Прокляті рубіни. Книга друга. Кольє Магдаліни

Пролог

Париж, Італійський бульвар, серпень 2015 року

Похмурого серпневого дня Італійським бульваром Парижу, тримаючись за руки, йшли хлопець і дівчина. Ця парочка мало чим виділялась у бурхливому натовпі, що складався здебільшого з банківських службовців, страхових агентів, продавців крамниць і офісних клерків, які поспішали використати час обідньої перерви з найбільшою користю для себе.

Пару можна було прийняти за закоханих, які вирішили прогулятися вільного дня, або за туристів, блукаючих центром Парижа. Хлопець був одягнений в сірий недорогий костюм, з блакитною сорочкою без краватки. Дівчині була одягнута у рожеву спідницю-кльош в комплекті з блузкою в білу та синю смужки. Незважаючи на хмари, які сірою ковдрою вкрили небо, парочка ховала очі за склом сонцезахисних окулярів. Через плече дівчини був перекинутий ремінець невеликої сумочки. Хлопець ховав вільну руку за спину, міцно стискаючи готовий до знімання фотоапарат. Час від часу вони перекидалися коротенькими фразами.

– Ти її бачиш?

– Так. Вона вийшла з ювелірної крамниці і йде у напрямку бульвару Осман.

– Може мені пройти вперед?

– Ні. Не варто. Вона нас не бачить і нічого не підозрює.

– Ти зробив знімки?

– Так. Двічі.

– Треба ще.

– Стій! Повернись до мене.

Хлопець потягнув дівчину за руку, прямуючи до огорожі, що відокремлює тротуар від проїжджої частини. Поклавши долоні на плечі своєму супутнику, дівчина поцілувала його в щоку.

– Де вона?

– Зупинилася біля тютюнової лавки.

– Знімай.

Довгий об'єктив фотоапарата зручно влаштувався в дівчини на плечі. Ледь чутно спрацював затвор у режимі серійної зйомки. Шість кадрів додалося в пам'ять цифрової матриці.

– Готово. Вона купила цигарки, йде далі.

– Стій. Не поспішай.

Зачекавши з півхвилини, парочка пішла слідом за жінкою, яка була об'єктом їхньої пильної уваги. Пройшовши з десяток метрів, вони знову зупинилися.

– Нам щастить. Вона зайшла до бістро.

– Бачу. Відвернися.

Дівчина знову повернулася до хлопця. Повторилася процедура зі швидкісною зйомкою.

– Поквапся. Що вона робить?

– Присіла за столик. Зробила замовлення.

– Поруч багато людей?

– Немає нікого.

– Як ти гадаєш, вона на когось чекає?

– Навряд чи. Ми вели її від самого видавництва. Вона нікому не телефонувала і не відповідала на дзвінки. Палить, переглядає газету.

– Час. Іншої нагоди у нас не буде.

– Ти права. Тільки не зіпсуй все, як минулого разу.

– Я впораюсь.

Льолька розташувалася за столиком, встановленим на тротуарі біля дверей невеликого бістро, неподалік від перехрестя двох відомих паризьких бульварів: Італійського та Осман. Зробила замовлення. Діставши з пачки цигарку, закурила і розгорнула газету.

Після зустрічі з головним редактором видавництва, вона відчувала себе настільки втомленою, що, навіть їсти, не хотілося. І це незважаючи на те, що зранку у неї в шлунку не було нічого, окрім вмісту двох чашок кави. Глибоко затягнувшись, Льолька випустила дим тонкою цівкою вгору і почала переглядати столичні новини. Звичайно ж, як і обіцяв редактор на першій сторінці Le Dauphiné Libéré, красувався анонс її нового роману. Щоправда, світлина Льольки була торічна.

Прямуючи до видавництва, Льолька в якості маскування використовувала сірий з тонким чорним малюнком «ялинка» капелюх «гаврош» і окуляри в прямокутній оправі з простим склом. Журналісти, дізнавшись про вихід нового роману, божеволіли, намагаючись дістатися до нової «зірки» детективного жанру. Усіх вражала містична здатність Льольки наперед описувати події, які відбувалися в реальному житті. Всім неодмінно хотілося дізнатися, як це працює та яким чином юна письменниця збирається використати свій дар.

Коли Алекс був поруч, то він швидко позбавлявся надокучливих «акул пера». Але коли чоловік був зайнятий, доводилося маскуватися, в надії, що її не впізнають.

Почувши звуки кроків, Льолька відірвала очі від газетних рядків. До столика підійшли хлопець і дівчина. Руки хлопець тримав за спиною, а обличчя дівчини відбивало надзвичайну люб'язність і зацікавленість.

– Вибачте, що відриваю вас, але ж це ви мадам Деланж?

– Так це я, – ствердно кивнула Льолька. – А в чому справа?

– Я хотіла б поставити вам кілька запитань.

– То спробуйте.

Дівчина не передбачала такого розвитку подій, тож всі підготовлені заздалегідь заперечення, спрямовані на те, щоб умовити Льольку дати інтерв'ю, змішалися в голові та ввели її в стан легкого ступору.

– А що ви тут робите? Обмірковуєте новий сюжет? – мозок видав дівчині запитання, яке не було пріоритетним в заготовленому переліку.

– Ні. Не обмірковую. На трамвай чекаю, – Льолька бовкнула перше, що спало їй на думку – улюблений жарт студентської пори.

– Що перепрошую?

– Чекаю на трамвай. Що тут незрозумілого?

– Але вибачте… Тут не ходить трамвай. Бульваром, навіть рейки не прокладено, – дівчина спантеличено глянула на парубка, а потім на Льольку.

– Ось і я міркую, що довго мені доведеться на нього чекати. Тому вирішила поснідати. Чи вже, мабуть, пообідати. Їсти будете? – посміхнулася Льолька.

– Що, перепрошую? – було, схоже, що дівчина остаточно втратила контроль над мозковим центром, який відповідає за пов'язану людську мову.

– Сідайте за столик разом з вашим папараці і замовте їжу. Я пригощаю. Під час обіду й поспілкуємося. Якщо ви і далі будете стирчати поперед мене, наче соляний стовп, то набіжать конкуренти. Тоді ваша прогулянка слідком за мною від дверей видавництва, буде марною тратою часу.

Хлопець з дівчиною незграбно присіли за стіл. Напружена фігура й пальці, що нервово перебирали ремінець сумочки, вказували на повну розгубленість молодої журналістки. Вона дістала з сумочки диктофон, покрутила його в руці, потім знову заховала назад.

Згасивши в попільничці недопалок, Льолька підкурила наступну цигарку. Відклавши вбік газету, вона махнула гарсону, що визирнув з дверей бістро. Хлопець у мить підскочив до їхнього столика. Переглянувши меню, Льолька самотужки вирішила, чим пригостити несподіваних гостей.

Поки готували обрані нею страви, Льолька приділила увагу дівчині, яка здавалося, остаточно втратила контроль над здатністю розмовляти.

– Перше інтерв'ю?

– Таке серйозне – так, – з полегшенням кивнула дівчина. – Скажіть мадам Деланж…

– Давайте без мадам. Просто Ольга.

– Скажіть Ольго, чому ви погодилися з нами поспілкуватися?

– Себе згадала. Я ж теж починала з журналістики. Працювала в Києві у міській газеті. Коли ви підійшли, у тебе в очах відбивався такий жах, наче, ти потрапила в кімнату з маніяком-людожером. Ну, вилита я!

– Дякую за розуміння. А ваш новий роман… Кажуть, що ви все це передбачили заздалегідь? Це дійсно так і було? З чого взагалі все почалося?

– Відразу відповім і зробимо на цьому наголос! Моє вміння писати наперед, я не можу пояснити ніяк. Інтуїція. Збіг. Божий дар. Не знаю! Взагалі це просто звичайна праця письменника. Збір інформації з теми: за людей, за міста, за компанії та держави, чи то за їхні стосунки з сусідами. Крім цього додайте аналіз, зіставлення реальних подій і того, що уявляє автор. Це дуже довга й кропітка праця. Підготовка часом займає більше часу, ніж робота з текстом рукопису. Коли я закінчую збирати все, що мене цікавить, що необхідно для роботи, то пишу дуже швидко. Текст, відразу набираю в ноутбуці. Папером і ручкою користуюся зрідка. Зазвичай у дорозі. Все залежить від внутрішнього настрою та від історії, яку ти розповідаєш читачам. А в цей раз все почалося…, – Льолька замислилася, зупинивши погляд на попільничці. – Почалося все одного прохолодного березневого дня…

Розділ перший

Париж, штаб-квартира французької кримінальної поліції, березень 2015 року

Свіжий весняний вітер продував наскрізь набережну Орфевр, змушуючи поодиноких перехожих піднімати коміри пальто і ховати руки в кишенях. Вітер, бавлячись, хапав в урнах сміття, що лежало зверху, обгортки від морозива та кружляючи, піднімав їх над землею, жбурляючи потім на лобове скло і дахи автомобілів, кидаючи в спокійну поточну воду Сени. Сонце, спустившись до дахів будинків, пригрівало вже не так сильно, як у обід.

Двоє чоловіків у формі судових приставів вилізли з автомобіля, що зупинився, на паркуванні біля будівлі штаб-квартири французької кримінальної поліції. Сірий непримітний «Пежо Партнер», з наліпками емблеми «Виконавчої служби Франції» на будці, нічим не виділявся на паркуванні серед інших легковиків, які доставили до управління представників різних міських організацій.

Вилізши з машини, пристави швидким кроком попрямували до східців, які вели до одного зі службових входів будівлі. Один з чоловіків ніс невеликий металевий контейнер, від ручки якого відходив ланцюжок, що закінчувався браслетом сталевого наручника, що щільно охопив зап'ястя його руки. Другий чоловік, поклавши руку на кобуру пістолета, йшов, трохи відставши від свого супутника. Він уважним поглядом оглядав вулицю, зустрічних перехожих і поліціантів у формі, які спускалися сходами їм назустріч.

Проїжджа частина Набережної Орфевр у післяобідній час була майже порожня від автомобілів і пішоходів, що полегшувало його завдання. Кілька туристів зупинилися вдалині, біля кута будівлі та почали фотографуватися. Пристав, не зупиняючись, окинув їх поглядом. Не побачивши небезпеки, продовжив свій шлях. Ніхто з поліціантів не звернув уваги на цю пару, що органічно вписалася в звичайну денну метушню притаманну штаб-квартирі французької кримінальної поліції.

Пройшовши всередину будівлі, чоловіки підійшли до чергового і пред'явивши пластикові посвідчення, доповіли про мету свого прибуття – за рішенням суду здати речові докази в сховище. Молодий бригадир уважно звірив фотографії в посвідченнях з оригіналами.

Той, що ніс контейнер, був повним чоловіком середніх років. Товстий ніс і пишні вуса надавали його обрезклому обличчю вигляд втомленого від життя батька сімейства. Незважаючи на досить прохолодний весняний день, чоловік пітнів, постійно втираючи обличчя хусткою. Жовтуватий відтінок шкіри, наштовхнув чергового на думку про те, що, можливо, у пристава проблеми з печінкою, або підшлунковою залозою. Він нагадав йому сусіда. Легкий валлонський акцент доповнив цю подібність.

Другий чоловік був молодший за свого напарника. Судячи з відсутності обручки на пальці, пристав не був обтяжений сімейними стосунками. Високий, худорлявий, з жорсткою кучерявою шевелюрою він був схожий на тисячі молодих парижан, що живуть собі на втіху і вважають, що у них ще все попереду. Єдине, що псувало його привабливе обличчя, це був косий рубець, який починався від мочки лівого вуха та спускався щокою до куточка рота. Перевіривши документи, черговий козирнув відвідувачам і натиснувши на пульті кнопку, пропустив їх усередину.

Пристави підійшли до ліфтових шахт. Дочекавшись, коли відкриються стулки вільної кабінки, вони увійшли всередину. Молодший з чоловіків натиснув на кнопку підвального поверху. Стулки зійшлися і, кабіна ліфта опустилася на два рівні. Вийшовши з ліфта пристави, повернули ліворуч і через кілька метрів підійшли до заґратованих дверей. Спалахнуло світло. З-за столу, що стояв метрах в п'яти від вхідних дверей неохоче підвівся поліціант. Здалеку він виглядав точною копією старшого з приставів. Неквапливо човгаючи підлогою підошвами формених черевиків, поліціант підійшов до дверей і відкривши невелике віконце, відкинув металеву підставку, на яку зазвичай викладали речові докази та супровідні документи.

– Що бажаєте мсьє? Наскільки я знаю всі судові засідання, призначені на сьогодні, вже закінчилися, – він позіхнув, затуляючи долонею рота.

– Нам необхідно помістити документи в сховище для особливо цінних речових доказів, – пробурмотів валлонец.

– Мені про це нічого не відомо. Зранку ніхто нічого не отримував.

– Це документи з залу суду. Якщо ви не в курсі, то саме сьогодні слухалася справа цього виродка Маріо Белімо. Прокурор притягнув папери та відеозаписи прямо на засідання. Їх залучили до справи, тож тепер повинні зберігати двадцять п'ять років. Саме стільки йому впаяли.

– Белімо, Белімо… Це той наркодилер, якого два місяці тому взяли під час стрілянини в річковому порту? – запитально глянув на відвідувачів поліціянт.

– Саме він. Там ще двоє ваших колег постраждали.

– Пам'ятаю. Як же. Хлопці потім майже місяць провалялися в шпиталі. Гаразд. Давайте ваші касети.

– Не можу. Ти ж знаєш інструкцію. Ось супровідний лист.

Пристав простягнув поліцейському стандартний бланк який прикрашав прямокутний штамп червоного кольору з цифрою «25» посередині.

– Інструкції, інструкції. Ви спізнилися на 15 хвилин. У мене теж інструкції.

– Слухай-но старий, це не наша провина. Чортів прокурор, зі своїми помічницями цілу годину оформляли папери. Хоча я міркую, вони там ще й перепихнутися встигли. Дуже в однієї помічниці очі блищали, коли вона мені віддавала супровідний лист.

– Це вони можуть. І помічниці їм покладені, і надбавки за важку працю. Гаразд панове, ласкаво прошу в мої каземати.

Поліціант закрив вікно, набрав на пульті комбінацію цифр. Клацнув замок і ґратчасті двері від'їхала вбік, пропустивши відвідувачів. Зайшовши всередину, вони, як і годиться за інструкцією зупинилися, чекаючи, поки двері повернуться на місце і тільки, тоді продовжили рух. Пройшовши вглиб приміщення між двома рядами стелажів, де на полицях лежали стандартні коробки з бирками, вони впевнено повернули ліворуч і підійшли до стіни.

Стіна, починаючи від підлоги, до самої стелі була всіяна прямокутними дверцятами, на зразок тих, що зустрічаються у вокзальних камерах зберігання. Поряд з кожними дверцятами був укріплений стандартний пульт для введення коду, але, крім цього були й по дві замкові щілини. Над половиною пультів горіли червоні вогники, вказуючи, що камери поставлені під охорону. Поліцейський пройшов вперед і знайшовши потрібну комірку набрав код.

– Давайте ваш ключ мсьє, – він повернувся до приставів.

– Матір Божа! Це що за лайно сидить у тебе на полиці? – злякано вигукнув валлонец.

