмінно мікроскопічною, залишається (два) на задвірках історії, і залишається (три)… загалом не довго їй залишилось залишатись. Спочатку йому це пояснював Джерк зі своїми дружками, хоча Микош був й вищий та дужчий за кожного з них, але ж все ж таки їх було п’ятеро – били довго і влучно, причому по голові, як не намагався Микош її сховати. А потім, коли очі застилала червона пелена, а сам він скоцюбившись лежав долу, підключились інші. Як зміг за цією пеленою розгледіти Микош – у строгій відповідності до законів сім’ї. Починали шмаркачі з третього кола, а закінчувало подружжя Крак. Що трохи потішило Микоша, то те, що дядечко та тітонька Крак приклалися до нього лише по разку, зовсім ніжно, так для проформи, виключно з ритуальною метою. Ще більше втішило Микоша те, що в цьому акті групового навчення не брала участі Елькара – вона, якщо правильно зміг розгледіти Микош краєчком правого закривавленого ока, печально, з тривогою спостерігала з боку за цією драматично-дидактичною подією. Тоді, це його втішило.

А зараз його вже ні хріна не тішило! Микош відчував, що поступово коліє. Здається, душа почала тихенько віддалятись від тіла. Він вже міг поглянути на себе збоку, точніше згори, з висоти, так би мовити, пташиного польоту. «Якийсь чорний гумор» – подумав Микош. У світлі місяця старезні кам’яні хрести кидали довгі тіні на такі ж кам’яні плити могил. На одній з цих плит і лежав Микош. Мабуть, він зміг заповзти сюди після того як всі члени сім’ї покинули його, але до того, як покинули його останні власні сили. Плита була чималенька. Тому все розпластане тіло Микоша цілком вписалось в її рамки. Воно, тіло, нагадало Микошу пентаграму. Ну майже пентаграму – для пентаграми зайвим був обскубаний хвіст, що бісектрисою проходив між двох розчепірених лап. Здається, цією тілесною майжепентаграмою Микош викликав потойбічні сили. І вони з’явились – раптово, коли місяць сховався за хмарами, голосно скрегонуло залізо, і яскраве світло вилетіло зі старого склепу, що знаходився за декілька могил від місця дислокації тілесної сутності Микоша. Йому, точніше його душі, стало так лячно, що вона стрімголов пірнула назад до тіла. Микош зіщулився і прислухався до зловісного голосу:

– Зачини двері! Щільніше – знову скрегнуло залізо. – Тримай ліхтаря, я зачиню замка. – щось клацнуло – Так, добре. Ну що, пішли?

Микош почув кроки – хтось чи щось і не одне наближалось. Знову цей голос:

– Сподіваюсь, нас ніхто не бачив?

– Ха, а якщо й бачили, то що з того – більш високий голос. – Я ж з ними домовився, так що – і голос мелодійно та весело вивів – «Все буде добрееее, для кожного з нааас»…

– Гм, не блазнюй – пробурчав другий, більш низький голос.

Голос був зовсім поруч, а потім Микоша накрило світло, таке яскраве, що навіть заплющені очі не допомогли. Той другий присвиснув:

– О, а це що за фігня?

Микош закляк, а думки його почали хаотично кидатись в голові. «Та ну його…» – врешті виділилась серед них одна і стала головною ідеєю цього моменту. Хтось швидко вимкнув світло і Микош розчинився у безпечній та рятівній темряві…

Секретарка, чи б то пак, Офіс-менеджер, запопадливо відкрила перед Олександром Павловичем двері. Він подумки зітхнув й пірнув у пащеку одвірка. Зітхав Олександр Павлович кожного разу, коли заходив у цей кабінет. Здається, чого б це? У свій-то вік, доктор економічних наук, генеральний директор, ТОП серед ТОПів і т. д. і т. п., а все одно, тільки переступав поріг кабінету Францишева – і все. Одразу з підсвідомості виринало шобло облізлих чорних котів і, мовчки, розчепіреними пазурами, починали зсередини дерти-панахати грудну клітину. Ну а сьогодні, оскільки новини були невтішними, кількість котів подвоїлась.

