- -
- 100%
- +
#осіннє_плетиво
Юлія Баткіліна:
Це іржаве, напевно, листя, не золоте.Давня Греція розповзається в порохи.Чи знайдеться мені який-небудь ПрометейЧи принаймні один на світі сірник сухий?Боги грецькі любили бійку й пиятику.Що робити мені у осінь сумну таку?Йдуть дорогами, хто додому не устига.П’ють холодне, їдять холодне, нашвидку сплять.Осінь, осінь, яка ж ти, матінко, дорога,Необорна і неохопна сира земля.Боги в Греції крали випивку і дівчат,Не питайте, хто це почав, хто усе почав…Історичне моє кіно натікає в день,Що болить – то такий бадьорий народить міф.І нічого-то не змінилося у людей,Що придумали – то придумали не самі…Тільки осінь, повзе в оселі, серця гризе.Тільки осінь, вставай уже, зачиняй музей.Марія Микицей:
Тільки осінь, вставай уже, зачиняй музейІ світло гаси – його як завжди по вінцяі холоду – теж,що води несе через кожного з насАле я не про цеТвої вікна готичні й високі —Їх вітражі за вітром знову летятьІ вже не птахи і навіть не листя з високих смутних топольТобі під ноги паде твоє найкраще шиття…Юлія Баткіліна:
Тобі під ноги паде твоє найкраще шиття,І що робити тоді?Чи то рушник на весілля, чи драконячий стяг —Та не пора для шитва, не час сидіти в гостях —Настала осінь подій.Виходиш в листя і дощ, під те небесне дрантя,Яке на захід несе.Тобі під ноги паде твоє найкраще життя,Твоя найбільша печаль, твоє найкраще шиття,І що залишиться? Все.Марія Микицей:
І що залишиться? Все.Що колись твоїм не було ніколиЩо на дні глибокім у трюмах століттямиПроростало рибами і гіацинтамиПеретікало з золота у порцелянуЗ кольорів – у голоси найсолодшітихКотрі вже навіть ночами не снятьсяКотрих вже давно забулаЧиї сліди навіть найтепліший пісокІ найчистіша вода не тримає.Юлія Баткіліна:
І найчистіша вода не тримає.Мене – немає.Вогонь горить, доїдає дрова —Бувай здорова.Бувай здорова, і край багаття —Ні слів, ні співу.Бувай здорова, піди в латаття,У річку сиву.І найчистіша вода сховає.Мене – немає.Шукай мене за сто років, років,Без карт і кроків.Знайди мій слід – хай і другий, третій,Знайди мій голос у очереті,Знайди, як землю на тіні крає.Мене – немає.Марія Микицей:
Мене- немаєІ це вже вкотре?Чи знову впершеЦе я чи хтось на високім порозіконеві гриву розкішну чешеа козакові, що світ за очі,в краї далекіяким прощанням дорогу встелеші чим засієш?І що зійде і чим зацвітеЩойно треті півні тобі запіютьЮлія Баткіліна:
Щойно треті півні тобі запіють,Щойно втретє зміниться охорона,Залишай ці стіни, лишай це місто,Не бери нічого.НічогоЗ речей,Ніякого страху,Ні зайвої голки,Ні потрібної голки,Ні друга, ні улюбленця, ні прощання.І навіть спогади будуть зайві,І навіть спогади про сам спогад.А коли в тумані зникають вежі,А коли тобі казана забракне,І сусідської сварки,І нещирих обіймів,І скупого сонця —Що тоді знайдеш?Марія Микицей:
Що тоді знайдеш?І чим заміниш життя колишнє?Давай не бійся – де твої крилаІ довгі косиЗ самого початку з самого краюНового світуЗнайди кав’ярню, де добра каваІ де СінатраІ можеш вічність отак сидіти і пити кавуНавіть без цукру І без нікого.Юлія Баткіліна:
Навіть без цукру і без нікого,Навіть сьогодні.Кав’ярня темна, бісквіт і кола,Подумки я окреслюю коло —Від мли й безодні,Де шкірять пащі голодні звіріІ мої колишні,Де віри не йметься надії й вірі,Де чужинно й зимно в своїй квартирі,Де сльози невтішні.Я окреслюю коло, я кличу осінь,Хай світ не буде таким, як досі,Нехай непевна по світу носить —І цього досить.#плетиво_крижаних_кораблів
Юлія Баткіліна:
В місті іде град,В місті стоїть дим.Сонячний бог РаЗ нашими не ходив.Бог блискавиць тежНе навіщав нас.Що нам тепер? Стеж,Інше усе занад —То. Наплива дим,Йдеш? То тоді – йди.Марія Микицей:
