Ельвіра в Країні Котів

Чарівна киця. Екзотична Гламура

Єдина річ, яку неможливо зрозуміти, чому кішка колись вирішила стати домашньою твариною.

Нібияк день народження, Ельвіра запам’ятала ранок, коли появилося чарівне оксамитове диво – екзот! Звісно, дівчинка сприйняла це, як сюрприз, настільки загадково це виглядало.

– Кошеня, швидше за все, Хтось підкинув під двері, – міркував тато, – і чому нам?!

Мама Ельвіри одразу помітила, що створіння незвичайне і, безумовно, якась таємниця з усім цим пов’язана. Зрештою, констатувала: «Діватися нікуди, воно наше!» Зараз її хвилювало, де поставити для кошеняти мисочку та інше, аби зручно було всім. Премиле котеня отримало ім’я Гламура, бо виявилося дівчам.

Час минав скоро, нічого надзвичайного не відбувалося. Киця підкоряла своєю безмірною грайливістю, наче вихор, носилася кімнатами, миттєво кидаючись на все, що рухається. А ще – муркотіла свої чарівні пісеньки, особливо, коли тато розповідав доні про домашніх тварин.

Та одного літнього вечора, коли Ельвіра уявляла себе ветеринарним лікарем, а Гламура мирно дрімала на її лівому плечі, тепло посапуючи біля самого вуха, щось ніби дзенькнуло! Киця здригнулася і голосно протягнула: «Н-я-я-а-в!»

Усі здивовано подивилися на домашню улюбленицю.

– Няв-няв! – знову нявкнула смугаста. – Оце Хтось щойно підказав мені, що він прийшов, і я готова оповідати вам історії про могутній і незнищенний котячий рід! І ви всі зрозумієте мою мову!

– Оце-то киця! – аж сплеснув руками тато.

– Му-р-р-р… – мило кивнула голівкою задоволена Гламура, – Отож, почнемо! Близько десяти тисяч років назад десь на Близькому Сході люди приручили моїх пращурів…

– А ще недавно вважалося, що в Єгипті, – поправила Ельвіра, – а зараз з’ясувалося, що на Кіпрі!

– Отже, – вела киця чарівним голосом, – тоді ми були лісовими і дикими, мали сіре гладке хутро з темними смужками, або – й плямками…

– Чарівна моя! – не втримався тато і погладив Гламуру по спинці, – єгиптяни вважали ваших родичів священними, адже перші помітили, що ви дієте на людей, як найкращі природні ліки.

– А головне, – додала мама, – кожна людина на Землі має паралельно і котячу душу!

– Нічого собі! І через це ми обожнюємо котиків? – чмокнула Ельвіра свою смугасту красуню.

– Не тільки, – облизуючи крихітний перський носик, муркнула Гламура, – дикі кошенята і кішечки забавляли дітей і жінок, тож їхній час минав у справжньому щасті! А от коти виявилися природженими мисливцями. Тому і чоловіки зачаровувалися загадковими створіннями.

– Няв-няв! – спробувала подражнити подружку Ельвіра. – Невже і в Єгипті жилося котам, як тепер?

– О ні! – заперечила вона, – жилося краще! І будь-яке знущання над нами каралось нещадно!

– А нинішніх кривдників безпритульних тваринок, – зітхнула мама, – лише зневажають…

– Так і є, – куснула довгий рожевий кігтик Гламура, – хоча нашої котячої відданості аж ніяк не поменшало, навіть з часом…

Вимовляючи слово «Час», чарівна Гламура помітила, як у кімнаті з’явився безмежний, таємничий і невидимий нікому годинник.

– Я завжди з вами, – озвався Час, – лише треба мене відчути і старанно берегти. Для чого!? А це – вже покаже саме життя.

– А хто перший зробив крок назустріч? – запитала мама, відволікаючи Гламуру від Часу. – Чого тільки не фантазують!

