Хвала сонцю

Причетність

Причетність сповила мене,

Як спрут, всесильна,

Звільнитися від неї я безсильна;.

Тону в потребах і надіях,

І розпачах людських,

І мучать серце світу болі,

Страждаю, падаю не раз

Із піків цих мирських,

Та іншої й не уявляю долі.

На мить лише сховаюся

На грудях тиші

Та знову наслухаю:

Чия біда до мого серця вийшла?!

І кидаюсь їй навперейми, стрімголов,

Не раз зломлю і руки, й ноги,

Бо треба конче,

Лиш мені закрить біді дороги.

Я так лечу,

Я так спішу,

Хоча мене бува й не просять,

Та вічні поклики причетності

Усе єство моє підносять.

Бабуся Олександра

Диптих

І

Накувала зозуленька довгий вік,

А щастя забула.

Взяла війна її сина-соколика,

Вернуть не вернула,

Лічать літа неньці

Важка самотина

Та сивіє, та журиться —

Звістки жде од сина.

Важкі руки вироблені,

Наче в чайки крила,

Склали роки на колінах,

Підняти не сила.

Руки – колискою теплою, затишною,

А над ними мати тужить

Та й білою вишнею: —

Де ж ти, де ж ти, синку?

Де ж твоя дитинка?

На колиску – руки: кап та кап —

(скільки уже літ!)

Перлами блакитними

З очей виплаканий цвіт…

Гіркий цвіт!

ІІ

Як ти, солдатська нене,

Колись зведешся в небо явориною,

Чи біло зацвітеш калиною,

Чи проростеш на цвинтарі травою…

До сина твого, де печалиться

Його імення в бронзі,

Я буду завше йти отак, к тривозі,

Як ми ходили вдвох з тобою…

А як мене не стане в світі,

Чи хто поставить

Йому квіти на граніті?

* * *

Листочки в твоїх слідах

Марніють.

Синій наш птах в небі

Німіє.

Відлітають у вирій,

Крильми кричать сумні

Наші надії.

Нам полишають буденні дні

Болючі, сірі.

Мальва

У чашечці твоїй роса сльозиться,

Сріберно іскриться.

Мальвочко, не плач, кохана.

Ти для мене – подруга жадана.

Я твою красу

На базар не понесу.

Усміхайся до людей хороших.

Не згублю твоєї вроди ні за які гроші!

Ти в мою колиску нахилялася

І на юність русокосу задивлялася.

І мене в моєму літі не забула,

Та й до двору завернула.

Тут справляєш ти своє весілля,

Святечком всі дні мого дозвілля.

Мальвочко, моя вже осінь на порозі»…

Не залиш мене, самотню, у тривозі.

Хвала сонцю

Молоде, рум'яне

Схопилося рано

І побігло за мною,

Прихильне Світило,

Прудко бігло – ноженята втомило.

За густим чорнолісом

Зачепилося, мабуть, за дубчик,

Бо іскрився, палав,

На крайнебі всьому

Його вогняний чубчик.

Знов помчало, аж зблідло, від бігу прудкого,

Все тихіше пішло, освітило дорогу.

Раптом знову розбіглось,

Дістало до мого віконця,

Цілувало лице,

О ласкаве і ніжне, могутнє і вічне,

Сонечко, сонце!

Зелена неділя

Пахне клечанням,

Зелен-рутою, м'ятою,

Сині півники горді

Повсідались під хатою.

Вільха радо із стріхи

Сережками хвалиться,

Дуб листатий

З гвіздка на стіні

До калини лицяється.

Я босоніж ступаю по лезах

Трави-лепехи на долівці,

Тихо скрикне стебло,

Бризне щасно сльозою,

Віддавши тепло.

(Ах, коли це було,

Як до серця мені прилягло)

Пахне клечанням знову.

У хаті у мами…

По долівці в дитинство іду,

Обережно ступаю

У казку ногами.

* * *

Пелюстки маку – дівочі губи,

Шепочуть скорбно: «Мій любий!»

І ловлять, як росу.

Коханого слова, його чуття схололі…

Ламають руки сплакакі тополі.

* * *

Гасають по небу громи молоді

Голосисті,

Басисті.

Шляхи прокладають дощам

І рясним,

І краплистим.

Гуляють чубаті дощі

По луках і травах,

Цілують з нальоту

Вербиць кучерявих,

Пустують дощі…

І в краплями ткані плащі

Загортають квіти і трави,

Коханці лукаві.

* * *

Отак живу із самотиною заручена

У світі замученім.

Поміж ненавистю й любов'ю

Душа стікає кров'ю.