Якщо знаєш – з кимЯкщо бачиш метуЯкщо віриш щопадаючи на льотуЗнову встанеш й підешТраву прим’яту в росі залишаючиякДолонею по косах проводив колисьЯк нахилявся до її обличчяНаче до лісового джерела з водою живоюЮлія Баткіліна
А якщо не віриш і її долоням,і не віриш світанку, який лишив,то повір дощам, бо вони солоні,то повір зітханню у скрипі шин.Заспіває вітер – вона заплаче,заплете, як стрічка її, дорога…Відведе біду, захистить, неначети в бога.Вбога…Мабуть, всі закохані ждуть привіту,через одного – ні листа, ні коми.Та обличчя грудня цілує квітень…Не кажи нікому.Марія Микицей:
Бо немовлене має найбільшу силуа несказане має найпрозорішу ніжністьСніги до неба перетворить на квітиДим над містом стане легким серпанкомТи тільки дочекайся ти тільки не зникниСлідів на воді не знайти нікомуІ світло зірок далеких і тьмянихТобі не вкаже дорогу до домуХіба тільки голос полетить за вітромУ сні такому що ніколи не снитьсяХіба тільки мигне хвостом розкішнимЗа пагорбом далеким руда лисицяЮлія Баткіліна:
Все лисиці старій відомо – неприкаяна воля ночі,Хижі зуби старого лісу, хижий хрускіт старого хмизу.Хочеш – і тявкни на сивий місяць, ляж і рани свої зализуй,Хочеш – вийди в нічні провалля і до бійки шукай охочих.Все відомо старій лисиці, смак чужої гіркої крові,теплі нетрі старого бору, темні нори в піску цупкому.Хай мисливці виходять перші, хай знаряддя у них готові.Обернулась лисиця тінню – не поможуть вони нікому.Ніч, безумство, п’янке залізо.Хижий хрускіт дрібного хмизу…Марія Микицей:
і до перших променів сонця ця гонитва буде триватиі ніхто не вполює нікого і ніхто не втече назавждизачароване коло танцю недописана фуга жовтняяк раптово це все минає як світліє на сході небоі дерева відходять повільно за ріку а потім за обрійзалишаючи нам цю осінь як трофей на найдовшу пам'ятьпро минуле яким не жити про майбутнє якого не будепро дива яким не знайшлося місцяу дорожній порожній валізіЮлія Баткіліна:
А тоді – листопад.Нелегка увертюра морозу,Невелика, скупа,Після віршів прочитана проза,Мить чадного півсну, коли ти ні хвилинки не спав.Розступається смог,Пропускаючи білий світанок.Що, як ми помремо?Забувайте обличчя коханок,Пам’ятайте «люблю» усіма із невивчених мов.Ти не жовтень цідив,Полиновий розбавлений осад.Залишає садиХвора осінь, розхристана, боса,Залишає на білій траві свої чорні сліди.Хто ти? Лис?Повертайся у ліс.Хто ти? Воїн? На чати.Всі слова замалі,та я хочу одне – прокричати…Марія Микицей:
І мій крик наче співпід який крижані кораблійдуть під водуу теплих далеких моряхі мій спів наче гнів що по собілишає лиш попілтак схожий на снігщо ніколи не тане йяким вже ніщо не напишешдочекайся весни– це єдина порада чи просьбачи навіть це назваякоїсь нової планетина якій все почнеться спочаткуі навіть без нас#плетиво_пошуку_сонця
Юлія Баткіліна:
Зима іде котячою ходою,Блакитноока, сильна, біла, хижа.І ти неначе сам, ніхто не вижив,Нема для кого поспішати з дому.Здається, світ великий і ворожий,І ти один, і вітер за шибками.І всіх поперетворено на камінь.Іде зима, співає і ворожить.Дзвенить світами крига, крига, крига…І так допоки трохи не оклигав…Марія Микицей:
І так допоки трохи не оклигавЯк не оглухнеш від замерзлих звуківЩо навіть товсті шиби не рятуютьЩо невідомо чи колись ще станутьСтіною водоспаду поміж скельІ брамою з мечів непереможнихЯку відчинить тільки словопринесене на крилах птахаОстаннього з-поміж птахівПеред світанкомЮлія Баткіліна:
Перед світанкомсвіт стає, мов плівка,прозора і тонка, легка, зникома…Отут, де крапка, мала б бути кома,за кригою – води тоненька цівка.Розсипана отрута порошком, аКонец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.