Не повертайся спиною до звіра

Розділ перший

Лискуче листячко на груші аж парувало під сонячним промінням. І затінок саду не рятував від серпневої спеки. У старого Миколи Лося навіть солом’яний капелюх уже змок, але він не здавався: поскладав усе в закапелках сараю – цвяшок до цвяшка, ретельно замів подвір’я і скосив траву. Змусив себе підв’язати гілку винограду, підсапати полуниці на грядочці. Випростався, потримався за поперек і пішов розводити вапно, щоби підмалювати цементовану брівку навколо квітника. І нарешті, прикрутив дротом хвіртку, щоб дітлахи зайве не дражнили Рекса, бо той уже лінувався гавкнути зі своєї буди. Ось тепер, здається, усе. Дід утер чоло ребром долоні й аж тут згадав: «Прапор!» Завтра, в день найбільшого державного свята, біля воріт має майоріти синьо-жовтий стяг.

Він повернувся в дім і застав онука за тим самим заняттям – перед телевізором. Старий мимоволі затримався, дослухаючись, зачепили слова:…«Как слєдует вести сєбя с Украінай». Так і є – той самий поважний пан у червоному піджаку. Набряклі руки складені на животі. Очі значуще примружені. Тонкий нервовий рот перекривлено. Давно вже цього пана призначено на роль критика української незалежності. Варіюється лише хльостка фразеологія. Що він придумав сьогодні? «Скора ми вступаєм в двадцать пєрває сталєтіє. І нам нада падумать, как строіть дальше сваі атношенія с сасєдями па Садружеству. У нас тоже там єсть сваі інтєрєси. Сємнадцать мілліонав русскіх живьот на Украіне. Кто может сказать, что у нас там нєт нікакіх интєрєсав? А юг Украіни? Ведь там полнастью адні русскіє».

– Женю, може, годі вже? Скучив за Путіним? – гукнув дід.

– Це не Путін. Мені треба написати коментар.

– До чого, до цієї балаканини?

– Взагалі. І з економіки теж, – кинув Женя не озираючись.

Сонце ще тільки хилилося до полудня, й Миколі Петровичу спочивати було зарано. Дід ніколи не лягав удень, зате рівно о шостій вечора був уже в ліжку і й не прокидався до ранку. Харчувався він за своїм розпорядком і не вживав алкоголю. На сьогодні Лось запланував відвідини сусіда, свого товариша по квартальному комітету, а по тому збирався поринути в улюблену польську поезію. Можна було б, певна річ, крім усього, ще й понишпорити в інтернеті, але онук завжди його випереджав.

Дід Микола давно розміняв восьмий десяток. Раніше, коли в Жені ще не було комп’ютера, старий друкував його газетні матеріали на машинці. Сам був замолоду журналістом. Проте все життя пропрацював інженером-конструктором. Може, це йому й допомогло оцінити кібернетику. Він завжди вважав, що за нею велике майбутнє. І ось тепер пересвідчився в цьому. Тепер усе було по-іншому.

Євген уособлював це «інше». Щоранку хлопець електричкою на заняття до Національного університету, де вчився на журналіста. Третій рік дід із онуком парубкували тут удвох, бо дружину Микола Лось давно поховав. Цьому парубійку були притаманні всі вади молодості. Такі як, скажімо, віра у власне безсмертя і переконаність у тому, що весь світ створений для нього. Нічого, цей недолік швидко минає.

Дід дістав із шафи прапор і почвалав до воріт. Кинув погляд на криницю згадав, що води наносили небагато, але хай – до завтра вистачить.

На ґанку замаячила худорлява Євгенова постать.

– Ти це куди, ще й у вихідному костюмі?

– Шеф дзвонив. Треба їхати на прес-конференцію.

– Так тебе ж іще до штату не ввели! І яка прес-конференція? Свято ж завтра, має бути скорочений робочий день. Совісті нема у вашого редактора!..

– Ну не відмовлятися ж. Просив виручити. Хтось там у них захворів… Бувай, діду!

Грюкнула хвіртка. Рекс неохоче гавкнув про всяк випадок, не вистромляючись із буди, й неначе у відповідь йому гепнулася об цементовану доріжку перестигла груша.

Редактор, певно, і сам вранці ще не знав про конференцію. Можливо, бажання зустрітися з журналістами виникло у прем’єра спонтанно. Це було на нього схоже. Пасічник, як називали його в редакції газети, наблизив до себе пресу і телебачення ще за часів свого головування у Нацбанку. Чимало відомих Євгенові Чубенку авторитетних економічних оглядачів запозичили від нього не тільки термінологію, а й саме знання справи. Євген мріяв долучитися до кола «зубрів пера», отже, мав навчитися сміливо ставити найгостріші запитання.

Він побіжно переглянув публікації, в яких давалася оцінка роботі кабінету міністрів. Найгучніше сперечалися в пресі з приводу економічних реформ. Заокеанських кредиторів із Міжнародного валютного фонду не влаштовувала українська практика з управління резервами. Напередодні Нацбанк узяв позику в офшорі, що відкрило можливості для траншів на двісті мільйонів доларів, а це умовам Фонду не відповідало. Кабінет Міністрів, який очікував припинення фінансування, скувало нервове напруження.

На початку серпня міністр економіки заявив, що уряду дуже важливо відновити програму розширеного кредитування, починаючи хоч би з жовтня. З четвертого кварталу починався опалювальний сезон і на закупівлю енергоносіїв довелося б відволікати валюту. І це було на руку опозиційним до уряду соціалістам, які на кожному розі й на повне горло волали про розтрати державних коштів…

Прем’єр зібрав журналістів не в Кабміні, а в затишній залі Нацбанку, вбраній у темно-зелений декор і прикрашеній дорогими картинами. Приготовані заздалегідь келихи для шампанського нагадували про свято. Старовинний годинник пробив третю пополудні. Пасічник, як завжди, спізнювався. Збігло півтори години, перш ніж він увійшов і кинув поквапливе: «Президент затримав». На екрані замиготіли слайди, які мали підтвердити його слова: за час роботи нового складу Кабміну, тобто протягом останніх місяців у країні здійснилося чимало з того на що не спромоглися урядовці попередніх періодів. Виконуються бюджет і програма приватизації, держава не накопичує, а повертає борги, припинився диктат бензинових королів, прискорився економічний розвиток…

Пасічник завершив показ слайдів фразою, яку вимовив начебто з деяким зусиллям над собою: «Програма уряду реалізується завдяки підтримці глави держави.» Саме в ту мить на екрані з’явилося обличчя президента. Очі прем’єра дивно блиснули.

Приголомшений обвалом цифр і магнітудою запитань колег-журналістів, Чубенко насилу зібрав думки докупи, сідаючи за зчитування запису з диктофона.

Пасічник, як його називали в редакції, та й не тільки там, жодним чином не погоджувався з прогнозом рівня інфляції на кінець року. З його слів випливало, що до стрибка цін призвели подорожчання хліба і зростання тарифів на комунальні послуги. Він уперто наголошував: глава уряду зробив те, що вважав за потрібне, і, як результат, у піковий літній період не було дефіциту пального. Тепер показник інфляції залежатиме від того, наскільки успішно уряд упорається з ціновою складовою, котру формують енергоносії.

У вухах гуло й в очах рябіло від фраз: «За транзит блакитного палива українською територією треба розраховуватися грошима», «Ви побачите приклад європейського узгодження обсягів купівлі газу»… Євген зрозумів, що ці фрази мають бути ключовими в матеріалі, але вони якось плавали в мозку, не чіпляючись за решту інформації. Матеріал поки що не викристалізовувався в струнку систему, над ним належало добряче посидіти. Із економічними темами завжди так: нібито йдеться про очевидні речі, а шліфувати текст доводиться чимало.

На свіжу голову все набуло зовсім іншого вигляду, і несподівано для себе Євген написав статтю без особливих труднощів, хоча й не настільки швидко, як хотілося. Він міг би не приїздити до редакції, а надіслати матеріал електронною поштою. Але це був не той випадок. Чубенко почувався, напевне, так само незатишно, як учора прем’єр на прес-конференції. Не узгоджувалися в свідомості грандіозність теми з його крихітним журналістським досвідом – та ще й у питаннях економіки.

Величезне приміщення «Преси України», де навіть до їхнього шостого поверху долинало безперервне стугоніння друкарських машин, рано-вранці нагадувало приспаного звіра.

Шеф чекав на Євгена і вочевидь був у доброму гуморі. Підтягнутий і зібраний Євген Чубенко йому подобався. Газеті потрібні були молоді журналісти. Щоправда, з ними клопотів більше, зате вони ставали кращими бійцями, своїми, прирученими.

Редактор глянув на годинник – час би вже і перекусити. Але послати когось по бутерброди не виходило – редакція була порожня. Комп’ютерників зачіпати – лише зайвого головного болю наживеш, адже вони всі живуть у паралельному світі й завжди перевантажені незбагненною для простих смертних тяжкою працею.

Зітхнувши, цей лисуватий, з черевцем, чоловік заходився готувати собі каву. І тут у двері пошкреблися.

– Заходьте! – пролунало звідкілясь з-за шафи.

Євген переступив поріг.

– Приніс.

Редактор читав швидко. Півтори сторінки набраного на комп’ютері тексту для нього були так, на один зуб, «для апетиту». Стажер старанно виклав почуте на прес-конференції, те саме можна було без мороки дістати з інтернету. Факти, факти… А газета потребує інтонацій, гри слів, авторської позиції. Втім, часом навіть інформаційні агенції не завжди точно передають факти. Що ж, і за те спасибі. Легке перо – то лише красиві слова. Журналіст має накачати добрячі м’язи, перш ніж його перо назвуть легким.

Нарешті Дмитро Віталійович відірвав очі від тексту і посміхнувся.

– Молодець.

У серйозних сірих очах стажера не було захвату, який мала би викликати редакторська похвала. Не мріяв новий кореспондент інформувати читачів про фінансові проблеми уряду. Йому б політичної тематики, та якомога гарячішої, але…у тому відділі не було вакансій. Досвідчений журналіст, Чорнята нюхом відчув: саме у відділі економіки стане в пригоді Євгенове перо. Аналітичний розум, врівноваженість, дисциплінованість – усе це ще знадобиться хлопчині, коли настане і його час для пристрасних дискусій. А такий час не за горами – попереду не одна виборча кампанія. І тоді економічна рапіра знадобиться на фехтувальному турнірі політиків.

– Ти до редакції вже звик, рік стажувався. Дві твої публікації навіть викликали певний резонанс… – Чорнята замислено погортав аркуші. – Пропоную працювати у штаті за вільним графіком. Головне – вчасно здавати матеріали. Ну і, звичайно, сподіваюся, писатимеш чимдалі краще. Відповідно, і гонорар зростатиме…

Хлопець мав би гопки скакати на радощах від такої пропозиції. Торік редактор жорстко розкритикував одну з тих «резонансних» статей, про які згадав зараз. Це був матеріал зі служби зайнятості. Зі слів Чорняти виходило, що таку службу слід закрити, а програму боротьби з бідністю, яку, мовляв, нав’язує Україні Світовий банк, – послати подалі. Інша публікація – репортаж із засідання парламенту – пройшла в Чорняти «на ура». У ній розповідалось про бійку між народними депутатами, а на додачу редакційний фотограф устиг наклацати колоритних кадрів.

Євгенові було цілком зрозуміло, в чому лукавив Чорнята. Половину штатних працівників редакції була набрали зі студентів, яким виплачувалася мінімальна зарплата, а гонорарна політика аж надто хвилювала редакторат.

Газету «Моя Україна», типове творіння пострадянської доби, заснували на зламі епох. Як завжди в таких випадках, деякий час вона трималася за рахунок колишніх шефових зв’язків, адже до цього він обіймав доволі впливову посаду. Як колишній орган республіканського ЦК Компартії, газета поступово трансформувалась у відомчу, а далі, на загальній хвилі роздержавлення засобів масової інформації, – у друковане видання, засновником якого формально назвали журналістський колектив. Вирішальним став рік, коли Дмитро Віталійович завдяки черговій адміністративній посаді отримав ще одну квартиру і, вдоволений, повернувся до редакції. Отоді він примудрився розкрутити наклад «Моєї України» до двохсот тисяч. Звісно, після цього плавом попливли до редакції спонсорські кошти й дружня допомога. Але щоб утриматися на ринку нової преси, редактор мав крутитися на всі сто. На цьому ринку мало не щодня виникали нові газети і журнали. Чого-чого лишень не «продавали», чого тільки не ковтав з їхньої подачі перегодований нечуваною досі інформацією читач!

Одного тільки сприятливого збігу обставин і наполегливості Чорняти було недостатньо для досягнення успіху на ринку української преси. Продавати доводилося ідеї різноманітних партій, користуючись привабливою обгорткою на ім’я «демократія».

Шлях «нагору» розпочався, коли Дмитро Чорнята вступив до столичного університету. Це був бідно одягнений, кругловидий хлопчисько з кумедним чубчиком, з якого завзято кепкували однокурсниці, що пишалися своїм статусом «корінних киянок». Були й інші приводи для глузування. До респектабельного навчального закладу Дмитро потрапив не стільки через особливі здібності до журналістики, скільки завдяки «правильній» анкеті й стовідсотково селянському походженню. Він пересів на студентську лаву ледь не з-за керма трактора, ніде не бував далі свого села й нічого не бачив. Але хоч у чомусь поталанило: в групі навчалися здебільшого дівчата, парубків вони берегли й плекали, а Чорнята таки ж добре вчився. Зрештою, з нього виріс статечний на вигляд широкоплечий молодик, цілком пристойний кореспондент для спортивного відділу столичної «молодіжки». Там аж так чимось відзначився, що запросили на гарну посаду в керівному органі.

Відтепер доля широко усміхалася Чорняті, та й сама його натура сприяла цьому. Неабияк прислужилося й селянське походження. Ще й багато років по тому на це охоче «клювали» колишні товариші, об’єднані ностальгією за рідним селом, де залишилися «батьківська хата і вишневий садок». Це була когорта «своїх» – осиротілих номенклатурників, викинутих на берег із великої ріки часу. Вони скупчувалися і допомагали один одному, як брати. А інколи їх прибивало до великого криголама і вони спливали далеко від берега.

Саме це і сталося з Дмитром. На іншому краю столичного коржа забовваніла постать Пасічника, із яким ходив до однієї школи. Проте входження до влади виявилося набагато складнішою справою. Газета обросла боргами, журналісти по три місяці сиділи без зарплати. Нестабільність, атмосфера політичних чвар змушували не на жарт замислюватися над проблемою виживання. Газета не обслуговувала можновладців, демонструвала тяжіння до правоцентристів і намагалася сповідувати національно-історичні та духовні цінності.

Після скандальних наїздів на шановану і вельми популярну «Сільську газету» Чорнята перемкнувся на приватне підприємництво, рятуючи своє видання від політичних «розбірок». Коли ж Пасічник так стрімко розпочав свою кар’єру, ніхто не міг передбачити, чим це все може скінчитись. Редактор завжди був обережний. Та деінде плескали язиками, буцімто він мало не щодня ходить до парламенту, оминаючи ложу преси, лише для того, щоб вичавити із спонсорів черговий внесок на потреби редакції. Маневрування Дмитро брав на себе, але в цих умовах необхідні були добрі пера і свіжий погляд на події.

Чорнята добре знав Євгенову матір, із якою разом учився на журфаку. Якось навіть довелося поручкатися з її батьком Миколою Петровичем. Надія Лось виїхала за направленням у Херсон, де працювала в редакції обласної газети. Там вийшла заміж за офіцера служби безпеки. Якось і Дмитро гостював у їхніх краях, де Надія з Володимиром показали йому свою дачу в плавнях. Зачарований красою дніпрового плеса, Чорнята незабаром і собі придбав там будиночок. Тоді ж з легкої руки Чубенка-старшого київський гість познайомився з обласним прокурором, а той згодом очолив Генпрокуратуру. Недивно, що портрет цієї особи Дмитро тримав у редакційному кабінеті, неначе оберіг.

Уже третю годину поспіль Євген намагався додзвонитися до Херсона. Та що вони там, поснули? Чи, може, знов у мами на роботі завал? Батька вдома годі застати – така вже в нього професія. Дід умостився перед телевізором з «Українською газетою», вишукуючи цікаві для себе новини. Але ж головна подія на сьогодні – те, що його, Женю Чубенка, зараховано до редакційного штату.

– Вітаю, синку, – нарешті озвався мамин голос у слухавці. – Не зазнавайся тільки! Гляди, не забувай: ти все-таки ще студент. Довчись як слід, а вже по тому починай мріяти про статус акули пера… Над цим ще працювати й працювати…

– Можна подумати, в обласній газеті самі акули сидять! – Женю скривдила чергова «нотація». Нема того, щоб просто порадіти – неодмінне материнське повчання!

– Ну-ну, кусайся… Це за твого фаху корисна звичка, – мама на тім кінці, здається, зітхнула. – Ось приїду, тоді й поговоримо.

– А де ти була так пізно?

– А то ти не знаєш! Відписувала матеріал з сесії облради.

– Знову оди й дифірамби??

– Якби ж то! Самі чвари. Взаємні звинувачення, хто більше чого урвав, іншим не залишив… Потім, потім усе розкажу.

Почулися короткі гудки. Ну що ж, усе як завжди. Євген потягнувся і пройшов до своєї кімнати. Узяв з полички диск із «Воплями Водоплясова» – і оглух до решти світу.

На ранок у редакції знайшли переглянуті шефом анонси подій із позначеними навпроти кожного прізвищами кореспондентів. Самого шефа вже на місці не було. Молоденька секретарка повідомила, що акредитувала Чубенка на прес-конференцію в Міністерство економіки, звідти він має підготувати інформацію в номер. Женя наїжачився: не для того він ішов сюди працювати, щоб видавати на-гора безбарвні «фітюльки» в режимі інформагентства. Але втішив себе тим, що ще матиме час, щоби себе показати.

Спускаючись у метро, хлопець перевірив, чи на місці диктофон, редакційне посвідчення і паспорт, похапцем розгорнув прес-анонс, отриманий від секретарки, й прочитав: «Презентація Державної програми детінізації економіки».

Євген відшукав потрібний йому третій під’їзд урядового будинку. Як і решта під’їздів, він посилено охоронявся міліцією.

Усередині було порожньо й лунко. Державні службовці не мають звички гасати коридорами, як журналісти в редакціях, сидіти на підвіконнях із сигаретами й філіжанками, теревенити поза кабінетами. Кабмін – це навіть не парламент, де на кожному квадратному метрі залу засідань, фойє і навіть на кожній сходинці за бажання можна «нарити» тонну словесної руди, з якої згодом, імовірно, і виплавиться крихітна крупинка чогось путнього. Роботу уряду в нас розуміють як діяльність у режимі надсекретності. Дістати звідси офіційну інформацію можна лише з вищого дозволу, а говорити з журналістами має право тільки перша особа в міністерстві.

Але цього разу з пресою спілкувався всього-навсього заступник міністра пан Шило. Мабуть, отримав дозвіл з огляду на «несерйозність» теми. Хоча народні депутати час від часу своїми емоційними виступами привертали увагу суспільства до проблем тіньової економіки і легалізації капіталу, насправді навряд чи хтось із них вірив, що такі заходи почнуть здійснювати. Швидше за все, це був такий собі піар-захід на догоду світовим фінансовим інституціям, що трусили український уряд, мов грушу. Можна було сміливо й абсолютно без наслідків скільки завгодно розводитися на предмет «прозорості грошових потоків».

Євген зацікавлено оглянув конференц-залу і побачив з десяток акредитованих колег. На сенсаційні новини вочевидь ніхто не розраховував. Спостерігався такий собі розрив поколінь – або геть зелені, як він сам, кореспонденти, або поважні експерти, які багато років вправлялися в красному письменстві на тему «економіки розвинутого соціалізму». Зрозуміло: всі журналісти більш-менш працездатного віку подалися геть зі злиденних редакцій – куди завгодно й ким завгодно, аби прогодувати родину. Лише такі, як Євген, мабуть, ще здатні, завмираючи від почуття власної значущості, споглядати високого посадовця і приймати на віру його стандартні промови.

Перед паном Шило вишукався частокіл із мікрофонів.

– Приховування доходів набуло масштабів, що перевершують припустимий рівень нормального розвитку економіки, – зафіксували диктофони першу заготовану зарані фразу.

Григорій Шило безперестанку поправляв окуляри лівою рукою, а правою підносив до них папірець з текстом, ніби отримав презентаційну теку лише за півгодини до заходу. Решта учасників з боку уряду – науковці та експерти – доволі напружено оглядали аудиторію. Євген знову озирнувся. Старші колеги майже нічого не занотовували.

– У разі, якщо тіньовий сектор складає тридцять відсотків будь-якої економіки, він набуває здатності до самовідтворення і надзвичайно сильно впливає на її офіційний сектор. Візьмемо хоча б нашу політику. Нерідко вона виробляється «в тіні». Навіть рішення на державному рівні приймають за участю тіньових олігархів, – пояснив один з авторів програми.

Але навіть ця радикальна фраза не особливо вразила «зубрів».

– Наша економіка – це «рукотворне диво», що є результатом відповідної політики, – посміхнувся у вуса сивочолий журналіст. – Кому на користь така політика?

Він міг би розраховувати на конкретну відповідь, однак не взяв до уваги неспроможності високих експертів відповідати самостійно, без заготованих варіантів. І цей удар довелося прийняти багатостраждальному заступникові міністра.

– Я не розкрию великої таємниці, якщо скажу: що сучасний стан економіки влаштовує хіба що тих, для кого став звичним встановлений порядок «каналізації» українського капіталу в офшорні зони, хто поки утримує безконтрольну владу над ресурсами держави, – говорив пан Шило. – Сьогодні зростання економіки є ознакою її виходу «з тіні». Цілком реально прогнозувати збільшення внутрішнього валового продукту на один-два відсотки щороку за рахунок підприємств, які перемістилися «на світло».

У залі піднялося кілька рук.

– Чи можна вважати це спробою налагодити діалог з бізнесом? – поперед інших устиг молодик із якоїсь газети, й на нього з посмішками озирнулися літні колеги.

– Так. Цей документ розміщено на веб-сайті міністерства. Уряд розгляне Програму після публічного обговорення. Треба зламати радянський стереотип: «Геть багатих і злодіїв – вони жирують завдяки тінізації». Чим більше багатих сплачує податки, тим багатшими стають держава та її громадяни.

Журналісти перезирнулися. Вони знали дещо таке, що примушувало їх сумніватися у щирості цих заяв. А як же з анонімними банківськими рахунками, на котрі так наполегливо вказують міжнародні кредитори українського уряду? Кореспондент Радіо «Свобода», з усього видно, стріляний горобець, попросив уточнити: що автори програми думають про збитковість акціонерних товариств, у яких наявний державний пакет? Заступник міністра мусив зізнатися, що таких підприємств в Україні нараховується сімдесят п’ять відсотків, а їхня «збитковість», на його думку, здебільшого є результатом хитрої бухгалтерії. Євген силкувався вловити хід думок тих, хто ставив запитання. Проблеми макроекономіки… Боже, як мало говорило йому це словосполучення!

Прес-конференція розчарувала. Ну що він зробив як кореспондент? Переписав прес-реліз і бездумно зчитав з диктофона загальні фрази. На якого читача це все розраховано?!

Редакційна круговерть як об’єктивна реальність була нещадною до новачка. Щойно спробував підсісти на комп’ютер у одному з кабінетів, як тут-таки Євгена зігнала з цього місця провідна журналістка з відділу політики. Тоді він спробував примоститися в приймальні редактора і вже підбирався до системного блоку, коли зчинила ґвалт секретарка.

– Вибачте, будь ласка, але мені треба це здавати в номер! – хлопець глянув благально, й дівоче серденько на якусь часину розтануло.

Що далі він набирав текст, то з більшим невдоволенням помічав, що скочується до простого формального звіту. Несподівані повороти дискусії ніяк не потрапляли «у кадр». Та й обмежений обсяг не давав змоги розгорнути жодної думки.

– Чи не запізно? – меланхолійно, немовби в себе, поцікавилася заступник редактора Валерія Каперс, коли Чубенко поклав перед нею свою інформацію з позначкою «У номер!». – Що, якась сенсація?

Вона запалила сигарету і випустила дим просто Євгенові в обличчя, ще й при цьому зміряла з ніг до голови майже безбарвними очима.

– Вранці редактор мене відрядив на цей захід.

– Ну то й що?

Кореспондент знітився і замовк.

– Гаразд, я перегляну твій допис. Якщо буде місце, поставимо в номер. Але не обіцяю, – Валерія загасила об тарілочку наполовину викурену сигарету.

Недопита кава на столі була притрушена попелом. «Якийсь дивний колір волосся!», – подумав юнак, зваживши на хлопчачу зачіску цієї жінки зі статурою підлітка. Власне, якою ще могла бути заступниця редактора серйозної київської газети? Євген уже не існував для неї, коли повільно відступав до порогу.

За дві години Євген побачив свою інформацію на газетній шпальті нещадно скороченою і затиснутою в куток. «Це – день мого життя, перший робочий день штатного кореспондента…» – з жалем подумав він. Що ж: обирати нема з чого, мусиш звикати до тутешніх порядків…