– Маєте рацію! – погодилася екзотична Гламура. – У кожного народу – свої легенди, міфи, історії. Існує така індійська оповідка: «Якоїсь холодної зими тяжко занедужав цар звірів – Тигр. «Що ж робити? – засмутилася Киця, – окрім мене, нікому розвести багаття і врятувати йому життя.». От і вирушила вона до людей. Знайти вогнище було нелегко. Та спантеличило кішку інше – біля багаття уперше побачила рибу, яка смажилася на вогні і надто вже смачно пахла! І так нестерпно схотілося їй спробувати тієї смакоти…».

– А що ж люди? – поцікавилася Ельвіра.

– Побачили, що до них завітало невідоме звірятко, і, звісно, з інтересом нагодували рибкою. Біля вогнища було неабияк затишно, і Киця на мить задрімала, забувши, за чим прийшла… Прокинувшись, схопила в зуби довгу палаючу тріску та бігцем кинулася до лісу. Їй вдалося вилікувати свого великого родича – могутнього смугастого Тигра, проте, пригадуючи теплу зустріч з людьми, повернулась до них.

– І що, отак просто можна свою дику волю обміняти на їжу? – мимоволі ушпигнула свою кицюню Ельвіра.

– Воля – це коли у тебе є дім, в якому на тебе чекає щастя… – відповіла Гламура, не підозрюючи каверзи.

– Хто знає, як воно було… – замислився тато, – в якійсь іншій легенді людина хитрощами заманила до себе дике лісне звірятко!

– Головне, – крутнула голівкою Гламура, ніби щось струхнула із себе, – на нас, дівчинко, чекають незвичні і цікаві пригоди. Готуйся!

Отак несподівано для Ельвіри почалися шкільні канікули, і довгождані дні стрімко полетіли вперед. Вкотре гортаючи книгу улюбленого письменника Льюїса Керролла, Ельвіра уявляла себе в Країні Чудес, палко мріючи опинитися на місці доброї і безстрашної Аліси. А поки в її обов’язки входило щоранку годувати і розчісувати найгарнішого «теплого персика» з чудовою густою шерстю.

– Перс – для ледачих, – завважила бабуся, – ця порода не потребує особливого догляду.

А жвава кицька не забувала щодня муркотіти свої котячі оповідки. Ельвіра ж дізналась, що здавна свійських котів розводили тільки заможні люди, і це неабияк схвилювало її сердечко.

– Однак ми всі, – запевнювала Гламура, – свободолюбні і незалежні за вдачею! І коли нам не подобається господар, можемо легко втекти з дому. Однак колись коти-втікачі одразу ставали власністю нового хазяїна. Тоді люди і змайстрували ошийники, тримаючи котиків на довгих повідцях, часто навіть – ізолотих…

– І як це жити прив’язаною? – обурилася Ельвіра, – це ж так принизливо і незручно!

– Хто звикає бути прив’язаним, – не бачить далі свого припона… – пояснила Гламура, – хтозна, у чому прихований наш спокій.

– Але це все одно жахливо! – не погоджувалася Ельвіра, – навіть коли люди платили за вас золотими монетами! Бути «живим товаром»?!

– Кото-раб-ство! – означила це все мама, – частенько блискуче золото всім засліплює очі.

– А як же довірливі тваринки? – щиро сердилася Ельвіра. – Ніхто їх не запитує?!

– А почалася історія з того, – зітхнула Гламура, – що японському імператору привезли з Китаю і подарували пару гарненьких котиків. З радості він приставив до них почесну варту, яка подавала тваринкам їжу у золотому посуді. Спали вони на шовкових подушках, ходили бархатистими килимками, гралися чудернацькими іграшками. Коли ж підростали, і в них з’являлися свої дітки, маленьких доглядали няні. Згодом кошенят дарували і продавати придворним. Бідні японці не мали змоги придбати живих котиків, тому і ліпили їх з глини, ставлячи статуетки у себе вдома. Більшість таких сувенірів з часом набула магічного значення. «Тому у крамницях, – подумала Ельвіра, – повно керамічних і порцелянових котиків! Навіть моя бабуся заставила ними увесь сервант!»

– Так і є, – підтвердила Гламура, – але слухай далі, – імператор таки звільнив усіх котів!

– І як же? – нарешті зраділа Ельвіра.

– Кажуть, у той день було свято. Красуня-киця, яку всі обожнювали, сиділа на золотому повідку біля імператора. Якоїсь миті в імператриці відчепилася з вуха і впала на підлогу дорогоцінна сережка, яка вмить закотилася далеко в куток. Прудка миша – не забарилася і тут же спробувала її вкрасти. Не розгубився і син імператора – розірвав золотий повідець, відпустив Кицю, яка вмить упіймала мишку і повернула сережку власниці.

– Оце так! – вигукнула дівчинка, – перемогла котяча правда! Проте і мишка зіграла неабияку роль! Де кішка, там і мишка!

– Логічно! – підтримав доньку тато. – Котяча правда і в тому, що наші нові затишні крісла перетворилися на обшарпаних старців, хоча сам котячий процес дряпання – захоплює! І хто насмілиться заборонити киці займатися фізкультурою?

– Мені б такі міцні кігтики! – прикинула мама, спостерігаючи за екзотом, – а ще – проспати б отак безжурно хоча б один день у житті!

І навіть спляча Гламура, скрутившись у чарівно-смугастий клубочок, або витягнувшись у всю свою котячу довжину, викликала якесь непоясниме словами замилування. Ельвіра, спостерігаючи за нею, не раз повторювала: «І я хотіла б… хоч трохи побути кицькою!»

Мура ж, як справжня світська гламура, дозволяла собі прокидатися, коли заманеться, дивитися в дзеркало і щоразу зустрічати там премилу мордочку і гарненькі смужки на сіро-фіолетовому тлі оксамитової шубки. «Життя пречудове!» – вигинаючи спинку, йшла з Ельвірою на вечірні прогулянки.

Зазвичай котяче дворове товариство «Няв-няв» збиралося увечері попід вікнами багатоповерхівки. Вусато-хвостаті сідали на траву в коло та зв’язувалися зі «своїми» з інших світів. Ніби прибульці, вони протяжно і голосно вели свої котячі переговори.

…Та цього вечора Гламура була замріяною і по-особливому ніжно співала свою «Котячу колискову». Коли ж Ельвіра почала засинати, то раптом відчула лагідне лоскотання вусиками і тихесеньке: «Прокидайся!»

– Чому? – запитала спросоння, але та прошепотіла: «Час, час, час! А таке буває у століття – раз!»

– Добре, – погодилася, – якщо вже так треба…

Місяць у повні, здавалося, плив слідом, доки Ельвіра з кицею швиденько ішли вулицею та берегом річки. На лузі уже стояла здоровенна, чудово розфарбована в усі кольори райдуги, повітряна куля! Цупка тканина літального апарату гула, ніби заздалегідь включений мотор.

– Ми летимо?! – не повірила очам Ельвіра. – А куди? В Країну Чудес?

– Ні! Повітряною кулею не можна керувати, вона полетить туди, куди її понесе вітер.

– А він знає, куди її нести? – ще більше здивувалася дівчинка.

– Знає! – відказала Гламура. – Не бійся! Нам допомагає сам Місяць!

Подорожуючі сіли в кошик з очерету, прикріплений до повітряної кулі. На всіх чотирьох боках кошика стояли дві великі брунасті літери «КК».

– Цікаво, що означають ці літери? – майнуло в голові.

– Країна Котів, – голосно і впевнено відповів Хтось.

Країна Котів

Кицьки займають порожні куточки Всесвіту – вони найзатишніші.

– Країна Котів! – вигукнула Ельвіра. – А як же – з Країною Чудес?!

– Ніколи не обіцяла Країну Чудес, – виразно подивившись на подругу, муркнула чарівна Гламура, – насолоджуйся Країною Котів, яка, як на мене, найчудесніша від усіх чудесних!

І справді, всюди, де могло осягнути око, стояв правічний смарагдовий ліс з височенними, небаченої краси, деревами та дивоглядними квітучими кущами, густо всіяними дрібними ліхтариками, що визирали, ніби котячі очі з-поміж листя, і мигаючими знаками вказували дорогу.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.