Пристав, витріщивши з переляку очі, втупився у щось за спиною поліціанта. Його напарник, дивлячись в тому ж напрямку, швидко й ніяково зашкрябав пальцями по застібці кобури. Поліцейський озирнувся й в ту ж мить отримав у потилицю удару руків’ям пістолета. Крекнувши, він знепритомнів і лантухом звалився на кам'яну підлогу.

– Чи не сильно ти йому приклав? – поцікавився у напарника, що ховав пістолет в кобуру, валлонец.

– Ні. Тиждень походить з перев'язаною макітрою і все буде гаразд. Діставай ключ.

Товстун нахилився й відчепивши з пояса ланцюжок з ключем вставив його в замкову щілину. Його напарник зробив те ж саме зі своїм. Одночасно вони повернули ключі за годинниковою стрілкою. Клацнув замок і дверцята відчинилися. Товстун спритно відкрив контейнер. Його напарник дістав з сейфа дві невеликих прямокутних коробки з сірого пластика. Відігнувши край однієї з коробок, він зазирнув усередину.

– Вони Рафік.

Кинувши коробки до контейнера, пристав зачинив дверцята сейфу. Витягнувши ключі, чоловіки перейшли трохи вбік. Молодий дістав з кишені цидулку. Звіряючись із записами, він почав вводити код на наступному пульті. Вставивши ключі, вони повторили операцію. Так чоловіки розкрили ще п'ять сейфів, переклавши їх вміст до контейнера.

– Все! Йдемо.

Схилившись над поліціантом, чоловіки підхопили його під пахви та потягли проходом до ґратчастої двері. Там вони насилу поставили його на ноги. Молодий набрав на замку код і доклав великий палець правої руки непритомного поліціанта до сенсорного датчика. Пискнувши, електронний замок клацнув і двері відійшли в бік. Обперши поліціанта лобом у стіну, пристави залишили його там стояти, а самі швидко вийшли в коридор. Двері зачинилися. Тієї ж миті почувся глухий звук падіння тіла. Дійшовши до ліфтової шахти, пристави піднялися на перший поверх і безперешкодно залишили будівлю штаб-квартири кримінальної поліції. Сівши в автомобіль, старший різко видихнув.

– Поїхали! Тільки не жени заради Пресвятої Діви Марії, а то спалимося.

Плавно рушивши з місця, автомобіль з наклейками судової виконавчої служби, влився в потік транспорту і попрямував до найближчого мосту через Сену.

Розділ другий

Тюрма Пуассі, округ Сен-Жермен-ан-Ле, Франція, березень 2015 року

Сірі металеві двері, що вели до загального дворику для прогулянок, розчинилися перед ув'язненим № 25-222 / 8-FR. Чоловік, тримаючи руки за спиною, ступив з вузького коридору на майданчик. Заплющивши очі від яскравого весняного сонця, він не поспішаючи підійшов до двох рядків пластикових лавок, що стояли уздовж стіни. Пройшовши між лавками, ув’язнений сів на найвіддаленішу від огорожі спортивного майданчика. Обпершись спиною об цегляний мур будівлі, дістав з кишені синьої тюремної куртки цигарку й клацнувши одноразовою запальничкою з насолодою закурив.

На відміну від більшості ув'язнених, куртку та штани чоловіка прикрашали білі кола діаметром з чайне блюдце нашиті на грудях і спині, а так само в районі колін і ліктьових згинів. Такі нашивки покладалися лише, особливо небезпечним злочинцям, яких французький суд ізолював від суспільства на строк не менше двадцяти років.

В’язниця Пуассі, в прогулянковому дворику якої перебував ув'язнений, була відкрита на початку XIX століття. Від столиці Франції її відділяло всього нічого – 30 кілометрів. Тут утримувалися засуджені за тяжкі злочини чоловіки, термін покарання, яких обчислювався не одним десятком років, а то й зовсім приречені на довічне ув'язнення. Порушники режиму і особливо небезпечні злочинці, містилися в одиночних камерах, позбавлені права на прогулянки разом з іншими ув'язненими. Ті ж, хто ставав на шлях виправлення, мали змогу працювати на виробництві, а вільний час проводити у кімнаті відпочинку, в комп'ютерному класі, або на спортивному майданчику.

Поява в’язня № 25-222 / 8-FR не пройшла непоміченою іншими. Кілька чоловіків, що стояли біля дальньої стіни, оглянули його злісними поглядами і про щось зашепотіли, схиливши голови один до одного. Двоє інших, які грали неподалік на лавочці в шахи, швидко перенесли дошку на кілька метрів далі від небажаного сусіда. Появу в’язня помітили й гравці в баскетбол. Один з них, молодий африканець, кинувши м'яча своєму напарникові, швидко залишив майданчик і зник в роздягальні. За кілька хвилин з дверей роздягальні вийшов середніх років іспанець і ставною ходою підійшов до чоловіка.

– Очам своїм не вірю! Щоб мені повилазило! То це ти? Тобі знову дозволили вийти на прогулянку? – в знак вітання він простягнув в’язню № 25-222 / 8-FR долоню.

Ув'язнений з силою її потиснув.

– Я зразково поводився весь останній тиждень. Заступник директора розібрався, що в тій бійці, коли понівечили марокканців, я тільки захищався.

– Так. Я теж вірю, що ти тільки захищався, – посміхнувся іспанець.

– Як все пройшло?

Чоловік докурив цигарку. Спритно клацнувши пальцями, він відправив недопалок до смітника.

– Чудово. Хлопці точнісінько виконали твої інструкції. Що з розрахунком?

– А їм не вистачило того, що вони взяли в сховищі?

– Я не знаю, скільки вони взяли і чого саме. Це їхній навар. Ти ж пам'ятаєш наші закони. Будь-яка праця повинна бути оплачена. Я теж повинен на щось жити.

– Мені потрібно зателефонувати, Родрігесе.

– Прошу мсьє.

Невловимим рухом Родрігес витяг з кишені тюремних штанів мобільний телефон. Взявши апарат, чоловік швидко набрав номер. Піднісши до вуха телефон, він почув кілька гудків. Потім щось клацнуло і приємний жіночий голос відповів: – Брокерська контора Грейс Мітчінг. Чим я можу вам допомогти?

– Це мсьє Монтель 12Бі42Ікс.

– Рада знову чути вас мсьє Монтель.

– Передайте будь ласка містерові Мітчінгу, що я бажаю зробити ставки на суму в 200 євро. Чотири ставки по 50 євро кожна, на…, – він почав перераховувати назви і дати футбольних матчів, шахових турнірів та боксерських поєдинків.

– Підтвердьте замовлення.

– Підтверджую.

Чоловік забрав телефон від вуха і миттєво набрав кілька цифр. Його співрозмовник, навіть оком не встиг моргнути, як чоловік продовжив розмову.

– Замовлення підтверджене. Дякую, що знову скористалися нашими послугами мсьє Монтель. Бажаю вам виграти, – пролунав у динамці все той же жіночий голос.

Ув'язнений № 25-222 / 8-FR відключив зв'язок, і повернув телефон Родрігесу.

– Протягом півгодини гроші надійдуть на рахунки.

– Чудово. З тобою приємно мати справу. Щось ще потрібне?

– Так. Ось список книг, – чоловік простягнув іспанцеві аркуш. – І ще одне. Нехай твої люди не сунуть свого носа, куди їм не слід.

– Це ти за ті дві пластикові коробки? Можеш не перейматися через це. Вони тільки переконалися, що взяли саме те про що ти нас просив. Товар відправлений за вказаною адресою.

– Дякую Родрігесе.

– Радий співпраці. Покурити не хочеш? Я пригощаю, – іспанець дістав з кишені куртки заряджену марихуаною цигарку.

– Ні. Дякую. Ти ж знаєш, я цим не захоплююся.

– Дивні ви люди – шпигуни. На вигляд так ти звичайний бухгалтер. А показав себе не аби, як. Не боїшся, що марокканці помстяться?

– Ти ж мене попередиш? Я буду готовий, – посміхнувся чоловік.

– Звичайно. Я повинен берегти такого клієнта. Нам з тобою тут ще довго жити.

– Ну, це, як подивитися…

– Ти зібрався померти?

– Все у волі Господа нашого, Родрігесе, нам цього знати, не дано…

З коридору на майданчик вийшли двоє охоронців. Один з них пильно подивився на в'язня № 25-222 / 8-FR і кивнув йому, запрошуючи слідувати за собою. Чоловік підвівся і склавши руки за спиною пішов до охоронців.

– Поводься добре аміго! – крикнув йому вслід Родрігес. – Ігри на свіжому повітрі подовжують життя.

Розділ третій

Шато «Литторал», округ Анжу, Франція, березень 2015 року

Комісар поліції Мартін Віардо, зупинив автомобіль на майданчику біля парадних сходів господської оселі. Цього вечора він завітав до шато «Литторал», що розкинуло свої угіддя в передмісті Анже і у якому мешкали його друзі. Віардо очолював бригаду з розслідування, особливо тяжких злочинів у паризькому комісаріаті й цього разу до шато його, на жаль привели справи.

Тридцятип'ятирічний комісар вилізши з салону машини, легко піднявся сходами. Двері відчинилися і відвідувача зустрів одягнений в старовинну ліврею літній слуга Жак.

– Радий знову бачити вас, мсьє радник, – посміхнувся старий.

– Вітаю вас Жаку. Ви чудово виглядаєте. Нехай і звучить банально, але таке враження, що час для вас зупинився. До речі я давно вже не радник, а всього лише комісар поліції, – чоловік вітаючись, простягнув служникові руку.

Після міцного рукостискання, слуга зрушив з місця, пропускаючи гостя в просторий хол.

– Дякую мсьє Віардо за комплімент. Та відповідь проста, немов теплий вітерець цього чудового вечора – мені вкрай подобається жити, ось час і зупинився. Та ще для мене, ви завжди будете радником. Люди похилого віку рідко змінюють свої звички.

– Крістіан у себе?

– Так. Граф з нетерпінням чекає на вас. Уже двічі цікавився. Він наказав накрити стіл у малому кабінеті й провести вас прямісінько туди.

– Ох вже ці аристократи, – посміхнувся Віардо. – Але вечеря мені не завадить. П'ятниця. Моторошні пробки на автошляхах. Перший теплий день. Містяни поспішають на природу.

Подякувавши слугу кивком, гість знайомим шляхом пройшов до малого кабінету. За кілька хвилин туди ж увійшов власник маєтку. Чоловіки радісно привітались. Обійнялись, поплескуючи один одного по спині.

– Ти погладшав Крістіане. З нашої останньої зустрічі минуло півроку, а ти помітно роздався вшир.

– На жаль, після семи років перебування у в’язниці, мій організм почав робити запаси. Так кажуть мій особистий лікар та тренер з тенісу.

– Ну, тоді це не страшно. Будемо вважати, що це тимчасове явище, тож до літа ти набереш гарну форму.

– Щиро кажучи, я до цього не сильно прагну. Невеликий живіт додає мені солідності. Жозефіні це подобатися.

– О! Якщо це подобатися коханій жінці, то тоді немає чого перейматися.

– Повечеряєш зі мною Мартіне? Залишишся на ніч?

– Із задоволенням. Ці божевільні перегони з Парижа, зовсім мене виснажили.

– А хіба згідно зі статусом ти не повинен мати особистого водія? На крайній випадок приїхав би потягом, а мій водій зустрів би тебе на вокзалі.

– Я не люблю потяги і не люблю особистих водіїв. У Парижі ще, куди не йшло, особливо, коли потрібно переглянути папери шляхом до міністерства. Але в таких заміських поїздках, я вважаю за краще керувати автомобілем власноруч. Руки й ноги працюють на автоматі, а голова відпочиває.