Сім днів і вузол смерті

Переддення

– По життю треба йти поважно і впевнено. Так, аби за тобою тягнувся шлейф добрих вчинків і файних жінок. Але в’їдь у тему – шлейф, а не хвіст. Бо хвости треба рубати!

Вінько поставив на стіл спорожнілу філіжанку і потягнувся за цигаркою. Орест, ледь помітно усміхнувшись, оглянув пітьмяну кав’ярню.

– Думка твоя ніби й заслуговує на увагу, але, як би це коректніше висловитися, не зовсім мені до вподоби. Давай ще по каві замовимо.

Вінько, хоч і був на кілька років старшим за Ореста, нерідко полюбляв прислужитися своєму неговіркому приятелеві. Тож і тепер він звично попрямував до шинквасу, пошепотівся з миловидною, як на свої роки барменкою, а повернувшись, оголосив:

– Кава зараз буде. Для нас – із коньяком. Я сказав їй, що ти серйозний бізнесовець, і це твоє сокровенне бажання…

У кав’ярні спиртним не торгували, та заборона стосувалася не всіх.

– Дідько ти, Віньку! Зараз вмочимо писки, і знову піде-поїде. А в мене ж є ще одна важлива справа.

– Якщо ти вважаєш дзвінок до своєї вдовички важливою справою, то ну тебе…

Оресту подобалася Вінькова звичка називати осіб протилежної статті «вдовичками», але коли це стосувалося його Олюньки, трохи ображався. Правда, в собі, бо говорити щось наперекір другові не мало сенсу: на будь-яке Орестове слово Вінько знаходив десять своїх – вагомих і мовби висічених із каменю. Із них він вдало вимуровував громіздкі контраргументи, які Орест теж не міг беззастережно приймати, а тому інколи все-таки прагнув посперечатися.

– Ходімо краще до університетського гуртожитку, – звузив очі Вінько, – та й відвиснемо за повною програмою.

– Не можу. Настрою нема. Та й взагалі…

Барменка принесла на маленькій таці каву і коньяк.

– О, пані є великою конспіраторкою, – підбадьорливо засміявся Вінько, ковтнувши з однієї філіжанки. – Щиро дякуємо. Та не кисни ти! – майже викрикнув до Ореста, – плюнь і забудься. Не вийде з цього нічого путнього. Ти тут страждаєш, ходиш, як мокра курка, нормального життя цураєшся. Думаєш, твоя Олюнька там чернечу рясу одягла? Хрін! Знаю я їх як облуплених…

– Віньку, припини. Оля – порядна дівчина. Ми цілком довіряємо одне одному…

– Довіряєте? Ха! Ти довіряєш? А я нікому не довіряю. Колись, пам’ятаю, розважався з однією «вірною». Весілля менше ніж за місяць, вже біла сукня у шафі, чувак, віриш, сам бачив. Хлоп її у відрядження кудись гайнув, а вона – у кнайпу. Там я її й підарканив.

– І що?

– Осідлала вона мене і гарцює, телефон поряд із ліжком задзеленчав, вона за слухавку, а там її милий. У житті я не чув стільки ніжних і лагідних слів – і найкращий, і найжаданіший, сумую, мовляв, приїжджай хутчій, бо не витримаю і помру, а сама, старий, в’їдь у тему, і далі на моїм штуцері совається, курва…

– І що, це є приводом до узагальнення?

Орест знав, що Вінькові просто не щастило в особистому житті. І про його колишнє короткочасне одруження був начуваний. Не склалося, не та жінка трапилася на життєвому шляху… Але ховати задавнені рани за машкарою цинізму, – хіба це вихід зі становища? Останнім часом за Віньком постійно волочився якийсь непотріб у жіночій подобі. Та й Орест вже втомився про це говорити і думати. Хай живе, як йому подобається…

– Якщо не узагальнення, то один із типових випадків, – Вінько зруйнував хід Орестових думок. – Жінки не здатні кохати. Зарубай це собі на стовбурі. Ми – здатні, а вони – ні. Якщо жінка навіть іде з чоловіком на край світу, повір, не заради кохання, а лише леліючи якийсь меркантильний інтерес.

