Енн із Зелених дахів

Розділ 1. Місіс Рейчел Лінд дивується

Місіс Рейчел Лінд жила якраз в тому місці, де головна дорога на Ейвонлі сходила вниз до невеликої лощини, що заросла вільхою з сережками, звисаючих з гілок, і перетинала струмок, який починався глибоко в лісі, де стояв будинок старого Касберта. Цей струмок тік звивисто – спочатку стрімко, потім розливався каскадом і перетворювався на темні таємничі ставки; і на той час, коли досягав маєтку Ліндів – стихав. Це вже був вихований струмочок, адже навіть струмок не може протікати повз двері місіс Рейчел Лінд без дотримання пристойності. Він, ймовірно, знав, що місіс Рейчел постійно сидить біля вікна, спостерігаючи за усім тим, що відбувається, включно зі струмками і дітьми, і що, якщо вона помічала щось дивне або недоречне, вона не могла заспокоїтися, поки не дізнається, що відбувається.

Існує безліч людей, як в Ейвонлі,так і за його межами, які так цікавляться справами своїх сусідів, що забувають про свої власні справи; але місіс Рейчел Лінд належала до тих небагатьох, хто здатний успішно займатися і своїми справами, і чужими на додаток. Вона була видатною хазяйкою, уся хатня робота виконувалася ідеально; вона також вела гурток крою та шиття, допомагала в недільній школі, і була активним членом Благодійної церковної організації, а також Суспільства допомоги місіонерам. Проте місіс Рейчел знаходила час, щоб сидіти годинами біля вікна кухні, в'язати ковдри з товстих бавовняних ниток (їх накопичилося вже шістнадцять – як з придихом розповідали домогосподарки в Ейвонлі), і спостерігати за головною дорогою, яка перетинала тут лощину, а потім піднімалася вгору на крутий червонястий пагорб.

Оскільки Ейвонлі знаходиться на трикутному півострові в затоці Святого Лаврентія і оточений водою по обидва боки, всякий, хто приїздить або залишає це селище – не омине дорогу на пагорбі і таким чином, не відаючи того, потрапить під всевидюче око місіс Рейчел.

Одного разу на початку червня вона як завжди сиділа біля вікна. Сонце освітлювало все навкруги своїми теплими променями. Сад, що розрісся на схилі за будинком, був ніби одягнений у весільне вбрання в рожево-білих кольорах, над якими гуділи рої бджіл. Томас Лінд – лагідна маленька людина, яку люди в Ейвонлі називали «чоловік Рейчел Лінд» – садив ріпу на горбистому полі за сараєм; і Метью Касберт теж повинен був цим займатися на своєму великому полі біля струмка, поряд із Зеленими Дахами. Місіс Рейчел знала про це, тому що чула вчора, як він сказав Пітеру Моррісону в магазині Уільяма Блера в Кармоді, що збирається посіяти насіння ріпи наступного дня. Звичайно, це Пітер запитав його, Метью Касберт ніколи сам не розповідав про себе, якщо його не запитували.

Та все ж, ось він – Метью Касберт – о пів на четверту, в робочий день, спокійно їде дорогою через лощину вгору на пагорб. Крім того, він одягнув свій найкращий костюм з білим комірцем, а це є доказом того, що він їде кудись з Ейвонлі. А ще сидів він в кабріолеті, запряженому гнідою кобилою, і це означало, що він збирається в далеку дорогу. Отже, куди Метью Касберт їде і навіщо?

Якби це була будь-яка інша людина в Ейвонлі, місіс Рейчел, додавши два і два, легко б знайшла відповідь на обидва питання. Але Метью так рідко виїжджав з будинку, що повинно було статися щось незвичайне, якщо він зважився на поїздку; адже він був людиною боязкою і терпіти не міг їхати кудись в незнайоме місце і спілкуватися з чужими людьми. Метью в костюмі з білим комірцем і в кабріолеті – це щось надзвичайне. Місіс Рейчел замислилася, але так нічого і не придумала, і тому задоволення від пообіднього відпочинку було зіпсоване.