– Д-добрий день, Леоніде Рустамовичу! – Олександр Павлович намагався говорити впевнено, тримати спину прямо, йти твердо, поки долав кілометри коштовного килимового покриття, що простиралось від дверей до масивного столу олігарха. Францишев по-хазяйськи розвалився у кріслі. Здавалось, що то не його маленьке тільце потонуло у цьому кріслі, а, навпаки, крісло не могло вирватись з тенет цього величного тіла. Олександр Павлович зупинився за півтора метри до столу і змусив себе підняти очі. Францишев поглядом Каа зирив на перенісся Олександра Павловича. Пауза затягнулась. Нарешті, Олександр Павлович не витримав:

– Теє…вони відмовились – бандерлог… себто Олександр Павлович знову опустив очі долу, плечі чекали вибуху, але він все одно став неочікуваним, удав трансформувався в тигра:

– Бл@дь, піда… – тирада про якості Олександра Павловича, його команди, його рідних, «тієї довбаної фірми», її співробітників та членів їх сімей, тривала хвилин п’ять. Потім, також несподівано, вона стихла. Шерхан, себто Францишев, стояв вже у центрі кабінету, а величезне шкіряне крісло жалісливо докручувало останні оберти за годинниковою стрілкою – заряд в ньому вже закінчувався. Олігарх скоса глипнув на Олександра Павловича, мовчки підійшов до стіни й почав щось зосереджено розглядати. Олександр Павлович намагався не дивитись у той бік, він добре знав, що там так зацікавило Францишева. Три місяці тому олігарх прикріпив кнопками до стіни вирізку журналу «Форбс». Впродовж цих трьох місяців, кожного разу, коли Олександр Павлович був у цьому кабінеті, Францишев знаходив нагоду залізти до шухляди столу, дістати звідти знаряддя для дартсу, та використати його за призначенням. Імпровізованою мішенню слугувала саме ця вирізка. Потім, кожного разу, Францишев, виколупуючи стріли з листка, патетично заявляв:

– Подумати тільки Олександр Павлович Задов визнаний найкращим менеджером. Але чомусь, при цьому, компанія ККМ, яку очолює «найкращий» менеджер, пасе задніх. Як же ж так може бути? – і удавано запитально дивився на Олександра Павловича. Насправді, ККМ груп не «пасла задніх», за рейтингом Форбс займала тверде друге місце серед усіх компаній країни, але для Францишева то не було реальним аргументом. У нього все повинно бути «най», найкраща компанія, найкращий менеджер, найкраща спортивна команда, а він сам і найкращий, і найбагатший, і найідеальніший. А тут якийсь «Замок К.», якісь вискочки з якоїсь поліської кацапетівки взяли перше місце і у номінації «Найбільший прогрес», й у номінації «Найкраща компанія». Впродовж цих трьох місяців «Замок К.» був головною темою усіх нарад ККМ та її дочірніх компаній. В одній з них, «ККМ комп’ютер систем», був звільнений весь топ-менеджмент, за «те, що ці підараси проґавили конкурента та просрали все, що можна просрати» – річ у тім, що «Замок К.» займався комп’ютерними технологіями. Була поставлена головна стратегічна мета – «Замок К.» повинен бути в ККМ. Задіяні всі ресурси. Але… «Замок К.» продаватись бажання не мав. І в останній раз на перемовини поїхав сам Олександр Павлович.

Францишев, нарешті, відірвався від мішені-рейтинга:

– Ну що, кращий менеджере, і тебе вони послали.

– Так, «це їх бізнес, їх життя, й вони їм не торгують», непробивні. – Задов, побачивши, що Францишев трохи заспокоївся пожвавішав – Жоден мій аргумент не сприйняли, придурки…

– Тобто вони класти на тебе хтіли…, а значить, й на мене – Леонід Рустамович підібгав губи – Ну добре, що пропонує мій найкращий менеджер?

– Ну що ж, треба переходити до плану В.

– Ні, не тільки В, але й С.

– Одразу?

– Так, будемо бити з двох напрямків – Францишев підійшов до столу, натиснув кнопку селектора – Лєна, начальника СБ та піарника до мене…

– Скільки з мене?

– Додічі грівна…

– Перепрошую.

– Е-е-е… – кав’яр, худий та бородатий, розчепірив спочатку всі пальці на обох руках, а потім правою викинув ще раз вказівний та середній.

– А, дванадцять? – здогадався Костя. Розплатився. – Дякую… – а потім вихопив з пам’яті – Граціа.

– Нема за шчо – відповів італієць.

