Перемудрив

Робоча хата Храпкова. На середній стіні з правого боку двері, з лівого – у куток – канапка; далі від неї, наближаючись до кінця кону, стіл з усякими ящиками; на столі стоїть євангеліє у шкуратяних палітурках, з золотим хрестом посередині; з боків столу – книжок багато. За столом сидить Храпко, щось пише і часом риється в книжках.

Вихід І

Храпко (кладучи перо). Х-ху! уморився!.. Ні, не далось мені це письменство, та й годі! Що я тут написав, а от аж пальців не розведу – натрудив руку. От і кажуть: важке діло ціпом махати або косою тягти. Брехня! писати важче. Там аби здужав – усією рукою держи та, знай, тягни, а тут – самими пальцями володій, заставляй їх виводити літеру за літерою… виведеш бісового батька!.. Он як наварганив! (Бере папір, розглядає). Іч – мов п'яниці порозхилялись на всі боки: те туди, а те сюди. І чого б воно? Бачиться, й перо міцно держу, і руки не трусяться, а стрічки, мов молодими биками рілля зорана, – і сюди, й туди погнулися. Он… «в Мировий З'їзд…» Ну ще «Мировий З'їзд» нічого. Хоч не гаразд, зате розбірне; а от уже… (читає) «часного повіренного»… гму-гму-гму… «по ділу»… гму-гму… такому-то, – ні к бісу не годиться!.. «Апеляціонная жалоба»… «Жалоба» і нічого б собі, так дуже одхилилася од «апеляціонної…». Ще пак у цім слові, здається, чогось двоє: покой чи люди? От і забув… Лихий видумав ту граматику! Треба справитись в «Уставі». (Бере книжку й, горнучи листки, шукає). О, бач: апелляціонная – двоє люди. А в мене як? А тут одно… Гм! та ще так густо написано, що нігде другого й приткнути… От, побий його морока, треба переписувати!.. Що ти будеш робити? Раз – лист бумаги пропав, а вдруге – труда скільки! Бий його сила божа!.. Хай другим разом, спочивши… (Кладе папір, задумується). Горе мені, що нема ні відки підпомоги. Дунька – ще гірше від мене ригує – дряпа, як курка лапою. До науки не придалася; з самого малу до неї не припадала. От їй по хазяйству – так: курей глядіти, огірки солити… У матір пішла! Галька от – навпаки; то – голова: у батька вдалася! Оце вона повинна б скінчити гімназію. Ця, здається, змогла б дати мені підпомоги. Та що? Не баб'ячих рук це діло, не їх голови. Як баба, то воно змалку й до віку баба! От їм – прибратися, нарядитися, щоб очі нашого брата на себе звернути – то так! А до діла, до справжнього діла – вони недотепні… Та й то ще: все це чужий товар. Його гляди, кохай, вигодуй, викохай, а все за люди оддай; та ще й придачу дай, бо так ніхто не візьме! От син – то вже друге діло; то вже – користь. Раз – сам він заробе, удруге – за жінкою візьме, а втретє – найголовніше – рід через його не переведеться… Це вже прибуток, справжній прибуток, а дочки – то… (Махає рукою, задумується). Краще б було покійниці, замісто двох дочок, та порадувати двома синами. От замість Гальки – сина. Явдоха б по хазяйству була, а синів би – одного по вченому пустив, а другого – призвичаював до свого діла. Ех! царство небесне покійниці, добра господиня була, та не поділшлива: собі то двох вигодувала, а мені, бач, одного, та ще й того неслухняного. Казав бісовому: йди по юредичеському хваль… хваль… і язик зломиш, поки його вимовиш!.. А він, дурний, зовсім по іншому пішов. Торік був, – листя збирає, метеликів лове, – чортбатьказна-що! – мов та дитина мала грається. Що ж, питаю, з того буде? Як скінчиш, що буде? А що, каже, буде: учителем буду або прохвесором. Велика, бач, цяця учитель той або прохвесор – куди пак!.. Дурний та й годі. (Задумується). Ні, не везе таки мені на сімейку! Клопочусь за неї, турбуюся, роблю-заробляю, а що вийде з того? Чи оцінять то вони батькові труди? Чи збережуть те добро, що назбирав для їх?

Увіходе Явдошка.

Вихід II

Явдошка. Тату! Он вас люди питаються.

Храпко. Які люди?

Явдошка. А по чім я знаю!..

Храпко. Багато їх?

Явдошка. Два чоловіки та жінка з дівчинкою.

Храпко. Гм… А не бачила – з грошима чи без грошей?

Явдошка. А господь їх знає! Хіба вони гроші в зубах держать? (Усміхається).

Храпко (сердито). Дурна ти! В зубах!.. Ще й регоче! Хіба ти не бачиш, що вони щодня швендяють до мене, пороги оббивають? Все підождіть та підождіть – пожданиками годують. А мені що з того? Скажи їм: хто з грошима – хай іде, а хто без грошей – у шию! Чого ж ти стоїш!

Явдошка, здвигнувши плечима, виходе.

От тобі й поміч: ти йому толком, а воно – зуби скалить!

Явдоха (на порозі). Хто з грошима, то йдіть; хто без грошей – підождіть!

Голос чоловічий з-за кону. Ви спершу нас пустіть, а молодиця й підожде. Ми хоч і без грошей, та все одно що з грошима; наше діло – все одно що гроші.

Увіходе Передерій з Перепадею.

Вихід III

Передерій. Василю Трохимовичу! Наше вам од самого неба та аж до землі!

Храпко. А-а, Йван Петрович! Слихом слихати, у вічі видати. (Подає руку) Скільки літ, скільки зим!.. Що скажете доброго та хорошого?

Перепадя. Здрастуйте вам! (Низько кланяється).

Передерій. Що ж доброго!? За радою до вас.

Храпко. Прошу сідати. (Передерій сідає, Перепадя стоїть). За якою радою?

Передерій. Та вже ж за якою? Оцей чоловік дільце має. Все клопочеться: де б йому та й де аблоката того взяти? Чого ж ти, кажу йому, клопочешся, коли в нас один аблокат на всю округу – Василь Трохимович? Він у тих законах, як миша у зерні, порається: на законах спить, законами й дише!.. Самий справедливий законник!

Храпко. Спасибі вам… Глядіть тільки не перехваліть.

Передерій. Чого перехвалить? Кажу правду. Хіба вас можна рівняти до якого-небудь Рачка або Крутивертня?

Храпко (регоче). Крутивертня! Якого Крутивертня? Я щось такого зроду не чув…

Передерій. Як не чули? Стрижаченка хіба не знаєте? Ото ж і є настоящий крутивертень.

Храпко. Чого ж він крутивертень?

Передерій. Так його усі добрі люди охрестили. Адже як почне крутити, як почне вертіти, то й праве діло так закруте, що сам чортяка ногу зломе, а в його правди не дошукається. (Храпко регоче). Істинно говорю.

Храпко. А от мені ніколи не доводилось з ним супротивником бути.

Передерій. Е-е! він проти вас не піде. Куди йому? – боїться. Зна, що як припрете його з одного боку однією статією, з другого – другою, а третьою – прямо в зуби: а понюхай, мов, чим пахне? розжуй – який вона смак має? То як не крути, як не верти, а хвіст підгорни під себе та й дери мовчака!

Храпко (регоче). А бодай вас! І де ви тих слів берете – таких гнучких та закручуватих?

Перепадя. Поздоров, боже, Йвана Петровича! Вони тими словами й мертвого розворушать.

Храпко. Талан, чоловіче, талан!.. Піп кому богом дано: одному – красно говорити, а другому – діло робити.

Перепадя. Звісно – все од бога. Недаром же й кажуть: без бога – ні до порога!

Храпко. Так, так… Яке ж у вас діло?

Перепадя. Та хай он вони розкажуть (показує на Передерія). Я так не зумію, як вони.

Передерій. Діло? Саме посліднє діло! Знаючому чоловікові плюнути на його, та й годі! Ну а, звісно, йому, темному – то клопоту та думок тих чимало. Один рає те, другий друге, а третій ще інше. Той на строк верне, а той на окружний суд справляє, – кат їх розбере! А діло – саме посліднє… У його, значиться, лучка є. Там тії й лучки – кіт наплакав, а все ж воно господареві – рука. У хазяйстві це важне діло: чи конячку держати, чи коровчину, щоб більше молока давала, а чи в оранку й волам підкинути, то от сінце й є!

Перепадя (Храпкові). Та ви знаєте ту лучку: у Свинячого озера вона.

Храпко. Ну?

Передерій. Владає він ось уже третє літо. І траву косе, і очерет, – там, бачите, трохи водиці є, ну – очерет і поріс, – от він і очерет косе. Одним словом – володіє, та й усе.

Храпко. То вона, значиться, не його?

Перепадя. Та воно, бачите, все одно що моя: вона застановлена мені. Покійний Тхір – коли знали – застановив мені її аж на 10 літ. Брав, значиться, грошенят трохи. Ну, ото й каже: не спроможуся я тобі в один раз їх віддати, а буду потроху виплачувати; а ти за те будеш лучкою владати. А тепер, бачите, його вдова не тії співає. Покосив я сінце, а вона вийшла з синами, – там такі бугаї – страх! – та й не попуска мені те сіно брати.

Передерій. Кажи краще, що твоє сіно та собі забрали.

Перепадя. Та так же воно, так.

Храпко. А гроші вони тобі віддали?

Перепадя. Віддали.

Передерій (морга на Перепадю; набік). Та цить про гроші (до Храпка). Та тут, бачите, не в грошах сила, а в тім, що владав чоловік, а тепер не дають йому владати…

Храпко. Розумію, Іван Петровичу (до Перепаді). А грошей багато вони були винні?

Перепадя. Та грошей покійник брав тисячу рублів. За два роки віддав двісті, – така у нас умова була: по сотні в рік; а останні вісім сотень вони вже віддали.

Храпко. Тисячу рублів! Де ж ти набрав такого багато?

Перепадя. Та вже ж не наробив, бо не вмію, й не накопав…

Храпко. Ну, а скільки ж тобі та лучка доходу давала?

Перепадя. Та аж нічого доходу. Сіно, значиться, брав та очерет жав – отож і дохід увесь.

Храпко. А як перевести те на гроші, то скільки воно буде?

Перепадя. Та бог його знає! Воно як якого літа й яка ціна стоїть. Торік я два стіжки сіна набрав та очерету кіп з п'ятнадцять нажав.

Передерій. Який там дохід? Як полічити косаря та возовицю, та се та друге, то може рублів на 20 набереться…

Перепадя. Та воно й більше буде.

Передерій (набік до Перепаді). Та мовчи, дурню! Слухай, що я казатиму.

Храпко (до Перепаді). Ну, та скільки ж, як так – по-божому?

Перепадя. Та як по-божому, то рублів, може, на 50 буде.

Храпко (про себе). П'ятдесят га п'ятдесят – сотня; вісім літ… половина – чотири годи… Значиться, за 8 літ чотири сотні… Так?

Перепадя. Та, може, воно й більше буде – бог знає! А тільки це ж воно обидно.

Передерій (уставши, йде до Перепаді і йому на ухо). Та кажи менше! (Перепадя не второпа, нащо це, дивиться то на Передерія, то на Храпка).

Храпко. Ну, добре, чоловіче. То ти хоч, щоб я за це діло узявся?

Перепадя (кланяючись). Еге ж. Прошу вашої милості.

Храпко. Добре. Узятись можна. Чому не взятись? Оборудуем це діло – первий сорт! Я тільки беруся, чоловіче, за діла з половини.

Передерій (тихо до Перепаді). Бач – казав: мовчи!

Перепадя. Як з половини?

Храпко. Так: ти, значиться, іськаєш на Тхорах 400 рублів, 200 – тобі, а 200 – мені.

Перепадя. О-о! (Чухається у потилиці). Такого багато?

Храпко. Багато, кажеш? А клопоту хіба мало? Ну, шукай собі кого дешевшого, – Крутивертня, як он каже Іван Петрович, або що.

Перепадя. Двісті рублів – х-хе! Де ж то його гаку суму взяти?

Храпко. То вже де хоч бери. Тисячами ворочаєш, а на дві сотні не спроможешся!

Передерій. Василь Трохимович! Куме! Кажіть менше… ломіть менше! Це чоловік мені знайомий. Гарний чоловік!

Храпко. Не можна, куме Іван Петровичу, не можна: клопіт багато.

Передерій. Та що вам клопіт? То клопіт нетямучому та незнаючому, а вам… Ви тільки глянули… «Господин мировой суддя! така та така статія оте то рцить, – пишіть рішенець…» От і все!

Храпко. Так то й рцить! А помороч голову, поки й в уставі знайдеш; та ще попотверди, щоб запам'ятати й не помилитися. Воно то, з боку дивлячись, то все легко здається. А ще, може, й на мировий з'їзд прийдеться апеляцію подавати. А там, знаєте, які джигуни-аблокати бувають? Як засипле словами – не переслухаєш!

Передерій. Що вам ті джиґуни? Утремо ми їм, здається, носа! Він словами, а ви його – статією…

Храпко (регоче). Ні, ні, не можна, менше не можна. Треба мировому прошеніє подавати, може, й на мирового прийдеться. Он одного взявся оборудувати дільце, – апеляцію треба писати… Тут (показує на лоб) і багато, та ось ця (показує на руку) не хоче слухати: її туди гнеш, а вона – на своє повертає.

Передерій. Чи чуєте? Аби тут було (показує на лоб), а перемахлювати – і другий хто перемахлює.

Храпко. Хто ж у мене другий? Наймати хіба?

Передерій. Нащо наймати? Хіба у вас дітей немає? Ось незабаром поз'їздяться – буде кому батькові підпомоги дати.

Храпко. І вже як на дітей надіятись!

Передерій. От уже не гнівіть бога, Василь Трохимович! Не гнівіть, кажу. Уже як у вас діти, то таких других і по світу не зіськати.

Храпко. Та я й не жаліюся на їх.

Передерій. І од бога гріх буде що лихе сказати про їх! Сказано – якого батька, то такі й діти… Велемудрого заводу!

Храпко. Хвали руку – товар видно! Тоді скажеш гоц, як вискочиш… Ще бог знає, що то з їх вийде. Учились то вони добре, до науки придалися; а ось як вивчаться, то що заспівають? Може, батькові скажуть: цить, старий дурню, невчений!.. Тепер, знаєте, який світ настав?

Передерій. І язик їм руба у роті стане, коли такого батька почнуть ганити!

Храпко. Хіба тепер четверту заповідь почитають? (Помовчавши). Знаєте, куме Йване Петровичу, що я вам скажу?

Передерій. Ану, послухаємо.

Храпко. Це все нікчемна річ. Зубів ви не замовляйте. А от коли хочете – 200 рублів, та й годі! Ви чоловік занятий, та й я не вільний; у вас своє діло, у мене – своє. Ви оттут зо мною торгуєтесь, а там, може, мене на дворі другі дожидаються. Треба усім ярміс дати!

Передерій (набік). Іч, стара лисиця – хитра! Ніяк її на слід не налучиш.

Храпко. Я ще мало й сказав – 200 рублів. Знаєте ви, яке це діло?… Сиріт обижати, удовицю обіходити. Воно ж, може, є хто там, над нами, перед котрим прийдеться й одвіт дати…

Передерій (уїдливо). Тобто – щоб було за що одвіт давати?!

Храпко. То вже – його воля, його й сила! Чи прийдеться – то й прийдеться; а менше, кажу, не можна.

Перепадя. Х-хе!.. Так не можна, кажете?

Храпко. Не можна.

Перепадя. Що ж його в господа милосердного робити? І зараз усі гроші?

Храпко. Та гроші можна й опісля, а тепер тільки условіє таке зробимо.

Перепадя. А що будемо, Іван Петровичу, робити?

Передерій (набік). Бий тебе, сила божа! Казав, дурню, мовчи; ніт, патякає! (До Перепаді). Що ж робити? Що хоч, те й роби: твоє діло – не моє.

Перепадя. Може, я ще з жінкою дома пораюся?

Храпко (насуплюючи брови). Як хоч. Тільки тоді вже не 200, а 300 буде стояти.

Перепадя. Як? Тобто за те, що я пораюся з жінкою – сотня рублів набіжить?

Храпко. За те ж. (Помовчавши). Знаєш, я чоловік прямий…

Передерій (набік). То-то тебе так і скандзюбило!

Храпко. Правду люблю, по правді роблю…

Передерій (набік). А щоб ти нею подавився!

Храпко. Ти от кажеш: піду до жінки, пораюся. Хіба я не знаю, до якої жінки ти підеш? Оце прийшов до мене… 200, мов, рублів праве… А піду до другого – може, другий менше візьме. Та так і ходитимеш, чужі пороги оббиватимеш. Воно ж тобі нічого – тільки чоботи топчеш, а другим – час гаєш; а той час, може, більше сотні стоє. То от ти й знай: за поріг вийдеш, та назад вернешся – вже 300 рублів… Куй залізо, поки воно гаряче!

Передерій. Ох, куме, куме! Не думав я, що ви такий.

Храпко (передражнюючи). Ох, куме, куме! І я не думав, що ви такий.

Передерій. Я думав, що ви на кума вважите.

Храпко. А я думав, що кум на кума вваже, не стане йому часу гаяти ради чужого чоловіка.

Перепадя. Та годі вам, Іван Петровичу! Що ж, коли менше не можна… то вже таке діло: не можна – й не можна; вже чи двісті рублів – то й двісті. А земля ж то моя буде?

Храпко. У тебе є свідителі, що ти володів нею?

Перепадя. А як же! Це ж усе містечко знає.

Храпко. То земля твоя буде.

Перепадя. Навіки?

Храпко. То вже я не знаю, чи навіки, чи ні. Може, ти її кому продаси.

Перепадя. Та то вже моє діло. А чи суд одсуде?

Храпко. Мировий одсуде і з'їзд одсуде; а далі – я не знаю.

Перепадя. Та вже ж коли тут одсудять, то й далі так буде.

Храпко. Може… не знаю.

Перепадя. То що ж? Будемо кінчати діло.

Храпко. Отак краще. Чи кінчати, то й кінчати. Сьогодні тільки мені ніколи… Треба писати условіє, довіренность… Ти покинь десять рублів на розходи, а я звечора усе, що треба, виготую, а на завтра підемо до мирового, щоб засвідительствував.

Перепадя. То й розходи, значиться, мої?

Храпко. А то ж як? Звісно, твої. Та їх небагато, рублів на три всього. Я тобі, як скінчиться діло, щот дам: що на розходи пішло, а що лишок – на платіж повернеться.

Перепадя. Та гаразд уже (лізе в кишеню).

Храпко (бере книжку і перо). Хто ти такий будеш?

Перепадя. Я? Остап Перепадя.

Храпко. Та я це знаю. Якого ти званія чи сословія? Міщанин, купець, козак чи казьонний обиватель?

Перепадя. Казьонний обиватель.

Храпко (пише). Казьонний обиватель Остап… А батька як звати?

Перепадя. Трохим.

Храпко. Тезко мойому. (Пише). Трохимович… Перепадя. Ну, а Тхора як?

Перепадя. Покійник Карпом звався, а батько Грицьком. Вони в козаках були, здавна козаки.

Храпко (пише). Оце і все.

Перепадя (подаючи десятирубльову бумажку). Звольтесь вам.

Храпко. Давай, давай. От і гаразд; отак би й зразу, без клопоту та без торгу. (Глянувши на Передерія, що сидить похнюпившись). А чого ти, куме, так зажурився?

Передерій. Від того, що кум уважив.

Храпко. А що кумові таке?

Передерій. Не скажу. Не вважив кум – і я не скажу. Прощайте (дає руку).

Храпко. Ваша воля, ваша й сила! Прощайте. (Собі дає руку). Видно, що кум і собі встряв у чужий огород?

Передерій. Не скажу! не скажу! (До Перепаді). Ходімо вже.

Перепадя. Бувайте здорові. (Кланяється, і обоє виходять).

Вихід IV

Храпко (сам). Це щось воно за знак… Уже Передерій так не встряне: тут щось та є, щось кум замишляє таке. Отже й пішов так, і не сказав. Та ну, мене не проведеш! І ми – з усами, тільки, кажуть, нос не оброс… Дознаємося… Постій. (Підходе до дверей, гукає). Явдохо! Явдохо!

Явдошка (з-за кону). Чого?

Храпко. Скажи Прісці, щоб кликнула до мене Кирила.

Явдоха (з-за кону). Кирило біля бджіл, у пасіці.

Храпко. То що? Не кине хіба бджіл на час?

Явдоха (з-за кону). Добре.

Увіходе жінка, ведучи за руку дівчинку.

Вихід V

Молодиця(бере за голову дівчинку і, нахиляючи, шепче). Проси.

Дівчинка. Паноцьку!

Молодиця. Паночку-лебедочку! І помилуйте, і пожалуйте!

Храпко (озирнувшись, плює). Тьфу! Якого ви чорта? Аж злякали – дивись!

Дівчинка (становиться навколішки). Паноцьку! помилуйте.

Молодиця. Ой, лишенько наше! горенько тяжке! Помилуйте, паночку…

Храпко (стоїть, дивиться. Спокійно). Ну, ще!.. Ну, що ще далі буде? Ну-ну!..

Молодиця. До вашої милості, добродію. Помилуйте нас… Діточки малі… їсти нічого…, А він пішов, сучий син!., закрився очима й плечима., швендяє там по чужих краях… А тут посліднє добро беруть… хату цінують… Помилуйте нас і пожалуйте! (Становиться на коліна, плаче).

Дівчинка. Паноцьку! помилуйте.

Храпко. Та якого ви чорта до мене? Не реви, а толком кажи!

Молодиця. О горенько наше нежданне! Пропала я, бідна, з малими діточками!

Храпко (сердито). Та не скавучи, кажу. Кажи: чого тобі треба?

Молодиця(з плачем). Боже мій! Хату продають… Мою таки хату, батьківську цінують!

Храпко. Хто цінує? За що цінує?

Молодиця. Та я й сама не знаю, що він, розсучий син, наробив… У кого там гроші брав… де він їх дівав… А тепер моє добро… добро моє пропадає! (Плаче).

Храпко. Хто такий розсучий син?

Молодиця. Чоловік мій, бодай йому добра не було!.. Він, каторжний, щоб його зашморгнуло там, клятого!