Ніхто й ніколи

1. Люда

Дзвінкий дівочий голос бринів затамованою силою почуттів і пристрастей, ластівкою здіймався увись, торкався лагідним крилом високої стелі, розсипався на сотні іскристих частинок і легеньким серпанком, зітканим із тремтливої краси й світлої туги, огортав глядачів. Зал завмер, як завмирав завжди, коли співала Люда Калиновська.

Цією тендітною дівчиною-перлинкою, лауреатом обласних і Всеукраїнських пісенних конкурсів та фестивалів, пишалося все містечко. Вона й зовні була схожа на ніжну перлинку: невисока, але струнка й граційна, з витонченим довгастим обличчям, з хвилею пухнастого білявого волосся, що вільно спадало на плечі, із ясно-голубими променистими очима, в яких світилося щось ніби неземне. І хоч не була вродливицею, та в кожного, хто зустрічався з нею, на мить перехоплювало подих: «Створив же Бог отаке миле дівча…».

А Люда летіла… Стояла на сцені міського будинку культури й летіла вслід за своїм голосом. У такі хвилини все її єство ставало невагомим. Переливалось у пісню й підносилося в загадкове манливе безмежжя…

Вона почувалася щасливою. Від того, що голос підвладний найменшому коливанню мелодії, що дарує своїй улюбленій учительці її улюблений романс, що однокласники запросили на випускний вечір, що за якусь годину притисне своє розпашіле личко до широких Ромкових грудей… Що навпроти, в третьому ряду, з вологим блиском очей, які випромінюють любов і ласку, сидить мама.

Люда стрілася з нею поглядом і посміхнулась лише їй – своїй найдорожчій, яка пишалася нею і водночас тремтіла за кожен її крок.

А був же час, коли мама горою стала проти доньчиного мрії присвятити себе музиці, пісні, проти її бажання вступати до музичного училища. «Навіщо тобі те музучилище? – допитувалась. – Закінчиш – і де працюватимеш? В артистки підеш? Наче не знаєш, яке життя в артистів? Обирай, доню, щось практичніше. Не той тепер час, щоб за хмарами літати».

Такі розмови – часом з криком та слізьми – тривали між ними цілий рік, поки Люда навчалася в дев’ятому класі. І вже перед останнім дзвоником все несподівано вирішилось на краще. Допомогла Лариса Гнатівна, вчителька української мови і Людина класна керівничка. Дізнавшись, які баталії йдуть у Калиновських, завітала увечері до них додому і запропонувала компроміс: зрозуміло, що Люді без музики й пісні ніяк не можна, а тому нехай зараз вступає до ліцею при педуніверситеті, потім – на філологічний факультет, а заразом і музику вивчатиме, а далі вже, як доля розсудить: чи співатиме, чи дітей навчатиме.

Мама радо пристала на таку пропозицію, Люді вона теж сподобалась. Саме тоді вона закінчила музичну школу по класу фортепіано. І ось цього року з гарними оцінками випустилася з ліцею, а восени стане студенткою педуніверситету. А її пісня за цей час розкрилилася. Як солістка університетського хору «Криниця» вона співала на обласній та столичних сценах, а торік улітку хор гастролював у Туреччині. Талановиту дівчину відразу помітила декан музпеду і вчепилася в неї, мов кліщами: «Вступай тільки до мене! Я з тебе зірку зроблю!» Та Люда все ж не захотіла засмучувати маму і вчинила прагматичніше: вивчатиме й українську мову та літературу, й музику, а там, як каже Лариса Гнатівна, видно буде.

… Я люблю тільки Вас, тільки Вас…

Чистий срібний звук романсу затремтів на останній ноті, і зал вибухнув шаленими оплесками. «Браво! Браво! Люда! Люда!..» – лунало звідусіль.

Люда легенько збігла зі сцени й опинилась в обіймах Лариси Гнатівни. Вчителька, тримаючи в лівій руці розкішний букет рожевих півоній, правою міцно притисла свою улюбленицю до м’яких грудей. З її очей струмували рясні сльози зворушення і вдячності.

– Людочко, красунечко моя… Яка ж ти молодчинка. Спасибі тобі, що не забула про мене в такий день, – затуркотіла вона. – Нехай тобі Бог помагає на кожній твоїй стежинці. Це тобі, сама виростила, – подала духмяний букет.

– Дякую, дякую, Ларисо Гнатівно, – щасливо зарум’янилась Люда, – дякую вам за все. Я щодня вас згадую…

– Людко! Людко! Пішли танцювати, – підбігли до них Людині однокласниці Таня й Женя.

– Вибачте, Ларисо Гнатівно, – знітилась Люда.

– Іди, іди, – лагідно посміхнулась учителька, – танцюйте діти, сьогодні ваш день.

У фойє гримнула музика, заблимали переливи кольорів – вокально- інструментальний ансамбль старшокласників ушкварив сучасну швидку мелодію. Барвисте море випускників вихлюпнулося із зали і захвилювалося в її ритмах. У їхнє коло ввірвалися й Люда з Танею. Стрілися очима і щиро посміхнулись одна одній.

Дівчата не бачились із самих зимових канікул. Тоді Люда, здавши сесію, примчала додому на один день. Трохи допомогла мамі прибрати в хаті – та саме невеликий ремонт затіяла, а уже ввечері поспішала на електричку – зранку університетський хоровий колектив виїжджав на гастролі до Івано-Франківська. З Танею майже ні про що й не перемовились. А новин – хвилюючих, дівочих – набралося чимало. З ким же ними поділитися, як не з найближчою подружкою? Адже вони з дитсадка разом. Увесь клас заздрив їхній дружбі й вірності. Від’їзд Люди на навчання проліг між дівчатами відстанню в сотню кілометрів, але серцями вони стали ще ближчими.

Ось і зараз Тані нетерпеливилось розповісти подружці про Олега. При самій лише згадці про нього її очі заіскрилися, вона нетерпляче вхопила Люду за руку. Якраз в цю мить у Люди в кишені полонезом Огінського озвався мобільний. Вона відступила вбік, щільно затуливши долонею ліве вухо, послухала невидимого співбесідника й засяяла личком. Помахом руки підкликала Таню, притулилася губами до її вуха…

За хвилину, майже ніким не помічена, вислизнула в літепло червневої ночі. Лише дві пари очей проводили її до дверей: одна жагуча й хтива, друга – ненависна. Коротко зблиснув услід ще один погляд – заздрісний…

2. Таня

А випускний вечір шаленів танцями. Шість одинадцятих класів із двох шкіл невеликого містечка прощалися з дитинством і вступали в доросле життя…

Музики перебралися на великий асфальтований майдан перед будинком культури. До гурту танцюючої молоді долучилися всі охочі. Вчителі, батьки, друзі разом з випускниками завзято хвицали ногами. Що більше час котився до півночі, то веселішим ставало свято. Юнаки, а за ними й дівчата, по одному та парами, почали зникати у заростях парку, який темною завісою зачаївся за будинком культури, напівобнімаючи його південне крило.

Поверталися з неприродньо блискучими очима, голосно реготали та обнімалися при всіх…

– Таню, ходімо й ми? – взяв дівчину за руку Олег.

Вони сторожко оглянулися й пірнули в темряву. Під розлогим каштаном навпочіпки сидів гурт хлопців та дівчат. По колу ходила пляшка…

– Олежку, я не хочу, – смикнула Таня друга вбік. – Нехай собі, а ми давай погуляємо.

І вони тихо пішли алеєю. Зупинились аж там, звідки нікому й нічого не було видно, де збентежений гамором парк, врешті трохи заспокоївся і озвався солов’їною руладою. Олег поклав дівчині руки на талію і притягнув її до себе, й вони завмерли, дивлячись одне одному у вічі. Серпик західнього місяця відбився в їхніх зіницях двома парами жаринок-зір, що таємниче світилися, здавалося, із самої глибини Всесвіту.