– Ні, Віньку, у мене все зовсім не так.

– Ха! Ти ж сліпий, як пень. І загальмований. Тому пояснюю усе, як кажуть, на сірниках. От дивимося на тебе. Молодий і привабливий. Самостійно здобув освіту. Поїхав за кордон, заробив копійчину і придбав житло. Працюєш перекладачем у серйозній фірмі. А тобі ж тільки двадцять сім, тобто перспектив реального зросту – до біса і ще трішки. Будь-яка вдовичка, дізнавшись про все це, заприсягнеться на всіх бібліях, коранах і талмудах, що кохатиме тебе до смерті. У них на таких чоловіків нюх. Собаче чуття. А ти розтечешся, як шмарок по валізі від щастя, що якась ціла богиня зійшла з небес і удостоїла тебе своєю увагою. Рватимеш жили, щоб забезпечити її існування, носитимешся з нею, ніби з цяцькою. А вона, насолоджуючись усім, що ти для неї зробиш, зневажатиме тебе, а при першій-ліпшій нагоді стрибатиме у гречку. Всі вони однакові. В іншому ти мене не переконаєш ніколи.

– Я й не прагну… Хоча мені здалося, що ти зайвий раз прагнеш переконати себе ж…

Перед Орестом знову промайнула картина його стосунків із Олею. Він і раніше після подібних бесід прагнув припасувати до себе Вінькові теорії, та нічого не стикувалося. Орест шукав хоч маленьку чорну плямочку, ледь помітну тріщинку, аналізував слова і жести коханої, висвічував розумом найтонші відтінки поглядів та розмовних інтонацій, але… Сущі дурниці говорить Вінько, вважаючи його задуреним чи засліпленим. Він просто кохає і відчуває взаємність. А якби запримітив хоч якусь фальш, його б і переконувати не треба було ні в чому. Але наразі існує щастя. Величезне щастя. Хай вони рідко бачаться, хай він страждає від розлуки. Але ж знає, впевнений – настане день, коли його Олюнька повернеться, цього разу – назавжди, і все буде, як раніше, або й ще краще. А Вінько? Можливо, він просто трохи заздрить?

– Гаразд, Орку, не ображайся, бо в тебе такі очі, що, дивися, й битися полізеш. Не сердься. Життя покаже, хто має рацію, а хто – кулемет. Краще давай помізкуємо, як використати решту виділеного Господом часу.

– Що тут думати? Я мушу забігти на міжміську телефонку. А надалі знову вільний.

– Тоді пропоную такий план, – Вінько подзигував обома вказівними пальцями, – зараз чалапаємо на міжміську, ти отримуєш свою порцію телефонного сексу, а тоді беремо якийсь літревич і йдемо до Олега побавитися за комп’ютером. Годиться?

– Хай буде. Врешті, й погода шепоче «Позич, але випий!»

Вони виринули з кав’ярні, хапаючи легенями сире повітря останнього дня зими. Місили брудний сніг і мовчали. Вінько усміхався зустрічним жінкам, Орест зосереджено димів цигаркою. Зупинилися біля пошти.

– Віньку, бери ось трохи рублішка і йди за бухлом, та й загризти захопиш. А я тим часом перебалакаю…

З Олею Орест познайомився, коли займався придбанням квартири. Прийшов за адресою, вказаною в газетній об’яві. Двері відчинило смагляве дівчисько, чорнооке, кирпатеньке, з ледь вловимими східними рисами обличчя. «Мулаточка», – подумав тоді Орест і, привітавшись, запитав: «Продаєте квартиру?»

– Продаємо, – відповіла дівчина. – Та ви заходьте, не роззувайтеся, ми вже наполовину в дорозі.

– А що це вас приперло? Борги?

– Ну що ви, які борги? Просто бабуся померла у Рівному і залишила нам у спадок свій симпатичний особнячок. І робота там є для матері, та й ще деякі серйозні перспективи, – вона багатозначно посміхнулася.

Орест прискіпливо оглянув помешкання і відзначив для себе, що чоловічих рук тут запевне бракувало. Щоб перевірити припущення, запитав:

– То може мені прийти, коли буде вдома тато? Я звик фінансові питання вирішувати з чоловіками…

– Доведеться з жінками. Наш тато дуже давно з нами не живе. Ми навіть не впевнені, що він живий взагалі, оскільки жодної звістки за кілька останніх років не отримували. Раніше хоч аліменти коли-не-коли надсилав…

Оресту сподобалося, що дівчина розмовляє з ним як із хорошим знайомцем. Його взагалі приваблювали такі щебетухи – балакуча людина рідко буває підступною: навіть, якщо і має щось на думці, все одно вибовкає.

– Ну що, поки мати не прийде, може вип’єте кави?

З тієї кави все і почалося. Дзвінок матері, яка «трохи затримається у подруги», безкінечне блукання нічним містом, перший грім на світанку і ще Бог знає що, що триває до сьогоднішнього дня. Хоч і квартиру Орест придбав іншу, й Олюнька через два місяці поїхала «до бабусиного особнячка», а під серцем затерпає при кожному спогаді про неї, навіть, при згадці імені, а коли набирає її телефонний номер, пальці тремтять і вціляють зовсім не у потрібні кнопки…

Орест, завмерши, слухав довгі проспіви у слухавці. Ніхто не озивався. Він ще двічі повторив набір, але знову мовчанка. «Ет, накручу від Олега», – махнув рукою і вийшов із задушливої кабінки. Вінько чекав його, затиснувши під пахвою конкретно напаковану целофанову торбу, від якої вже встигли одірватися ручки. З жартами та приповідками хлопці упхалися до тролейбуса, який, бризнувши в повітря зливою іскор, поплазував у напрямку проспекту Залізняка.

Олег, на прізвисько Мегабайт, був знаним у місті програмістом. Працюючи на декілька поважних фірм, він непогано заробляв, придбав сяке-таке житло. Керівники, для яких Олегів талант приносив чималі прибутки, поблажливо сприймали його сентенцію про те, що коли на комп’ютерний монітор дихати перегаром, він не опромінює організм і не так ятрить очі. Молодий чоловік банально спивався. З тих пір, як дружина його залишила, високої зарплатні вистачало Мегабайтові ледь на два тижні. У вільний час він займався лівими замовленнями, або просто за пляшку дозволяв знайомим пограти у комп’ютерні ігри, в яких почувався, наче риба у воді, а стосовно деяких просто був автором. «Якби я жив у Америці, – полюбляв нагадати друзям, – давно був би мільйонером і мав власний гелікоптер». Проте тут, за жартом Вінька, побачити тверезого Олега, було рівнозначним, що уздріти п’яного папу римського.

Хлопці прошмигнули повз зосередженого над газетою охоронця і вибігли на другий поверх. Комп’ютерний центр був майже порожнім, і лише двері до Олегового кабінету привітно закликали увійти. Мегабайт вицокував на клавіатурі і зовсім не звертав уваги на гостей, що завмерли на порозі, приховавши за стіною напаковану торбу.

– Агов, прокинься! – Вінько гучно тупнув ногою.

– О, земля трісла, – Олег підвів очі, – заходьте. Хоч би пива притягли, бо тут голова цілий день, як діжка. Навіть на обід не ходив, роботою завалили. А вчора, знаєте, трохи жізні дали…

– І що, дуже важко? – поцікавився Орест.

– Не питай!

– То, може, це тебе порятує? – Орест, наче ілюзіоніст, вихопив із прихованої торби літрову пляшку горілки «Отаман».

Миттєво відбулося преображення Олегове. Він, як джин із амфори, виринув із-за монітора, знайшов у шафі три скляні чарочки і розклав їх на вільному столі. Вінько розвантажив торбу, Орест порізав ковбасу і хліб, відкрив банку з маринованими огірками.

– А я вже думав, що сьогоднішній день дурно минеться, – усміхнувся Олег, розкладаючи стільці. Друзі прилаштувалися біля незручного канцелярського стола, і Вінько врешті наповнив чарки.

– Ну, поїхали…

Післячаркову тишу, що заповнила кабінет, ворушило тільки дружнє хрумкотіння огірками.

– Але між першою і другою куля не має пролетіти, казав колись мій командир роти, – повторив Олег свою коронну фразу, і прозора рідина знову наповнила келишки.

