Хіба ревуть воли, як ясла повні?

I. Польова царівна

Надворі весна вповні. Куди не глянь – скрізь розвернулося, розпустилося, зацвіло пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слідів на землю: як на Великдень дівчина, красується вона в своїм розкішнім убранні… Поле – що безкрає море – скільки зглянеш – розіслало зелений килим, аж сміється в очах. Над ним синім шатром розіп’ялось небо – ні плямочки, ні хмарочки, чисте, прозоре – погляд так і тоне… З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хліборобська доля… Легенький вітрець подихає з теплого краю, перебігає з нивки на нивку, живить, освіжає кожну билинку… І ведуть вони між собою тиху-таємну розмову: чутно тільки шелест жита, травиці… А згори лине жайворонкова пісня: доноситься голос, як срібний дзвіночок, – тремтить, переливається, застигає в повітрі… Перериває його перепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав’яних коників, що як не розірвуться, – і все те зливається докупи в якийсь чудний гомін, вривається в душу, розбуркує в ній добрість, щирість, любов до всього… Гарно тобі, любо, весело! На серці стихають негоди, на думку не лізуть клопоти: добра надія обгортає тебе добрими думками, бажаннями… Хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром в таку годину – аби неділя або яке свято – хлібороби виходять на поле хліба обдивлятись!

Отакої саме пори, в неділю, після раннього обіднього часу, – тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пісок аж до славного колись Ромодану, – йшов молодий чоловік. «Не багатого роду!» – казала проста свита, накинута наопашки, – «та чепурної вдачі», – одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-під свити. Червоний з китицями пояс теліпався до колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу…

Ішов справді парубок. На перший погляд – йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп’ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі – теж гострі; лице довгообразе – козаче; ні високого, ні низького зросту, – тільки плечі широкі, та груди високі… Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в нього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою…

Парубок плівся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги своїми блискучими очима; іноді зупинявся й довго розглядав зелене нив’я. То знову йшов; то знов становився де-небудь на згірку – і знов оглядав поле. Ось перейшов і драний місточок посеред лук, на низині, у балці. Під ним ще не висохли весняні калюжі – аж зацвіли, позеленіли: кумкають в них жаби рано й вечір. От опинивсь на невеличкім горбку по той бік місточка; став, обернувся лицем до його; глянув на рудку; перевів погляд на крайнє жито. «Отже, тут кращі хліба, ніж під селом, – подумав сам собі, – тут, мабуть, сильніший дощ пройшов…» Знов повернувся, – і рушив далі.

Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обніжок – і пішов поміж зеленими житами. Ось підійшов до однієї ниви, нахилився, вирвав при самім корені пучок жита, глянув на його, далі глянув на ниву, – і лице засвітилось одрадою. «От де моя праця, – немов казали його очі, – не марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазяїна!..» Повертівши в руках вирване жито, він скинув очима на другий бік межі; знову глянув на свою ниву, наче рівняв дві ниви між собою, – і промовив вголос: «Бач… на нашому полі жито краще, ніж у дядька Кабанця: моє таке густе та гонке, а в його – ледве од землі одлізло, – низеньке, жовте, засмоктане…»

Не вспів доказати останнього слова, – чує: недалеко, з-за жита, хтось співає… Він притаїв дух; насторожив уші, слуха… Голос тонкий, гнучкий, дзвінкий, так і розходився на всі боки: то розлягався в високім просторі; то слався по землі, по зелених житах; то замирав оддалеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвідомим щастям…

Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося – він зроду не чув такого свіжого, гнучкого голосу. У його в очах засвітилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свіжою водою; серце затіпалось, немов хто доторкнувся до його… «Хто б це?» – подумав він, – та й пішов на голос.

Не встиг ступить десяти ступнів, як пісня стихла, – тільки одна луна її бриніла ще над головою у його. Ще ступінь, ще… зашелестіло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось… Ще хвилина – і з жита заманячила дівоча постать… Парубок став. Дівчина, як перепелка, знялась – і помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, – вона здавалася русалкою…

Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну, бо стояв як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивовані очі…

Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут її краще розглядів парубок. Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудовно вилося коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на біле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, – здається, сам огонь говорив ними… Дві чорні брови, мов дві чорні п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама – невеличка, метка й жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова керсетка з червоними мушками, червона в букетах спідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати – усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди.

Вона стояла навпроти парубка, як намальована, – наче манила своєю дивною красою. Не спускаючи з очей, він підходив до неї.

– Чого ти тут ходиш? – обізвалась вона перша.

– А ти чого хліб толочиш? – не зовсім ласкаво одказав він.

– Хіба се твій хліб?

– Не чий же… А що?…

– Цур тобі, як мене злякав!.. – та й замовкла. Парубок і собі мовчав.

– А ти хто така? – трохи згодом питає він, ковтаючи слова. – Де ти взялася? звідкіля сюди прийшла?…

Дівчина почула, як тільки чують дівчата, чого в його запнувся голос; очі в неї заіскрили, заграли…

– Навіщо тобі? – прядучи ними, вона питає в його.

– А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? – каже він. – Хто ти така? чого тобі тут треба?… – Чутно – аж дух спира йому в грудях од кожного слова.

– Не ск-а-жу! – одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і подалася трохи личком вперед, згорнувши пухкі білі руки попід ліктями. – А прийшла сюди, бо недалечко живу… А ти хто?

– Сюди йди! – каже він, усміхаючись і разом запрохуючи очима. – Посідаємо тут… побалакаємо… я тобі й розкажу – хто я…

Як стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготалася та й помчалася буйними житами… Далі – вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квітками; потім – повернула круто наліво, почесала яриною; як білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко на згірок; стала, перевела дух, озирнулася; осміхнулась; махнула правою рукою: «Сюди, мов!» – та наче мана яка, спустилася вниз – і скрилася за горою.

Парубок ні з місця. Стоїть та дивиться вслід їй ще дивнішими очима – мовби переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голос, свіжий, тонкий, її сміх, молодий та дзвінкий; перед очима, як та причуда, манячила її постать метка, жвава; йому усміхалося її личко біло-рум’яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою керсеткою, з червоною спідницею, привиджувалась йому, як жива!.. «Що це? – думав він. – Чи справді, чи вважається?… І відкіля б це?… чи не москалівна?… так же, казали, у москаля дочка вмерла… гм… мов, бачся, на хуторах нікого такого й немає… Хіба Хоменкова? – так же не блигий світ од Хоменкового хутора сюди теліпатися… А видно – хутірська: на селі, окрім попівни, здається, нікого підхожого… Оже й не попівна: попівну я знаю – попівна не така, та й не піде за п’ять верстов од села… Чия б же це?…»

Не розв’язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок – подивитись, куди пішла дівчина. Було вже пізно. Дівчини не видно, – тільки зеленіли то там, то там, обложившись полями, хутірські сади, як розкішні квітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь біліли чепурні хаточки. Парубок постояв на згірку, помилувався красою околиці, задивився на один хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, перебрав у пам’яті їх дочок, – та, теряючись в догадках, і повернув назад – додому.

Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може, ще й тихшою, – та все думав та думав… А в серці – почував він – прокидалось щось невідоме, чудне: і важко мов, і легко, і сумно, й весело, і хочеться співати, й хочеться плакати… Сльози не ллються, а голос рветься; несподіваний сум обіймає голову; думка думку гонить: нігде пристати, ні за що зачепитися – так і ганяє за маною… А перед очима – зелена керсетка, червона спідниця, знадний з усмішкою погляд, червоні, як кармазин, уста, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів… У його аж мороз пішов поза спиною… «Оце так!! – промовив він уголос. – Чи не здурів, бува, я, чи не збожеволів?… Дома худоба не напована, а я блукаю тут – і думати забув!» Та, піднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.

Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі – тік; за током – огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, – видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.

Недалечко від хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бідненько зодягнена, – і, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомість з хлівця прожогом вискочила невеличка свинка й кабанчик – і давай похапцем хламати зерно, не підпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: «Аря, гладкі! аря!», потім того плескала в долоні й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нічого з такими ненажерами не вдієш ні криком, ні легенькою бійкою, – вона висмикнула з мітли держално – і давай потягати «ненаситну прожир» і вздовж і впоперек, – аж поки не хруснуло держално… «От, прокляті! каторжні!.. Через них знівечила держално…» – на весь голос гукала молодиця – й кинула в свиноту надтріснутим держалном.

Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і воріт причинити за собою, – як уже на його напустилася розсерджена молодиця.

– І де ти, Чіпко, ходиш? де ти бродиш? – докоряла вона. – Ось до якої пори виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукає…

– Я, мамо, на полі був… до ярини довідувався, – одказав він.

Мати пильно подивилася йому в вічі, наче вивіряла: чи правда тому? Та син уже повернувся – пішов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею – в хату.

– Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! – усе-таки з докором гукнула з сінешніх дверей мати.

Син уже не чув того докору. Він випустив з загороди корову, одв’язав од ясел кобилу – погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свіжої трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила ніби знайома постать; він мерщій кинув у ясла оберемок… йому здалося, що з-під трави заблищали, мов дві углини, двоє чорних очей… «Згинь ти, марюко! – скрикнув він, випростуючи з трави руки. – От причепилася!!»

Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.

– Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? – пита він трохи згодом.

– У якого москаля, сину?

– Що живе коло нашого поля хутором.

– Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, – та, казали, либонь умерла. – А що там?

– Та я так питаю… нічого.

Розмова увірвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попід боками, а в віччю – вона та й вона. «Пропади ти, навіжена!» – шепче він. Перевернувся з боку на бік, натяг на голову ряднину, – не спиться, та й годі… «Ні, вже: не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле!»

II. Двужон

Літ за двадцять до кріпацької волі, з того самого Ромоданового шляху, яким ішов парубок, у село Піски вступав якийсь невідомий захожий. Видно – з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибійчані, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев’язана одежа; через праве плече, на палиці, перекинута торба – мабуть, з харчю, та пара шкапових чобіт. На взір – чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скіска.

Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всі боки. Сказати б – з заробітків, коли б не така рання пора. А то тільки що весна настала. Постікали води, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи, сонце ще не пекло, як серед літа, а приязно сяло та гріло.

Дійшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в землю старенька хата, захожий став: «Оце ж, мов, бачся, й Окунева хата!» – каже він сам до себе.

На той час з низеньких хатніх дверей вийшов молодий парубок.

– Здоров був! – обізвався до його захожий.

– Здоров.

– Чи це Окунь живе?

– Який Окунь?

– Карпо Окунь, старий дід.

– Ні: це Лимар, а не Окунь.

– А де ж Окунь?

– Та який Окунь?

– Дід старий, що з бородою ходив.

На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жінка. Видно, поралась коло городини, – бо очіпок подався трохи набік, лице в поту, руки в землі.

– Та кого ти, чоловіче, питаєш?

– Окуня Карпа.

– Е-е-е… його вже давно й сліду нема… Знала я того Окуня, знала… Уже, мабуть, літ з десять буде, як помер… А тобі ж навіщо він?

– Та треба… Так умер, кажете?

– Умер, умер.

– Та хто ж після його зостався?

– Та хто ж після його зостався?! – каже жінка, задумавшись… – Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. Та й та уже вмерла. Оце ми у неї й дворище купили. Та ще зостався Грицько – був йому якийсь далекий родич… торік його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає нікого такого…

– Так… А волость же ваша далеко?

– Волость? – глянула жінка на його й, перегодя трохи, одказала: – На тім боці села. От як підеш сією улицею, та й вийдеш прямісінько. Спершу будуть гамазеї, а там – зараз і волость.

– Ну, спасибі вам. Прощайте.

– Щасливо.

Пішов собі чоловік тою тропою, що розказала жінка. А жінка й парубок ще довго стояли – дивились услід, аж поки не скрився захожий з очей у кривій вулиці.

– Ти не питав, Грицьку, – тоді жінка до парубка, – хто він такий? навіщо йому Окунь?

– Ні, не питав.

– Гляди, лишень, чи не родич який… Там у його, в Донщині, багато, кажуть, всякої рідні… Там і брат його жив. То чи не по худобу, бува, прийшов і сей?

– Бог його зна.

– Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збігав би ти, слідом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоловік.

– Добре, мамо, – каже парубок. І обоє пішли в хату.

Жінка справді догадалася, навіщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об’явився в волості небожем Окуня – Остапом Хрущем, що літ, може, з п’ятнадцять, як пішов на Дін. Уже його й з ревізії викинули, не тільки з думки. Тільки старі люди пам’ятали ще – коли бородатий та білий Окунь виряджав на Дін до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце він назад повернувся й просився в піщанську громаду.

– Чого ти звідтіля вернувся? – пита його голова. – Хіба там недобре стало жити?

– Та трудно вже й там, – кланяючись, каже Остап. – Не ті тепер порядки пішли: багато вже й там нашого брата… пропадає…

– А тут хіба краще? – пита писар.

– Та все ж, бачте, – рідна сторона.

– Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе ні виду ніякого, нічого? – знову голова.

– Та в мене ось є старий пашпорт. – Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу, з обтіпаними краями, й подав голові.

Подивився той на папір, розправив, прочитав – і знову зложив.

– Що ж з сього?! – каже. – Чому хоч ти не обзивався, як ревізія писалась?

– А бог його знає – чому… Не знав.

– Відколи пашпорта не переміняв!! – не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.

– Та там мене й по цьому всюди приймали.

– Гм… Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? – пита голова писаря.

– А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громаді могоричу, то, може, й діло буде, – одказав писар. – А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.

– Зділайте милость, – каже, кланяючись, Остап, – уже поклопочіться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.

Писар тільки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пішли у другу хату.

Через три неділі Остап косив у писаря сіно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий – невтомний! Усьому лад дає, усім перед веде – отаманує. А через місяць йому об’явлено, що тепер він піщанський громадянин – козак, Остап Макарович Хрущ.

Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямісінько й почвалав у город найматись. Недовго й місця шукав: зараз жид злебенив його та й заправив у поштарі.

Добре Остапові. І одежа й хліб жидівський, і плата добра, та й од проїжджих перепада. Послужив він рік, а на другий уже грунт і хату купив. Якраз на край села, на белебні, стояла собі осторонь чиясь сирітська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений, звісно – сирітське, та ще й за селом.

Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостів до Мотрі Жуківни – бідної, некрасивої дівчини, уже таки й літньої, що жила в сусідах, удвох з старою матір’ю.

– А що ж, Мотре, – каже їй мати, – іди! Хоч хата своя буде; хоч не тинятимешся на старість, як от я, стара…

– Та чи йти, то й іти! – одказує дочка. – І так натерпілись усього!

Обмінили хліб, а в неділю й весілля заграли.

Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на світ народилася. Чепурить її, прибира. Діждали весни, – город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббілила; призьбу жовтою глиною підвела; коло хати віником обмела. Чисто кругом – любо глянути, і огородина зеленіє…

Та й тільки ж то, що огородина своя, а більше землі – ні ступня. Приходилось у чужих людей косити, хліб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи… Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою – старою своєю матір’ю, а все бідно жили. Іноді зимою ні з чого було й галушок зварити, – приходилось сухим хлібом давитись…

Остап – спершу був повеселів: такий балакучий, такий щирий, – Мотрю жалує, коло тещі ласкавий; а далі – все хмурнішав та й хмурнішав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнітити його душу і серце… Ходить бувало восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цілий день і слова не промовить ні до кого…

Так минув рік; минає й другий; а вони – всі тройко (дітей не було) – похмурі, невеселі… Немає долі – немає й радості!

Лягла зима. Падав дрібний сніг, як бува в холод; буйний вітер крутив заметами й вив, як звір у лісі, у димарі Остапової хати. Ніч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сиділи на полу; перед ними на стільчику неясно блимав каганець – от-от збирався погаснути. Вони пряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печі… Тихо, – тільки веретена сюрчать…

– О-ох! – важко зітхнув Остап. – Обридло вже мені по цих краях горювати, – промовив він, наче сам до себе. – Діжду весни, піду на заробітки. Там, може, знайду добре місце, то й вас переведу…

– А як же не найдеш? – на це йому Мотря. – Літо втратиш… а я одними руками що тут зароблю?… – додала вона журливо й скривилася.

– Та вже ж ви тут з матір’ю то сим, то тим боком настягаєтесь на зиму… А я, коли що, то там і зазимую. Так мені тут остогидло!

Діждали весни. Порадився Остап з жінкою та з тещею, узяв пашпорт, пішов собі. Мотря з старою матір’ю зостались самі собі на хазяйстві.

Вирядили Остапа на Дін у Великий піст, а так – к зеленій неділі – приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий і такий козак Остап Хрущ? і де він у вас узявся? Що тут він прозивався не Хрущ, а Притика… що він кинув у нас жінку й троє дітей, пропадав був – не знать де – три роки без малого… А ось тепер – у пашпорті він уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим. Що се воно за знак? з якої це речі така плутаниця?…

Так оце запитувала якась Донська станиця Піщанської волості… І задала ж роботу волосним оця несподівана бумага!

Як прочитала її козацька старшина, то голову й руки опустила.

– Оце так! – скрикнули в один голос і голова й писар. – Буде ж тепер від окружного… І як-таки повірити такому волоцюзі?! Прийшов – чорт його зна й відки, сказавсь – біс його зна й ким; а ми – на тобі, та цить! – і лапки поклали… Окунів небіж, та й Окунів, – нестеменно Окунів… Чому не прийняти?… Аж воно – он який небіж!!

– Еге ж… Недаром я казав, – вибріхувавсь писар, – підождемо трохи, спишемось… Не послухали?…

– Що ж тепереньки робити? – мов не чув, питає голова в писаря.

Той мовчав, потупивши в землю очі. Видно було – щось пригадував.

– Недурно мені сю ніч чорна собака снилася, – похваливсь голова. – Жінка одгадувала: напасть… Так воно й є!

– А мені руда свиня, – увернув писар.

Порадившись, мерщій послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.

– Чи не розказував тобі чоловік чого про Дін? – стріли її волосні.

– Ні, не розказував, – одказала Мотря, здивувавшись такому питанню. – А що там? Хіба яка чутка прийшла?… – запитала вона зляканим голосом.

Так і так – кажуть; таке й таке диво…

Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблідла, як крейда, затряслась, як лист на осичині; хотіла щось сказати, та не вимовила й слова, – тільки раз по раз тяжко зітхала і якось чудно дивилась мутними очима…

– Чого ти здихаєш? – гримнув на неї голова. – У чоловіка навчилася?… Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив… Прокляті! Через вас на Сибір ще підеш…

Мотря нічого не одказала, – тільки жалібно дивилася. Коли б хто заглянув тоді в її душу, – що там робилося! Якби зазирнув у серце, – що в йому поверталося!

– Іди собі! – гукнув голова, бачачи, що в неї й річ відтяло.

Мотря повернулася, вийшла. Ішла по вулиці, – не бачила світа перед собою; прийшла додому, – як п’яна, мов чмелена…

– Що там, дочко? – стріла її мати. – Чого тебе кликали?

Пожовкло в Мотрі у віччю, заколихався світ, пішло все ходором… Не пам’ятала вона, як опустилась на лаву – так не роздягнена, не розбута – і впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей.

– Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?… – Оришка не доказала. У неї в думці пробігла смерть Остапова.

Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неї. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла біда… В Оришки затіпались челюсті, забігала по виду мишка.

– Та кажи!.. чого ти плачеш? – аж скрикнула вона.

Мотря утерла рукавом сльози й простогнала… А далі натужилась і, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: «О-о, Боже мій!.. недурно він все сумний був… мовчав… журився… та все через сон про Дін викрикував… про Хіврю та Грицька… Недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя голівонька бідная!!.»

– Що ж там таке? кажи вже, не мороч моєї голови! Про яку це ти Хіврю плещещ?

– Про жінку того сучого сина, щоб йому… ні добра, ні життя!..

– Кого?

– Остапа…

– Чи ти не збожеволіла, дочко?

– Поневолі збожеволієш, коли таке…

– Мотре! не тумань ти моєї голови: розкажи по-людськи – що там таке?

– Отой волоцюга, блудяга… покинув на Дону жінку з дітьми… приплівся сюди на мою голову… Господи! і за що ти мене отак караєш на сім світі? – скрикнула Мотря і знову залилась сльозами.

Тепер тільки Оришка розібрала своє лихо. Образа, гора тяжкої образи дочки, людські поговори та сміхи, – все разом піднялось у голові матері, налягало їй на старе серце важким жалем… Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сіла мовчки на піл, узявшись холодними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тіло тремтіло, колихалося, стара голова не здержувалась на в’язах – хилилася на груди. Оришка болісно піднімала її і тяжко стогнала… Мотря не переставала плакати. Гіркий її плач, стогнання матері зливалися вкупу, носилися по хаті, слались по білих стінах. І темніли вони для дочки й для матері; здавалась темною хата, й світ, що вривався у вікна, чорнів у віччю в них… І стояла в темноті тій ще темніша доля їх – чорна, темна, страшна, з худим, з’їденим нуждою лицем, з злими од голоду очима.