Життя як сон. Одна людина – два життя

© Валерій Олександрович Псьол, 2017

ISBN 978-5-4490-0189-4

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Глава 1. Гроза

Ось уже кілька днів не припиняв йти дощ. Наче він хотів вибачитися за спекотне літо, яке ще чекало попереду: напоїти землю і кожну травинку, оживити струмки і ріки, ймовірно в останній раз до глибокої осені. У цих краях липень і серпень часто бували жаркими і сухими, так що більшістю жителів, а багато хто з них займався землеробством, сприймали таку зливу як бальзам на душу. Тут люди не любили бетонні коробки квартир, а воліли жити в маленьких затишних будиночках. Навколо таких будиночків не було галявин з газоном, але були красиві доглянуті фруктові сади. Далі від дороги зазвичай знаходилися невеликі земельні ділянки – городи, на яких місцеві жителі садили картоплю, помідори, моркву… Саме тому тут всі так любили літній дощ.

Зазвичай в цей час року молоді люди, гуляючи вулицями невеликого містечка, могли собі дозволити прокрастися тихенько в чийсь сад, щоб не розбудити сторожового пса, і нарвати черешень. Стиглі ягоди дуже добре видно на дереві, особливо в місячні ночі. Сьогодні повинна була б бути саме така ніч – повний місяць, високі зірки і тихий літній вітерець – ідеальний час для побачень, коли сама природа створює всі умови для романтики, і залишається лише піддатися її поклику. А ще можна пригостити улюблену жменею черешень, перестрибнувши через чужу огорожу і зірвавши їх з дерева. Дрібниця, але приємно. Бо ж це хоч і маленький, але героїчний вчинок.

Але сьогодні була не така ніч. Уже кілька днів без перестану лив дощ. І зараз він став настільки сильним, що машини, які їхали назустріч, через суцільну стіну дощу можна було побачити хіба що метрів з двадцяти, і це при включених на дальньому світлі фарах. Влітку, особливо під час злив, рідко, коли дме сильний вітер, але сьогодні погода була саме такою – господар собаку з дому не випустить. І будь-яка людина, що народилася сьогодні на світ, виглянувши у вікно, з упевненістю сказала би, що на дворі стоїть пізня осінь. Хіба що листя на деревах все ще зелене і гроза. Так, восени не буває таких гроз. Спалахи блискавок роздирали небо на частини, а переривчасті удари грому змушували тремтіти навіть металопластикові вікна, які тільки входили в моду серед місцевих жителів.

У таку погоду особливо дивним було б побачити перехожого на вулиці. Навіть місцеві алкоголіки, які збиралися щодня на лавочках біля дороги або в парку, перенесли свої засідання в більш затишні літні кухоньки під гнівні вигуки дружини товариша по чарці, якому в цей вечір випало надавати притулок товаришам.

Комусь могло б навіть здатися, що якщо зараз вийти на вулицю, то Зевс ударом блискавки миттєво покарає тебе за всі гріхи. Але в цій місцевості було мало забобонних людей. Загартовані комуністичним минулим, що й сьогодні ще зрідка спостерігались його відгомони, тут мало хто ходив до церкви, хіба на Різдво чи на Великдень. А так люди не бачили Диявола і не вірили в Бога. І навіть коли в столиці гриміли революції, тут життя спокійно йшло своєю чергою.

Але навіть в цей неспокійний червневий вечір все було спокійно в умах і серцях людей. Майже у всіх. До Єлизавети, а це була невисокого зросту дівчина з довгим русявим волоссям, постукали в двері.

«Кого це могло принести в таку погоду?» – занепокоєно подумала дівчина. – «Невже це?..»

У двері постукали сильніше. Єлизавета підійшла до дверей і відкрила їх, вже за мить до цього з точністю знаючи, кого вона побачить. Так, це був Дмитро.

– Ми з тобою вже про все поговорили! Навіщо ти прийшов, та ще й в таку погоду? Захворіти вирішив? На здоров’я, тільки мене не чіпай, – вже по одному тону голосу стало зрозуміло, що дівчина не хотіла бачити свого, тепер вже, напевно, колишнього, хлопця.

– Ти просто мене не так зрозуміла. Пробач, – в Діминому голосі не було і ноти впевненості. Швидше навпаки, він був схожим на робітника-недотепу, якого викликали на килим до начальства. – Дай шанс, я ж не погана людина. Чи що я не так зробив?..

– Не в тому річ. Ти хороша людина, але ти не той, хто мені потрібен, – Ліза так і не збиралася пускати гостя за поріг, тримаючи одну руку опертою на одвірок, так що волею чи неволею, але вхід в будинок був закритий. І Дімі, хоч він і стояв під невеликим навісом, але все ж, доводилося терпіти сильні пориви вітру, які раз у раз пронизували його тонку осінню курточку і пробирали, напевно, до самих кісток. – Зрозумій, якщо хочеш повернути мене, розберися спершу в собі, а вже потім як-небудь і поговоримо. А до тих пір я не зможу з тобою залишитися.

Дмитро стояв на цьому пронизливому вітрі, що доносив краплі холодного літнього дощу і все ніяк не міг придумати, що ж йому сказати, щоб зберегти свої стосунки. Він ніби й думав про це всю дорогу, але зараз, в такий момент, у нього просто не було слів. Відчуваючи, що незручна тиша затягується, і Ліза вже через мить зачинить перед ним двері, хлопець все ж зважився відповісти:

– Я люблю тебе, віриш?..

– Знаю. Але цього замало. Я тебе не люблю. Я закохалася була в зовсім іншого хлопця, а не в того, в кого ти перетворився. Пробач, але я думаю, у нас навряд чи що-небудь вийде, – спокійним голосом сказала дівчина, закривши вхідні двері, від яких через кілька миттєвостей пішов глухий гул. Це Діма від люті, чи радше від безвиході, сильно вдарив лобом об двері, що тільки-но зачинилися перед ним, з прощальним стогоном «Ліза», і пішов в ніч.

Ліза ж тим часом була спокійна, бо знала, що скаже хлопцеві, причому знала вже досить давно. Із жалю вона лише терпіла його останнім часом. Але кохання на жалю не побудуєш, тому рано чи пізно це мало статися. Звичайно, можна було хоча б впустити хлопця в будинок, дати йому зігрітися, приготувати чаю. Але Ліза занадто добре знала Дмитра. Він би сприйняв це як черговий шанс, що було б вкрай жорстоким з її боку. Краще було сказати все прямо в обличчя. І якщо він вже хотів, то нехай мокне тепер під дощем.

Дівчина пам'ятала, яким вона полюбила його. Вона закохалася в того Діму, який силком цілував її. Який, без причини брав її на руки. Чиє слово завжди було законом і який ніколи не думав про наслідки. Який побив одного хулігана просто за те, що той дозволив сказати щось грубе та непристойне про неї, його дівчину. Так, саме таким Ліза покохала його, але вже давно вона не бачила свого хлопця таким. Він чомусь одної миті перетворився на людину, яка труситься над своєю дівчиною, як над останньою копійкою. На людину вкрай нерішучу. І зараз Єлизаветі здавалося, ба, навіть більше – вона була впевненою, що саме цей новий Дмитро – справжній, а не той, старий, якого вона бачила колись. А коли так, то ні про яке кохання, ні про які стосунки і мови бути не могло.

Ліза, хоч і зробила боляче близькій людині, але вчинила правильно. Вона це знала.

Вже була майже північ, і її батьки мирно спали в своїй кімнаті. «Хоч маму з татом не розбудив», – подумала Ліза. Дівчина тихенько пройшла до себе, і знову лягла в своє затишне ліжко, сподіваючись якомога швидше заснути, адже вже післязавтра її чекав перший із таких важливих іспитів. Можливо, ці іспити вирішать всю її подальшу долю, а значить перед ними треба було добре відпочити. Готуватися, повторювати щось, вже сенсу ніякого не було, і Єлизавета це прекрасно розуміла. Вона і так на цю підготовку вже витратила більш ніж достатньо часу, а якщо враховувати ще й той факт, що в школі дівчина вчилася майже на відмінно, то у неї були всі шанси отримати найвищий бал. З цими думками, а також із мрією про світле майбутнє вона плавно занурилася в сон. Ось воно, доросле життя. І рівно в той час, коли зімкнулися дівчачі вії, годинник пробив північ.

Тієї ж миті Дмитро все ще стояв недалеко від будинку своєї коханої, дивився порожніми відчуженими очима в її темне вікно і потягував промоклу цигарку. Варто сказати, що курити при такій погоді вкрай незручно. Та й взагалі знаходиться на вулиці під час такого шторму вкрай некомфортно, адже дійсно, чого доброго, і захворіти не довго. Але кого в такі жалісливі моменти цікавить здоров'я? Докуривши без зупинки вже четверту сигарету, Діма зібрався було розвернутися і піти додому, як буквально в кількох метрах від нього вдарила блискавка. Звук грому оглушив хлопця настільки, що знадобилося декілька хвилин, щоб знову прийти в себе і усвідомити, що на вулиці штормова погода, і він стоїть один посеред дороги, промоклий до нитки і замерзлий, а значить, пора було якомога швидше йти додому. Хлопець дістав з промоклої наскрізь кишені телефон. «00:04» світилося на його екрані.

«Цікаво, як же це він до сих пір не потонув в моїй кишені», – про себе посміхнувся Діма і повільно побрів додому. Він і хотів було йти прибавити кроку, але, здавалося, що і сам Усейн Болт не зміг би пересуватися швидше в настільки вичавленому стані. Ще й через кілька хвилин після цього дивного удару блискавки Дмитро знову повернувся до своєї депресії, а значить, знову дістав пачку сигарет.

– П'ять штук залишилося, значить, доведеться йти ще й на заправку за новою пачкою, – звертаючись до себе, неголосно сказав хлопець.

Автозаправка була єдиним в окрузі місцем, де можна було вночі купити цигарок. Але для цього хлопцю необхідно було б зробити немаленький гак, розміром в декілька зайвих кілометрів. І звичайно, за будь-якої погоди, а тим більше під час такого шторму, Дмитру було б ліньки так далеко йти, адже вже вранці цигарки можна буде купити в магазині набагато ближче. Але цього разу всупереч будь-якій логікі він побрів до заправки. Тим більше що хлопець чомусь був упевнений, що вся ця нічна подорож виллється йому максимум в легку застуду. Причому ця впевненість виходила звідкілясь зсередини, так що ніякого страху за своє здоров'я навіть залишатися не могло.

За весь той час, що Дмитро йшов за сигаретами, він не зустрів жодного перехожого, лише одна машина проїхала назустріч. Її водій, напевно, подумав про Діму, що той взагалі втратив глузд, коли по такій погоді гуляє. А може, він і взагалі не помітив пішохода, заглиблений в свої думки. Ймовірно, так і було, адже ця машина якраз біля нього в'їхала в величезну калюжу, забризкавши хлопця з голови до ніг.

Коли Діма, нарешті, зайшов до свого будинку, була вже майже друга година ночі. Він іще раз покурив, стоячи біля порогу, і, нарешті, увійшов в тепле приміщення. Втомлений юнак навіть не помітив, як дібрався до ліжка, постелив його і ліг під ковдру. Тільки після цього він дістав свій телефон, подивився на екран, написав повідомлення, але так і не зміг його відправити Єлизаветі. Після кількох невдалих спроб написати гарний текст Дмитро поклав телефон на письмовий стіл, ліг на бік і спробував заснути.

Йому здавалося, що заснути швидко не вийде, і він буде довго крутитися в ліжку і мучитися без сну, як це часто показують у схожих моментах у фільмах. Але все вийшло по-іншому. Лише голова торкнулася подушки, втомлений розум відключився, і тіло підкорилося глибокому сну. Напевно, в такому вичавленому стані ніякі сни не можуть снитися… Вони йому й не снилися.

Однак же, цей сон не тривав довго. Напевно, не минуло й півгодини, як його телефон задзвонив. Відкривши одне око, юнак подивився на екран, на якому світився напис «Кохана». Не роздумуючи, хлопець взяв слухавку. В його серці ще грілася надія, хоч і марна, що дівчина одумається і забере свої слова назад. Але він твердо знав, що Ліза ніколи не брала свої слова назад і завжди знала, що говорила.

– Так? – голос хлопця звучав сонним і втомленим.

– Слухай, я так і не зрозуміла, чому ти пішов додому, та ще й за такої грози? Чому не залишився у мене переночувати? Батькам вранці якось би це пояснили, я б щось придумала, врешті-решт. Ти хоч там не сильно замерз? А то, на вулиці якось холодно, – залунав занепокоєний голос Єлизавети.

– Що? Ні, нормально. Так ти ж сама зачинила переді мною двері, і … – Діма був в шоці. Хоча, це дуже м'яко описувало його стан. Він взагалі не розумів, що коїться. Тут щойно Ліза вдарила перед ним дверима, а тепер телефонувала, ніби нічого й не відбулося. Дмитро ніколи не був майстром в розумінні дівчат, але це вже було занадто.

– Ти про що? Що за маячню ти зараз несеш? Як це я закрила перед тобою двері? Ти в своєму розумі? Значить, ще й я винна виходжу, так? Ні нормально. Значить, сам розвернувся, пішов за якоюсь терміновою справою додому і навіть чай не допив, а в підсумку ще й я винна виходжу?

– Ліз, я… Стій, який чай? Стривай. Ми не пили ніякого чаю. Ти мене навіть в будинок не запросила. Що це, взагалі це… – Дмитро вже начебто і прокинувся, але все ще не розумів, чи снилося йому це, чи все насправді відбувалося навколо. Він, звичайно, для гарантії вщипнув себе лівою рукою, і навіть відчув біль. Але все це було настільки дивним, що не могло відбуватися насправді.

– Ти вже що, випив? Ти п'яний? Ніколи не можу зрозуміти, коли ти встигаєш, – в дівчачому голосі звучала легка, награна образа. Цю ноту було нескладно вловити, особливо Дімі, що знав Лізу вже не перший день.

– Та ні, я не пив, Богом клянуся. Я просто…

– Так ти вже спав? Тоді пробач, що розбудила, – Ліза в черговий раз перебила його. Вона любила це робити, тим паче, коли її співрозмовник ніс якусь нісенітницю. – Тоді грійся там, і не думай захворіти. Цілую, на добраніч.

– Цілую. Доброї, – було чутно, як після цих Діминих слів Єлизавета зобразила звук, схожий на поцілунок, після чого скинула виклик.

Хлопець же, так і залишився сидіти з телефоном в руці, не розуміючи до кінця, що взагалі з ним коїлося. Прийшовши до тями через декілька секунд, він спробував знову вщипнути себе, тепер якомога сильніше – ні, він явно не спав, а значить, все це не приснилося. Раптом телефон запищав і вимкнувся – сіла батарея. Дмитро взяв зарядний пристрій і поставив мобільний на зарядку. Він навіть не знав, котра була година, та й це, чесно кажучи, найменше хвилювало його тієї миті. Взявши на автоматі з кишені сигарету і запальничку, він вийшов на вулицю.

– Чорт! – несподівано навіть для себе вигукнув Діма. – До чого ж холодно.

Юнак швидко закрив вхідні двері і повернувся за курточкою. Після чого спробував якомога швидше покурити і привести до ладу свої думки. Для цього він розмірковував вголос. Іноді це дійсно допомагало знайти вихід з ситуації, що склалася.

– Так, погода точно не змінилася, – міркував Дмитро. – Але ввечері мені, здається, не було так холодно. Начебто, ні. Ага, і вдаривши у Лізи головою вхідні двері, я теж нічого не відчув. Може, це, звичайно, через собачий холод, але навряд чи, – сказав собі юнак, зробивши останню тягу і викинувши цигарку. – Значить, оскільки зараз я не сплю, то, що ж, було тоді? Може, ми, і правда, пили з Лізою чай, але чому ж я цього не пам'ятаю? У мене, точніше, поруч зі мною, вдарила блискавка. Блискавка, хм-м… А що, якщо через це я щось забув, а потім напридумав собі всякого різного. Могло ж і таке бути! А може, це взагалі був сон… Тоді нічого собі, такий сон! Розповім завтра Лізі, ось вона здивується.

Дмитро швидко зайшов у будинок, зачинив двері і попрямував до своєї кімнати. Він вже давно не радів так, як тепер від розуміння того, що розлука з Лізою йому могла тільки наснитися. Але головне, що їх стосунки все ще не зруйновані, а значить, їх ще можна зберегти. І до того ж, хтозна, можливо колись йому й знадобиться цей досвід зі сну або бачення, бо ж раптом те, сталося з ним, було віщим сном. Недаремно все в ньому було таким реалістичним. І з твердим рішенням знову бути з Лізою собою, замість того, щоб боятися її втратити, юнак вже вдруге за ніч ліг до свого ліжка.

– Нехай це був і сон, але все ж, я повірив у нього, і боляче було ніби по-справжньому. Ні, я тебе більше ніколи не втрачу, – з цими словами, сказаними собі для підбадьорення, Дмитро сховався під ковдрою і знову заснув.

Глава 2. Сон

До ранку дощ припинився, і лише іноді на землю падали краплі з мокрих дерев. Але вже до десятої години ранку листя на деревах висохло під теплим, але ще не жарким літнім сонцем. Коли Дмитро прокинувся, а прокинувся він того дня рано, навколо вже вирувало життя. Сусіди, які звикли вставати з першими променями сонця, вже займалися сільським господарством. Дімині батьки разом із невеликою присадибною ділянкою та городом тримали ще й невелику кількість худоби. Але юнак, який тільки недавно приїхав з інституту тепер не особливо в це вникав. Більш того, він неодноразово намагався довести своїм батькам невигідність такого промислу, обґрунтовуючи це з економічної точки зору, але хіба їм що доведеш?

Не можна сказати, що відносини у хлопця з батьками були натягнутими – здебільшого їх взагалі не було. А майже всі розмови між цими представниками поколінь зводилися до «доброго ранку – смачного», але не варто в цьому когось особливо звинувачувати, просто сьогодні схоже відбувалося в більшості сімей. Люди стали більш незалежними, більш вільними, але в той же час більш самотніми, і популярні сьогодні соціальні мережі тільки сприяли цьому. Але Дмитро не був яскравим фанатом соціальних мереж – це лихо обійшла його стороною.

І все ж, як би дивно це не звучало, юнак того дня прокинувся раніше батьків, що було вкрай рідкісним явищем, адже частіше, навіть майже завжди, мама заходила і будила хлопця до сніданку. Але сьогодні все було по-іншому. Ще, перед тим як заснути Діма вирішив зробити якийсь незвичний вчинок і здивувати тим самим Лізу. Навіщо? Він сам не знав. Просто відчував, що повинен був щось зробити.

Прокинувшись ще до сьомої ранку, заправивши ліжко і викуривши ранкову сигарету, Діма тихенько вийшов із дому і направився до Єлизавети. З собою цього разу цигарки він не брав, адже Ліза завжди була категорично проти того, щоб її хлопець палив. Варто сказати, що відстань між ними було немаленькою, так що звичайна прогулянка пішки займала не менше півгодини. І прийшовши до неї, від нього вже не залишалося ніякого запаху тютюну.

Весь шлях юнак думав про те, що йому вчора наснилося: про ту грозу, про їхнє розлучення. І тільки один факт залишав його в повному нерозумінні того, що відбувалося з ним – що такого термінового йому потрібно було вдома, що він пішов від Лізи в сильний дощ. Адже ніяких важливих справ не було, більш того, такий вчинок тепер здавався Дімі дуже дивним, навіть божевільним. Та й весь вчорашній вечір якось вивітрився з його голови через цей божевільний сон, через ту грозу, а можливо, і ще по якійсь причині.

Вже підходячи до Лізиного подвір’я, він згадав, що хотів чимось здивувати свою кохану, але не тільки ж своєю присутністю в такий ранній час. Збентежений він зупинився на перехресті. Рука автоматично полізла до кишені, але грошей він там не знайшов – ще б пак, адже він забув удома гаманець. Хоча, з іншого боку, навіщо йому зараз би знадобилися гроші?

– Так, заспокойся, треба прийти в себе. Я не маю права виглядати дурником, – неголосно про себе сказав хлопець, поплескавши долонею по щоках. «Хоча зазвичай у мене це непогано виходить», – цю останню частину речення він додумав уже без слів.

Раптом його погляд упав на троянди, що росли на сусідній клумбі. Обернувшись на всі боки і не помітивши там нікого, юнак підійшов до клумби і акуратно зламав собі кілька квіток. Ясна річ, що ніякої гарної обгортки у нього не виявилося, – це були просто три червоні троянди. І визнавши це досить романтичним, Дмитро пішов далі.

Ліза все ще спала, а тому розбудити її букетом троянд було б гарним вчинком. Саме так вирішив Діма, зупинившись напроти її будинку. Ближче підходити він не став, вирішив зателефонувати та запросити її вийти. Діставши телефон з кишені, і вже за звичкою набравши номер своєї коханої, юнак різко видихнув для впевненості і натиснув на виклик. Як, напевно, і слід було очікувати, Ліза не взяла слухавку. Проте хлопець не зневірився, і це було абсолютно логічним, адже вона, напевно, ще спала.

Десь у свідомості у Дмитра навіть прокралася думка залишити квіти біля її дверей, але така ідея була швидко відкинута, і він зателефонував коханій ще раз. Потім іще раз. І ще. Разу з шостого Ліза, нарешті, взяла слухавку. Незважаючи на те, що її голос був ще досить сонним, в ньому вже була присутня якась нота енергійності, а її жіночний тембр міг би, напевно, закохати в себе навіть того, хто жодного разу її не бачив. І це було сильним контрастом того незрозумілого сонного бурмотіння, яке вчора звучало із Діминого роту – Єлизавета добре знала що відбувається. Вона завжди знала.

– І навіщо, скажи мені, ти будиш мене о восьмій ранку? Тобі що, робити більше нічого? І, по-моєму, ми вчора і до цього один одному вже все сказали. Тим більше у мене завтра такий важливий іспит. Дай мені виспатися, врешті-решт! – сказавши це, Єлизавета кинула слухавку.

Ось вже чого-чого Дмитро точно не очікував, так це такої короткої розмови. Звісно, у неї завтра іспит, але яка муха її могла вкусити, що вона така зла? Юнак стояв, оторопівши, тримаючи в лівій руці квіти, а в правій телефон. Він навіть не помітив, як знову автоматично набрав її номер. Але Ліза в черговий раз скинула виклик.

– Та що ж це таке з нею! – не витримавши, викрикнув Діма. Невже для Лізи настільки важливим був цей іспит? Так, ясна річ, він був важливим, а сам Дмитро навіть часто допомагав їй до нього готуватися. Тому її образа або злість виглядали якимись дивними, можна було навіть сказати, неприродними. Адже ніяк не могла дівчина всього за декілька годин сну так розлютитися. Хоча, саме вона якраз і могла, але не настільки ж. Виходить, у неї щось трапилося, щось погане. Саме до такого висновку після недовгих роздумів прийшов Дмитро і почав друкувати їй SMS-повідомлення. Юнак явно нервував, тому кілька разів видаляв написане. Цей процес, таким чином, у нього зайняв не менше п'яти хвилин, хоча на час Дмитро якраз звертав уваги найменше. Упевнившись, що нічого кращого все одно не напише, він відправив Лізі повідомлення:

«Доброго ранку, Сонце, я біля твого будинку. Виходь, я чекаю».

В кінці повідомлення він спершу хотів додати запитання, «Що трапилося?», потім думав додати слово «цьомки», але зрештою передумав – краще він так це запитає, безпосередньо у коханої, а не за допомогою SMS-листа.

Повідомлення було відправлено, але відповіді від Лізи ніякої не було, і юнак вирішив, що вона просто одягається перш ніж вийти до нього. Так і виявилося. Але що більш здивувало хлопця, так це вираз крайнього невдоволення на обличчі дівчини. І слід сказати, що навіть ця емоція її тільки прикрашала. Хоча, нічого дивного в цьому не було, адже як Діма знав із курсу дискретної математики, що не додавай до одиниці, в нуль вона все одно не перетвориться.

«Хм, досить оригінальний комплімент», – подумав Дмитро.

Єлизавета підійшла ближче, але замість того, щоб обійняти або поцілувати хлопця, вона зупинилася в двох кроках від нього, сказала лише багатозначне «І?», після чого злегка покосилася на квіти.

Від такої реакції у Дмитра просто відняло голос, і він швидко зрозумів, що вже нічого розумного сказати не зможе, тому вирішив говорити просто. Точніше, не він вирішив – слова якось самі виривалися з його горла, нагадуючи скоріше мову неандертальця, ніж інтелігентної людини, якою поза всіляких сумнівів був Дмитро:

– Ну, я це… Вирішив, як би… Ось, так, ось, – і після своєї явно не Нобелівської промови юнак протягнув дівчині квіти. Але Ліза їх брати не стала, а продовжувала просто дивитися на нього. – Пробач, я… Коротше, що трапилося, чому ти така зла? – нарешті, разом з черговим ударом здивування до Діми знову повернулася здатність нормально говорити.

– Тобто, я зла? А чого ти чекав, що я кинуся в твої обійми? – голос у Лізи був спокійний і незворушний, хоч і трохи суворий.

– А що не так? Що взагалі з тобою? Та що в решті-решт взагалі відбувається? Чому я нічого не розумію? – і тут Діма точно не брехав, він дійсно нічого не розумів: ні що зіпсувало настрій його коханій, ні чому вона дивилася на нього з такою неприязню.

– Тому що пити треба менше.

– Та ти ж знаєш, я максимум там раз на тиждень з хлопцями по келиху пива, а вчора взагалі ні краплі, Богом клянуся. І взагалі, до чого тут це?

– Ось навіщо, скажи, ти зараз робиш із себе дурника? По-моєму, вчора ми все обговорили, і вирішили, що в наших відносинах необхідно поставити, як мінімум, паузу і, як мінімум, до кінця моїх іспитів. І зараз ти приходиш сюди з цими нещасними трояндами, які вирвав на клумбі, як ні в чому не бувало! – цю останню фразу Ліза сказала, наголошуючи на кожному слові, так, як ніби вона хотіла, щоб ці слова пробивались до самого серця, до самого кісткового мозку. – І це у мене ще щось трапилося? Все, до побачення!