«Я просто пройдуся до Зелених Дахів після чаю і дізнаюся у Марілли, куди він поїхав і навіщо», нарешті вирішила ця гідна жінка. «Він зазвичай не їздить до міста цієї пори року, і він ніколи не ходить у гості. Якби він поїхав за насінням ріпи, він не став би так одягатися і брати кабріолет. А якщо б йому потрібний був лікар, то він їхав би швидше. Проте щось сталося минулого вечора, що змусило його покинути будинок. Ось це головоломка! Але я не заспокоюся, поки не з'ясую, навіщо Метью Каcберт поїхав з Ейвонлі сьогодні».

Отже, після чаю місіс Рейчел зібралася на прогулянку. Йти було недалеко. Відстань від маєтку Ліндів до великого будинку Касбертів, що розташувався в саду, складала усього лише чверть милі вгору по дорозі. Проте далі треба було йти довгою стежкою. Батько Метью Касберта, сором'язливий і тихий, як і його син, – вибрав найвідлюдніше місце, коли будував будинок – поблизу лісу, але чимдалі від інших людей. Будинок «Зелені Дахи» був побудований на самому краєчку його ділянки і там залишився до цього часу, ледве помітний з головної дороги, уздовж якої тіснилися усі інші будинки в Ейвонлі. Місіс Рейчел Лінд вважала, що жити в такому місці взагалі неможливо.

─ Тут можна тільки існувати, – бурмотіла вона, крокуючи вузькою стежкою, обрамленою кущами дикої троянди. Це не дивно, Метью і Марілла обоє трохи дивні, адже живуть так відокремлено. Дерева не дуже хороша компанія, хоча їх там, слава богу, досить. Але я б краще спілкувалася з людьми. Чесно кажучи, вони обоє здаються цілком задоволеними; але все ж таки, я думаю, вони просто звикли до такого способу життя. Людина до всього звикає, навіть до шибениці, як говорять ірландці.

Виголосивши цю промову, місіс Рейчел зійшла із стежини на задній двір Зелених Дахів. Дуже зелений, акуратний і чистий, цей двір з одного боку був оточений великими патріархальними вербами, а з іншого – тополями у формі пірамід. Ні порошинки, ні смітинки не було на цьому дворі, а місіс Рейчел, звичайно, помітила б їх, якби вони там були. Насправді, вона вважала, що Марілла Касберт підмітає двір так само часто, як і будинок. Можна було їсти прямо із землі і не боятися за свій шлунок.

Місіс Рейчел ще двері не зачинила, а вже примітила все, що було на цьому столі. Там стояли три тарілки, означає Марілла чекала ще на когось до чаю разом з Метью; але самі страви були повсякденні: яблучне повидло і тільки один пиріг, так що очікуваний гість не був кимось значним. Але як же білий комірець Метью і гніда кобила? Місіс Рейчел відчула, як у неї голова йде обертом від цієї незвичайної таємниці в тихому і абсолютно не загадковому будинку Зелені Дахи.

─ Добрий вечір, Рейчел, – сказала Марілла бадьоро. – Сьогодні прекрасний вечір, чи не так? Чи не хочете присісти? Як там ваша сім'я?

Щось схоже на дружбу (за відсутності інших визначень), існувало між Mаріллою Касберт і місіс Рейчел, незважаючи на їх несхожість (а можливо і завдяки їй). Марілла була високою, худою жінкою, з незграбною, без всяких вигинів, фігурою; темне волосся (з декількома сивими пасмами) завжди скручене в жорсткий невеликий вузол, з незмінними двома металевими шпильками, що стирчали з нього. Вона виглядала як жінка з консервативними поглядами і суворими принципами; але було щось в контурі її губ, що дозволяло припустити наявність у неї почуття гумору.

─ У нас все добре, – сказала місіс Рейчел. – Я почала турбуватися за вас, коли побачила, як Метью кудись поїхав сьогодні. Я подумала, можливо, він їде до лікаря.

Марілла з розумінням посміхнулася. Вона чекала, що місіс Рейчел прийде все довідатися, що вигляд Метью, який проїжджав повз, буде таким нез'ясованим для неї, що тільки розпалило цікавість сусідки.

─ О, ні, я досить добре себе почуваю, хоча у мене страшенно боліла голова вчора, – відповіла вона. – Метью поїхав у Брайт Рівер. Ми беремо хлопчика з дитячого будинку в Новій Шотландії, і він приїжджає потягом сьогодні ввечері.

Якби Марілла сказала, що Метью поїхав у Брайт Рівер, щоб зустріти кенгуру з Австралії – місіс Рейчел і то не була б настільки здивована. Вона просто втратила мову на мить. Було неможливо уявити, щоб Марілла знущалася з неї, але місіс Рейчел була майже упевнена, що це безглуздий жарт.

─ Ви це серйозно, Марілло? – запитала вона, коли голос повернувся до неї.

─ Так, звичайно, – сказала Марілла, неначе брати хлопчиків з дитячих будинків в Новій Шотландії було звичайною справою для будь-якої пристойної ферми в Ейвонлі, а не дивним нововведенням.

Місіс Рейчел розгубилася. У думках її були суцільні знаки оклику: Хлопчик! Марілла і Метью Касберт беруть собі хлопчика! З дитячого будинку! Похвально, світ з’їхав з глузду! Її більше нічого не здивує після цього! Нічого!

─ Та як вам взагалі спала така думка? – запитала вона несхвально. Адже це рішення було прийняте без консультації з нею, значить, потрібно було показати своє невдоволення.

─ Ну, ми думали про це деякий час, точніше, всю зиму, – відповіла Марілла. Місіс Спенсер приїжджала до нас перед Різдвом, і розповіла, що навесні вона збирається прийняти у себе в Хоуптоні маленьку дівчинку з притулку. Її двоюрідний брат живе в Хоуптоні, і місіс Спенсер відвідувала його і довідалася все про це. Відтоді ми з Метью тільки і говорили на цю тему. Ми вирішили, що візьмемо хлопчика. Метью вже в літах, ти знаєш, йому за шістдесят і він вже не такий енергійний як колись. І серце його турбує. А ти знаєш, як важко знайти хороших найманих робітників. Тут можна найняти хіба що безглуздих французьких хлопченят; причому тільки когось візьмеш і чомусь навчиш – він втече на консервний завод або в Америку. Спочатку Метью запропонував узяти англійського хлопчика. Але я сказала ні. З ними може бути все гаразд, я не заперечую, але лондонські голодранці не для мене, – сказала я.

Місіс Рейчел пишалася тим, що завжди прямо висловлювала свою думку. Вона збиралася зробити це і зараз, оскільки вже визначилася зі ставленням до цієї дивовижної новини.

─ Що ж, Марілло, я просто скажу тобі прямо, що я думаю, – ви робите велику дурість і дуже ризикуєте. Адже ви навіть не знаєте кого берете. Ви запрошуєте чужу дитину у свій дім, нічого не знаючи про неї, ні про її характер, ні про її батьків, ні про те, що з неї вийде. Тільки минулого тижня я прочитала в газеті, як один чоловік і його дружина із західної частини острова узяли хлопчика з притулку, так він підпалив вночі будинок, причому підпалив навмисно, Марілло, і майже спалив їх ущент в їх власних ліжках. А ще знаю про інший випадок, коли прийомний хлопчик з'їдав усі сирі яйця – вони не могли нічого поробити з цим. Якби ви запитали моєї поради в цій справі – чого ви не зробили, Марілло, – я б сказала, заради бога, навіть не думайте про це. Ось так!

– Ця палка промова, здавалося, не образила, не стривожила Маріллу. Вона продовжувала в'язати.

─ Я не заперечую, що частково ти права, Рейчел. Я трохи сумнівалася в цій вигадці. Але Метью дуже хотів цього. Я поважаю його бажання, тому прийняла це. Так рідко Метью чогось по-справжньому хоче, що, коли він щось хоче, я відчуваю, що мій борг – поступитися. А з приводу ризику – так ризик є у будь-якій справі. Так само ризикують і сім'ї, коли народжують своїх дітей – якщо вже на те пішло – вони теж не завжди зростають хорошими людьми. І потім, Нова Шотландія знаходиться поряд з нашим островом. Була б інша справа, якщо б ми брали хлопчика з Англії або США. А ця дитина не може сильно відрізнятися від нас самих.

─ Ну, я сподіваюся, що все буде гаразд, – сказала місіс Рейчел тоном, що очевидно вказував на її сильні сумніви з цього приводу. – Тільки не говоріть, що я вас не попереджала, якщо він підпалить Зелені Дахи або отруїть колодязь – я чула про такий випадок в Нью-Брансуїк, де прийомна дитина зробила це, і уся сім'я загинула в страшних муках. Тільки це була дівчинка.

─ Ну, ми ж не беремо дівчинку, – сказала Марілла, неначе отруєння колодязів було чисто жіночою справою і не торкалося хлопчиків. – Я ніколи не мріяла узяти дівчинку на виховання. Цікаво, навіщо місіс Спенсер це робить. Втім, вона може узяти собі увесь дитячий притулок, якщо така думка спала їй на думку.

Місіс Рейчел хотілося залишитися до приїзду Метью з прийомним хлопчиком. Але поміркувавши, що це займе принаймні дві години, вона вирішила піти до будинку Роберта Белла і розповісти усі новини. Це, безумовно, буде сенсацією, а місіс Рейчел дуже любила робити сенсації. Отже, вона пішла – на велике полегшення Марілли, яка за останню годину відчула, що її сумніви і страхи відроджуються під впливом песимізму місіс Рейчел.

─ Отакої! – вигукнула місіс Рейчел, коли вийшла на стежку. – Це дійсно схоже на сон. Шкода мені цю бідну дитину. Метью і Марілла нічого не знають про дітей, і вони чекають, що він буде мудріший і розсудливіший за свого власного дідуся, якщо у нього коли-небудь був дідусь, що сумнівно. Здається якось дивно думати про дитину в Зелених Дахах – там ніколи не було дітей. Метью і Марілла були вже дорослими, коли будувався цей будинок. Якщо вони і були коли-небудь дітьми, а в це важко повірити, коли дивишся на них. Я б ні за що не хотіла опинитися на місці цього сироти. Серйозно, мені його шкода!

Так від щирого серця сказала місіс Рейчел кущам дикої троянди. Але якщо б вона могла бачити дитину, яка в цей час терпляче чекала на станції Брайт Рівер – її жалість була б ще більшою.

Розділ 2. Метью Касберт дивується

Метью Касберт і гніда кобила неспішним підтюпцем проїхали вісім миль до Брайт Рівер. Дорога була чарівна, вона проходила повз акуратні будиночки, що чергувалися із запашними ялицями і долинами, де цвіли дикі сливи. Повітря було солодким від аромату яблуневих садів і лугів, зникаючих на горизонті в багряних спалахах; а маленькі пташки співали «Тінь-тінь» неначе раз на рік був літній день.

Метью отримував задоволення від поїздки, за винятком тих моментів, коли він зустрічав жінок і йому доводилося кивати їм – на Острові Принца Едуарда ви повинні кивати усім зустрічним, незалежно від того, знаєте ви їх або ні.

Метью боявся усіх жінок, окрім Mарілли і місіс Рейчел; у нього було неприємне відчуття, що ці загадкові істоти таємно сміються над ним. Можливо, він був абсолютно правий, вважаючи так, тому що на вигляд він був досить дивним – з нескладною фігурою і довгим сивим волоссям, що спускалося на його сутулі плечі, і пишною, м'якою темною бородою, яку він носив відколи йому виповнилося двадцять років. Насправді, він і в двадцять виглядав так само, як в шістдесят, хіба що без сивого волосся.