– Гай, тримаймося!

– Ну і чим добрим ти тепер займаєшся, пане Мегабайте? – поцікавився Орест.

– Фігнею страждаю, – Олег знову поспішив налити горілки – гостям – з допуском «на вуса», а собі – «на хлопчика».

– Куди розігнався? – зморщився Вінько. – Коні ж не винні…

– Три – число святе, – Олег підняв чарку, – будьмо крепкі й дуже вперті!

Але «святе число» швидко надбало тенденції до зростання. Невдовзі у літровій посудині залишилася кількість, про яку кажуть «На трьох мало, на одного багато». Пам’ятаючи невідворотність аксіоми «Скільки горілки не купуй, все одно бігти двічі», Вінько понуро встав і посунув до дверей, буркнувши через плече: «Зараз буду». Орест сів за комп’ютер і, поки Олег зосереджено димів, викликав блок «Games».

– Нічого нового не маєш? – Орест поцокав «мишкою». – Це все вже давно мені набридло…

– Нє-а, – Олега вже трохи розвезло, – але на фіга тобі ті ігри? Хочеш, покажу цікаву програму, яку я нещодавно розробив? Супер!

– Хвалися…

Олег разом із попільничкою перебазувався на своє законне місце, Орест прилаштувався поряд.

– Коротше, пояснювати тобі суть програми буде довго і складно. Та й це тобі ні на фіг не потрібно. Обмежимося каркасом. Як ти ставишся до астрології?

– Та інколи гороскопи переглядаю…

– Все ясно… Де той Вінько застряг, його лише за смертю посилати! Словом… У цивілізованому світі деякі вчені давно не мають сумніву у тому, що астральна схема життя кожної людини є своєрідним кодом, який загалом не так і складно розгадати. Карта зоряного неба у глобальному розумінні є практично незмінною. Так що змоделювати якісь незначні її пертурбації протягом, скажімо, останніх трьохсот років для мого розумного брата, – Олег попестив комп’ютер, як циган лошака, – не є великою проблемою. Отже, ми трохи попрацювали і тепер маємо можливість залізти у запевні нетрі. Хоча, цього тобі також не треба… О, нарешті, – Олег махнув рукою Вінькові, що саме увійшов, – зачиняй двері, бо ще охоронець приповзе, ділитися доведеться.

– Стривай, – Орест зупинив Олега, – нахайдакатися ми ще встигнемо. Покажи програму, поки очі бачать.

– Давайте ще по кілька крапель, а одночасно і Вінька до нашої розмови долучимо.

– Ти, Мегабайте, вже, здається, увійшов у певну стадію, раз тебе на розумняк пробиває. – Вінько моргнув Орестові. – Умови мої такі: спеціальних термінів не вживати, пришмалками нас не величати і наливати усім порівну. І тоді я готовий слухати тебе хоч до ранку.

Друзі зареготали і знову примостилися біля стола.

– Коротше, хлопці, коли я почав робити цю програму, я цілковито відкинув, як колись казали, матеріалістичний світогляд. За початкову точку взяв астрологічну аксіому, згідно з якою у момент народження людини зорі програмують її подальше існування. Чого шкіритеся? Слухайте, матері його лихо! Це досвід тисячоліть, і не лише наш, а людства загалом. Новонароджений отримує свій зоряний код, який можна розгадати досить детально. Декому це дано від природи, але всі ці чаклуни та відьми працюють, як правило, методом штрику. Я кажу не про тих, котрі відверто нарід, наче кроликів, розводять… Ми ж спробували трохи систематизувати деякі речі, розкласти на полички і отримали результат. Дай огірка… Так… А якого хріна я тут розпинаюся, якщо все можна показати наочно. Скиньте мені, так би мовити, вихідні дані на будь-яку людину, і я видам доволі детальну схему її життя і, навіть, день смерті. Якщо є точні відомості про місце, день, годину і хвилину народження об’єкта – з такою ж достеменністю вирахуємо і часові координати його останнього подиху.

– По-моєму, ти поїхав дахом, Мегабайте, – Вінько відкусив шматок канапки, – або розробив якусь нову гру.

Олег спалахнув, як смолоскип:

– Чуєш, пришмалку, я тобі говорю про серйозні речі. Дістань он з тієї полички енциклопедичний словник і вибери когось на свій смак. Прізвища можеш не називати.

Вінько із п’яною ретельністю погортав книжку, відшукав статтю про якогось російського ботаніка, прізвище котрого бачив уперше, і продиктував дату і місце народження Мегабайтові. Той хвилин п’ять вигравав на клавіатурі шурхітливі мелодії, зосереджено повзав «мишкою» по килимку і довкола нього, аж нарешті сказав:

– Піддослідний об’єкт розглянуто. Із врахуванням неточності даних існує вірогідність похибки до двадцяти відсотків.

Із принтера виповзло кілька аркушів, помережаних літерами і цифрами. Орест почав читати уголос, Вінько стежив за статтею у словнику, а Олег курив. За кілька хвилин з’ясувалося, що комп’ютерний текст висвітлював факти переважно особистого характеру і лише побіжно згадував про «аналітичний склад розуму» та «схильність до наукових досліджень». Зате дата смерті цілком збіглась із вказаною в енциклопедичному словнику.

– Це якийсь твій фокус, – не вгавав Вінько. – Давай спробуємо ще раз.

– А ти ще раз за пляшкою збігаєш? – спокійно запитав Мегабайт.

– Якщо доведеш, що це не якесь твоє шарлатанство, збігаю.

– То біжи, бо тут все чисто. Або давай спочатку цю, що на столі доб’ємо.

У процесі допивання старих і поповнення нових запасів хлопці закинули в електронний інтелект дані на Шевченка, Лєніна і Сальвадора Далі, а також на покійного Олегового дідуся і якусь Вінькову «вдовичку», дату народження якої він розшукав у себе в записнику. Оскільки ніхто достеменно не знав, у який день тижня, не кажучи вже про годину, народився той чи інший об’єкт, то комп’ютер знову видав загальні описи, які було лише побіжно проглянуто. Особлива увага припала лише на дати смерті, які знову відповідали істині. Вінько продовжив звинувачувати Олега у підтасуванні, і вони мало не побилися. Орест, організм якого краще вмів тримати горілку, трохи втихомирив опонентів, розсадив подалі, але вони все одно пережбурлювалися їдкими фразами. Остання, примирлива, чарка навпаки наблизила всіх до того стану, у якому люди здатні творити такі речі, за які наступного ранку у кращому випадку червоніють.

Орест дочекався, поки Мегабайт виблюється просто з вікна, допоміг йому всістися на робоче місце і, сам від себе того не очікуючи, сказав:

– Я згадав точні дані про народження однією людини. Ти їх наперед знати не можеш. Подивимося, що скаже твоя програма.

Він продиктував годину, день, число, місяць і рік чийогось народження, й Олег знову зацокав по клавіатурі. Вінько, невдоволено буркочучи, почав прибирати зі столу. Згорнувши огризки хліба у смітярку, він побрів мити склянки. Коли ж повернувся, мимохіть спіткнувся поглядом об Ореста, що саме читав щойно роздрукований аркуш.

– Ну що там ще виповзло? – запитав він і хотів було висмикнути папір із приятелевих рук, але раптом помітив, що Орестове обличчя зблідло, мов стіна.

– Віньку, я закинув у комп’ютер дані на ще одну людину, – чужим голосом промовив Орест. – Поглянь на результат.

Вінькові очі прагнули щось прочитати, але просякнутий алкоголем мозок відмовлявся співпрацювати з ними. Єдиним фрагментом, який рельєфно виринув із тексту і вгруз у свідомість, стало останнє речення: «Даний об’єкт припинить земне існування 7 березня 200… року о 18 годині і 36 хвилин». І поки Вінько прагнув переварити отриману інформацію, Орест запалив цигарку, присів на край стола і, мовби у простір, промовив:

– Сім днів…

– Що сім днів?

– Жити…

– Ти про що?

– Олег працював із моїми вихідними даними. Розумієш? Це я народився 26 січня 197… року о 10 годині ранку. У четвер, у цьому місті.

Вінько, здавалося, трохи протверезів, зморщив чоло, потім глянув на Мегабайта, який мирно спав, схиливши голову на стіл.

– Орку, це якась фігня. Мегабайт завантажив нас звичайними дурницями. Від нього зараз все одно нічого не доб’єшся. Давай викличемо таксі і роз’їдемося по хатах. А завтра, на тверезу голову, прийдемо сюди і розберемося.

– Віньку, я відчуваю, що це зовсім не дурниці. Єдине, в чому з тобою можна погодитися, це те, що нам варто проспатися. Завтра під обід я тобі зателефоную, здибаємося і нормально перебалакаємо з Олегом. Про всяк випадок.

Невдовзі запізніле таксі розчинилося в опівнічній темряві.

День перший

Ранкове радіо – запеклий ворог людини з перепою. Голос диктора хірургічним скальпелем розпанахує важкий сон, нахабно ставлячи перед фактом – наступний день розпочався. Але вставати ще рано, та й бажання такого нема, і навіть піти й заткнути пельку цьому галасієві ліньки, бо знаєш – зайві рухи витрусять із тебе залишки сну, а натомість подарують гострий біль у скронях і потилиці.

«Хоч би кварту води здогадався біля себе поставити,» – подумав Орест, і, поволі зсунувши ковдру, усвідомив, що й роздягнутися у нього вчора не вистачило сил. Він дотягнувся до бра, клацнув вимикачем і світло різнуло йому вічі гарячим суховієм. Оговтавшись, встав, почвалав на кухню і зопалу почав жлуктити воду, що, як завжди, мала іржавий присмак. Вирішив випити міцного чаю і, шукаючи у кишенях сірники, знайшов там і цигарки.

Нікотин привніс у Орестове мислення деяку світлість, і з пам’яті почали виринати трохи нечіткі фрагменти вчорашнього вечора. Пиячили, базікали, мучили комп’ютер.

Стоп!

Якась нова програма.

І раптом Орест здригнувся – він згадав усе.

Програма відтворення людського життя. Спочатку людей із енциклопедії, знайомих, потім його, Ореста.

Комп’ютер назвав дату його смерті.

Засвистів чайник. Орест запарив улюблений цейлонський, знову потягся за цигаркою. Потім вимкнув радіо. Дата його смерті. Дурниці. Це якась Мегабайтова штучка. Чорний жарт. Не може ж купа металу і пластику передбачати долю живої людини. Не може. Чи може? Якби ця дата була переміщеною у часі років на сорок уперед, Орест би лише посміявся. Але вона настане через сім днів. Тиждень. І тому сміятися важко.

Людина здатна сприймати факт лише чужої смерті. Про свою думають навіжені і розчаровані. А ще – невиліковно хворі, бо усвідомлюють усю невідворотність долі. Але вони не знають дати. Тому й дякують Богу за кожен подарований день. А тут нема ні фізичної, ні психічної недуги. Є дата. А може це і є початком божевілля? Треба розібратися на тверезу голову. Сьогодні ж.

Орест прагнув одігнати свої думки, але вони поверталися, дзижчали, лізли у голову, наче передосінні напасні мухи. Він випив чай, роздягся і пірнув під ковдру. Треба ще поміркувати. Спробувати розкласти все по засіках. Воно проясниться. Мусить прояснитися.

В Орестовій уяві виразно зринув образ Олюньки. Він так учора і не зателефонував їй. Залив усе горілкою. Ні, так не можна, вона ж хвилюється. Зателефонувати зараз? Ще рано. Та і що він їй скаже? Що нажерся, як свиня і дізнався про день своєї смерті? Ні, спочатку треба все з’ясувати. Якщо говорити зараз, вона зрозуміє, що щось не так. Допитуватиметься. А Орест не зможе збрехати. У нього взагалі не виходить брехати. Треба почекати.

Сон не з’являвся. Орест вертівся в ліжку, наче вуж. За вікном розвиднялося. Звівшись на лікті, пронизав очима скло і побачив туман, що мовби вата, лежав між сусідніми будинками. Перше березня. Перший день весни. Ще є одна цигарка.

Мабуть, пора вставати і готувати сніданок. Треба себе зайняти роботою, заклопотати. Він знову побрів на кухню, дістав із холодильника ковбасу і декілька яєць, розігрів пательню. «Олії мало залишилось», – подумав раптом. «Хоча на сім днів вистачить», – випливло саме. «Ні, у мене дійсно дах їде», – резюмував, відрізаючи скибку хліба.

Задзеленчав телефон. Йдучи у кімнату, Орест зауважив, що на годиннику майже восьма. Слухавка озвалася голосом Вінька:

– Я тебе не розбудив? Вітаю!

– Та ні, я саме снідати почав. А незабаром і на роботу пора човгати…

– А я сьогодні вирішив узяти тайм-аут. Маю знайому вдовичку-лікарку, може, напише якийсь папірець. Та й гріх щось робити у п’ятницю…

Орест аж тепер збагнув, що сьогодні останній день робочого тижня. Вчорашня подія мовби розділила світ на дві недотичні реальності – його, Орестову, і якусь іншу, загальну, чи навіть окремішню. Він так глибоко поринув у власну реальність, що відчуття тяглості часу зникло. І лише слово «п’ятниця» у Вінькових вустах повернуло все на свої місця.

– Слухай, у мене теж великого завантаження немає. Треба тільки шефа зараз попередити. – Орест на хвильку примовк. – То може продовжимо у Мегабайта вчорашні дослідження?

Вінько з охотою підтримав Орестову пропозицію. Він, власне, і телефонував з такою метою, але мав сумніви, чи варто виступати ініціатором. Думки про Мегабайтову програму не дали Вінькові нормально виспатися, у душі поселилася неприємна тривога. Він пам’ятав про домовленість з Орестом зустрітися під час обідньої перерви, але після тривалих ранкових роздумів усе ж вирішив ненав’язливо пришвидшити події.

– Не знаю, чи Олег буде на своїй основній службі, чи десь у іншому місці, – задумався у слухавку Вінько. – То ж я зараз напосядуся на телефон, аби його виловити, а ти спокійно снідай і чекай мого дзвінка. А далі зорієнтуємося.

За час розмови яєчня встигла добряче вистигнути, тож Орест узявся її розігрівати. Він прагнув цілковито зосередитися на цьому занятті, та непрохані думки настирливо морщили йому надбрів’я. Звичайною послідовністю та стрункістю ці мислені потоки не відзначалися: химерні й аморфні силуети та стряпаті обривки зсотувалися у липкий клубок, присутність якого він майже фізично відчував у черепній коробці. Снідав механічно, їжа здавалася йому схожою на вату, якою послуговується дантист, лікуючи зуби. І тільки черговий ковток диму навпіл із міцною кавою дозволив його уяві сконцентруватися.

Отже, п’ятниця. Орест підійшов до календаря: 7 березня припадає на четвер.

Він народився також у четвер.

Коло мусить замкнутися?

Ні, це все нереально!

Чого ж Вінько не дзвонить, забув чи що?

Четвер… Четвер?!

Тієї ж миті замість обридлого пітьмяного клубка у свідомості Ореста виникла подія десятилітньої давнини, про яку він за інших умов, мабуть, якщо би й згадав, то з іронією. Тоді він повертався із Черкас від однокурсника, з яким заприятелював під час першого року навчання на факультеті іноземних мов. Кілька днів безперервної пиятики закінчилися доволі приємно – дідусь товариша, великий колекціонер і знавець козаччини, подарував Орестові справжнісіньку козацьку люльку із власноручно відреставрованим чубуком. Глиняна основа люльки була помережана чудернацькими позначками, на двох кільцях звисав срібний ланцюжок. І хоч Орест тоді погано уявляв собі, як користуватися таким величезним знаряддям для куріння, подарунок йому припав до душі: він одразу уявив, як поважно виглядатиме ця люлька на старенькому килимку в гуртожитській кімнаті. А для початку він прикріпив люльку до паска, удвічі пропустивши ланцюжок через петельку, чим викликав ще одну хвилю задоволення з боку приятелевого дідуся, який, незважаючи на поважний вік і декілька добрячих чарок, таки поволікся разом із онуком проводжати Ореста на автостанцію.