- -
- 100%
- +
Том перший
Реттія
Для багатьох відкриття простого факту, що чорне й біле – всього лише слова, а зовсім не протилежні об'єкти в моралі, етиці й буденності, – величезна цінність, покликана підтвердити їхню велемудрість.
Так дитина хвалиться матері пійманою жужелицею, у якій для малої втілена вся краса світобудови, і викликає в найкращому разі поблажливу посмішку.
Розпечене до білого залізо, торкаючись зіниць, дарує вічну чорноту.
Із чорних хмар падає білий сніг.
Тіні личить темне, а імені – світле, хоч буває й навпаки.
Ну і що? Ви хочете сказати мені, що тут криється якась таємниця?
Із записів Нихона СивочолаЛюди не знають тіньового боку речей, а проте саме в тіні, у півмороку, у глибині й криється те, що надає гостроти нашим почуттям. У глибині вашої душі – я.
Е. Шварц, «Тінь»PROLOGUS
Рип-рип-рип-рип, рип-рип-рип-рип…
Гарний початок великого шляху.
Стратег Герман пройшовся з кутка в куток, спритно підхопивши зі столу кубок з вином. Нові бежевого кольору ботфорти при ходьбі ледь порипували в такт крокам. Так, звісно, Заповіт велів лицарям Ранкової Зорі берегти білими честь, помисли, одяг та взуття. Проте на час квесту дозволялися винятки. Надто вже гарний подарунок стрільцям Чорного Аспіда – білосніжні постаті на обвугленій і вкритій попелом землі навколо Цитаделі. У цьому разі Заповіт лише м'яко рекомендував «по можливості, світлі тони», але не наполягав категорично.
Молодий стратег дотримувався рекомендацій: бежеві ботфорти, вершково-кремові лосини, новомодний, завужений у талії камзол із блідо-блакитного сукна, два ряди срібних ґудзиків… Втім, у змінному гардеробі було вбрання й темніших барв. Командор зобов'язаний передбачити все, нехай навіть подібний дріб'язок і не належить до сфери стратегії чи тактики. Пригадується, гранд-професор Люгель Двоголовий з кафедри фунстрату повсякчас повторював на лекціях: «Перемога починається не з флангового прориву кавалерії, а із запасних гетрів у багажі барабанщика!»
Герман мимоволі посміхнувся, згадавши старого з його афоризмами, але одразу потамував усмішку.
Не місце й не час.
Хвилину-дві він вивчав барельєф над каміном. На відміну від незграбних полотен, розвішаних у готелі на кожному кроці, барельєф був зроблений надзвичайно майстерно. Не те що мазанина найманих живописців-батальєрів! Одухотворені обличчя лицарів, що тнули мерзенних слуг Чорного Аспіда сталлю й чарами, здавалося, світилися зсередини. Начебто Світло, якому вони служили, наповнило душі до країв і тепер вихлюпувалося назовні.
Відблиски полум'я каміна?
Чи тут не обійшлося без дещиці мани?
Сам Герман, не будучи магом, цього визначити не міг, а відволікати Кристофера заради такої дурниці вважав безглуздим і нетактовним.
Він ковтнув емурійського мускату, оцінив витонченість букета й неквапно обернувся. Чіпким поглядом окинув Білу залу й вірних соратників, немов оцінював військо та диспозицію перед майбутнім боєм. Яскраво горіли свічки в шандалах і канделябрах – під стелею, на стінах, на ломберному столику в центрі. Наближалася північ, але тут полум'я не залишало місця пітьмі, виганяючи її з найвіддаленіших закутків. Символічно. У присутності тих, хто тут зібрався, так само, як і в їхніх серцях, можливий тільки найчистіший, найяскравіший, найжиттєдайніший вогонь, без найменших домішок диму чи кіптяви.
Пафос? Звісно.
Але пафос – це страждання людини під дією сильної пристрасті.
А серед нас нема тих, хто сміється зі страждань і зневажає пристрасть.
Склад квесторів і справді був доволі вдалий. Герман не полінувався ознайомитися з архівами Ордену і з задоволенням переконався: його загін унікальний. У високосний похід до Цитаделі вирушали благородні майстри меча, бойові маги й волхви-піклувальники; часом – вправні мисливці та слідопити, що вирішили присвятити себе ідеалам Рівноваги. Але досі не бувало випадку, щоб квест очолив випускник факультету фундаментальної стратегії, який з відзнакою закінчив магістратуру університету в Браваллі! І ніколи ще під орудою дипломованого стратега-універсала не збиралося воїнство таких виняткових чеснот.
Ось, приміром, Кристофер Форзац. Стоїть біля вікна спиною до всіх, у незмінній сірій хламиді, схожий на велетенську свічку, увінчану світлим полум'ям чуприни. Налаштовує кришталеву кулю-обсервер, що лежить на підвіконні. Обличчя Кріса не видно, але запевне він беззвучно ворушить губами, бурмочучи закляття. Він часто ворушить губами, навіть коли не чаклує, а просто задумається. Тонкі пальці музиканта ласкаво погладжують кулю, наче кошеня. Волхв-піклувальник? Віщун-люміносернер? Бери вище! У його віці – вправний некромант-вербувальник, рік тому блискуче захистив дисертат, залюбки склав кандидатський практикум з розверзання могил! І попри це – переконаний прихильник Ранкової Зорі. Ну скажіть, коли і де некрот боровся проти Зорі Вечірньої?
– Германе, пора! Я готовий!
– Ти завжди готовий, Джеймсе. Не поспішай, настане і твій час…
Молодший нащадок древнього, хоча й зубожілого роду, геніальний боєць, найкращий учень маестро Франтішка Челліні – Джеймс Рівердейл вписувався в загін, як віртуоз-скрипаль у камерний оркестр. Саме на таких людях і тримається Рівновага. Із Джеймсом стратег близько зійшовся ще під час вступних випробувань і тепер несказанно радів блискучому союзникові. Радість – це добре. Радість – запорука перемоги. «Бо радість надихає на подвиги, додає сили та відваги, ведучи прямісінько до катастрофи задумів Чорного Аспіда», – сказано в Заповіті.
Джеймс перехопив погляд Германа – легко, заввиграшки, як перехоплював чужий клинок на випаді – й відкинувши з чола русяве волосся, підморгнув другові. Годі, мовляв, хвилюватися, ми приречені на успіх! Якби успіх задуманої авантюри залежав тільки від Рівердейла, командор був би спокійніший за надгробну плиту… Сьорбнувши ще раз вина, Герман дорікнув собі за недоречне порівняння; і знову дорікнув – за кумедну забобонність. Але ж не даремно спливло, не випадково. Свою місію стратега він на першому етапі виконав із честю; тепер черга за тактиками – Джеймсом і Кристофером, воїном і магом.
– Про що задумався, красивий?
Грайливе контральто, сповнене м'яких обертонів, з ледь помітною хрипинкою на денці. Від голосу Агнешки командора пробирав солодкий трепет, і перед цією слабістю пасував навіть «золотий» диплом магістра з відзнакою.
Стидовисько.
На мить увійшовши в смислотранс, Герман повернув душі спокій і обернувся до Агнешки. Виявив, що красуня-перевертень, нітрохи не бентежачись, сидить на колінах у Санчеса, а злодій обіймає її за стан. Спокій миттю вивітрився, а сам стратег безнадійно почервонів. Ні, він не хлопчисько, він доросла людина і все чудово розуміє – любов, пристрасть, нарешті, банальне кокетування! – але ж існують якісь межі пристойності!
– Я думаю про нашу спільну справу. І всім би радив зібратися з думками.
– Навіщо наперед загадувати? – щиро здивувалася Агнешка, намотуючи на палець білявий локон. – Я, либонь, серед вас одна дівка незаміжня, мені й ворожити: на судженого-рядженого, на подарунок-посаг. От як почнеться веремія, отут уже мені краще ґав не ловити, берегти честь замолоду. Ти головний, твій і клопіт – заздалегідь розраховувати-прикидати.
І з несподіваною теплотою посміхнулася Германові:
– Не бійся, командоре, не схибимо. Вчуємо, виманимо й горло вирвемо. По-нашому, по-дівочому.
Посмішкою у відповідь Герман подякував дівчині за добре слово. Зараз кожне підбадьорливе слово на вагу золота. Адже це перша справжня кампанія стратега. Він за будь-яку ціну зобов'язаний домогтися успіху! І не тільки тому, що квестори довірили йому свої життя. Є дещо незрівнянно значиміше! Чотирирічний цикл добіг кінця, і тепер від них залежить: чи впаде Цитадель, чи прийде кінець тиранії Чорного Аспіда? О, у мріях Герман уже бачив, як, немов зачаровані, біліють вугільно-чорні стіни Цитаделі, як злітає над вежею переможний прапор Ранкової Зорі, а вранішнє сонце щедро золотить прапор переможців і крізь знівечену, обпалену, розтріскану землю пробивається перша зелена парость.
Ось мета, гідна дворянина й патріота!
І нехай сміються циніки, тицяють пальцями дурні, глузують обивателі, проклинаючи «мзду на рівновагу» і прагнучи позбутися безглуздих, за їхніми куцими мірками, витрат – не їм, нудним і гідним жалю, судилися високе життя й велика честь!
– Тривога, пані та панове… Овал Небес! До бою!
Кристофер не змінив пози, залишився біля вікна. Але руки некроманта ожили, зарухалися в таємничих пасах, а плечі під хламидою поширшали, здійнялись горбами м'язів, рідко властивими магам його профілю, що не визнають «Нихонової школи». Некрот ще тільки почав говорити, а Агнешка вже вислизнула з обіймів злодія і тепер виверталася із сукні; а здавалося – із самої себе. Як блискавичний Джеймс опинився біля дверей з рапірою та дволезною дагою в руках, командор не встежив.
– Овал Небес! – встиг повторити маг, перш ніж гримнуло по-справжньому.
Із тріском вилетіла віконна рама, обсипала некроманта дощем гострих, як лезо, скалок. У кожній з них палало багряне полум'я. Порив вітру промчав по залі, гасячи свічки. Герман рвучко пригнувся; наступної миті арбалетний болт, глухо ухнувши, зніс зі стіни шандал над головою стратега. З долонь Кристофера зірвалося ґроно зеленавих виноградин, віялом розсипалось у нічній пітьмі; майже одразу некрот охнув і купою ганчір'я осів на підлогу. Агнешка загарчала. Хижий силует виник у вікні, зупинив стрибок вовкулаки, і обоє покотилися по битому склі.
Двері вивалилися, і Джеймс Рівердейл, засміявшись, зустрів гостей сталлю.
LIBER I
Конрад фон Шмуц, обер-квізитор всевидющого приказу
CAPUT I
«А в цьому готелі з підлоги до стелі – весь шлях від землі до небес…[1]»
– Дозвольте вашу ручку! Вашу дорогоцінну! Сюди, сюди, на подушечку…
– Тримайте. Пальці розпарилися?
– Дивовижні пальчики! Чудові! Як нігтик робимо? Лопаткою, списиком?
– «Гусячим яєчком». Кутикулу не видаляти, зсунути кипарисовим шпателем. І край нігтя по обідку – білим лаком.
– О, ваш смак, як завжди, бездоганний! Основний лак – «Палевий перл»?
– Ні, «Перлистий іній».
– Чудово! Почнемо, почнемо…
Поки досвідчений цирульник-нігтяр займався його пальцями, барон Конрад фон Шмуц уважно, не сказати б прискіпливо стежив за другим цирульником – стригунцем, що обслуговував службову перуку барона. Майстер скінчив завивати буклі, легко закріпив косу на золотому дроті й зараз, вправно орудуючи шпильками та обручем, надавав перуці форми. Поруч чекали своєї черги пудрениця, помада для волосся, зварена з ведмежого жиру з геліотропом, та срібна брошка – самка грифона розпростерла крила над гніздовищем.
Суворий погляд барона потеплішав і пом'якшав.
Цирульня «Іридхар Чиллал», заснована однойменним куафером, втікачем із Ла-Ланга, засудженим на батьківщині до зміїної ями довічно за спотворення вигляду царствуючої особи, славилася на всю Реттію. Працювали тут віртуози, здебільшого нелегали. Хазяїн, вихований у східній суворості, регулярно нагадував працівникам про принади зміїних ям і вічну правоту клієнтів, тож скаржитися не доводилося.
А яка тут водилася огіркова олія!
А яких п'явок ставили до скронь і на зап'ястки!
Думка про п'явок дивовижним чином нагадала баронові про призначену на сьогодні дуель із зухвалим корнетиком Лефевром, названим сином полку кінних пращників. Шмаркач, молоко на губах, ріденькі вусики, а туди ж! Уголос, в офіцерських зборах, розмірковувати про переваги та недоліки працівників Всевидющого Приказу, применшуючи перші й без міри перебільшуючи другі… Нахаба зволив зневажливо відгукнутися про розкриття «Справи мокрого виродка», за яку Конрад, обер-квізитор огульно знеславлюваного Приказу, одержав перший ранг і подяку від прокуратора Вільгельма Цимбала. Мовляв, буйного маніяка, спійманого на гарячому, при вчиненні опору, зарубає кожен бовдур! А якщо ти не бовдур, як більшість Всевидющих, то будь ласкав узяти живцем і кинути до буцегарні! Рубати ми всі вміємо…
І корнет багатозначно опустив долоню на ефес шаблі.
«Хлопче! – сказав йому барон, не звертаючи уваги на шум зборів, які почасти поділяли сміховинні погляди шмаркача. Падіння моралі давно не дивувало Конрада фон Шмуца. – Коли наступного разу я братиму маніяка, я неодмінно звернуся до вас за порадою. Оскільки сам у теорії не мастак, бо віддаю перевагу сухій практиці. А от вам, як і вашим товаришам по службі, котрих минулої осені неабияк відколошматили ятричанські кожум'яки, я б рекомендував якомога рідше розмірковувати про чиюсь компетентність…»
Шкода, наступні пасажі, справжні перли красномовства, так і не пролунали. Корнет збуряковів, пожбурив у голову барона кухоль із грогом, промахнувся й довів справу до дуелі. А оскільки нанесення тілесних ушкоджень працівникам Всевидющого Приказу каралося стратою через заморожування, баронові довелося відіслати посланця до спецарсеналу – замовити «секундантів». Шаблі-торохтілки, єдина зброя, з якою квізиторам усіх рангів дозволялося виходити на поєдинки честі, без попереднього замовлення на руки не видавалися.
«Завтра ввечері, хлопче, – тоном, здатним заморозити вискочку без суду та слідства, кинув обер-квізитор. – У час Бабака, коли сонце сідає; біля обителі Веселих Братів. І прошу не спізнюватися, я вам не дівка на виданні…»
Корнет чекати до завтрашнього вечора не хотів, але його, зв'язавши й кинувши в куток, умовили розумніші товариші по службі. Навряд чи родині Лефевра було б приємно зберігати в родовому склепі крижану статую хлопчиська, щодня стежачи, щоб не розтанула…
– До вас кур'єр, ваша світлосте!
Голос цирульника вивів Конрада із задуми. Є народна прикмета: кур'єр у вихідний – чекай неприємностей. А народ, він даремно не скаже.
– Депеша? Усне послання? – допитувався барон з очевидним роздратуванням.
– Депеша, ваша світлосте.
– Нехай увійде й зачитає.
– Вголос?
– Звісно, вголос.
– А якщо там службові таємниці? – нігтяр розхвилювався й навіть зробив баронові трішки боляче, смикнувши шпателем.
На щастя, шпатель не зачепив службового стигмата, виколотого в улоговинці між великим і вказівним пальцями правої руки Конрада. Звісно, на щастя не для самого барона, а для роззяви-цирульника. Сокира в пучку різок, право карати й страчувати, – емблема Всевидющого Приказу – належала до тих зображень, що цілком здатні самі постояти за себе. Знаючи це й пам'ятаючи про спадкову запальність фон Шмуців, бідолаха-нігтяр побілів, як крейда.
– Пробачте великодушно, ваша світлосте! Ми – люди маленькі…
У душі Конрад не гнівався на цирульника за докучливість. Якби був обер-квізитор на місці не цивільного реттійця, а біженця-нелегала, то й поготів не хотів би виявитися свідком таємниць Приказу. Але брати депешу в розпарені руки, ламати печатку, псуючи все задоволення відвідин цирульні… Мимохіть Конрад помітив, що майстер-стригунець призупинив роботу над перукою і чекає, напружено зіщулившись. Із-за штори, що відокремлювала салон від лабораторії шиньйонів, блиснуло каре око власника цирульні. В оці виразно відбивалася пам'ять про зміїні ями та мінливість вдачі вельможних осіб.
– Гаразд, – змилостивився барон, ідучи на компроміс. – Нехай кур'єр увійде, розгорне депешу й піднесе мені до очей. Я сам прочитаю. Без розголошення, так би мовити, таємниць.
Бравий кур'єр виник як на помах чарівної палички. Сургуч печатки хруснув, аркуш пергаменту розгорнувся із глузливим шурхотом.
«…негайно прибути… – розбирав Конрад знайомий витончений почерк, похмуро усвідомлюючи, що його вихідний день закінчився, не почавшись, – до місця події… провулок Усікновіння Глави, будинок чотири, готель „обитель героїв“… слідчий наряд у складі дюжини лікторів вислано… провести огляд із старанністю… цим завіряю…»
І підпис.
Вільгельм Цимбал, прокуратор Всевидющого Приказу.
Перед відходом, як розраду, барон придбав у раболіпного Іридхара новий набір для манікюру. У гніздах екзотичної
скриньки лежали пилочки нігтьові й полірувальні, паличка для задирок, жезл із апельсинового дерева для зсування кутикули, малі ножиці та п'ять флаконів з лаком.
Обер-квізитор першого рангу, згідно зі Статутом, повинен бути взірцем для наслідування. А відвідування цирульні, самі бачите, не завжди можна довести до логічного кінця.
Конрад фон Шмуц не зважав на забобони. І сміявся, коли йому казали, що стригти нігті в суботу – прикмета або майбутніх втрат, або приходу коханого. Але зараз, у шостий день тижня, поганяючи ворону кобилу до провулка Усікновіння Глави, він був схильний визнати наявність у забобонах зерна істини.
Гарний настрій барона як рукою зняло.
Залишався прихід коханого.
* * *Готель заздалегідь оточили ліктори, розігнавши роззяв, нечисленних тут, на околиці, такої ранньої години. Зупинивши кобилу на розі, Конрад розглядав місце події здаля, не кваплячись наблизитися. Старий метод початку слідства, неодноразово перевірений на практиці. Перші міркування, а точніше – відчуття та передчуття, невиразні, напівсформовані, як зародок в утробі матері, несуть у собі прообраз майбутніх знахідок і відкриттів. Головне – не поспішати, не давити бульбашки-дурнички, що спливають на поверхню. Згодом, перебродивши в казані глузду, нісенітниця перетвориться на вино розуміння.
Барон знав, що схильний до сентиментів і псевдопафосу. Ну то й що? Це теж частина методу. Як і відданий йому цинізм, що чекає своєї черги в засідці.
Фасад і парадний під'їзд «Притулку героїв» не справляли враження сцени, де відбувся фінальний акт трагедії. З каштанів, що росли вздовж провулка, мирно обсипалися плоди – тверді, немов з обпаленої глини. Один каштанчик тріснув найближчого ліктора-охоронця по маківці: бідолаха зняв ківер, аби витерти рукавом спітніле чоло, і тепер ображено вертів головою. У лазуровому мундирі, підперезаний червоним поясом, огрядний, розчервонілий і спітнілий від трудів праведних, ліктор чудово доповнював картину ранньої осені. Осінь… Жовте, багряне, темно-зелене листя… Лікторів ківер – темно-синя лопасть із сукна, обшита яскраво-червоним галуном; плюмаж з рудого півнячого пір'я, латунна кокарда. Палітра щедрого живописця. Ага, ось і перша невідповідність.
Готель категорично не вписується в пейзаж.
Він чорно-білий.
Ліхтарі при вході: зліва – чорний, зі змією, що обвилася навколо стовпа, справа – білий, увінчаний оптимістичним голубом. Стулки вхідних дверей: права пофарбована свинцевим білилом, ліва – казенною тушшю, що йде на звіти й рапорти. Ліва частина будинку, від віконець цокольного поверху до черепиці на даху – кольору розплавленої, киплячої смоли; права, від входу в льох-льодовик, де зберігається їстівне, до комина – снігова цілина, незаймана, не порушена навіть пташиними слідами. І ліплення на стінах: голуби, горностаї, агнці, єдинороги й зебри-альбіноси мігрували на схід, зате захід міцно окупували аспіди, ворони, зембійські пантери й чупакабри, що ссуть кров з домашньої птиці.
Крилося в цій двобарвності щось неприємне, викликаючи відразу.
Конрад спробував згадати плітки чи чутки, пов'язані з «Притулком героїв», і врешті-решт залишився ні з чим: пам'ять відмовляла. Якась дурня, ігри золотої великосвітської молоді… ні, не ігри, а справляння рідкісного обряду, цікавого тільки вузькому колу втаємничених… Прокляття! Гаразд, згадаємо. Або подамо запит до архіву Приказу, там знайдеться будь-яка інформація – про останній приступ мігрені у Вічного Мандрівця, про місячну затримку в Нижньої Мами…
– Здравія желаем, пане обер-квізиторе!
Ага, примітили. У кого тут око найзіркіше? – ну звісно, в прибитого каштаном. Поспішає назустріч, квапиться, спотикається від запопадливості. Он сокирка мало не випала з-за пояса. Даремно, звичайно: працівники Всевидющого Приказу будь-яких чинів і звань повинні бути статечними й вселяти повагу, нехай і в присутності безпосереднього начальства.
Спішившись, барон кинув повід лікторові, що підбіг, кивком відповів на вітання й рушив до готелю. Позаду цокали копита коня й тупотіли чоботи здорованя. Сам ліктор мовчав, очікуючи запитань. Напевно, знав барона в обличчя й пам'ятав, що той не любить базік.
А ще Конрад фон Шмуц не любив людей, вищих за нього. На жаль, таких виходила безсумнівна, огидна більшість. Тому обер-квізитор носив взуття на високих підборах і часто піддавався мізантропії.
– Що сталося? – не обертаючись, поцікавився барон.
– Насмілюся доповісти, ваша світлосте, побоїще. Бойовисько з ускладнюючими обставинами.
– Коли?
– За всіма ознаками, опівночі. Шестеро постояльців згинуло. У Білій залі розгром. З боку Четвертого тупика – сліди збройного опору.
– Опору? Кого й кому?
– Не могу знать! Думаю, постояльців цим… лиходіям, що побажали залишитися невідомими!
– Тіла загиблих? Поранені?
– Відсутні, ваша світлосте! Або вивезені, або того… магічним шляхом!
– Сусідів опитали?
– Тут сусідів – кіт наплакав. Які є, тих опитали, із старанністю…
– Ну?
– Не бачили, не чули. Замкнулися вночі на всі замки й тремтіли зі страху. Я запитую: чого, мовляв, тремтіли, якщо не бачили й не чули? – знизують плечима. Ми, кажуть, завжди тремтимо. Хоч є чого, хоч нема.
– Викид мани зафіксований? Рівень?
– Не могу знать! Нам наказали до вашої появи не доповідати про подію в Тихий Трибунал!
Знявши трикутного форменого капелюха, Конрад за косу підняв перуку й обережно почухав потилицю. Прокуратор Вільгельм, досвідчений інтриган і хитра бестія, випадкових наказів не віддає. Про конфронтацію між квізиторами Всевидющого Приказу й вігілами Тихого Трибуналу в Реттії знав кожен шмаркач, що торгує пиріжками. Обидві служби потай думали, що чудово впораються зі справами будь-якого профілю; особливо якщо Його Величність Едвард II розформує конкурентів за непотрібністю, перевівши частину звільнених ледарів у безумовне підпорядкування службі, що залишиться. Про всяк випадок, як тимчасових консультантів і хлопчиків на побігеньках.
Розумом барон не поділяв таких оманливих уявлень.
Але ж серцю не накажеш?!
Тим часом вони підійшли до входу в готель. Назустріч, нюхом учувши високе начальство, вилетів хазяїн «Притулку героїв»: вузькоплечий носатий коротун із куценькою борідкою, схожий на чорного вельштер'єра. Барон відчув розчарування: він потай очікував побачити блазня в чорно-білому трико. А побачив скандального бюргера, що зазнав непередбачених збитків, готового звинуватити власті у всіх смертних гріхах.
За хазяїном тягся приватний стряпчий з пером і папером у руках.
– Скандал! Неподобство! – хазяїн нервувався, бризкав слиною. Щоки його вкрилися червоними прожилками, кінчик носа також почервонів, видаючи згубну пристрасть до елю й бальзаму «Спотикач». – Пане офіцер, я чесний власник готелю! Я почесний член Гільдії Готельєрів! Це підступи заздрісників! Прагнуть спаплюжити! Відбити клієнтів! Розорити! Я вимагаю відшкодування зі скарбниці й частку від майна впійманих зловмисників…
– Згідно з «Законом про права потерпілих», – сухо зауважив стряпчий, не припиняючи на ходу робити нотатки, – стаття шоста, параграф другий.
І задумливо полоскотав вухо кінчиком пера.
– Барон фон Шмуц, – відрекомендувався Конрад, роздратовано сіпнувши кутиком рота. Нервовий тик ставав у пригоді, коли було потрібно поставити зухвалого співрозмовника на місце. – Обер-квізитор першого рангу, кавалер медалі «За завзяття». З ким маю честь?
На своє щастя, хазяїн мав зріст ще менший, ніж у барона, що певною мірою примиряло обер-квізитора з безглуздістю ситуації.
– Е-е… Трепчик. Амадей Вольфганг Трепчик-молодший, до послуг вашої світлості.
– Яких саме, пане Трепчик, заздрісників ви бажаєте обвинуватити? Імена, прізвища? Чини? Звання?
Хазяїн прикусив язик. Навряд чи хтось із колег заздрив йому аж настільки, щоб, прагнучи скомпрометувати, міг організувати нічне побоїще з вивозом поранених і мертвих. Таємний голос підказував барону: тут справа не в простій бійці не зовсім тверезих гостей. Вищих офіцерів Всевидющого Приказу не зривають у вихідні судити та рядити побутові скандали. І слідчий загін у складі дюжини лікторів на всякі дрібниці не висилають.
– Заспокойтеся, пане Трепчик. Запевняю вас, я зроблю все можливе, щоб ваша репутація не постраждала. А зараз дайте мені пройти і йдіть за мною.
І знову, при слові «репутація», у пам'яті ворухнулося щось таке стосовно «Притулку героїв». Здається, готель популярний серед приїжджих. Навіть місцеві жителі наймають тут апартаменти на день-два – під час сімейних свят, золотих весіль чи сороковин за любим дядечком. Якесь повір'я, пов'язане з цим клятим чорно-білим розфарбуванням…