Пливу до осені

Поміж ганьбою

І журбою.

Та розбиваюся об лютих…

Кайданами солодкими прикута

До немічних і одиноких,

У їхніх думах і піснях

Лиш маю спокій,

Молюсь на них,

Що в світі многогруднім,

У вирі велелюднім.

Засипать сміттям не дали криницю,

З якої молоде пагіння освятиться.

Моя пісне

У муках зроджене дитя —

Це моя пісня,

Від неї в грудях хвильно так і тісно.

Чи ж зрадить можна спів

Отой, що так бринить в мені,

І серце аж горить у його племені?

Від синьооких пращурів моїх

До мене пісня струменить,

Душа ж тоді брунькує, не мовчить.

І пагонів тих молодих так рясноцвітно…

Живи ж на радість людям, на добро,

Моя любове-пісне!

Материнське

Гріє сонцем усіх

Цілий вік

Ненька невтомно,

Дбає про нас невгамовно.

Сяє блакитною радістю світ —

Мати іде до воріт!

І щодень, щогодини

Самозречно палить себе на кострищі

В ім'я щастя дитини.

Все бігом та бігом —

з-під хустини пасмо сяє білим крилом.

Як земля буде вічно крутитися

І світ буде допоки,

Не присяде і мати —

Зарум'янились молодо щоки.

Очі хлюпають радістю синьо до дочки і до сина

У росі, у щасливій сльозі…

* * *

Життя прожить —

Не поле перейти,

А все пізнати:

Радощі і муки,

Тягар узяти в серце і на руки.

І винести, не впасти, не здрібніти,

Горіть – палать, але не тліти.

Життя прожить – не тільки втіхи знать.

Але ж і болі.

І падати, і зводитись, й перемагать

Не стать сліпцем своєї долі.

Життя пройти – це для народу,

Для України жити.

І їй служить, її любить

І нею дорожити.

* * *

Як нам удвох розминутись при стрічі?

Я боюсь тобі глянуть у вічі.

Бо тоді прочитаєш в очах моїх болі

І надії на щастя з тобою,

Геть омарнілі і кволі.

Я не смію кружляти тебе

В почуттів своїх вирі

Хай у серці у мене цвітуть

Квіти ніжні і щирі.

І не хочу приймати

Від тебе жалів, співчуття,

А прошу: ти не стій.

На стежині мойого життя.

Як побачу тебе,

Заховаюсь у лоно усмішки

А мені (ой, невесело) й трішки.

Добрий день – і прощай!

Безтурботно всміхнуся,

Пустотливо крутнуся…

І сховаю сльозинку,

Що випаде з вій —

Ти не стій

На стежині моїй!

Купало

Нас Купало поставив обох на мосту,

Чула мову твою я просту

І горнулася серцем до тебе.

Жайвір пісню снував

Тільки нам, тільки нам

Із глибокого чистого неба.

Серед ставу Купало палив

Свою ватру гарячу…

А я чула, як серце твоє поруч плаче.

І пускали дівчата вінки…

А вінок мій давно десь далеко заплив,

І згоріли під сонцем квітки.

Ой Купало, веселий Купало,

Чом ти дав мені щастя так мало?!

Нащо зводиш обох на мосту для розлуки,

Не для щастя, для муки?

Старий сад на горі

вже стомився чекати

(похорон І. М. Волосенка, колгоспного садовода)

Старий сад на горі

Вже стомився чекати,

Молоденькі черешні

Побігли на шлях,

Чи не йде, виглядати,

І побачили раптом

Його на машині у тісній домовині.

Над селом пливла печаль,

І сад на горі руки ламає»:

«Не відходь, садівничий,

Не відходь, чуєш, кличу!»

А він не чув, стуливши повіки,

Стиснувши уста навіки.

І сад кинувся за ним,

Біг, упрівши,

Зупинився, закляк над труною,

Ураз розцвівши.

Ранети, вишні і груші

Прощалися рожевими,

Білими пелюстками-сльозами.

Сипали їх в домовину,

На свого друга —

Золоту людину.

* * *

Людське серце – квітка, і гарна,

Й вродлива…

Не зрань безжально

Той диво – цвіт,

Щоб з пелюсток криваве

Не вився слід

Не врази словом гострим,

Як бритва.

Добра розмова —

Свята молитва.

В ній – щиросердя

І доброта,

В ній – милосердя

І висота.

Осінь

День палає самоцвітно.

Ллється сяйво привітно,

Запалала груша на городі,

Осінь творить диво у природі

Дивовижні світяться палати,

Злототкані, хитрошиті

Всіх чарують шати.

* * *

Людина мусить бути чиста,

Як роса під сонцем іскриста,

Порядність в ній мусить бути

Завжди суща.

Я ворог людців загребущих,

На совість недужих,

Байдужих,

Підленьких,

Ниценьких і лицемірних,

У дружбі невірних.

* * *

Ти – моя радість,

Ти – мої крила,

Мої надії і моя сила,

Болі і муки, і сподівання,

Стрічі – розлуки

І сльози прощання.

Ти – моє щастя,

І моє горе,

1 почуттів море прозоре,

Ти – моя радість,

Ти – мої крила,

Стрічі розлуки,

Сумніви – муки…

А відректися від тебе несила,

Не моя сила!

* * *

За вікнами стугоніли

Вітровії – суховії,

Лютували, пустували,

Весні рученьки ламали.

Не пускали ні у поле, ані в гай,

Дріботіли – цокотіли:

«Весно, замерзай!»

Тупотіли – гуркотіли,

Кидались снігами,

Хлюпались дощами через край,

Реготались:

«Земле, замерзай!»

Та весна не слуха змови,

А приходить знову й знову,

Набирається щодня снаги,

Вже співають птахи, зацвіли луги.

Матері

Ти прости необачність речей,

Я караюсь безсонням ночей…

І прости за мовчанку гнітючу,

Не торкай більш струну болючу,

Ти прости!

Як не зможеш простити,

То осуди вироком

Всеосяжної доброти!

* * *

«Поживіть ще для себе,

Матусенько», – просять діти,

Заквітчали оселю, прибрали у квіти.

А вона все сміється,

Вже над внуками птахою в'ється:

Відпочину тоді, як піду за межу,

А поки що для вас

Побіжу та зроблю,

Побіжу та зроблю,

Побіжу!

Я іду зворушена над тобою, річечко.

Увійшла навіки в серце,

Голубая стрічечко.

Заплелась у пам'ять – бачила багато,

Молода і давня – ти чуттів багаття.

Пам'ятаєш, як слов'яночку,

Синьооку полоняночку,

Причаїла в водах – тихоплинних бродах

Від ординця захистила,

Збиті ніженьки обмила.

Це до тебе припадали вої Святополка,

Повертаючись з походів, рідна Шполко!

Журно ти співала, а трави зімліли,

Як кріпачки полотно чуже ніжили-білнли

Босі ніженьки обмивала їм

Та й водою чистою,

Наділяла радістю ще й іскристою.

Червоніла ти від крові поганської,

І крові козацької, християнської.

Слова

Слова мої – то серця повінь,

Чуттів бурхливий пломінь.

Слова – це звіт всечасний

Про землю рідну в щасті

Й горі повсякчаснім.

Слова мої – то горе й смуток.

Гірких удач – невдач присмуток.

Слова – це мій і чужий |жаль,

Солодкі муки і печаль.

Благословенна будь, жаго, й жива,

Бо я живу, доки живуть мої слова.

* * *

Ми з тобою, ненечко – одне ціле,

Я – частинка тебе змаліла.

Як нам гарно у світі жити,

Землю ласкаву удвох любити.

А вона до нас горнеться – правічна,

Тільки ж ми на ній, мамо, не вічні!

Недалеко розлука,

Стоїть за плечима, холодно диха.

Сіє лихо на нас в рукава,

Сіє лихо…

* * *

Страшна підлість чорна

Сажу лопатою горне,

На тендітні пагони любові

Сипле чорнії намови.

Цвіт довіри до людей сердечний

Трусить вбивчою порошею безпечно.

Вже й кривавляться пелюстки ніжно,

Та пручаються,

Від жорстокості страшної

Чистотою захищаються.

Святість зранена підводиться,

Відступати підлості тепер доводиться

Зацвітають знову квіти…

Я їх людям понесу,

Серця свого вічнії привіти.

* * *

Чи до поля дійду,

Колосочкам до ніг припаду,

Чи до древнього саду,

Чи загляну в таємну леваду,

Там торкнуться губами листочки

Моїх щік розпашілих,

Обніму своїм серцем пелюсточку кожну,

І щасливу, й тривожну.

І зозуля замре,

Зачудована світом,

Веселковим його привітом.

І куди б не ступила, не йшла я,

Барвінково та рутвяно

Стелить мені рушники

Кохана і рідна земля моя.

* * *

Чому душа твоя, людино, обміліла,

Що тзої справи так змаліли?

Лиш власні пожирають

Все твоє нутро турботи,

Ні для людей, як кажуть, не живеш,

Ні для роботи.

Чому лице твоє так кривить скептицизм,

Чому твій бог – дешевий практицизм?

І чом так солодко крилатість підтинаєш

Лезом Іронії безжаліско стинаєш?

Яка страшна твоя байдужість,

Яка страшна душі твоєї грубість!

Вона, як той мороз,

Що квіти губить і тиранить,

Вражає серце, ранить.

Ти небезпечна у безликості своїй,

У бездіяльності усім чужа,

Шкідлива і смертельна,

Хоч і дієш без ножа,

Весна

Взяли чайки зиму на крила білі

І від ляку крига на ставку зсіріла.

Де крильми чайки торкались,

Води розливались.

До сліпучих весел – крил

Пригорнувся вітер-теплокрил.

На кожнім крилі – по сонцю!

Може, сон це?!

Ні! Онде бусол походжає,

Гніздо рідке обживає.

Як господар ходить у лугах

У червоних чобіточках на ногах.

Молода ж вербиченька

Підставляє сонцю личенько

Для цілунку молодого

І жагучого, і полотого…

Над ставком чайки шугають,

Тепло й радість розсипають.

* * *

Місто листом осіннім завіяне…

Гарно іти в світі замріянім,

Гарно зустрітися з учнем колишнім,

В очі заглянути чисті,

В погляді тім – щирий кришталь.

В серці ж моїм – дзвонами жаль.

Жаль, що за партою

Більше не буде таких

Очей променистих, ясних.

Жаль за літами, що юних так швидко ведуть

У далекі дороги – світи.

Жаль, що ва ними

Не можеш полинути й ти.

Монолог про безсмертя

9 серпня 1987 року померла однокласниця

Ніна Касаткіна-Шинкаренко, доярка.

Спаду на лист росинкою,

Піднімуся стеблинкою,

Чи вишнею стрункою.

Хисткою молодою.

Дощем впаду краплистим

Чи квітом проросту барвистим,

А жити вічно буду

На цій землі і серед вас,

Мої ви любі люди. Я вічна, як життя,

Його нічим не стерти…

У пам'яті, у дітях, внуках,

У моїх і правах

Пребуду я безсмертна.

Зозулі

Це ти, зозуле, накувала,

Це ти, о птахо, нагадала

Народжене в стражданнях

Нести мені кохання…

Як хрест важкий,

Як гріх тяжкий

Й солодку таїну,

Що манить в невідому далину…

І хоч пекельно важко,

Спасибі, сива пташко,

Бо ти відкрила глибину,

В ній добровільно

Я тону!

* * *

Пада, пада сніг пречистий,

І веселий ще й іскристий.

Лине, лине білий сніг,

М'яко горнеться до ніг.

Сніг м'якенький, сніг лапатий,

Сніг ласкавий і пухнастий…

Порядкує добре сніг —

Вже не видно і доріг.

Він дбайливий, працьовитий,

Веселіше, зимо, грай

На багатий урожай!

* * *

Заплету іскристі роси

В молоді надії й коси,

Заквітчають квітом,

Ніжним і барвистим,

Заручусь союзам

З птахом голосистим,

Огорнусь туманом сивим,

В таємничу стрічу з милим,

Стану літом теплим для коханого.

Радістю для нього,

І єдиного,

Й жаданого.

* * *

Ні, не впаду: всесильна я,

Бо сили додає вемля моя.

Травинка й деревце – моя опора,

А пісня солов'я підносить вгору.

Якщо ж ти, доленько, мене розлюбиш,

То не дадуть упасти люди.

Що я залишаю?

У світі пречистім

Берізка співатиме

Листом барвистим.

І сад мій буятиме

Зіллям-травою,

Озветься левада,

Красою та ще й молодою.

Дзвенітиме Шполка

Поміж берегів,

Перлиста роса

Заіскриться в серпанку лугів.

А в казку, що я валишам,

Госнодарка-юнка заходить —

У ній душа моя грає.

Тополя

Шептала молода тополя:

«Не жди, о ясене, мене ніколи,

Не жди, не сподівайся,

Без мене листом розвивайся…

Не гомоніти нам з тобою:

Учора цілувався ти з вербою.

Не посилатиму тобі привіти…»

Убитий горем ясен шепотів;

«У тому винен вітер.

Заплутував вербовії стрічки

В мої гілки.

Не цілувався я з вербою —

Усі думки мої, тополенько,

3 тобою.

* * *

Чим щаслива, чим багата, —

Все я хочу людям дати:

Силу, що доля зростила,

Й молоду снагу,

Щоб не бути в боргу.