Епоха слави і надії
- -
- 100%
- +
– Кожен член Братства заслуговує на рівне відношення. Якщо він поранений – його треба рятувати, якщо він зрадив – його потрібно покарати. Рівність і Єдність – основа Братства. Живи по Кодексу – інакше накличеш на себе лють Ханоя.
– Дітар – це Ісус? – Раптом запитав Цар.
Лео Евран ствердно кивнув головою і дав знак людям, що сидять навколо нього. Члени Братства піднялися зі своїх стільців.
– Коли Братство було в небезпеці – ти його врятував. – Говорив він Царю. – Тобі вдалося це зробити так, як написано в нашому Кодексі. Зараз ти сидиш в моєму кріслі і це не випадково. – Евран зняв з себе бордову мантію і зробив кілька кроків до Царя. – Ти самий гідний з нас і ближче за всіх до Ханоя. Ти втілив його вчення в життя і довів, що ті заповіді, що залишив нам він – це закони життя. Той, хто їх наслідує – стає Великим.
Цар підвівся і теж підійшов до Еврана. Він зняв з себе сорочку і залишився з голим торсом перед іншими членами Братства.
– З цієї самої хвилини, ти наш брат, ти наш батько і ти наш Цар. Ти один з Братства Дев'яти Невідомих. Тепер ти – саме Братство! – Евран дав йому мантію і він надів її. Всі члени Братства вимовили їх таємничу клятву і схилили голови перед Царем. В Ганни захватило дух. Так от виявляється хто він, її улюблений чоловік. Брати почали покидати кімнату, залишилися тільки Евран, Цар і Ганна. Тоді Евран знову звернувся до Царя:
– Моє ім'я стало відомим, я повинен покинути Братство і зникнути. Братство тепер у твоїх руках. Я ввіряю його тобі і впевнений, що це найправильніший вибір у моєму житті.
Цар обійняв його і подякував за довіру. Евран був радий передати повноваження, тепер Братство в надійних руках. І на його обличчі засіяла посмішка. Він вже збирався піти, але перед цим встиг шепнути Цареві пару фраз:
– На вулиці, в машині твої старі знайомі, думаю, пора тобі з ними поговорити. – Евран говорив про машину Лангре, в якій він зараз сидів зі своїм напарником Стефаном і чекав, коли Цар вийде зі свого нового притулку.
– Ах, так. – Трохи не забув. – Цей будинок теж тепер ваш. Він повністю приведений в порядок і слуги вже отримали відповідні вказівки. Ліворуч по коридору спальня з каміном та ванною кімнатою, з неї вихід на прекрасну терасу. Будинок дуже затишний, в ньому ви будете щасливі.
Евран зник, залишивши Ганну наодинці зі своїм чоловіком, який закривши книгу, міцно притиснув її до себе, немов це було все його життя.
– Знаєш, де живе ідеальна жінка? – Запитав її Цар.
– Де?
– В книзі! – Посміхнувся він, а вона зробила вигляд, що не зрозуміла. – А знаєш, я думав, що вічний, але і я зламався. – Продовжував говорити він, роздумуючи про свою долю. – І рветься з минулого тонка нитка, яка так довго намагалася не рватися.
– Я страждаю без тебе. – Відповіла йому дівчина.
– Я ще нікуди не пішов. – З посмішкою сказав він.
– Так йди, ти заважаєш мені страждати. – З посмішкою відповіла Ганна і поцілувала його немов на прощання.
Вона вказала йому в бік воріт, де його чекав Лангре, а сама обернулася і пішла до ванної кімнати. А він вирішив вийти до своїх гостей, які так довго бажали з ним поговорити.
Обіднє сонце пробивалося крізь крони дерев. Тіні падали на землю, даючи освіжаючий спокій комахам і рослинам від спеки. Автомобіль стояв біля воріт маєтку. До нього підійшов чоловік і постукав по даху, чим показав, щоб вони виходили на вулицю. Стефан і Лангре вийшли.
Цар, махнув рукою, показуючи, щоб вони йшли за ним до будинку. На кухні вже працювала кавоварка. Гості сіли в очікуванні, і він сам налив їм каву, не зронивши ще не слова. Лангре був стриманий, і налаштований на ділову розмову:
– Хто ти?
– Я Глава Братства. – Спокійно відповів Цар, сідаючи навпроти них – І так само його засновник.
Стажер трохи зніяковів, і відразу кинув погляд на свого напарника, який був не менш приголомшений.
– Ти побудував Пітер? – Через хвилину запитав Лангре.
– Так. – Відповів Цар і відпив каву. – В це важко повірити. Я будував Асгард, Пітер це вже по – вашому.
Наступна пауза тривала ще довше. Цар спокійно дивився на своїх гостей. Стефан кілька разів відпив зі своєї чашки, а Лангре просто дивився на Царя.
– Ісаакіївский собор? – Знову запитав Лангре вже з деяким побоюванням.
– Так. – Прозвучала відповідь Царя. – При мені це був храм Сонця.
– Георгій Побідоносець?
– Так. Це теж я. Ось, тільки раніше мене звали Ханой Злітаючий Дракон.
– Як це можливо? – Здивування комісара дійшло до піку.
Він вже встав зі свого місця, сам не зрозуміючи, навіщо це зробив. Все вищесказане, насилу могло знайти місце в його голові, і він вже був готовий на все, щоб тільки це безумство припинилося.
Цар пив каву, і вже зрозумів, що короткою правдою не відбудеться і потрібно буде розповісти все детальніше, зараз це було необхідно.
– Я вважаю треба внести більше деталей в мою історію. – Сказав він і, підвівшись зі свого місця, дотягнувся до заварника і налив собі ще пів чашки чорної рідини. – В свій час, я був звичайним будівельником, який мріяв стати архітектором. Моїм життям було воздвиження споруд і проведення будівельних робіт. В мене це добре виходило, і я любив свою справу. Завдяки цьому, я став творцем колоніального стилю, який ви – люди, так високо оцінили.
До цього дня, я бачу будинки, спроектовані по моїх нарисах або з використанням тих деталей, що я вирішив принести в архітектуру.
Потім почалася війна, і я став воїном. Таке трапляється і в ваш час, коли молодим людям доводиться призупинити своє мирне життя, свої плани і своє навчання, щоб віддати борг батьківщині і поборотися, якщо вже не за свободу своїх людей, то хоч би за власне життя. В моєму ж випадку, я зрозумів, що і це заняття дається мені дуже добре, в результаті я став воїном і переможцем у багатьох битвах.
Під час великої війни, доля розпорядилася так, що я став вбивцею могутнього Царя Рептилій – Левіафана, який за кілька митей до своєї кончини, відправив на той світ нашого правителя. В той момент я став Ханоєм Побідоносцем.
Його розповідь немов ожила і втягнула Лангре і Стефана, в події тих далеких часів. Ось вони вже стоять, одягнувшись у обладунки посеред кам'янистого поля, усипаного тілами, і спостерігають за тим, як величезний ящер, в кілька людських ростов, розкидає по боках дрібних людей, позбавляючи їх життя. Вони спостерігають, як молодий воїн повергнув цього змія, і під тріумфування людей вознісся на трон Царя Світу, прийнявши цю роль з вдячністю. Від голосу Царя, реальність мінялася навколо них, і вони занурювалися в розповідь все глибше і глибше.
– Одного разу я покинув Підземний Світ. Я став чоловіком чудової Ануш і батьком дивовижної дочки Молитви. Разом ми заснували Братство і побудували Монастир. Моя дружина і дочка, стали для мене новим світом, який я не знав до цього. В ті часи я був щасливий. Щасливий, як ніколи більше. – Обличчя Царя зробилося сумним, і голос став помітно тихіший. – Потім я овдовів. Те, що дає нам всесвіт, він же має право і забрати. Я втратив їх. В одну мить і назавжди. Можливо, в ту мить я і сам помер, швидше за все так і сталося.
Я блукав по світу, повний відчаю і душевної порожнечі, я йшов так довго, що здавалося, світ був зруйнований і відтворений наново сотню разів. Час для мене перестав існувати, втім, як і життя. Я сів на розвалинах старого корабля, щоб знайти відповідь. Я шукав її всюди, і в результаті залишилося лише одне місце, де я не подивився. Ця моя свідомість. Там вони ще були живі, і я намагався дотягнутися до них. Я знову і знову волав надра свого розуму до неї, і просив повернутися, але відповіддю мені була лише мертва тиша.
В цю тишу я вслуховувався годинами, днями, тижнями. Я слухав її так довго, що війшов у стан "соматі" і провів в ньому дуже багато років. Далі моє Братство, повернуло мене до життя. Пройшло багато часу, але для мене це була мить. Я повернувся туди, звідки прийшов, але повернувся, зовсім іншим. Підземний Світ – це дивовижне місце. Час там йде інакше. Провівши роки на поверхні і повернувшись назад, я дізнався, що пройшло лише кілька днів. Далі я бачив смерть друга, і справедливий суд над ворогом. Ще одну війну і ще одну перемогу.
Ящери мріяли помститися за вбивство Левіафана, а найбільше його син, Сараф, який став Царем цих тварюк. Я знову став воїном, і знову взяв меч, і знову повів людей за собою. Я виправдав дане мені ім'я і знову приніс перемогу і сам став Царем Світу, зайнявши трон Великого Давида.
– Але, як ти виявився тут? – Запитав Стефан, не помітивши того, що за всю розповідь, не випив ні ковтка.
– Здається, я знаю. – Заявив Лангре, і подивився на Царя, як би просячи дозволу взяти слово. Той кивнув.
– Три з половиною роки тому він вийшов з Підземного Світу. Зустрів Ніколаса Романова, коли той був у лікарні. Ця історія про босоногу людину, що вийшла з лісу, цілком підходить. Ви з Ніколасом були схожі, як дві краплі води і для тебе це був гарний варіант, щоб залишатися непоміченим. Ти набив такі ж татуювання, як у нього і став блогером, Ловцем Снів і художником Алексом Крамером.
– Далі я вже зрозумів! – Немов ожив, відгукнувся Стажер. – Ви закохалися в Ганну, а Альприм зробив вас одним з членів цього Братства.
– А тепер я Глава Братства. – Сказав Ханой і встав з-за столу. – Я був ним на самому початку, став ним і тепер.
Лангре і Стефан теж встали.
– Я вийшов до вас не тому, що хотів вам все це розповісти, я вийшов попрощатися, а розповів про себе тому, щоб ми більше ніколи не побачимося. Я забираю Ганну і повертаюся додому.
Вони знову вийшли на вулицю. Ханой йшов позаду, а Лангре і Стефан мовчки рухалися до свого автомобіля. Було тихо. Відкривши двері, Лангре сів за кермо і вставивши ключ в запалення, завів двигун. Пролунав звук і мотор загудів, викидаючи дим з вихлопної труби. Стажер відкрив двері з боку пасажира і зупинився, спрямувавши свій погляд на Ханоя.
– І це все було? – Запитав хлопець.
Ханой мовчки, дивився хлопцю в очі. Той чекав відповіді.
– Якщо ти не повірив моїй історії, хіба повіриш моїй відповіді?
Стефан посміхнувся. Така відповідь його цілком влаштовувала.
– Можна вважати, що я все ж впіймав тебе, Ніколас Романов. – Сказав Лангре через відкрите вікно автомобіля. – Можу тепер нарешті спокійно вийти на пенсію.
Ханой обдарував його своєю посмішкою і нічого не відповів. Машина, трохи пробуксувавши по грунтовій дорозі, рушила вперед.
Вони поїхали, а господар повільно попрямував до будинку, де його чекала Ганна.
Глава 13
Ім'я Ануш персидського походження, і в перекладі означає "безсмертна".
Ханой повернувся до будинку. Дійшов до кінця коридору, і побачив перед собою велику спальню. Він чув шум води, що віддалено доходив до нього через двері. Цей звук, обволікав собою простір, і, здавалося б, виходив звідусіль.
Він трохи відкрив двері і пройшов до кімнати. В ній були хороші меблі і великі вікна, зашторені щільною тканиною. Великий стіл з червоного дерева стояв біля вікна, а на ньому лежала книга Дітара про реінкарнацію. Він підійшов до столу і поклав руку на книгу. На краю, ледве був видний напис "Тартарія", він миттєво згадав, що це означає: "Ді-Тар" і "Тар-сіша". Закривши очі, він прислухався.
– Деякий біль незабутній. – Він розплющив очі і знову окинув кімнату.
В каміні тихо догорали поліна. З причинених дверей чувся голос Ганни, вона все ще була в душі і мило наспівувала якусь мелодію. Ханой взяв зі столу книгу і сів у крісло біля самого каміна. Він дивився на вогонь. Маленькі язики полум'я, жадібно поїдали деревину, перетворюючи матерію на світло, яке відбивалося в очах Ханоя. Двома руками він притиснув книгу до своїх грудей. На його очах виступили сльози. Він прошепотів:
– Ти так близько…моя Ануш.
Він обіймав книгу, немов у ній все його життя. Немов нічого, крім цього, ніколи не мало сенсу, і ось тільки зараз воно почало набувати його.
Ханой відкрив першу сторінку, і швидко її прочитав. Очі швидко забігали по чорнильних фразах, залітаючи в його розум і знаходячи в ньому розраду. Тепло стало заповнювати його серце. Щось дуже рідне поверталося додому, в його серце.
– Цар! – Раптом прокричала Ганна з ванни. – Давай виберемо тобі нове ім'я.
Він швидко закрив книгу і притиснув її до себе, ще міцніше і сильніше, немов її спробували в нього відняти. Якийсь інстинктивний страх змусив його це зробити. Книга хлопнула досить голосно, що здалося йому дивним. Дивним виявився не сам звук, а швидше його поведінка. Перша сторінка була прочитана, і йому хотілося, щоб час зупинився. Він був впевнений, що відповідь на питання, що так давно цікавило його, знаходиться перед ним. Притискаючи її до себе, сам не знаючи чому, він вже сумував за нею – своєю Ануш.
Він напружував м'язи рук і сильніше притискав книгу. Ханой ніколи не признається, що вона, любов всього його життя, живе на кожній з цих сторінок. Сльози котилися з його очей, він міг говорити тільки пошепки, бо в горлі вже стояв ком.
– Я шукав тебе в кожному рядку, всіх прочитаних мною книг і зрозумів, що шукав не там. Ти знайшла мене сама. І не в рядках, а в правильно підібраній книзі.
Шум води припинився, і настала тиша. Зрідка потріскувало вугілля в каміні. Цар прислухався до биття серця і чув неймовірний біль та муки в кожному ударі. Орган кровоточив. Сльози, як краплі отрути, падали на його руки, що тримали книгу.
Донісся чудовийий жіночий голос:
– Любий, ми з тобою були в Римі, Парижі, Лондоні, Пітері. Я так закохалася в це життя, життя з тобою, що більше не можу уявити собі іншого. Я мрію побувати з тобою скрізь. Мене вабить Індія своєю древньою культурою, Південна Америка, своїм колоритом і Африка своїм, здавалося б, важким життям. Мені б хотілося відправитися на Гаваї і зникнути з виду хоча б на місяць. Купити будинок на півночі Норвегії. Стрибнути з парашутом, зайнятися дайвінгом. Прочитати якомога більше книг і хоч одну написати. Хочу гнати на машині через цілий континент, зупиняючись на заправках і знайомитись з місцевими жителями. Нічого не боятися. Здійснювати те, про що мріяла з дитинства, і так боялася собі в цьому зізнатися. Я хочу звести храм і допомагати людям. Хочу відкрити благодійний фонд і врятувати хоча б кілька життів.
Ханой мовчав. Мовчав, тому що не міг вимовити ні слова. Від болю його сковувало. Він теж всього цього хотів і хотів цього по – справжньому.
– Хочу любити прекрасного чоловіка. – Продовжувала говорити Ганна. – Тебе, і бути матір'ю наших дивовижних дітей. Я хочу дожити до глибокої старості, і щоб ти був поруч. Мені здається, ти будеш симпатичним старичком. Якщо я проживу таке життя, то вже точно ні за чим не жалкуватиму.
Він слухав і ще сильніше притискав до себе книгу. Книга нічого не вимагає, нічого не дає і нічого не обіцяє. Він дивився в камін, а сльози все ще текли.
– Я тебе вигадав: сценарист, композитор, брехун, що записав тебе, як історію, жарт, ноти. – Він обернув свій шепіт до книги, і здавалося, книга уважно слухала. Він відчував, що вона була, як жива. – Як його продовження: разом з тобою я весь, як свою обіцянку: разом з тобою я хтось.
Зараз він з нею прощався. Він обіймав книгу, немов в ній було все його життя:
– Я нарешті відпускаю тебе. – Видавив він з себе, як останній подих. – Будь щаслива, моя кохана.
Ханой повільно опустив книгу в камін і поклав на червоне вугілля. Пішов легкий дим, і через мить спохопилося полум'я, яке почало забирати, запропонований йому дар. Він відпустив Ануш. Попрощався і відпустив. Кожне "назавжди" має термін.
Було тихо. Ніколас звернув увагу на дзвінку тишу у вухах. Голова спустіла. Занепокоєння і хвилювання пішло.
– Все кінчено. – Повторив він собі. – Тепер ти вільна.
Всі страждання, що він ніс всі ці роки, йшли від його прихильності до неї. Звільнившись з оков, він вдихнув повними грудьми. Сльози більше не текли, і лещата розтискали серце. Відпускати завжди важко, але це полегшує. Вільний лише той – кому нічого втрачати. Руки ще трохи трясло, і він дивився на вогонь, немов він сам зараз там згорає.
– Ганна! – Покликав він її і, не почувши відповіді, крикнув ще раз голосніше. – Ганна!
У відповідь була тиша, і він вже збирався попрямувати до ванни. Серце його забилося сильніше. Тривога почала охоплювати його серце. Тільки що він зробив вибір свого життя – між Ганною і Ануш.
– Ганна! – Кричав голосніше він.
Пролунав голос з ванни:
– Людина готова пожертвувати собою заради того, кого вона дійсно любить.
Ця фраза не звучала, як питання, вона була ствердною, тому він промовчав. Голос дівчини прозвучав якось інакше, і він призупинився, піддавшись роздуму.
– Що означає слово "самопожертвування"? – Замислився він, щось змінилося.
Дівчина вийшла. На ній був халат, а волосся зібране в рушник. Вона підійшла до нього і сіла поруч.
Вона продовжила:
– Самопожертвування – це особливе пожертвування, людина жертвує собою, своїми інтересами, заради єдиної мети, заради благополуччя інших, зречення самого себе заради чогось або когось.
Він кивнув, погоджуючись з її словами. Вони вдвох дивилися на вогонь, що доїдав останні сторінки книги, а вона говорила:
– Любов, в якості добровільного рабства припускає жертвування собою, але самопожертвування – це не віддати життя в ім'я любові, це абсолютне бажання служити коханій людині.
– Чому ти раптом говориш про це?
– Тому, що це важливо. – Відповіла вона. – Світ сильно цінує тих, хто віддавав свої життя заради великої мети. Найзнаменитіший приклад жертовності – це, звичайно ж, приклад Христа. Згідно Біблії, він прийняв смерть на хресті для того, щоб врятувати людство. Його смерть стала спокутною жертвою за гріхи людей. Головна заповідь Ісуса в тому і полягає, щоб полюбити ближнього свого, як самого себе а, отже, прожити своє життя в турботі про інших людей і допомогу їм.
Істинна жертовність ніколи не вимагає вдячності: все, що робиться для людей, робиться з відкритим серцем і абсолютне безкорисливо, тому що по -іншому просто не можливо.
Ханой мовчав. Тема розмови його трохи лякала і шокувала. Це було не схоже на Ганну.
– "Невже вона прочитала її, в той час, коли він виходив з будинку"? – Спалахнула в голові думка і тут же задзвеніла так голосно, що на якусь мить вибила його з реальності.
Приставка до імені "Ха" означає "позбавлений спокою".
– Ной, чи довго я спала? – Запитала дівчина коханого.
– Ти зовсім не спала. – Відповів він. – Ти просто жила іншим життям. Це означає, що ти прочитала книгу?
– Не я, а вона. – Ануш протягнула йому записку Ганни.
Ной взяв листок і прочитав вголос:
– "Будь щасливий з нею до кінця своїх днів". – Він підняв свої вологі очі і подивився на дівчину. – Цього не може бути, Ануш?
– Ти говорив їй все те, що колись говорив мені?
Ной промовчав.
– Серед сотень імен і осіб, навіть якщо тут немає тебе, я виберу твою тінь, я завжди вибирала тебе.
– Ти мені снилася, і я знав, що доки тебе не побачу – я не помру. Клеопатра говорила Цезарю, що вони були разом у минулому житті, мені здається, я розумію, як це.
– Вона боялася, що ти підеш на мої пошуки. Ганна прочитала книгу, написану Дітаром, або як ти вже зрозумів, їх сином, – Ісусом. Вона була готова віддати своє життя, аби ти був щасливим. Вона бачила, як тобі було важко, і як ти за мною сумував. Ганна зробила те, що було написано в цій книзі : "Самопожертвування заради інших". Що б повернути людину із мертвих, його треба шукати серед живих. Тіло і особа помирає, але душа приходить знову в цей світ і отримує нове тіло і нове життя.
Ной більше не міг стримуватися, він кинувся обіймати свою кохану Ануш, яку втратив так давно. Тепер вони обіймали один одного. Він стискав її так міцно і так сильно, що вже не відчував межі між їх тілами. Тепер Ной знайшов спокій. Сльози знову лилися по його щоках. Вона теж плакала і притискалася до нього ще сильніше. Книга в каміні зовсім догоріла і покрила своїм попелом тліюче вугілля. В кімнаті стало темніше. Лише маленький вогник, ще якось боровся з пітьмою, що згущувалася навколо закоханих.
Ной звернув увагу на живіт Ануш, і вона тут же зрозуміла, про що він подумав.
– Нам треба вирушати за нашою донькою! – Тихо сказала вона йому.
Ной ковтнув від хвилювання. На його лобі виступили краплі поту, а очі спалахнули, почувши про Молитву. Про це він навіть не смів і мріяти. Знову побачити його маленьку дівчинку. Ной відчув ком у горлі. Небувалий прилив сил облив його, немов злива.
– Це можливо? – Квапливо запитав він. Останній вогник потух, і в кімнаті стало зовсім темно.
Ануш притулилася до нього:
– Так.
– Я готовий йти за тобою куди завгодно!
– Потрібно відправитися на той світ. – Вона поклала Ноя на килим і притиснулася до його губ, які не цілувала, цілу вічність.
Я обов'язково напишу продовження.
Євгеній Литвак
Я ділитимуся своїми думками в моєму профілі инстаграмма.
Инста: @litvak _ evgenii
Так само ви можете зв'язатися зі мною
Пошта: vinnitsaoff@ukr.net
Пора закривати цю книгу і починати нову. Прощавай.
Автор Євгеній Литвак
Автор Євгеній Литвак
© Всі права захищені
Епоха слави і надії
2008-2021