Коли він дістався Брайт Ривер – потягу не було видно. Він подумав, що ще дуже рано, тому прив'язав коня у дворі невеликого готелю Брайт Ривер і пішов до будівлі станції. Довга платформа була майже порожньою; єдиною живою істотою була дівчинка, що сиділа на купі черепиці в самому її кінці. Метью, ледве помітивши, що це дівчинка, бочком пройшов повз неї якнайшвидше, не дивлячись в її сторону. Якби він подивився туди, він навряд чи зміг би не помітити напружену скутість і очікування в усій її фігурі. Вона сиділа там, чекаючи чогось або когось, а оскільки сидіти і чекати було єдиним її зайняттям, то вона сиділа і чекала з усіх сил.

Метью зіткнувся із станційним доглядачем, який замикав касу, щоб встигнути додому до вечері, і запитав його, чи скоро прибуде потяг, який за розкладом має бути о п'ятій тридцять.

─ Цей потяг прибув півгодини тому і рушив далі – відповів цей жвавий службовець. – Але там був пасажир, якого висадили для вас – це маленька дівчинка. Вона сидить онде на черепиці. Я запитав її, чи не хоче вона піти до дамської кімнати для очікування, але вона дуже серйозно повідомила мене, що вважає за краще залишитися зовні. Тут більше можливостей для уяви – сказала вона. Незвичайна дівчинка, повинен визнати.

─ Я не чекав на дівчинку, – сказав Метью розгублено. – Я приїхав за хлопчиком. Він має бути тут. Місіс Спенсер обіцяла привезти його з Нової Шотландії.

Станційний доглядач присвистнув.

─ Думаю, тут якась помилка. – сказав він. – Місіс Спенсер зійшла з потягу з цією дівчинкою і доручила її мені, сказавши, що Ви і Ваша сестра узяли її з дитячого будинку, і скоро за нею приїдете. От і все, що я знаю про це. І я не бачив тут інших дітей-сиріт.

─ Я не розумію, – сказав Метью безпорадно, бажаючи, щоб Марілла була поруч, щоб допомогти йому впоратися з цією ситуацією.

─ Ну, ви краще запитайте дівчинку, – сказав станційний доглядач недбало. – Я думаю, що вона в змозі сама все пояснити – язик у неї добре підвішений, це точно. Можливо, у них не було таких хлопчиків, які вам потрібні.

Він швидко пішов, оскільки був голодним, а шкода, адже Метью треба було зробити те, що було важче для нього, ніж відвідати лева в його лігві – підійти до дівчинки – чужої дівчинки – сироти – і запитати у неї, чому вона не хлопчик. Метью застогнав, коли обернувся і пішов повільно по платформі прямо до неї.

Вона спостерігала за ним відколи він пройшов повз неї, і дивилася на нього зараз. Метью не дивився на неї і не бачив, якою вона була насправді, але звичайний спостерігач побачив би дівчинку років одинадцяти, одягнену в дуже коротку, тісну, потворну сукню з жовтувато – сірої напівшерстяної тканини. Вона носила вицвілу коричневу матроську безкозирку, з під якої на спину спадали дві яскраво-руді коси. Її обличчя було маленьким, блідим і худим, з купою веснянок; великим ротом і незрозумілого кольору очима, вони здавалися то зеленими, то сірими – залежно від освітлення і настрою.

Усе це побачив би звичайний спостерігач; а уважніша людина могла б помітити, що підборіддя її чітко виражене і рішуче; що великі очі повні натхнення і життєрадісності; що рот красиво окреслений і виразний; а лоб широкий і досконалий. Коротко кажучи, наш проникливий уважний спостерігач міг би дійти висновку, що дивовижний дух живе в тілі цієї бездомної дівчинки, якої сором'язливий Метью Касберт так сміхотворно боявся.

Метью, проте, був позбавлений від випробування говорити першим, тому що як тільки вона зрозуміла, що він йде до неї, вона встала, схопивши однією тонкою смуглявою рукою свій старий, старомодний саквояж, а іншу вона протягнула йому.

─ Я думаю, ви містер Метью Касберт із Зелених Дахів? – запитала вона приємним, дзвінким голосом. – Я дуже рада вас бачити. Я почала боятися, що ви не приїдете за мною, і намагалася уявити все, що могло статися, щоб завадити вам. Я вирішила, що, якщо ви не приїдете за мною, я піду дорогою до цієї великої дикої вишні на повороті, залізу на неї, і залишуся там на усю ніч. Я б ні трішечки не боялася, і це було б прекрасно – спати на дереві дикої вишні, серед білого цвіту у місячному світлі, як ви думаєте? Можна уявити, що живеш в мармуровому палаці, чи не так? І я була абсолютно упевнена, що ви приїдете за мною уранці, якби ви не приїхали сьогодні увечері.

Метью незручно узяв худу маленьку руку – саме тоді він і вирішив, що робити. Він не міг сказати цій дитині з сяючими очима, що це помилка; він забере її додому, і нехай Марилла скаже їй. Так або інакше, він не може залишити її у Брайт Ривер, нехай навіть і сталася помилка. А усі питання і пояснення можуть бути відкладені до їх повернення в Зелені Дахи.

─ Мені шкода, що я запізнився, – боязко сказав він. – Підемо. Кінь у дворі. Дай мені свою сумку.

─ О, я сама можу нести її, – сказала дівчинка весело. – Вона не важка. Я зберігаю там усі мої речі, але вона зовсім не важка. Її треба нести певним чином – а то ручка відпадає, так що краще я сама триматиму її, тому що знаю, як. Це дуже стара сумка. О, я дуже рада, що ви приїхали, хоча спати на дикій вишні теж цікаво. Нам далеко їхати, правда?

─ Місіс Спенсер сказала це вісім миль. Я рада, тому що люблю їздити. О, так добре, що я житиму з вами, і належатиму вам. Я ніколи не належала нікому по-справжньому. Але найгіршим був дитячий будинок. Я була там тільки чотири місяці, але цього вистачило. Я не думаю, що ви коли-небудь були сиротою в дитячому будинку, так що ви не можете зрозуміти, як це. Це гірше, ніж ви можете собі уявити. Місіс Спенсер сказала, що погано так говорити, але я не маю на увазі нічого поганого. Дуже просто зробити щось нехороше, навіть не знаючи про це, правда? Взагалі, вихователі в дитячому будинку були хорошими. Але там було так мало можливостей для уяви – тільки про інших сиріт. Було досить цікаво уявляти різні речі про них: уявити собі, що, можливо, дівчинка, яка сиділа поруч, насправді дочка графа, яка була вкрадена в дитинстві у своїх батьків злою нянькою, що померла перш, ніж вона змогла сказату правду. Раніше я не спала ночами і уявляла різне, тому що у мене не було часу на це вдень. Думаю, я тому така худа, адже я дуже худа, чи не так? Суцільні кістки. Я люблю уявляти, що я гарненька і пухка, з ямками на ліктях.

І тут супутниця Метью припинила говорити, частково тому, що вона захекалася і частково тому, що вони прийшли до кабріолета. Ні слова вона не сказала, поки вони не залишили село і не поїхали вниз по крутому невеликому пагорбу. Дорога тут врізалася так глибоко в м'який ґрунт, що краї її, з бахромою з квітучих гілок диких вишень і тонких білих беріз, піднімалися на декілька футів над їх головами.

Дівчинка протягнула руку і відламала гілку дикої сливи, яка зачепила кабріолет.

─ Хіба це не прекрасно? На що схоже це дерево, що нахилилося над дорогою, все у білих мереживах, як ви думаєте? – запитала вона.

─ Ну, я не знаю, – сказав Метью.

─ Звичайно ж, на наречену… Наречену, усю у білому, з прекрасною мереживною вуаллю. Я ніколи не бачила наречених, але я можу собі уявити, як вона виглядатиме. Я така негарна, що ніхто ніколи не захоче одружуватися на мені – хіба що іноземний місіонер. Я думаю, іноземні місіонери не дуже перебірливі. Але я сподіваюся, що коли-небудь у мене буде біла сукня. Це моє найзаповітніше бажання. Я просто дуже люблю красивий одяг. І у мене ніколи не було красивої сукні, наскільки я пам’ятаю, але тому є про що мріяти, правда? Я можу собі уявити як пишно вбрана. Сьогодні вранці, коли я вийшла з дитячого будинку, мені було так соромно, тому що я була одягнена в цю жахливу стару сукню з напівшерстяної тканини. Розумієте, усі сироти повинні були носити такі сукні. Один купець з Хоуптона минулої зими пожертвував триста ярдів напівшерстяної тканини для притулку. Деякі люди говорили, що це тому, що він не міг продати її, але я швидше повірю, що це було з милосердя, як ви гадаєте? Коли ми сіли на потяг, я відчувала, неначе усі, коли дивляться на мене, жаліють мене. Але я просто уявила собі, що я одягнена в найкрасивішу блакитну шовкову сукню – тому що, якщо вже уявляти, то щось гарне – і великий капелюх з квітами і пір'ям, і золотий годинник, і лайкові рукавички, і чоботи. Я відразу повеселішала, і щосили насолоджувалася моєю поїздкою на острів. У мене навіть не було морської хвороби на пароплаві. І у місіс Спенсер теж, хоча зазвичай їй погано. Вона сказала, що у неї не було часу хворіти, оскільки вона спостерігала, щоб я не впала за борт. Вона сказала, що ніколи не бачила таку неспокійну дитину як я. Але якщо це захистило її від морської хвороби, то це ж добре, що я така неспокійна, правда? І я хотіла побачити все, що тільки можливо, на цьому пароплаві, тому що я не знаю, чи буде у мене ще така можливість. О, скільки тут квітучих вишневих дерев. Цей острів увесь квітучий. Я вже люблю його, і я така рада, що житиму тут. Я і раніше чула, що острів Принца Едуарда найпрекрасніше місце у світі, і я уявляла собі, що я живу тут, але я ніколи не чекала, що насправді приїду сюди. Це чудово, коли ваші мрії збуваються, правда? Але ці червоні дороги таки смішні. Коли ми сіли на потяг в Шарлоттауні і минали червоні дороги – я запитала місіс Спенсер, чому вони червоні, і вона сказала, що не знає, і щоб я, заради Бога, не ставила їй більше ніяких питань. Вона сказала, що я, мабуть, поставила їй вже тисячу питань. Я думаю, вона права, але як же дізнатися про різні речі, якщо не ставити питання? А чому ці дороги червоні?

─ Ну, я не знаю, – сказав Метью.

─ Що ж це ще одна з речей про які мені треба дізнатися. Хіба це не прекрасно, що існуює так багато речей, про які можна дізнаватись щось нове? Ось чому я відчуваю радість від життя, адже навколо такий цікавий світ. Було б і наполовину не так цікаво, якщо б ми знали все про все, правда? Тоді не було б ніякої можливості для уяви, чи не так? Але я, напевно, надто багато говорю? Мені завжди роблять зауваження, що я занадто балакуча. Може, ви хочете, щоб я помовчала? Якщо так – ви кажіть, і я не базікатиму. Я можу помовчати, хоча це важко.

Метью, на його власний подив, отримував задоволення від її щебетання. Як більшість тихих людей, він любив базік, якщо вони були готові говорити і не чекали від нього відповіді. Але він ніяк не чекав, що насолоджуватиметься суспільством маленької дівчинки. Жінки були не дуже приємні в спілкуванні, але дівчатка були ще гірші. Він терпіти не міг, як вони пробиралися бочком повз нього, з боязкими поглядами, неначе чекали, що він проковтне їх, якщо вони зважаться сказати хоч слово. Це була звичайна манера поведінки добре вихованої дівчинки з Ейвонлі. Але ця веснянкувата чаклунка була зовсім інша, і, хоча йому було досить важко, з його повільністю, слідкувати за її думками, він зауважив, що йому «здається, подобається її базікання». Тому він сказав, як завжди сором’язливо: