Поринь у книгу

1

– Ну що ж, здивуй своїм творінням, розумнику, – наказовим тоном промовила вчителька, посміхаючись пожовтілими зубами.

Сподіваючись, що вона оцінить твір як слід, Максим почав читати, виразно промовляючи кожне слово.

Чим мене захопив головний герой розповіді Джека Лондона «Жага до життя».

Розповідь Джека Лондона «Жага до життя» справила на мене неоднозначне враження. Головний герой твору – людина з повністю невідомим читачу минулим. Про нього невідомо нічого й навіть ім’я залишається загадкою. Єдине, що розповідає автор – як герой залишається наодинці після зради товариша.

Він поранений, покинутий і нікому непотрібний, але сповнений бажання жити. Боротьба виявляється важкою: голод, біль і втома вимотують, доводять до відчаю та сліз. Вони позбавляють героя останніх надій на порятунок, однак, він йде вперед, а коли не може йти – повзе. Під кінець подорожі герой втрачає людську подобу й перетворюється на істоту, яку тяжко назвати людиною. Він зляканий, злий і настільки голодний, що не роздумуючи готовий кинутися на все, чим можна вгамувати голод. Та попри всі тяготи, йому вдається досягти своєї мети та врятуватися.

Однак, співчувати герою я не міг, адже невідомо, хто ця людина насправді. Читаючи твір, мене не покидала думка, що автор розповідає про бандита, адже виникає питання: як він дістав золото? Можливо, вбив когось чи пограбував. Що як у творі зображено не боротьбу за життя, а покарання за скоєне? Достеменно невідомо. Але, якщо герой скоїв щось подібне, чи можу я йому співчувати? Відповідь зрозуміла – ні.

Нам також невідомо, чи є в героїв знаряддя золотошукачів. Натомість, ми знаємо, що вони мають дві рушниці, набої яких були використані раніше.

Стосунки героїв жахливі й друг без вагань кидає свого пораненого друга. Навряд чи таке могло статися із золотошукачами, які разом працювали, мріяли про багатство та сьорбали з одного казанка.

Отже, як я вже писав вище, розповідь «Жага до життя» справила на мене неоднозначне враження. Автор захоплюється духовною силою, мужністю та прагненням до життя головного героя й бажає пробудити в нас – читачах – подібні почуття. Але моє ставлення до героя протягом усіх подій залишається байдужим. Я бачу боротьбу за життя, однак не знаю, чи варта ця людина життя. Тому вважаю, що захоплюватися головним героєм твору нерозумно. Можна лише перейняти його мужність, жагу до життя та силу духу, але не більше.

Ельвіра Дмитрівна сиділа на стільці, а її зморшкувате обличчя більше нагадувало камінь із застиглими пожовклими очима. Вона дивилася на учня так, наче він тільки-но прочитав кілька найеротичніших цитат із роману «П’ятдесят відтінків сірого», а не звичайний твір.

Інші учні, здивовані реакцією вчительки, сиділи, мов статуї. Зазвичай, слухаючи твори, Ельвіра Дмитрівна безперестану перебивала та вносила власні правки. Про чіпляння ледь не кожного слова годі й казати: «Хто пише «все рівно»? Потрібно писати «однаково». Навіщо ви вчите українську мову? Щоби робити такі дурнуваті помилки?», «Хто ж тут ставить «у». Згадуй чергування». І ще десятки подібних чіплянь. Таке відчуття, що вони не на уроці літератури, а на українській мові.

Зараз же жінка сиділа мовчки. І ніхто не міг зрозуміти, що саме викликало мовчання. Чи твір наскільки захопив жінку, що в неї відмовив язик, чи вона була настільки розчарована, що вважала за краще промовчати, не заливаючи й так жахливу писанину брудом.

– Я закінчив, – невпевнено сказав Максим, чекаючи хоча б якоїсь реакції.

– Ти сам це написав? – нарешті мовила Ельвіра Дмитрівна. Її обличчя продовжувало зберігати спокій, хоча блиск в очах наводив моторошне відчуття.

– Авжеж, – Максим кивнув. – Весь вечір витратив.

– Тобто, – жінка піднялася зі стільця, кинувши на стіл ручку, яку весь час тримала в руці, – ти вважаєш, що захоплюватися людиною, яка змогла пережити один із найстрашніших кошмарів, – нерозумно?

– Я вважаю, що так. І я детально розписав у творі всі роздуми щодо цього.

Обличчя Ельвіри Дмитрівни скривилося в страшній посмішці, від якої спинами учнів пробігли колони мурах.

– Ти взагалі зрозумів тему твору?

– Потрібно написати, чим мене захопив головний герой.

– І? Де все це? По темі написано лише те, що захоплюватися головним героєм нерозумно. Чи я щось не так зрозуміла?

– Ви все вірно зрозуміли. Як можна захоплюватися людиною, про яку нічого не відомо? Що як він вбив когось заради золота? Чи пограбував. Чи катував, аби вивідати, де сховано скарб.

– Максиме, ти передивився фільмів жахів. Він був звичайним золотошукачем, який бажав багатства. У той час багато жителів Американського континенту йшли шукати золото.

– І де це написано? Покажіть хоча б один доказ. Джек Лондон навіть не написав, чи було в героя знаряддя золотошукача. Якщо він мав хоча б кирку, чому не скористався нею для захисту від диких тварин? Чому тягнув незаряджену рушницю?

Вчителька дивилася на хлопця все більш страшним поглядом. Її очі неприродньо витріщилися, а пожовклі білки червоніли, називаючись кров’ю.

Не часто знаходивсь учень, який наважувався сперечатися з нею. Здебільшого, усі були впевнені, що Ельвіра Дмитрівна знає все. І це, безсумнівно, правда. Якщо вона каже, що учень помиляється, то так воно і є. Не даремно ж вона закінчила два університети і пропрацювала півстоліття вчителем літератури.

Цей же хлопчак за півроку встиг добряче набриднути й показати себе не з кращого боку. Можна впевнено сказати, що Ельвіра його ненавиділа. Максим постійно сперечався, намагаючись поставити її досконалі знання під сумнів. Змушував сперечатися з ним – молокососом, який нещодавно тільки букварик дочитав, а вже вважає, що може професіонально аналізувати розповіді письменників. Та що він собі надумав? Сперечається, і не тільки з нею, а з думкою тисяч літературознавців, які витрачали життя на вивчення Джека Лондона і його творчості.

– Він не взяв кирку, бо вона занадто важка.

– А рушниця легка?

Жінка подивилася на інших учнів, які мовчки сиділи за партами, витріщаючись переляканими очима на виставу біля дошки. Вони бояться її та поважають. Не важливо, що повага викликана страхом. Навпаки, це краще, адже вони розуміють, що всістися на шию та звісити ніжки не вдасться. Однак, чому він сперечається? Невже їй не вдалося нагнати на цього хлопця анітрішечки страху?

– У такій ситуації людині тяжко думати і вона візьме те, що, на її думку, ефективніше. У даному випадку – це рушниця. Підсвідомо герой вважає, що вона убереже його. Щодо кирки, то Джек Лондон, напевно, не пише про неї, адже вона не є важливою для сюжету. Головне у творі – боротьба за життя, а не минуле героїв та їх спорядження.

– Можливо, для вас кирка й не є важливою. Але її відсутність – головний доказ моєї теорії. Головний герой не взяв із собою кирку, бо її не було. Він мав лише рушницю, яка й допомогла йому отримати золото злочинним шляхом.

– Він не був розбійником, – гаркнула жінка.

– Тоді ким він був? Прогулювалися з другом Канадою та знайшли купу золота?

Зараз Ельвіра Дмитрівна більше нагадувала тигра в цирку, який дивиться на дресирувальника й хоче розірвати його на шматки, але не може, боячись батогів та електрошоків.

– Ще раз кажу – для нас не важливе минуле чи майбутнє головного героя. Ти повинен написати, як ставишся до нього під час подій твору. Усе! Не потрібно писати його біографію та досліджувати життя. Просто написати ставлення до нього після пережитого кошмару.

– Я ж написав – мені байдуже. Для мене він бандит, якого доля покарала за злодіяння.

– Він не бандит. Ще раз кажу. І як може бути байдуже до людини, яка вижила в ситуації, у якій би ми з вами найімовірніше загинули?

– Чому ви так вважаєте? У кожного є шанси вижити. Коли Робінзон Крузо потрапив на острів, він не був майстром із виживання, але зміг прожити серед океану двадцять вісім років.

– Ти спеціально сперечаєшся з кожним моїм словом?

Попри те, що вчителька ледь не вибухала від злості, Максим виглядав спокійним. Іноді, відвертаючись від страшних очиськ Ельвіри Дмитрівни, він дивився на однокласників, які сиділи тихо, мов миші. Деякі поглядом благали замовкнути. Особливо дівчинка, яка сиділа з ним за однією партою. Вона прикусила губу й нервово слідкувала за дійством. Помітивши, що Максим на неї дивиться, вона губами вимовила: «Будь ласка». Максим уже сам додав до її слів: «Будь ласка, сядь і замовкни».

Він і сам не хотів сперечатися з вчителькою. Щоразу, коли йшов проти неї, намагався замовкнути. Хотів відступити. Однак, щось у голові змушувало продовжувати боротьбу. У глибинах свідомості витав вислів, який Максим колись прочитав у книзі улюбленого письменника: «Здатний захистити свою думку – здатен на все!» Саме ці слова додавали впевненості, ніби даючи гарного стусана під зад, від якого рот продовжував словесну боротьбу.

– Я лише захищаю власну думку, – спокійно промовив хлопець.

– Розумію, але ти не маєш захищати хибну думку! – загарчала у відповідь вчителька.

– Вона хибна, бо так вирішили ви. Я вважаю інакше. Для мене головний герой бандит. Нехай інші вважають по-іншому, але моя думка така. І мені байдуже на нього. Так, він молодець. Вижити в дикій природі дійсно важко. Але співчувати бандиту я не збираюся. Мені більше шкода вовка, якого вбив герой.

– Шкода тварину, а на людину начхати? – жінка відвернулася від Максима і спрямувала погляд на будинок за вікном. Вона кілька разів тяжко видихнула, немов видмухуючи злість із тіла. Не повертаючись, знову заговорила: – Якщо ти напишеш завтра на контрольній, що головний герой бандит – я не задумаюся ні на хвилину й поставлю двійку.

На обличчі хлопця проступила злість, яку він намагався ховати. Як же дратують такі тітки, які нікого не бажають слухати.

Максим розумів, що сперечатися немає сенсу, але припиняти не бажав. Чи не міг. Найімовірніше – друге. Вислів улюбленого письменника спонукав захищати власну думку.

– Якщо я так вважаю, – невпевнено почав хлопець, боячись сказати щось зайве, або ж нагрубити, – то так і напишу.

З кожним словом, інтонація Максима зменшувалась, але Ельвіра Дмитрівна розчула все чудово. Вона обернулася до учня і стягнула окуляри зі страшних очей, відкинувши в бік. Цей знак був попередженням, адже відразу після цього вчителька вже не стримувала злість. Одного разу, вона так само скинула окуляри на директорській контрольній, коли клас намагався вирішити якесь питання спільно. Контрольну не написав ніхто. І от зараз окуляри знову полетіли на стіл, а Ельвіра Дмитрівна готувалася вибухнути, як вулкан.

– Дата народження Джека Лондона? – швидко запитала вона, змусивши Максима розгубитися від несподіванки.

– Що… я… повторіть пи…

– Невірно, – так само швидко сказала вона. – В якому місті він народився?

Хлопець бігав очима по класу, ніби шукаючи десь написану біографію Джека Лондона. Нічого. Лише портрет над дошкою. Він намагався сконцентруватися, згадати хоча б щось про автора, але в голові пустота. Звідки він може знати, якщо вони не повинні були вчити біографію автора. Тільки прочитати розповідь і написати твір.

– Ну? Не знаєш? Добре, останнє питання. Перший твір Джека Лондона…

Очі Максима засяяли. Ось це він знав, адже читав той твір. Він уже збирався відповісти, як вчителька продовжила питання:

– … у якому році був написаний? – не чекаючи ні секунди, вона знову заговорила: – Все! Сідай! Двійка!

Максим розгублено дивився на вчительку. Він навіть не міг усвідомити, що тільки-но відбулося, не те що відповісти хоча б на одне питання. За десять секунд та встигла поставити три питання, не даючи ні секунди для роздумів. Від такої несподіванки, напевно, сам Джек Лондон розгубився би. Однак, було прекрасно зрозуміло, чого хотіла Ельвіра Дмитрівна – завалити. Показати на що здатна й чого можна чекати в подальшому, якщо продовжити сперечатися і ставити її знання під сумнів.

– Вибачте, але це не чесно! – обурився хлопець.

– Що? Ти продовжуєш? Хочеш, щоби завтра директор поставив питання про твоє відрахування з ліцею? То я тобі організую, не сумнівайся! Із двійок не виберешся, якщо не припиниш блищати тут своїм уявним інтелектом! – вчителька кричала, як божевільна, бризкаючи слиною. – Не доріс ще, щоби вчити мене! Сідай!

Максим хотів ще щось сказати, але не наважився. Він спокійно повернувся за свою парту, намагаючись зайвий раз не дивитися на божевільного звіра, якого всі поважно називали «вчителькою».

– І так, клас! Завтра пишемо контрольну! Я хотіла дати вам питання лише по Джеку Лондону, але напишемо по всім темам, які пройшли. Можете подякувати Овсієнку!

Вона обвела поглядом учнів і насолодилася тим, як ті злісно подивилися на Максима.

«Нехай ще вони йому розкажуть, у розмові з ким потрібно запхнути язика в одне місце!»

Максим не реагував на погляди однокласників. Нехай повилазить. Самі бояться її, а потім обурюються, коли чують у свій адрес «йолопи» та «дурні». Хоча. Після дзвоника краще швиденько вшитися, щоби не перепало на горіхи, адже в класі є кілька безмозких горил, для яких слово «контрольна» страшніше, ніж для віруючого пекло.

– Сподіваюся, більше інтелектуалів із власною думкою не залишилося? – відповіді не було. – Чудово, а зараз ми… – вчительку перебив дзвоник, який пронісся луною коридорами, звільняючи дітей від щоденних мук у стінах ліцею. – Ну от. Хто не здав твори, принесете завтра й покажете. І пам’ятаємо про контрольну. До побачення.

Учні почали збиратися. У коридорі піднявся галас, а підлога затремтіла від сотень ніг дітей, які радісно побігли до виходу.

Ельвіра Дмитрівна уважно слідкувала за Максимом, який поспіхом запихав у рюкзак пенал та книги.

«Хоче швидше піти», – вона посміхнулася.

Коли Максим попрямував до дверей і майже вийшов із класу, жінка голосно промовила:

– Овсієнко, залишся на хвилинку. Потрібно поговорити.

Максим застиг біля входу.

«Чорт!» – він ледь стримався, щоби не викрикнути це в слух. Йти знову до старої відьми не хотілося, та чи є вибір? Втекти? Просто піти? Ні, вона тоді точно спокійно жити не дасть. І не тільки йому, а й всьому класу.

Хлопець обернувся до вчительки, ледь утримуючи на обличчі посмішку.

Однокласники проходили повз нього до дверей. Деякі дивилися на нього злим поглядом, а деякі – ледь не свердлили. Один хлопець – Андрій Мислявчук – з яким у Макса постійно виникали конфлікти, показово штовхнув його плечем, на додачу промовивши:

– Зійди з дороги, дурню.

Максим стиснув кулаки, але стримався. Не час. Повз пройшла дівчинка, з якою він сидів:

– Тебе зачекати? – запитала вона, на що отримала негативне кивання головою. Не сказавши більше ні слова, вона вийшла з кабінету, зачинивши за собою двері. Максим залишився з Ельвірою Дмитрівною наодинці. Він повільно підійшов до вчительки, намагаючись не дивитися у її пожовклі очі.

Ельвіра Дмитрівна також натягнула посмішку, демонструючи напівгнилі зуби. Напевно, саме так посміхається смерть перед тим, як забрати чергову людину у світ мертвих.

– Максиме, ти помітив, що конфлікти між нами почастішали?

Хлопець кивнув головою, не бажаючи відповідати. Єдине, чого він хотів – якнайшвидше покинути цей кабінет і забути до завтра стару відьму.

– Ти розумієш, що конфлікти з вчителями ніколи не доводять ні до чого доброго? Я не хотіла казати при всіх, але з твоїм характером буде дуже тяжко в житті. Не завжди люди будуть адекватно реагувати на твою думку, як сьогодні я.

Від останніх слів, Максим ледь не засміявся.

«Сама пані адекватність».

– Не посміхайся, – її обличчя скам’яніло. – Нікому до чорта не потрібна твоя думка. Я прожила довге життя і встигла в цьому переконатися. Це зараз ти можеш нагрубити мені і єдине, що отримаєш у відповідь – або крики, або двійку. А далі? Ти думав, що буде далі? В університеті чи на роботі так не виступиш. Отримаєш два за залік і навряд чи вже його здаси, доки викладач не змилується. А молити доведеться. Коли я навчалася, були випадки, що мої одногрупники падали на коліна, ридали, ночували під кабінетами. Щодо роботи – то начальник взагалі може звільнити. Він завжди має рацію, а твої слова – другорядні та зовсім непотрібні. Подумай про це. У житті необхідне уміння змовчати, коли треба.

Максим кивнув головою, удаючи, що погоджується.

– Куди поділося твоє красномовство?

– Вибачте, Ельвіро Дмитрівно, але я поспішаю. У мене сьогодні день народження й батько обіцяв зводити в парк та кафе.

– О! Вітаю! Не можу ж я поставити тобі двійку в день народження, – вона відкрила класний журнал, який лежав поруч. – Поставлю тобі за сьогодні шість. Уперше і востаннє. Виконуй завдання так, як сказано, а не так, як хочеться. І давай без сперечань із кожним моїм словом. А то розізлюся по-справжньому.

– Добре, – відповів хлопець і повернувся до дверей. – До побачення.

Не чекаючи відповіді він вибіг із класу, гримнувши за собою дверима. Віддаляючись від кабінету старої вчительки, хлопець із полегшення видихнув.

Ельвіра Дмитрівна залишилась одна й невдоволено стисла ручку в руці.

– Хоча б подякував. Ні, навіщо? Шість йому не подобається. Добре, залишимо двійку, – вона написала в невеличкій клітинці поруч із прізвищем «Овсієнко» велику, виведену жирною лінією двійку. – Плюраліст мені знайшовся. І не таких приборкували.

2

Максим мчав коридором і лише іноді оглядався назад. Здавалося, якщо він не спуститься на перший поверх якнайшвидше, Ельвіра виповзе зі свого кабінету, мов якесь чудовисько із фільмів жахів, та дістане його. І знову почне виїдати мозок розповідями про те, що лише вона знає все на світі й ніхто не сміє з нею сперечатися.

Коридори опустіли швидко. Учні покинули ліцей із першим дзеленчанням дзвоника. Ніхто не бажав залишатися в цій будівлі надовго. Коли вранці приходиш на навчання – цілий день тільки й думаєш про те, якби швидше піти додому, подалі від підручників, нудних уроків та ще занудніших вчителів.

Швиденько забравши із роздягальні куртку, хлопець одягнувся та вийшов з ліцею. Варто було опинитися на вулиці, як холодний вітер пройшовся тілом, розтріпуючи світле волосся та пробираючись під одяг. І це травень. Такому холоду позаздрив би й грудень.

Крізь затягнуте хмарами небо ледь пробивалося сонячне світло, але все навколо залишалося похмурим, навіюючи смуток. Зіпсований на уроці настрій Максима погіршився. Навіть передчуття поїздки з батьком у парк та кафе не допомагало повернути усмішку. Єдине, чого зараз бажав Максим: щоби цей день скінчився й настав новий – сонячний і радісний.

Максим обвів поглядом подвір’я ліцею. Здавалося, вони розмовляли з Ельвірою хвилини дві, однак за цей час усі учні встигли роз’їхатись по домівках. Скрізь пусто, і лише шум проїжджаючих повз ліцей автомобілів оживляв усе навколо.

Максим подивився на вулицю за воротами. Машини батька ніде не було. Невже він знову запізнюється? Хлопець пройшов до воріт. На тротуарі, де батько завжди залишав свій «Range Rover», стояло лише чотири незнайомих автомобілі, котрі, найімовірніше, належали вчителям, які досі залишались у ліцеї та закінчували вовтузитись із журналами.

Запізнення батька не дивувало, адже він ніколи не приїжджав вчасно, майже завжди змушуючи Максима чекати то двадцять хвилин, то півгодини. Робота в нього важка, тому розрахувати час було неможливо. Та хіба він не міг спробувати приїхати вчасно хоча б сьогодні? У день народження сина.

Максим сів на лаву поруч із воротами, передчуваючи довге очікування.

– Мамо, мамо, – заволав якийсь хлопчик на дитячому майданчику неподалік ліцею. Максим обернувся на голос і смуток сильніше охопив його серце. – Я хочу морозива.

– Яке морозиво? – обурилася мама. Попри суворість у голосі, говорила вона ніжно, з любов’ю. – Холод який. Ще не вистачало, щоби горло заболіло.

– Ну, ма! Хочу морозиво, будь ласочка.

– Добре, ходімо й купимо. Але з’їси вдома.

– Ура, – хлопчик зіскочив із гойдалки й підбіг до матері. – Швидше, швидше, – застрибав він на місці і вони разом пішли в бік магазину.

«Мамо! Мамо! Ну купи мені цю книгу. Я так хочу її прочитати».

«Ой, Максиме, ти за свої десять років прочитав книжок більше, ніж я за три десятки».

Смуток підібрався до горла, утворивши там густий клубок, який неможливо було проковтнути. Максим знову оглянувся, сподіваючись побачити автомобіль батька, але його не було.

Максим подивився вслід матері та її сина і перед очима виникла схожа картина, лише з однією відмінністю: йшов він та його мама. Вони повільно гуляли – щасливі та усміхнені. Їх остання прогулянка була дуже давно, але хлопець пам’ятав той день у Маріїнському парку, мов вчорашній. То був один із кращих днів у житті. На жаль, повторити його не судилося.

– Мамо, а купиш мені ще «Фанти»? – закричав хлопчик, на що жінка лише усміхнулася.

Максим продовжував спостерігати за всім навколо. Зайняти себе не було чим, а батька чекати потрібно. Можна, авжеж, дістати із рюкзака книгу та підготуватися до завтрашніх уроків, аби не витрачати даремно час, та смуток не давав зосередитися, плутав думки та пробуджував спогади, від яких гіршало на душі.

«Мама завжди приходила вчасно. Не запізнювалася ніколи».

Від спогадів про матір на очі Максима навернулися сльози. Він витер їх, боячись, що хтось може побачити. Хлопцям не можна плакати. Його батько ніколи не плакав, навіть на похороні мами. Не зронив жодної сльозинки. Стояв із кам’яним обличчям, ніби жінка не померла, а задрімала.

Хлопець обхопив себе руками й затремтів. Пронизливому вітру не заважали ні куртка, ні піджак під нею. Коли Максим уже відчув, що руки більше схожі на шматки льоду, з-за рогу вулиці нарешті виїхав знайомий автомобіль батька, загальмувавши біля воріт ліцею. Не чекаючи ні секунди, Максим побіг до нього, аби зігрітись у теплому салоні.

– З днем народження, синку, – сказав батько, обдарувавши його усмішкою.

Умостившись за задньому сидінні, Максим кивнув головою:

– Дякую.

– Ти якийсь невеселий. Щось трапилось? – батько подивився на Максима великими зеленими очима, які проникали у саму душу.

– Та ні, усе добре.

– Точно? Може, хтось ображає?

– Ні, усе добре. Просто вчителька погану оцінку поставила, – Максим згадав Ельвіру Дмитрівну й тіло затремтіло вже не від холоду.

– Не вивчив щось? – батько відвернувся та завів двигун. За мить, автомобіль рушив з місця.

– Виразив власну думку, – відповів хлопець, подивившись сумними очима на відображення батька в дзеркалі заднього виду.

– У якому сенсі?

– Ну ми проходили розповідь Джека Лондона і додому задали написати твір та пояснити, як я ставлюсь до головного героя цього твору. Я й написав, що ніяк, бо вважаю, що раніше він був бандитом, – Максим відірвався від відображення очей батька і подивився на вулицю за вікном. – А вчительці це не сподобалося, бо вона не згодна зі мною.

– А в розповіді про це не сказано?

– Ні, просто розповідається, як його кинув друг і залишив одного виживати серед дикої природи. А про минуле нічого. Хоча купа натяків на те, що він був нехорошою людиною.

– Хочеш я їй завтра поясню, що ти маєш рацію? – зелені очі батька запалали, як тільки чоловік почув, що сина хтось ображає. – Ти ж мене знаєш. Я сам можу пояснити, а можу попросити вашого директора і він пояснить цій вчительці, з ким варто сперечатися, а з ким – ні.

– Не треба, будь ласка, – хлопець знову подивився на вулицю. Він побачив знайомі будинки. Вони їдуть додому? Невже батько передумав святкувати день народження?

– Як хочеш. Але, буде ще чіплятися…

– А куди ми їдемо? – перебив Максим.

Обличчя батька потьмяніло:

– Добре, що ти спитав. Не хотів сам казати, але ми не можемо сьогодні нікуди поїхати.

Гіршого настрою бути не могло, тому Максим не змінився на обличчі, мов взагалі не засмутився.

– Максиме, зрозумій. Я з колегами зараз працюю над актом, який є дуже важливим для нашої країни, ще й виникли деякі проблеми з бізнесом. Людина, якій я довіряв, уже не справляється і потрібно підшукувати когось на заміну. Ще й конкуренти почали нахабніти. Тому я залишився майже без вільного часу. Потрібно все терміново закінчити, доки…

– Нічого страшного, – знову перебив Максим. – У мене сьогодні теж немає настрою. Та й контрольна завтра, потрібно багато повторити.

Батько усміхнувся.

– Чудово, тоді домовимося, – автомобіль загальмував біля новенької багатоповерхівки, яка височіла над іншими будівлями, – на вихідних ми з тобою обов’язково поїдемо до торговельного центру, який нещодавно відкрився під Києвом. Там є великий парк розваг. Прокатаємося на всіх атракціонах по десять разів. А потім ще й у кафе. Можеш і друзів із собою взяти.