Костя сів за невеличкого столика, що стояв у кутку біля покритого дощовими краплями вікна, підняв за чудернацьку ручку філіжанку, відсьорбнув маленький ковточок. Те що треба! Йому подобалось ця призаправочна кав’ярня під Житомиром. І завжди, коли вирушав з Києва у західному напрямку, Костя заїжджав до неї вдихнути своєрідний полісько-італійський аромат. Сьогоднішній ранок не був виключенням, поготів що він остаточно і не прокинувся. Зранку його нагло і безцеремонно розбудив початковий мотив п’ятої Бетховена, що стояв в якості дзвінка на його мобільнику. Не розплющуючи очей Костя намацав на тумбочці трубку, потягнув її до вуха:

– Слухаю.

– Вставай лінивцю – слухавка прогугнявила голосом Ткачука. – На нас чекають великі справи.

– І Вам доброго ранку, Вікторе Вікторовичу – Костя відірвав трубку від вуха, підніс її до носа, роздер праве око, щоб подивитися котра година, і томно застогнав – ні фіга собі рань Господня! Повернув слухавку на початкову позицію, щоб почути від шефа:

– І не треба тут скиглити, менше б волочився по клубах та псував столичних дівчат… – а ось це він даремно, нікого Костя не псував, принаймні сьогодні у ліжку він був один. Про всяк випадок Костя помацав ліжко зліва від себе, ну точно ж один, а Ткачук продовжував бубоніти – то б і висипався, і раніше вставав. Хто рано встає, як говорять, тому і бонуси в конверті. – він реготнув. – А ось твій начальник не спить, і привалило нам щастя у вигляді замовлення. Такщо слухай сюди… – і він почав роздавати інструкції.

Замовленням у рідному для Кості виданні «Правдиві вечорниці» називали замовний матеріал. Але не крислату джинсу, якою зазвичай годувались невдахи-журналісти. Замовлення – річ значно тонша. Справжнє журналістське розслідування, де викривались правдиві корупційні історії, махінації, злочини. Щоправда, вони стосувались конкретної особи, конкурента замовника. При цьому сам замовник був нічим не краще від своєї жертви. Але це вже деталі, а в деталях, як любив казати Ткачук, криється чи то Бог, чи то диявол, в залежності від ситуації та розміру гонорару. В сухому залишку від замовлення вигравали всі: замовник топив конкурента, при цьому він був «не при ділах», Ткачук та журналіст мали собі на червону ікру, а «Правдиві вечорниці» вкотре засвідчували своє реноме «флагману вільної журналістики, єдиним та незмінним справжнім борцем з корупцією». Щоправда дехто подейкував, що «Вечорниці» не настільки правдиві, наскільки жовтаві, але ж то злі язики заздрісників, хто ж на них увагу звертати буде.

Почувши від шефа куди треба їхати, Костя знову застогнав – це ж навіть не у дідька на куличках, а у значно темнішому місці.

– Не ний. Знаю що далеко. Але в замін стражданням нам буде щастя. Треба виконати це замовлення, а там… ну розписувати не буду. Сам побачиш. Ну і ще, як завжди, будеш працювати під прикриттям.

– Та я вже зрозумів… – Костя махнув рукою невидимому шефу. – Стривайте, так а яка там адреса?

– Ця фірма розташувалася в замку. Щось мені підказує, що знайдеш їх і без точної адреси – регіт Ткачука перебили гудки…

Десять хвилин на вранішній моціон. Ще десять – намутити в дорогу бутерброди. П’ять хвилин на збори – стандартний похідний набір светр, джинси, куртка, кросівки. Запасний одяг кинути у наплічник, там де лежало журналістське приладдя. О, ледь не забув. Зняв куртку, натягнув під пахву кобуру з пістолетом. Простенький Форт, з яким він ніколи не розлучався після того випадку з розслідуванням міліцейських наркобаронів на Миколаївщині. Знову натяг куртку. Спустився вниз до машини. І в дорогу…

Ось така вона тяжка – журналістська праця. Костя у два ковтки допив каву, виходячи з кав’ярні, кивнув італійцю на прощання. Їхати йому ще далеченько…

Нарешті Костя побачив вказівник і, далі, одразу за міліційним КП, сам з’їзд на Алику. Він достатньо втомився займатись слаломом й на основній трасі, оминаючи численні ямки та канавки. Але тут на його водійський досвід чекав новий виклик – одразу за поворотом битий, у прямому сенсі цього слова, шлях. Подекуди, з моря місива гравію, трави, пожовклого листя, калюж, виринали невеличкі острівці темно-сірого асфальту. Костя змушений був знизити швидкість близько до нуля, і машина пошкандибала вздовж «дороги», яку позначали два ряди старезних тополь. «Капець ходовій» – подумав він прислухаючись до брязкоту, що видавала машина.

За декілька кілометрів (тобто десь хвилин за десять) ситуація дещо покращилась – авто виїхало на стару вузеньку бруківку. Складалася вона не з округлого каміння різних розмірів, а з пласких отесаних кам’яних шестикутних плиточок. Зроблена, мабуть ще за часів князів, ця дорога значно переважала сучасний «асфальт». Костя трохи підвищив швидкість.

Машину вже не ковбасило, а лише потроху трясло. Бурштинове листя ще подекуди залишалось на деревах. Іноді воно зривалось та падало на лобове скло машини разом з краплями рідкого дощу. Цей авто-шляхово-осінній ритм заколисував, закривав очі. Костя потягнувся до програвача, щоб ввімкнути якусь бадьору музику.

Раптом якась тінь майнула зверху:

– Ббба-бах, трісь, шшшш, ляп!!!! – Щось, значно більше за листя, шубовснуло-вдарилось-прошурхотіло по склу та бемкнуло об капот. Від несподіванки Костя здригнувся-випростався, нога сама сповзла з педалі газу. Чорна ворона розпласталася на машині – голова та одне крило припечатались до лобового скла, інше крило лежало на капоті, розчепірені лапки нагадували «козу» рокера. Від цієї пташиної пози зю віяло вселенською скорботою. Птах дивився на Костю хитрим й печальним оком і, ніби, казав: «Бачиш, хлопче, як ото воно буває у житті». Від цього ока по склу у різні боки розходились тоненькі тріщинки. Костя вилаявся, натиснув на гальма, машина, що котилась самоходом, різко зупинилась. Птах зі скла сповз на капот. Костя рвонув двері, але вийти не встиг. Ворона вирішила ще раз здивувати Костю та раптово змінила свій життєвий ритм, прудко підвелась, кілька разів скакнула по капоту у напрямку правої фари, повернулася, немов би знизала плечима, заперечно похитала головою, каркнула, змахнула крилами, злетіла, описала коло над машиною, ще два рази ображено каркнула, та сіла на найближче дерево. «Оце так «Ласкаво просимо!»» – Костя поглянув на тріщини та дві пір’їни – цей воронячий автограф на згадку. Вийшов, роздивився скло з іншого боку: «Доведеться міняти». Блимкнув на ворону – та знову тужливо каркнула. «Що з неї візьмеш?» – ні грошей, ні, навіть, сиру у неї не було. Зітхнув, сів знову за кермо, ввімкнув запалення. Ворона сприйняла шум двигуна як сигнал. Злетіла з дерева, намалювала коло і повільно, манівцями, полетіла у бік Алик. Костя на машині теж повільно поплівся за нею до села.

Ворона щезла з виду тоді, коли дорога круто повернула вбік та вниз – машина в’їхала на околицю села. За місточком з’явилась перша будівля – старовинна квадратна цегляна коротка чи то башта, чи то флігель, чи щось інше, мабуть, також побудоване за часів магнатів. Під арочним вікном двері, на них табличка «Магазин». «Треба спитати дороги» – подумав Костя, але навколо не було ні душі, а на дверях магазину висів важкий замок. Костя, не зупинив машину, резонно вирішивши, що бруківка повинна довести до самого замку. За чудернацькою баштою, вздовж бруківки пролягали вже прибрані городи, які без зупину мілкою січкою засівав дощ. В глибині городів за деревами – невеличкі мовчазні хати. Знову нікого. Лише тоді, коли бруківка повернула праворуч йому зустрілись перші мешканці. На лавочці біля тину, не зважаючи на дощ, сиділо двоє чолов’яг. Зодягнені по сучасній сільській моді, тобто зверху куртки із «свинячої шкіри», в спортивних костюмах з гордими трьома смугами на штанях, резинових чоботях, кепках. У кожного в руці пляшка дешевого пива. Вони запитально дивились на машину Кості, що наближалась до них. Здається, її поява перервала їх філософський диспут. Костя зупинив авто біля лавки, опустив праве скло:

– Добрий день!

– Добро’ня!

– Чи не підкажете, як проїхати мені до замку?

– Тооо їдь по бруківці, коли побачиш костел перед ним повернеш праворуч – відповів неспішно той, що, здається, був старше. Очі з-під насуплених брів підозріло втупились у Костине обличчя – А навіщо тобі замок, хлопче?

– Ну … теє…– Костя трохи розгубився – Мені до фірми…

– Ааа, ну дивись мені…– розтягуючи слова сказав старший.

– Д-д-дякую…

Костя знизав плечима, зачинив віконце, повільно рушив з місця. У дзеркалі заднього виду побачив, як старший сіпнув молодшого за рукав, обоє підхопились, і, на ходу допиваючи пиво, зникли за найближчою хвірткою. Перед цим молодший в останнє пильно подивився вслід машині, що бруківкою котилася до замку.

Дорога круто повернула ліворуч і у Кості аж перехопило подих. З-за голих дерев виринав-випростовувався величезний, епічний костел – такого і у великому місті не зустрінеш. Мовчазний, з темними вітражами-віконцями. У декількох місцях штукатурка облізла, але це не заважало йому цілком бути темно-темно-сірим. З чорних ніш на нього, крізь дощові струмені, несхвально та підозріло зиркали статуї святих. Картину довершувала незліченна кількість ворон, що з тривожним галасом хаотично кружляли навколо похмурого замку та сірих дерев. Мабуть, серед цього вороння була і його нова знайома. Задивившись на костел, Костя мало не проскочив поворот на замок. Пригальмував й звернув на вузеньку доріжку. Замку ще не було видно – тільки величезний цегляний мур та вмонтовані в нього масивні чорні ворота. Ворота були зачинені, лише з правого боку хитались від вітру невеличкі дверцята, немов би запрошували зайти у середину. Костя зупинив машину біля воріт, вийшов, підхопив з заднього сидіння наплічник, ляснув дверцятами, увімкнув сигналізацію та підійшов до воріт. Ліворуч від них, до муру була прилаштований великий червоний рекламний борд: «ООО ЗАМОК К.» – те що й він шукав. А ось праворуч, біля дверцят, Костя здивовано побачив стандартну, державного зразку, дощечку: «Обласна психіатрична лікарня».

Сказати, що це дещо спантеличило Костю, можна було лише з чималенькою натяжкою – він нерішуче простояв біля воріт декілька хвилин. Нарешті, вирішивши, що стовбичити просто отак виглядає непристойно, Костя набрав побільше вологого холодного повітря у груди та зазирнув через хвірточку і…не побачив нічого, окрім великого арочного цегляного проходу, що вів до якогось майданчику з клумбами. «Треба йти» – Костя невпевнено пройшов-прокрався до виходу з арки. Перед ним розкрився майдан, який з чотирьох боків оточував замок. Справа, зліва та по центру двоповерховий, позаду в чотири поверхи, з чудернацькою башткою посередині. Замок та майданчик напівсіро закривала завіса дощу. Костя почув ритмічний шурхіт зліва, повернув погляд і побачив далі, біля паркану у бічній алеї, високу постать. Зверху постать прикривало гілля дерев. Сама постать була спрямована до Кості зігнутою спиною, спина була зодягнена у темно-сіру фуфайку, на фуфайці була нашита біла ганчірка, на якій, чорним маркером криво був нанесений напис «Дублянка № 2». Сама спина ритмічно поверталась праворуч, а потім ліворуч, під час цих поворотів видавалось те шаркання, що привернуло увагу Кості. Приглядівшись, Костя побачив, що цей шум вишурхувала велика мітла, яка під час поворотів спини визирала то справа, то зліва. Костя обійшов постать з правого боку і вже з бічного ракурсу побачив, що вона являла собою великого незграбного молодика. Той не помічав Костю – був суцільно поглинутий у процес підмітання. Точніше не підмітання – мітла навіть не перевертала промокле бурштинове листя, а тільки ганяла невеличкі цунамі по великій калюжі. Кості ця сцена здалась настільки кумедною, що він вирішив потролити «дублянкового» молодика. Він ґречно та голосно кашлянув:

– Пробачте, вельмишановний незнайомцю, чи не підкажете, як мені пройти до офісу фірми «Замок К.»?

Молодик від несподіванки здригнувся, але потім повернувся до Кості, і скоса дивлячись на нього пробубнів монотонно, але приємним голосом:

– Пане-добродію, підхід до офісу зазначеної Вами фірми, залежить від географічного вектору Вашого пересування. Ми ж бо всі знаємо, що Земля, наша матінка, досить округлої форми, відповідно ми маємо вже два можливих напрямки руху до офісу, вже згадуваної Вами та моєю скромною особою, фірми. Але, якщо ми згадаємо, що насправді простір має багато вимірів, та враховуючи, що гравітаційні сили викривлюють його континуум, у відповідності, до теорії Ейнштейна, цих напрямків буде набагато більше. – він смикнув мітлою та втупив погляд долу. – Крім того, на напрямок вашого подальшого руху може впливати і соціально-психологічний вектор, а саме, мета з, якою ви будете спрямовувати себе до офісу вже тричі згадуваною нами фірми… – Костя зрозумів, що його тролінг було перебито в суху. Звичайно, відповідь приклеїлась до кінчика Костиного язика, і він намагався хоч щось вставити у словесний потік молодика у фуфайці, але ці намагання були безсилі – І, оскільки, високоповажний пане, Ви мене назвали «вельмишановним незнайомцем», то Ви можете також зрозуміти, що і з мого боку, Ви видаєтесь не менш шанованим, однак все ж таки незнайомцем, бо як Ви не знаєте мене, так і я Вас не знаю. Але це можливо виправити, познайомившись один з одним. – молодик знову підняв погляд, та скосу зиркнув на Костю – Тому, дозвольте відрекомендуватись…

– Стасику, – гучний тенор, почувся з-за спини Кості – скільки тобі разів казати, не підходити до відвідувачів замку.

Костя обернувся і побачив за собою огрядного чоловіка, значно старшого за віком від Стасика. Чоловік був зодягнений у білий лікарський халат та таку ж лікарську шапочку, з-під якої вибивались у перемішку чорне та сиве волосся. Він дивився то на Костю (тоді погляд набував приязної веселості), то на Стасика (погляд перевтілювався у поблажливу суворість). За декілька хвиль Стасик насупившись відповів:

– А що я, я нічого, він сам…

– Ну досить Стасику. – лагідно перебив його лікар, – Трудову терапію на сьогодні завершено, йди до палати.

Стасик знизав плечима, кинув мітлу до калюжі, і мовчки та ображено почвалав до правого крила замку.

Лікар повернувся до Кості:

– Мені не здалось – він говорив з Вами довго та розлого?

– Та так, багато чого мені накидав, – посміхнувся Костя – досить незвичайний хлопець.

– Так-так-так – зацікавлено промурмотів лікар – зазвичай-то він мало говорить, але зараз…здається починається vagabondage[1](коментарі у кінці тексту)… – замислився, потім очунявся, повернув приязний погляд Кості – пробачте, не відрекомендувався. Федір Петрович, головний лікар цієї «обителі хмурої». А Вас, як, батенько, величати?

– Костянтин… – лікар не дав Костикові закінчити:

– Пробачте, пане Костянтине, але у нас досить обмежене спілкування з хворими лікарні. Як кажуть, аd usum internu[2] – очі веселі, але гострі.

– Та я теє… в принципі і не шукав спілкування. Мені до фірми…

– Ааа, то Вам до Олександра Олександровича. Гм… Перепрошую, що питаю, але, чи домовлялись Ви з ним попередньо, тому що наш заклад, як Ви розумієте, закритий, а тому є певні вимоги до відвідування.

– Ні, – відповів Костя – я попередньо не домовлявся, але пробачте, яке відношення має фірма до Вашого закладу?

– Звичайно ніякого, за виключенням того, що вона знаходиться на території лікарні…

– Я прийшов не до лікарні, а до фірми «Замок К» – Костю завжди бісили «вахтерські» правила будь-яких закладів, – окрім того, я журналіст, виконую завдання редакції, а за законом ніхто не має права перешкоджати журналістській діяльності.

– Звичайно, dura lex, sed lex[3] – процитував Федір Петрович, – але чи не здається Вам, що у нас склалась патова ситуація. З одного боку, Ви можете заходити до будь якої комерційної організації безперешкодно, з іншого, не маєте права бути на території лікарні без дозволу головного лікаря. А оскільки фірма знаходиться на території лікарні, то Ви одночасно можете і не можете тут бути? – в очах у лікаря блиснули бісики, а Кості здалось, що тролинг – то є головна розвага цієї лікарні. Ну якщо так, то він не проти включитись у цю гру:

– Ну тоді, шановний Федоре Петровичу, мені здається, що ми можемо вирішити дану патову ситуацію. З одного боку, як Ви зазначили, я можу тут бути, і саме як існуючий суб’єкт, та ще й журналіст, я можу відвідати комерційну фірму «Замок К.». З іншого боку, як сутність неіснуючого суб’єкту, який в той же час представлений вашому погляду, я виступаю галюцинацією, а це вже той випадок, який стосується Вашої спеціалізації, тому відповідно, в якості галюцинації я теж можу бути присутнім на території Вашого режимного закладу – Костя не розумів, чого його так понесло, можливо на нього вплинув попередній диспут зі Стасиком.