Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- -
- 100%
- +
Таке лихо скоїлось перед обідом. Страва давно стояла у печі: ще як у волость ішла Мотря, то засунула, щоб упрівала. Тепер ніхто й не згадав про неї. Горе без страви нагодувало обох. Ніхто з них не кидався до печі. Обидві навіть забули про обід.
Так день настав, так і минув. Одходячи на спокій, сонце обдало землю блискучим промінням; земля на прощання усміхнулася – і потемніла. Спустилася ніч; викликала собі на втіху зорі; викотився з-за гаю місяць – і став оглядати околицю… Усе кругом спало, мов зачароване, в тихім забутті теплої ночі, – не спав тільки один соловейко, виспівуючи в зеленім садочку свою любу пісню, – та не спало ще лихо в Орищинім та в Мотринім серці… Завело і воно свою пісню – гірку, журливу, безнадійну… І не розходилась та пісня по світу, не окликалася луною в лузі, як соловейкова, а, як важкий камінь, налягала на душу, морочила голову цілим роєм темних гадок, пекла серце нерозважною тугою… Мотря й Оришка не спали, не плакали, – тільки то одна, то друга зітхала… І відкіля це лихо взялося? і чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остапові?… чим вона тепер осталася?… Мотря й Оришка роздумували, розгадували… Жінка жонатого чоловіка? покритка-дівка?… Ні жінка, ні дівка, а замужня вдова… Гріх перед Богом, – чим його замолити? Сором перед людьми, – чим його змити?… А ще ж, може, і каратись за це прийдеться – хоч не на сім, то на тім світі… Непевний той Остап, – він щось лихе, страшне… Страх справді після таких думок закрадався їм в душу – і вони обидві тихо молилися.
Як не мучились вони цілу ту ніч, що вже не думали, а все-таки не видумали нічого для себе утішного.
Не вигадали поради й волосні. Судили, рядили – та окружному, а окружний – та губернаторові. Пішли писати та одписувати…
Незабаром наїхало в село чиновного панства. Питають-розпитують, пишуть-записують. Натерпілася страху Мотря од тих хитрих спросів та переспросів; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину.
А в селі – тільки й мови, тільки й речі, що про Хруща. Наче все на світі для Пісок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща – й Мотря… Хто її зроду не знав – став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрі нікуди очей показати, щоб на неї пальцями не тикали. Вийде Мотря на вулицю, – малі діти слідком за нею; порається Мотря на вгороді, – бачить: дві жінки стоять коло тину, дивляться на неї й перешіптуються. Немає Мотрі спокою і в церкві: і там її не спускають з очей.
– Ото… ото вона! низенька, чорнява… чорним платком голова пов’язана, – чує Мотря позад себе в бабинці.
– Ото чорнява, що хреститься?
– Еге ж, еге… Ото вона сама… за жонатого заміж пішла.
Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно.
Вона впаде навколішки, приникне головою до помосту, – шепче молитву щиру, просить у Бога ласки, одмолює свій гріх – і разом сльози ковтає.
Тоді тільки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Свої клопоти, праця, утома трохи заціпили язики людські.
Коли це – перед другою Пречистою ведуть Хруща у ланцюгах через Піски. Як зачули люди, то за малим не все село вибігло з хати, мов на ведмедя, дивитись. «Хрущ!.. Хрущ іде!.. Хруща… Хруща ведуть!..» – викрикують з усіх боків по селу. І біжить на Хруща дивитись старе й мале.
Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залізні штиби; давай випитувати та розпитувати. Піднялися знову спроси та переспроси… Зовсім загубила спокій Мотря: водять її то в город, то з города… А тут – друге лихо: Мотря почула – щось заворушилось під серцем…
Помітили люди – та як у дзвін задзвонили:
– Чи чули?… – питає молодиця другу, стрівши на улиці. – Завагітніла…
– Чула, серденько, чула… І скажіть: од такого!!
– Це вже, видно, не перед добром, моя матінко!.. Чи не кінець, бува, й віку швидко буде… Там торік хвостата зоря світила, а се знов проява якась вирискалась…
– І я кажу: не перед добром таке на світі коїться!
Та як підуть отак цокотати, – не переслухаєш.
А під неділю або свято збереться де-небудь чоловіків купа, надійдуть жінки, парубки, дівчата – назбирається чимала юрба людей, то й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща.
Аж ось – не знать звідкіль узялась на селі чутка, що він ні Хрущ, ні Притика, а прямісінько-таки Іван Вареник – кріпак пана Польського, що панував у Пісках.
Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана, – пан одсахнувся: робіть, мов, з ним, що хочете, як знаєте… Тоді громада розв’язала діло. Як голили хлопців у москалі: «У некрути його!.. лоб йому! лоб!..» – закричала громада. Поїхав голова у Гетьманське, пішов, куди треба, одніс, що годилось, – і «перевертня» прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте – і став він з Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали, – та більше він ні вертався, ні озивався.
Оддали Остапа в москалі перед Покровою. А так, перед пущенням, породила Мотря сина, – та ще й породила неабияк. Роди були тяжко трудні: потугувала ними Мотря два дні й дві ночі, не своїм голосом викрикуючи… Що вже не робила «довгоп’ята» баба-повитуха, – ніщо не помагало. Ледве Мотря на той світ не переставилась. Уже й не кричала й не стогнала – лежала мертвою колодою… Аж на третій день «Господь її помилував»: серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий крик…
– Єнерал!.. – зрадівши, скрикнула «довгоп’ята» баба.
Оришка підняла руку, перехрестилася… Мотря важко зітхнула – і розкрила сплющені очі… Хату обняла тиха одрада.
Як же почули люди про такі роди, – знову загомоніли. Пішло знов по селу шушукання, глум, таємні страхи… Дійшло до того, що ніхто вже Вареника не щитав і за чоловіка, а так-таки за самісінького куцого… Дехто помітив і невеличкі ріжки на голові в його, як стригли в прийомі. А Кирило Кнур – недалечкий сусіда – Христом-богом клявся, що як купались з Остапом укупі, то й хвостика бачив… Не при хаті згадуючи – куций, та й годі!
А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!!.
– Щось воно таки непевне, моя матінко!.. – цокочуть жінки, похитуючи головами.
І не одна й не дві нарошне забігали в хату до Мотрі – довідатись: чи немає на йому яких ознаків? Одна якось забачила на лівім колінці невеличку родимку… «Оце ж воно й є!» – подумала та мерщій з хати.
– А що?? – стріва її кума.
– То ж воно, кумонько, саме!.. – каже кума, перехрестившись.
Незабаром ціле село слебезувало про ту пляму. Усі в один голос: «чортеня» – та й годі!
Прийшлось кумів брати, – ніхто не хоче. Що тут робити? Вже три дні як дитина нехрещена… Не дай, Боже, якого случаю – і вмре, не уведене в закон!..
Кинулась Оришка по сусідах… Всяк дякує, сторониться… Ходить вона по хаті – сама не своя: світить сідим волосом, ломить сухі руки… Мотрі вже й не хвалиться: вона й без того ледве дише.
На той час лучились у селі перехожі москалі. Оришка до них: «Москалики-лебедики, охрестім дитя!» Купила москалям кварту горілки. Тоді один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму.
Понесли до батюшки. А панотець і собі: «Як його, такого виродка, в хрест уводити?!»
«Боже мій!.. що його робити на світі?! – плаче Оришка, – та до попаді: «Матушка!.. я вам сього й того, я вам моток пряжі напряду, – умовте панотця!..»
Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.
III. Дитячі літа
Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку, не бачила дівкою, жінкою, не сподівалася замужньою вдовою…
Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де вони жили, зробилося якимсь страшним, – стали його оббігати… Казали, що до Мотрі кожної ночі змій у димар літає: якийсь захожий чоловік застав його в хаті та насилу з душею вирвався… Непевне місце! Бувало вночі ніхто не пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дітям – то й удень забороняли туди бігати…
Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебні, неогороджена, необкопана – так рівець невеличкий прокопаний та й годі… Іде скотина – нема перепону – через грядки так і чеше; собаки так і гніздяться! – кубла повибивали… Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона мов і бадьорилася; а як піднялась лиха година, що замчала не тільки лад у хаті, а й самого Остапа, – то й хата осунулась… Стріха місцями повигнивала, покрівля де-где провалилася, вікна побиті: замість шибок – ганчірки світять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала… Пусткою аж воняє! І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю взялися од води, що дощі поналивали крізь лиху оселю; черевата піч потріскалась, – диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики – і сісти на них страшно; стіл – ходором ходить; піл – на п’ядь дошка од дошки: Мотря під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті прокурити… Бідота несказанна, злидні невилазні.
Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стільки горя прийняли, стільки клопоту звідали… Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при недостачах, при убожестві?! Коли на роботу приймали Мотрю з опаскою.
Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто не приймав, – бо помітили, що в кого Мотря жне – вся нива закрутнями унизана. В сусідньому селі Байраках Мотря хліб заробляла, – на жнива становилася.
Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть… коли ще й ставало! А було так, що ні дрібка солі, ні пилинки борошна… Де вже думати про одежину!! Що, дівуючи, придбала Мотря, то все позношувала: саме гноття та рам’я висіло… Як заробить конопель, – то й добре. Помочить їх, висушить, витіпа: костриця на топливо, волокно на прядиво. Напряде отак літ за двоє, оснує, витче, та й сорочка є; виб’є – спідницю пошиє, юпку… У вибійчаному і в свято ходила. Другі в плахтах та запасках, голови шовковими платками повив’язують, а Мотря з вибійчаної юпки та спідниці не вилазила. Біленькою хусткою зав’яжеться, та й шмарує… Ото буденне й празникове! А що старе, дране, – позшиває, позаштопує, – матері старе тіло прикриє або дитині – штанці, куцину… Нужда!! На зиму на всіх одна юпка була. Піде куди Мотря, – сиди, мати, з хлопчиком дома – й не рипайся! Піти треба матері, – сиди, Мотре… бо й чоботи одні!
Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в роботі та в роботі; літом – на полі, зимою – дома. А Оришка – стара вже, – нездужала, – тільки й того, що доглядає дитини… Як літком немає Мотрі дома, – баба зварить їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, котка співає…
Ай дитина ж то вийшла – на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне… Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, – як дзига крутиться, на місці не всидить… Скажеш йому: дай те! дай друге! – як стріла пуститься… Чіпка, як його звали, – не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або – ножа, або – веретено… – то він і почне: «А де ж воно лежить чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть… Мотря за це не любила Чіпки. «Десь Чіпка у нас буде дуже велике ледащо! – жаліється Оришці, – йому як що робити, то треба за тиждень загадувати, щоб роздумався…» А іноді було й буханця уліпить Чіпці в спину, щоб довго «не роздумував»… Тоді Чіпка руки опустить, реве на всю хату… Є, значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там – полив’яного півника, свистілочку, а їсти – сама не доїсть – йому зоставляє…
Як підріс Чіпка – став бігати, то вибіжить було з двору на вигін, та прямо до дітвори так і чеше. Так же й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб’ють та й проженуть… Недурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують – хто якого роду… Тільки те неоднаково, що в городі питають: чим той рід уславився – чи давністю, чи боями, чи послугами. А село знає одну славу – честь. Тим на селі й питають: чи «чесного» роду? А тоді вже й братаються… Чіпка був «виродок»… Як же Чіпку прийняти дітям до іграшки?! Хіба, щоб поглумитися…
– Виродок іде! – кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий, миршавенький хлопчик.
– Запорток! – підхопить другий… – Ходім до його!
Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне волосся. Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки очима світить… Злі Чіпчині очі, та недобрі й діти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чіпка. А ті – за боки беруться зо сміху…
– Чіпко! де ти взявся? – смикнувши Чіпку за полу, питає хто з хлопців.
Мовчить Чіпка, – сопе.
– Ти з яйця вилупився?! – знову другий…
Усі зареготались. Чіпка похнюпить голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем під нігтем.
– Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала… в бур’яні, – одмовляє понуро та все копирсає під нігтем…
Регіт – аж вигін розлягається…
– Так ти, Чіпко, з бур’яну взявсь?…
– Ні…
– А де ж твій батько, коли ти не з бур’яну?
– Не знаю…
– То-то й є… ти байстрюк!..
– Брешеш!.. – зиркнув, як той вовк, Чіпка.
– А хто ж ти?
– Я… Чіпка.
– Ти – Чепіга, а не Чіпка! – крикне хто з середини – і вскубне Чіпку…
– Чого ти скубешся? – з плачем вимовля Чіпка. – Постій, я бабусі скажу, – вона тобі дасть!
– Боюсь я твоєї бабусі, – куди ж пак! – одказує хлопець, та й знову вскубне.
За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як ведмідь на цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть – аж поки не розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та й проженуть його геть.
Іде Чіпка додому, – іде та й плаче.
– Чого ти, Чіпко, плачеш? – стріва Оришка.
Чіпка жаліється, плаче… Бере його Оришка за руку, поведе в хату, почне умовляти.
– Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б’ють тебе, малого, зобижають… Не ходи!..
Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби або приляже головкою. Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця – доброго молодця… Чіпка слухає – й дума: «І чого отой дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?… І чому тій билині зразу не поколихати горобця – доброго молодця?!.»
Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп’я рівняло казку до життя, а життя до казки – і само собі міркувало, дивувалося… В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди… А так – птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають… І ніхто не знає, що вони кажуть… «А добре б – дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає пташка в лузі?… І чого – одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці – тільки цвірінькають?!. І про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками?…»
– Чи воли, бабусю, говорять?… – питає Чіпка в Оришки.
– Бог їх зна, сину… Кажуть би то, що говорять.
– А птиці?
– І птиці говорять…
– Як же вони говорять? Про що вони говорять?… – допитується.
І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. «Скот, мов, ніколи не реве без нужди… як вертається додому та реве – то він радіє, що скоро дома буде та спочине… А може, голодний, то поїсть, підживиться… А птиці щебечуть так, як сам Господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій – ні. От соловейко – як гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою…» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток, – сина й дочку, – що вбили її мужа-ужа… «Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала – вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали – й не наслухались! – А ти, – каже, – дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали!» – От син полетів соловейком, а дочка стала кропивою… То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха – так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля, – щоб і городини не глушило, й людей не жалило!»
Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою… Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою – з самого споду до верху… Як рій той, гули в дитячій голівоньці; як завірюха, крутились, вихорились… Од билинки перелітали до птиці; од птиці до скотини; од скотини до чоловіка – поки не засягали всього світа! І здавався він йому увесь живим, балакучим. І скот, і травиця, і навіть каміння – все те мало свій говір, свою мову, – тільки вимовляло якось інакше… А колись усе те було – люди, і все балакало однією мовою… А тепер – ніяк і довідатись, що то за розмова!! А через віщо?… Через людей… Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби – одібрали людську мову! Вони людей – своїх рідних – повернули в усе те… І за людей жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала – і сторонився він людей далі та далі… Та й люди його не жалували.
– Бабусю! – питає раз Оришки. – Чи в мене батько був?
– Був, сину.
– Де ж він тепер?
– У москалі пішов.
– Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було… байстрюк! – кажуть.
– То – дурні хлопці!
– А хіба що?… Що то воно – недобре що?
– Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови… То тільки злі діти так кажуть…
– Я не буду злий, бабусю!.. – одказує Чіпка, – та й задумається.
Трохи перегодя знову питає:
– А чого ж мій батько пішов у москалі? Навіщо він покинув матір?
– Люди оддали.
– За віщо ж вони оддали його?
– Так треба було… Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобі розказувати.
– Чому, бабусю?
– Так. Малий ще ти дуже…
Така розмова велась у них не вряди-годи. Чіпку все зачіпало, все торкало. Він про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати світ його очам, – утішно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча.
Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову усе, що заховала її шестидесятилітня пам’ять. А Чіпка не брав – гарбав усе те!
Оце було літком, як зайде вже сонце й спуститься вечір на землю, вийде баба з Чіпкою з хати (бо в хаті душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрі з роботи. Оришка сяде, а Чіпка – коли сидить, коли лежить… Та отак собі й давай розмовляти… Чіпка більше слухав, – іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що, як струмінь, тихо журчала… А іноді й сам розщебечеться… Уже й ніч настала: засвітили зорі, замиготіли, заіскрили… Задивився Чіпка на небо.
– Що то, бабусю? – указує на зорі.
– То? – Зорі.
– Що ж то за зорі?
– То – янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він і пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спіткало. Ото ж – як зірочка покотиться, – то душа переставиться… Душа переставиться – й зірочка покотиться – щезне…
– І моя там, бабусю, є зірочка? й ваша? й мамина?
– І твоя є, й моя, й мамина.
– А де ж моя, бабусю? – пита Чіпка, положивши голову на бабині ноги й не спускаючи очей з цілого рою зірок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небі.
– Бог його знає, сину! Чоловікові туди не досягнути… То боже діло, то він і знає…
– Ай Бог там?…
– Там, сину…
– А що то за Бог, бабусю?
– Бог?… Бог – батько. Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину… Він за всім ходить, до всього додивляється, од злого береже… Ото, як побачить, що сатана вмішується в його святе діло – почина світом каламутити, – то й шле святого Ілію на вогняній колісниці вбити сатану… Ото як Ілія котить, то грім гримить; а як стрільне вогняною стрілою – то блискавка заблище… Отакий-то Бог! Він страшний задля злого, а для доброго – й він добрий. Бог-батько… на світі нас держить і хлібом годує…
Загадається Чіпка. І встає перед його очима розгніваний Бог, обгорнувшись чорними хмарами… і гукає на Ілію – карати злого!.. Котить Ілія – небо й земля двигтять, як од вітру перина, од його бігу… Ось шкваркнуло… вогняна стріла розпанахує небо… Страх обіймає Чіпку! Надворі зовсім темно; місяця не видно; біліє, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорі… Тулиться Чіпка до баби та стиха шепче: «Я, бабусю, буду добрий… я злого не робитиму, то й Бог мене не поб’є… А отих дітей, що мене били та проганяли – тих Бог поб’є, бо вони злі! Я буду добрий, бабусю…»
Замовк Чіпка – дух притаїв: думає про Ілію страшного, про Бога доброго… Трохи згодом питає баби:
– Ви казали, бабусю, що Бог нас хлібом годує?
– Він, дитино, – він нас годує…
– А чого ж мама хліб заробляє, – ось досі з роботи нема. – Каже, якби не робила, то нічого б було і їсти?…
– Дурний ти, хлопче! – каже баба. – Чоловік на те й уродився, щоб робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нічого не робили, – як святі були… Там, кажуть, було всякої всячини – і їсти, й пити! От вони ходили собі та їли… А сатана й заздрив на їх щастя, – та давай підбивати, щоб согрішили… Вони й переступили слово Боже… Тоді ото Господь вигнав їх з раю огняною різкою – й рай зачинив, і сказав робити самим на себе… Отож з того часу й почали люди робити. А то – нічого не робили, – як святі були!
– І навіщо ті люди согрішили, бабо?… От би тепер і мама дома була, не плакала б так часто… і хліб би був: коли здумав, їв би!..
– На те Божа воля, моя дитино!..
Недурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, як розважений… Одними руками що заробиш? Тільки що з голоду не мерли… Сказано – убожество! Раз була чудасія з-за того хліба.
Мотря була на полі. Оришці треба на грядках полоти. Як на те Чіпка розвередувався: «Їсти, та й їсти, бабо!» в одну шкуру: «Їсти!» Взяла Оришка окраєць хліба, одломила шматочок, дала йому, а останній положила на столі: «Не бери ж цього, – наказує Чіпці, – бо он дивись: дивиться бозя! Прийде мати, спитає, – хто хліб поїв? – то бозя вкаже пальцем, – мати й виб’є… Гляди ж, не бери!» Та й пішла собі. Сів Чіпка серед хати; дивиться на образ – очей не спускає – їсть. З’їв той шматочок, що баба дала, – ще їсти хочеться! Хліб на столі лежить, – кортить його. Гляне в куток – бозя дивиться! От став він крадькома до хліба руку посилати, а на образ – все дивиться… Посилає руку, не спускає очей – здається йому, що й бозя глядить на його, – хоче посваритись пальцем… він і прийме руку назад… Оце приляже до столу головкою (забрався на лаву), знову підкрадається. Гляне на образ: дивиться бозя, та й годі! І їсти хочеться, і хліб перед очима, – та бозя дивиться!.. Задумався Чіпка. А це, зразу, як кинеться од столу… Очі горять, губи оддулися… Та до стільця, що баба підставляла під ноги, як пряла. Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз на стілець та й повидовбував очі в образа! Тоді взяв – увесь хліб з’їв та й побіг на грядки до баби. «Бабо! бабо-о!» – гукає. «Чого, Чіпко? ходи сюди!» – озивається з бур’яну баба. Прибіга Чіпка. «А я, бабо, й той хліб з’їв!» – хвалиться. «Нащо ж ти, сину, з’їв? А як мати прийде та спитає: «хто хліб поїв?» – то бозя й скаже…» – «Е… е… бозя, бабо, не бачила… я повиймав очі, щоб не дивилася!..» – І байдуже собі, забулося. – Коли так, перед Різдвом прийшлося хату білити, образи мити. Зирк! Мотря на образ – аж очей немає! Вона так і отетеріла. «Хто це очі повиймав?» – питає в Оришки. «Де?» Глянула – справді без очей… Тоді до Чіпки: «Ти очі повиймав?» – Сміється: «Я… Щоб не бачила, як хліб їстиму!» Згадала тоді Оришка, що їй хвалився Чіпка. Та що? Звісно – дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годі.
А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку, – і добре била! Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його любила – як кожна мати свою дитину. Чи, не дай Боже, занедужає Чіпка, – Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться… «Тільки ж й утіхи й надії! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старість у помочі… Може, хоч на старість не прийдеться до кривавого поту робити, терпіти од холоду й голоду та од літньої спеки палючої!..» Така в Мотрі думка. І не досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина «надія й утіха»… А нехай, здоровий, зробить що Чіпка, – нехай з’їсть лишній шматок хліба, чи покачається в калюжі… Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не іскри сиплються – то її кльони й прокльони та духопелики… Інша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.
Та не такий же й Чіпка вдався, щоб його можна було бійкою спинити. Спершу-таки боявся матері, а далі – звик уже й до бійки, хоч як вона глибоко іноді в серце впивалася, до живих печінок доходила… Ой, злий же він був тоді! Ой, лютий! Він би зміг, – матері очі видрав або сам собі що заподіяв, якби не баба… А то вона, її тиха мова гасила його лютощі. Як почне бувало його умовляти, – та словом, як повивачем, зів’є… За те Чіпка любив бабу: душі не чув у їй. Що баба не скаже, усе послухає. А матері не любив і не слухав… Од бійки то сховається, то втече; а послухати – не послуха. Не раз Мотря з серця гірко плакала…