Чому люди більше не літають

Пес

Слизька смуга шляху темним вужем звивалася кудись у білу далечінь, тікала від міських багатоповерхівок. Сніг, що змерзся, голі стовбури дерев і свинцеве небо. А ще – холодний вітер. Хоча морози вже й ослабили свої міцні пазурі, але зима є зима…

Уздовж шляху, полями, неспішно, понуривши голову, брів пес. Якої він був породи? Його це мало цікавило. Як і всі «дворяни» він втілював суміш на перший погляд несумісних рис і являв собою плід щирого собачого кохання, яке не знає «расових» та «зовнішніх» обмежень, – просто поклик природи. Довга жорстка шерсть збилася і чорно-бурими жмутами терлася об сніг. Велика, красивої форми голова, дарунок від породистих пращурів, вказувала на розум, а міцні лапи – на силу. Та все це зараз затиралося й розмивалося на фоні біло-сірого снігу.

Думки про «собаче» життя чи про те, де поїсти, більше не тривожили його. Він досить довго жив і, в силу свого собачого єства, від самого народження сприймав всі примхи світу як належне. Стусани, голод, холод були лише невід’ємною частиною життя. Іншого він не знав і не бачив.

Такі почуття, як, наприклад, заздрість – притаманні лише людям і геть відсутні у світі тварин. Як і поняття «крутості». Більшість людських категорій не мали значення для цього пса.

Даремно люди думають, що собаки, як і всі інші тварини, здатні сприймати лише прості, примітивні речі, і що вони спроможні сказати лише «гав»! Ні! Пес усе розумів, як умів і розмовляти. Все його тіло, від кінчика носа до кінчика кудлатого хвоста – говорили, кричали. Самі очі могли передати більше, ніж людська мова. Прикро, але чомусь загальна мова почуттів, добре знайома і зрозуміла всім живим істотам, зовсім не сприймається людьми, вищими і нібито найрозумнішими з усіх.

Багато про що міг згадати і розповісти цей собака, але зараз він просто брів, намагаючись забути про біль, що пік і вивертав його нутро. Пес йшов помирати.

Вже кілька днів він відчував, що тяжко хворий і жити йому залишилося недовго. Ні холод, ні пустий шлунок більше не хвилювали. Можливо, вчора його занадто сильно пнули носаком по ребрах? А може, все це через нестерпний біль у м’язах? Байдуже. Він відчував: його час закінчується.

Невідомо, чи обирає хто де і ким народитися, але обрати як померти – це вже можна собі дозволити. Залишати світ у місті псові не хотілося. Сірява і мряка. Постійний ґвалт і гомін. Звичні смітники і безпритульні друзі й подруги-собаки? Ні! Він не хотів, щоб його кінець хтось бачив. Як не хотів більше залишатися в місті й бачити все те.

Скільки він йшов? Питання суперечливе і несуттєве. Звісно, йшов він довго. Не зважаючи на біль, на те, що задихався і часто кашляв.

Спочатку думки були про те, як вийти з міста, а коли багатоповерхівки і приміські будиночки залишилися позаду та відкрився безмежний простір полів, вкритих снігом, – пес почав видивлятися, де краще зустріти смерть.

Ось ніби непогане місце. Біло-сірі лани бігли вдалечінь, відгороджені від темно-сірого шляху рядами темної лісосмуги. Високі кущі чудорнацьки розхитували голим гіллям, сумно підвивали. Пес зупинився. Тепер час обміркувати, як саме зустріти кінець. Чи лягти, наприклад, під березою і чекати, коли холод і хвороба не візьмуть своє? Це – довгий шлях. Чи може краще, як багато хто з собачого роду, – кинутися під колеса машини?… Нерішуче пес стояв на місці, вертячи головою, думав.

Питання вирішилося само собою. З-за рога вискочила срібляста машина і з легким гулом шин неслася назустріч. Вирішено! Завмерши, собака очікував, доки авто не наблизиться, збирав сили і рішучість на останній у своєму житті відчайдушний кидок.

Олександр повертався геть розлючений і розчарований. Так його давно не принижували. Та насправді зовсім не це бентежило його душу більш за все.

– Знаєш, я вважаю, що нам слід розстатися.

Ці слова Ольги і тривале мовчання, як і опущені вії, і сумний, але рішучий стриманий вираз на обличчі.

– Олю, що ти таке говориш? Що сталося? Я приїхав заради тебе…

– Вибач, але даремно… Ти – не те, що мені потрібно.

– Що? Як це не те?! Ми ж збирались одружуватися… – Не міг нічого зрозуміти тієї миті Олександр. Здавалось, Ольга жартує.

Дівчина пішла, нічого більше не сказавши. Буркнула лише, щоб він зробив милість і звільнив її від пояснень. Пішла, а чоловік, спантеличений і сумний, стояв, як бовдур, посеред вулиці. Квіти, які він довго вибирав, випали з долоні у брудний міський замет.

Потім – довге блукання вулицями чужого міста. Якась темна кафешка, жіночий сміх, що дратував, аромат парфумів…

Він знову побачив її. Згодом. Коли безцільно кружляв на машині вулицями, намагаючись заспокоїтись і прийти до тями. Ольга йшла під руку з Максимом – колишнім другом, а нині – конкурентом. Саме через нього фірма Олександра переживала не найкращі часи, а якщо бути відвертим – стояла за крок до банкрутства. Так, Ольга завжди знала собі «ціну» і чоловіча «перспективність» була для неї на першому місці… Але як же почуття?…

– Ти – не те, що мені потрібно! – раз по раз спливало в пам’яті. Підведені очі, звабливо напомаджені губи, які були такими теплими, потрібними, «своїми»… Ні, вже – чужими, але…

Олександр загарчав. Щось сіре зненацька кинулося під машину. Автоматично нога натиснула на гальма, а руки вчепилися в кермо, намагаючись не втратити контроль над купою заліза. Серце калатало наче скажене. Подих сперло, а всередині все захололо. Женучи дурні питання, чоловік виліз із машини та, пересилюючи хвилювання, зазирнув під капот.

Чорно-бурий пес хитався на лапах лише в кількох сантиметрах від залізної балки. Якимсь дивом авто не попливло на слизькій трасі, більше того – вчасно зупинилося, не зачепивши і не вдаривши звірюку.

– Ти що, падло, геть сказився?! – прогарчав Олександр.

Пес стояв із заплющеними очима, важко і надривно дихав.

– Вб’ю, падло!

Олександр зціпив кулаки, пригадуючи, де лежить монтировка, на той випадок, якщо не вдасться прибити цю брудну тварюку голіруч. Замахнувся ногою – і в цей час пес обережно прочинив очі… Сум, біль, надія, що не збулася, і щось людське, таке, від чого все нутро перегортається, навіть якась мудрість, відчай – все це і ще багато чого було в короткому погляді.

Він кинувся під колеса, замруживши від страху очі і, благаючи невідомо кого, аби все скінчилося швидко й без зайвого болю… Щось неприємно завищало. Але, як не дивно, ніякого поштовху пес не відчув. «Невже це все? І що»? – подумав собака. Намагаючись зрозуміти нові враження – не дихав. Спробував вдихнути повітря – ні! Всередині пекло й горіло. Дихалося важко, а за мить до всього тіла почав повертатися біль. Розчаровано він зітхнув.

Людський галас згори. Здається, він зробив щось лихе. На мить розплющив очі. Молодий чоловік вишкірився на нього й готувався вдарити. «Що ж, нехай. Хоч би тільки цей удар став останнім і не таким болючим» – подумалося собаці. Востаннє спрямував на чоловіка байдуже-безнадійний погляд змучених очей, що трохи закисали.

Але час линув, а очікуваного болю не було. Пес важко дихав і відчував, попри закладений ніс, неприємний запах машини, чоловічі парфуми, а ще ні з чим іншим незрівняний запах люті. Обережно собака розплющив очі.

Чоловік дійсно знаходився біля нього, навприсядки, і уважно дивився.

– Що, друже, здається, тобі зараз ще гірше, ніж мені?… – зовсім іншим голосом звернувся він до собаки. – Допекло тебе життя? Вже й під колеса кидаєшся?

Рука чоловіка обережно лягла на собачу голову. Ні, за довгі роки, проведені на вулиці, пес звик до того, що іноді люди здатні дарувати ласку. Колись давно, коли був цуценям, він так сподівався і вірив тим ласкам. Розчарування?… Байдуже! Ось чергова людина, яка знову заграє з ним, називає «красунчиком», «хорошим»… Марно.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.