– Олежку, – прошепотіла Таня, – ну, як це так могло трапитись, що ми стільки років були поруч і не помічали одне одного?

– Я-то давно тебе помітив, але ти завжди була така недосяжна, – ніяково опустив очі хлопець.

– Дурненький, – засміялася Таня, – вигадав таке…

Вона трошки пригнулась і торкнулася губами Олегових вуст. А він припав до неї, немов спраглий подорожній до джерела. Таня лише щасливо зітхала та думала про себе лукаво, що він таки правду каже. Ще рік тому Таня зовсім не звертала уваги на цього сором’язливого, кремезного й невисокого однокласника, який, до того ж, і вчився абияк. Вона ж була відмінницею з першого класу і заводієм будь-яких компаній. У дев’ятому її обрали президентом учнівського колективу школи. Спуску не давала нікому: ні малечі, ні старшокласникам. Її запальної гарячої натури іноді побоювались навіть учителі. Дуже легко могла затіяти бійку із здоровенними хлопцями, коли бачила, що ті зобижають менших, лаються або на перерві смалять цигарки.

Граніт шкільної науки «гризла» ніби граючись. З першого до одинадцятого класу щороку отримувала похвальні грамоти, а сьогодні директор школи вручив їй золоту медаль.

У випускному класі Таня дивно погарнішала: зникли хлоп’ячі риси з круглого повненького обличчя, в невеликих сірих очах з’явилися мрійливість і раніше не властива їй ніжність.

На випускному екзамені з математики зовсім випадково сіла з Олегом. Вже дописуючи відповідь на свій білет, звернула увагу на порожній лист паперу, що сумно білів перед ним, на червону фарбу, що заливала його обличчя…

Мовчки смикнула з-під Олегового ліктя білет. Так само мовчки, за кілька хвилин, написала відповідь і посунула до нього папір. Він підвів голову, вони стрілися очима, і Таня відчула, як запашіли і її щоки.

Того ж таки вечора, вже в сутінках, вийшла на подвір’я й загледіла невисоку постать, що причаїлася під парканом. Трошки повагалася й вийшла за хвіртку. Поволі побрели тихою вечірньою вулицею.

І вже за півгодини Таня щиро дивувалась: чому вона раніше не помічала цього чудового хлопця? Такого відкритого, щирого й надійного. Сором’язливий, щоправда, дуже: кілька вечорів поспіль захоплено дивився на неї, не насмілюючись не те, що поцілувати – навіть доторкнутись. Довелося проявити ініціативу…

А скільки вони переговорили за ці вечори. І з радістю виявляли, що подобається їм одне й те ж, що не люблять також однакове: зверхність і нечесність, жадібність і нахабство. Наче дві рідні душі зустрілися, – раділа Таня. І поклала собі – цього хлопця за будь-що з рук не випускати…

Їй раптом замлоїло серце – це ж розлучатися скоро. Вона вже зарахована студенткою Київського політеху: навчаючись в одинадцятому класі, закінчила факультет довузівської підготовки, який працював при школі. А Олег вступив до педуніверситету в обласному центрі. На нього там уже два роки чекають: один з кращих легкоатлетів області додасть престижу факультету фізичного виховання. З приводу цього однокласник Левко Макуха, який теж став студентом політехнічного, не забарився пустити колючку: «Таким, як ти, Олеже, якраз і місце на дурфаці. Там більше ногами треба, ніж головою». За що отримав від Тані добрячого стусана.

– Олежку, скоро їхати на навчання… – зовсім по-дитячому жалісно вирвалося в Тані.

– Ну, то й що? Ми ж будемо часто зустрічатися, приїздитимемо додому на вихідні. Або – ти до мене, а я – до тебе, – голос Олега звучав розважливо й ніжно, в ньому прокинулись не знайомі для них обох чоловічі нотки.

– Я тебе нікому не віддам, – щасливо видихнула Таня й від повноти почуттів закрила повіки.

Їй так нетерпеливилося розповісти про все Люді…

3. Люда

Земля довершувала своє добове коло і час невблаганно котився до півночі. В густому оксамиті чорного неба сліпучими свічами зір вималювалися вигадливі узори сузір’їв. Із заходу на схід блискучою біло-блакитною цяткою проплив супутник.

Ніде – ні душі: все містечко сьогодні на випускному. Люді чомусь стало аж моторошно від цієї галактичної самоти. Вона навіть стиха пирхнула з такого порівняння: це ж треба, вигадала – «галактична самота…» Та враз від будинку культури долинула бадьора мелодія, Люда вільно зітхнула й закрокувала швидше. І чого вона злякалася? Не маленька ж: доводилося ж ще затемна бігати на ранкову електричку, або з нічної повертатися додому темними сонними вулицями – і ніколи нічого не траплялось. Усе буде добре й тепер, – заспокоїла себе.

За якихось двадцять хвилин вона зустрінеться зі своїм Ромком… Ой, як же за ним скучила! Бачилися дев’ятого травня, а здається, що рік минув. Тоді вона поїхала до нього в Київ. О, то був найпрекрасніший день в її житті. Сповнений сонця й безмежного кохання. В кімнаті гуртожитку вони були самі – хлопці роз’їхалися на свята по домівках. Там Люда вперше спізнала невимовну жагу й ніжність…

Бентежна хвиля спогадів накрила дівчину з головою, прискорено закалатало серце: такого коханого, як у неї, немає ні в кого…

Вони й познайомилися незвичайно, романтично. Тоді Люда закінчувала сьомий клас, а Ромко – одинадцятий.

Ліс, що підковою охоплював їхнє містечко, манив пахощами молодої зелені, конвалій та рясту…

Людині очі затуманились і йшла вона вже не темною вечірньою вулицею, а широкою лісовою галявиною. Таня з Женею віддаля рвали конвалії. Навкруги видзвонював птаством осяйний весняний ранок і співзвучно йому в Людиній душі бриніла світло-щемна мелодія «Самотнього пастуха».

«Тук-тук-тук-тук!» – враз увірвалося в цю ідилію. Люда різко зупинилась і закрутила головою в усі боки. Край галявини, на високій сосні, запримітила маленького невтомного трудівника дятла, що завзято гамселив дзьобом по стовбуру. Замилувалася птахом. Не зводячи з нього погляду, поволі, щоб не злякати, рушила в той бік. Раптом сосни прискорено замелькали перед очима, і, ще й не зрозумівши, що сталося, дівчина полетіла в порослу торішньою травою ямку, викопану, мабуть, якимось звіром.

На її зойки прибігли подружки, допомогли підвестися. Та ліву ногу десь під коліном пронизав різкий біль, Люда скрикнула й опустилася на траву.

– Ой, Людко! Що ж тепер з тобою робити? – запхинькала Женя.

– Не скімли, – обірвала її Таня, – придумаємо щось. Людо, давай руку, тримайся за нас і вставай потихеньку. Так… так… На ногу не ступай, клади руки нам на плечі. Отак… Доберемося додому, не бійся.

Під Людині ойкання дівчата врешті добрели до стежки. Але додому було добрих два кілометри.

Таня вже зрозуміла, що самотужки вони не дійдуть, а тому збиралася запропонувати Люді посидіти під наглядом Жені на траві, а самій бігти за допомогою.

Аж тут із гущавини долинули голоси, невдовзі із-за сосен вигулькнула юрба старшокласників. Серед них дівчата впізнали Женьчиного брата Вадима. Інших хлопців теж трохи знали.

– О, диви, братва, малеча… – вигукнув кремезний опецькуватий Вадим. – Ага, попалися, малявки!

– Зачекай, Вадиме, – підступив ближче високий і стрункий Роман Очеретний. – У вас щось трапилося?

– Трапилося, – злісно блиснула очима Таня. – Радше йдіть своєю дорогою, аніж насміхатись.

Та Роман не зважив на ці слова й схилився над Людою:

– Дуже болить?

– Ага, – шморгнула вона носом.

– Гм, – нахмурив лоба Роман. – Що ж з тобою робити? Ану, йди сюди, кошеня.

Нахилився, обережно взяв дівча в оберемок і поволі рушив у напрямку домівки. Хлопці й дівчата спочатку тихенько йшли іззаду, згодом почали перемовлятися, обмінюватись жартами.

Біль став вщухати, але Люда чомусь дуже ніяково почувалася на руках у такого дорослого хлопця. Потихеньку підвела очі й побачила зовсім близько вродливе смагляве обличчя, чорний пушок над верхньою губою… Щось бентежно-солодке хлюпнуло в її дитячо-дівочу душу…

Різкий сигнал електрички нагло вирвав Люду зі щасливих спогадів. Спізнилася, – похолола вона. А Ромко ж просив обов’язково зустріти… Певно, хоче відразу поговорити з нею… Що ж він скаже?… – очікувально завмерло серце. Ромко ж у неї такий… такий… найкращий!

Швидко зацокала каблучками. Все буде добре, – летіла серцем до коханого.

Раптом темряву розрізало світло фар. Зашелестівши шинами, поруч зупинився легковик. Дівчина злякано відсахнулася до паркану. Відчинились дверцята…

– Ой!.. Це ти? – здивовано й полегшено засміялась Люда. – А я перелякалась. Думала, хтось мене заловити хоче…

4. Женя

Останній шкільний вечір досяг свого піку. Всі почувалися розкуто й невимушено, а випускники, ніби за помахом чарівної палички, в якусь мить переступили невидимий поріг і враз стали дорослими. Хлопці галантно запрошували до танцю вчительок, дівчата грайливо тулилися до вчителів-чоловіків, пускали очима бісики й не ховали в куточках вуст переможних посмішок…

Батьки, якимось шостим чуттям вловивши ці зміни, дітям не заважали. Вони то хапали один одного за руки й тягли в коло танцюючих, то збігалися до гурту й про щось радились. Голосно сміялися, а на віях зблискували сльози…

Лише Женя, склавши на грудях руки, стояла осторонь. Загледіла Таню й Олега, які вийшли з парку, й зневажливо пересмикнула вустами: нарешті й ця качка знайшла собі пару – такого ж качура.

Якби хто спитав Женю, як вона ставиться до Люди й Тані, та, дивлячись правдивими очима, сказала б, що вони втрьох – нерозлийвода ще з дитсадка, діляться всіма секретами й одна за одну – горою. Але, залишаючись віч-на-віч із собою, Женя розуміла, що їхня дружба, як кажуть, дала тріщину.

Люда своїм голосом зажила неабиякої слави. Таня вдарилася в науку та доскочила шкільного керівництва. Женю з деяких пір все це зовсім не цікавило. Вона годинами вилежувалась на тахті, гортала журнали «Натали», «Лиза» та купу інших блискучих яскравих видань. Поруч на тумбочці височіла гора дорогої косметики. На кріслах валялися міні-спіднички, сукенки, шорти, топіки…

Навчання вона зовсім занедбала, та натомість щоранку впливала до класу на неймовірно високих підборах, з густим макіяжем на обличчі, з довжелезними налакованими нігтями.

Зараз вона зневажливо поглядала на однокласниць, вдягнених у довгі пишні сукні. Сама ж вирізнялася легенькою, ніби серпанок, майже прозорою білою міні-сукенкою, з глибоким декольте спереду і ззаду, з розрізом на лівому стегні аж до пояса. Ніжно-рожева троянда на плечі і сріблясте кольє доповнювали наряд.

Женя й справді виглядала гарно й вишукано, хоча вбрання дуже вже не підходило для випускного, для прощання зі школою. Та що їй це? Хто тут може до неї дорівнятись, поцінувати її? Якби вони знали на скільки тягне цей прикид… Лише сукня й сріблясті босоніжки коштують 500 баксів: мама постаралась для доні. Їздили за ними удвох аж до Києва. А ось кольє їй подарували… Щоправда, це не якась там вишукана коштовність, але теж на півтисячі зелених потягне…

– Мекають, як козли, – виріс перед Женею Вовка Щербань з паралельного класу, кивнув на шкільний ансамбль. – А де це Людка поділася? Нехай би заспівала. Хоч потанцювали б нормально.

Женю аж струснуло – знову Людка… Вона б нікому не призналася, що шалено заздрить подругам, особливо Люді… Носяться з нею, неначе з писаною торбою. Та й хлопця такого підчепила… Ну, куди їй до нього?! Мале, худе, білобрисе… Красеню Ромку підійшла б вона, Женя… Ще з дев’ятого класу атакує його, та він робить вигляд, що нічого не розуміє.

А Вовка, потоптавшись поруч, вже іншим, грайливим, тоном проказав:

– Ну, що? Ходімо прогуляємось…

– Та пішов ти… – засичала Женя, крутнулася й стрімголов кинулась у бік легковиків, припаркованих за рогом будинку культури.

– Топай, топай, цяця залапана… – зневажливо кинув услід Вовка.

Ні, дівчина вона й справді красива: висока, струнка, довгонога, з розкішним чорним волоссям. Особливо гарні очі: темно-карі, м’які і якісь таємничі. Ще торік Вовка всерйоз подумував зустрічатися з нею. Його зацікавлені погляди помітив Женьчин однокласник Левко Макуха і «просвітив»:

– Та вона ж лише й здатна на те, щоб спідницю в кущах задирати, ще з восьмого класу пішла по руках…

Вовка спершу не повірив, але якось загледів у чию машину сідала Женя і махнув рукою на свої почуття. Та сьогодні, після склянки вина, залюбки розважився б з нею десь у затінку парку… Відчував дивне роздвоєння: зневажав дівчину і тягнувся до неї.

5. Мати

Гурт батьків, відступивши в тінь дерев, жваво обговорював завтрашню поїздку дітей на луг. Цьогорічний випуск вирішили відзначити на лоні природи, а не в ресторані, як зазвичай. Літо, навкруги краса он яка – навіщо його душитись у приміщенні.

– Та чого ви хвилюєтесь? Закуски у нас уже готові. Ковбаса, рулети – в холодильнику. Зранку зробимо салати, купимо помідори, огірки та напої – і всі проблеми, – повагом говорила Женина мама Лідія Семенівна – невисока розповніла жінка з густо подзьобаним ластовинням обличчям і ріденьким вибіленим волоссям. Макіяж, зроблений у яскравих тонах, мав би додати їй вроди, та ба, накладений невмілою рукою, лише додав кумедного вигляду. Однак Лідія Семенівна, вочевидь, так не вважала, поводилась розкуто і дещо зверхньо. Вже давно звикла так ставитись до людей – відколи в їхній родині завелися статки більші, ніж у інших.

Вона старанно приховувала своє невдоволення. Аякже, вигадали їхати на луг. Це ж який би прибуток мав ресторан, де вона працює директором, коли б гуляли в неї. Бо ж із батьків кожного випускника зібрали сотні. І Кривець чималеньку суму відвалив…

– Все це добре, – вклинився в розмову батько Володі Шевчука, – але хто ж за ними буде наглядати на лузі? Ще понапиваються… Дурниць нароблять… Боязно якось відпускати…

– Та що ви?! – спалахнула Лідія Семенівна. – Дорослі люди, через якийсь місяць на навчання поїдуть, а ви – боюсь…

Ту мову почула одна з класних керівничок випускників Ольга Антонівна.

– Любі мої, – загукала голосно, – заспокойтесь. А ми навіщо? І я поїду з дітьми, і Григорій Павлович, і Ніна Степанівна. Не бійтесь, наглянемо.

– А я все-таки під вечір теж під’їду, – заявив Микола Сергійович Шевчук, – спокійніше буде на душі.

Батьки схвально загули, міркуючи, що й собі треба проїхати.

– Марійко, Люда теж поїде з нашими на луг? – підступила до Марії мати Левка Макухи.

– Та збиралася. Вона однокласниками дорожить, – посміхнулась Марія. – Все потерпала, аби щось не завадило потрапити на випускний.

– Гарна у вас дівчина. Ось уже ж два роки не вчаться разом, а від мого все чую: «Наша Людка… наша Людка… туди поїхала… там перемогла…»

Марії було приємно слухати такі слова – доня в неї справді чудова, але, як матері, трошки ніяково й тривожно – хоч би не зурочили… Озирнулась навкруги – діти танцюють, снують туди-сюди, а Люди щось не видно. Де ж це вона?

Оддалік загледіла Таню Березняк, яка щось гаряче доводила однокласникам, і рушила до неї. Хороша в Люди подружка, душевна. От Женя – не така…

– Тетянко, ти Люду не бачила? – спитала, відкликавши дівчину вбік.

– Ой, тьотю Маріє, а вона вам хіба не сказала? Вона ж Ромка побігла зустрічати на станцію.

– А й не сказала. От, капосне дівча! – вигукнула спересердя.

Марії було трошки образливо: у Люди вже завелися секрети, вже вона сама вирішує. Для матері донька все ще залишилась тією маленькою восьмирічною дівчинкою, яка врятувала її зі страшної прірви, куди падала після смерті чоловіка.

– Марійко, не йди за Андрія, – просила мати. – Він чорнобилець та й старший чимало за тебе.

Але як вона могла послухатись, коли так кохала, як уперше кохають вісімнадцятої весни?

Дев’ять років подружнього життя злетіли легкокрилим птахом, як один казковий день. Ніби граючись, народила Людочку, заочно закінчила педучилище, скоро й робота знайшлась до душі – у дитячому садочку. Андрій, кремезний і дужий, носив її на руках – і не в переносному значенні. Інакше, ніж Марієчкою ніколи не звав.

Чорне крило біди накрило їх, коли Людочка перейшла до другого класу. Спочатку Андрій почав підкашлювати, потім з’явилась кров. Обласні онкологи встановили невтішний діагноз, і за зиму чоловік згорів, як свічка.

Що з нею тоді діялося… Думала, не виживе. Два тижні рісочки в роті не було. Відвернувшись від усього світу, отупіла й байдужа, лежала на канапі. Доньку мати забрала до себе, по кілька разів прибігала щодень наглянути на Марію. Благала підвестись, що-небудь з’їсти. Та Марія не чула матері. Привів її до тями Людин плач. Дівчинка судомливо схлипувала, а потім гірко проридала:

– Ма… мамо… ти… мене… не любиш… Я теж… помру… як тато…

Її, вже кволу від голоду, рвучко підкинуло на постелі. Вхопила своє дитя, притисла до себе й залилася слізьми. З того дня потрошку верталася до життя, до людей. Донька не відходила від неї: щебетала про своє, дитяче, й дивилася в очі запитливим недитячим поглядом. Горе наміць зв’язало їхні душі. Ні в Люди від матері, ні в Марії від доні довго не було ніяких таємниць. Та, певно, настав час…

Уже рік зустрічається Люда з Романом. Спершу тільки й чула: «Ромко… Ромко», а тепер ось – мовчить. Як мовчить і вона… про Миколу…

Але від людей не сховаєшся. Мабуть, і донька вже щось почула.

Учора Марія поспішала з роботи додому – Люда вже мала приїхати обідньої електричкою.

– Ой, матусю, – зустріла її на ганку, – я так скучила за тобою.

Обцілувала всю, а потім так повагом: