Украдена батьківщина. Трилогія
- -
- 100%
- +
© Анатолій Резнік, 2019
ISBN 978-5-0050-0441-3
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
АНАТОЛІЙ РЕЗНІК
Поема «УКРАДЕНА БАТЬКІВЩИНА» написана на дійсному історичному факті України в її кульмінаційний момент, коли по-злодійськи був вбитий Олегом, князем Русі з Новгорода, Аскольд, який був останнім вождем українського народу в стародавній самостійній українській державі. Російська імперія хоче приховати, перекреслити це в історії, ліквідувати факт, що Україна була на той час розвинена, єдина держава в її кордонах. З цією метою у 1937 році на кручах Дніпра була знищена Аскольдова могила, щоб згубити, вибити з пам'яті народу його ім'я. На це місце нам підсовують фальшиве твердження, що це була якась там Київська Русь і що ми українці – не українці, а походимо від росіян, а тому знову повинні з ними злитися. В той час російська нація фактично – це синтез українців, білорусів, болгар, туркменів, татар, монголів, фінів, карелів та інших, що на стику всіх цих націй і рас створили гібридну суміш русів. Поширеним лицем найбільше було азіатське з волоссям русим, тому і назва ця пішла
Українська ж нація сформувалася від Полісся до Чорного і Азовського морів, від Дунаю, Закарпаття і ген аж за Кубань. Фальсифікатори дійсності навмисне стверджують про те, що на цій великій території жили печеніги, половці (кумани), хозари (акацири), але тільки не українці, хоча назви різних частин українського народу не змінюють реальної суті розвитку української нації, яка споконвічно жила і завжди буде жити на своїй рідній землі.
УКРАДЕНА
БАТЬКІВЩИНА
(поема)
ПОХІД НА ВІЗАНТІЮ
(частина перша)
Широкий степ, залитий сонцемУ травах шовком хвилював,Непроханим і хижим гостемОрел у небі пропливав.Дорога вилася степамиНапоєна цих ароматів трав,А то звивалась між житами,В яких то перепел, то жайворон співав.Величний степ на півдні України,Безмежність його неозора,Над головою голубінь прозораЄдина була для народуЗ дніпрового верхів’я і до моря,Та від Кубані, до дунайського аж броду.В розкиданих просторах,В степах, лісах і горахВирувало життя України на зорі її злету,Коли прогрес ще не торкав планетуГуркотом своїх машин,А Батьківщини синНе міг кордонів всіх закрити,Щоб людям у спокої житиУ хаті рідної земліБез чужоземного втручання.І панувало вічне зазіханняНа працю звершень їх рясних.Від вражих нападів чужихМечем він волю боронивІ син, і воїн України.На повороті між житамиДорогою, що проляглаПівденними степами,На розігрітих конях мчалаШалена сотня юнаків,Їх печенігами прозвали,Бо вороги усі тікалиВід тих нестримних козаків.І їхня славаНеслась у захисті степівВід Києва до моря берегів.Цю сотню вівЇх сотник Петрусенко,На перехрест доріг-походів,Біля Дніпра порогів,Де разом мали в один часУсі зустрітися полки,Куди мав Дір прийти,Єдиний гетьман України,І об'єднати всі військаДля захисту країни.На небосхилі в далиніУже виднілись кручіДе води сині, дніпровіЗ порогів падають кипучі.І з місця сотник полетівОрлом над степом,Який здригався і тремтівВід шквалу кінського копита.Минувши смужку жита,Уже на пагорбі булаТа сотня печенігів,З якого прямо всяДолина була видна.І ось вони стояли рядомПолки і половців й хазарІ сотник вже парадом,Не кваплячись поволі під’їжджав.На неспокійному коніХазарські вздовж полки стояли,Траву копитами давно стоптали.Полковник бравий їхПетро Кривенко їздив в зад-в перед,Коня пустивши в очеретЗгасити спрагу дав йому,– Коневі, другу своєму.Навпроти нихВ шеренгах бойовихЗ своїм героєм на чолі,Стоять і половці,Та не одним полкомЗ полковником Мартинюком.На віддалі кількох десятків кроківКінь сотника на місці гарцював,З усіх від нього боківЗ полків військовий щит стояв.Обличчя сотника було суворе,Орлиними очима різав даль,А тіло все його здоровеБуло тверде як сталь.Він миттю руку викинув впередНа знак військового вітанняІ печенігів сотняУ сотню дужих голосівПокрила степ їх спільного братання:«Слава українським куманам!Слава українським акацирам!»У відповідь на ці вітанняДесятки тисяч голосівЗірвали степу вічного дрімання,Як вічність берегів:«Слава Україні!Слава Україні!Слава Україні!»І слава ця котилася степами,Лісами й синіми морямиПо кручах старого Дніпра,Народу вільного ця слава пролягла,Країни рідної їх далі,Дунайських плес і берегів Кубані.І сотник Петрусенко,Не сходячи з коня, доповідав,Що Сава Довбушенко,Полковник їх полків,Що печенігами прозвали,Вже соколом сюди летить,На марші вже земля гудить,Не зламна сила їх кипить.Вони ж були їх авангардом,Тому їх сили основніПрийдуть усі.Гула долина біля кручіКозацтвом рідних голосів,Злилися ці степи квітучіВ єдиний спів.Вже сонце падало за обрійУ шовку трав розсипало проміння,Немов своє насіння,Що прагне залишити на Землі,Щоб завтра в ранішній пітьміНасіння це промінням запалитиІ Землю розбудити,Заставити життям й каміння жити.Долина ж з вечора уся кипіла,Лунали мови рідні голоси,То раптом хвиля сміху пролетіла,А то десь три басиСпівали пісню про кохання,Що дівчина чекає їх вінчанняІ в смутку через сльози проситьВ бою щоб ворог впав,А той, кого у серці носить,У чужині її не забував.А там, поближче до Дніпра,Стояла казанів гора,В яких давно вже закипіла каша,З якої розвівався запах м’яса,Та всі чекали Діра,І не згасала віраВ його прихід.І раптом на горбі,Де верби вже старіНад кручами схилились до води,Десяток вершників вже їхали сюди.Побачивши свою долину,Вони спинились на хвилину,Назад руками знак подали,На місці коні танцювали,Копитами крисалася іскра.І як стріла,Долиною промчався зв'язковий.І переливами дзвінка трубаВсіх кликала у бойові порядки.Про сміх і жарти не було і згадки,А дух військової могутності тут панував.І кожний знав,Що Діра військо порядІ полк за полком вже встававУ бойові ряди.Спиною до Дніпра стоять хазар полки,До моря – печенігів,Зі сторони дунайських берегів —Вже половців полки стоялиЙ собою закривалиВсі напрямки в долині.Лише у бік приходу Діра,Куди понад Дніпром стояли кручі сині,Долина вільною була.Здавалось, що земля гулаПід силою військової потуги.Три соколи на конях вже чекали,Полковники, полки яких стоялиЗі всіх сторін долини,Створивши вільність з середини.Вони готові вже булиВіддати гетьману країниВійськові рапортиНа честь Святої України.І раптом курява знялася,В цю мить над обрій піднеслася,Як хмара, ватага вільних козаків.По переду на білому коні,Оточений із всіх боківУ пишному вбранні,Їх гетьман України наближався.І першим Діра кінь вже розвертався,Де розташовані війська були,І заступили той бік козаки,Дорогу, що вела у табір.І зник весь гамір,Настала мертва тиша.Тоді поніс вперед КривенкаЙого гарячий кінь,За кроків три від Діра вінНамертво прищепив коняІ шаблю викинув перед собою,Собі над головою.Могутнім голосом він доповів:«Я всі полки хазар привівПід спільний прапор України,Для захисту її кордонів.Вручаєм, гетьмане,Ми вірність всіх загонівКозацтва вільного полків!»А потім гордо доповівПолковник мужній ДовбушенкоПро вірність гетьману всіх печенігів,Що землю захистятьВід вражих всіх набігів.Останнім рапорт свій віддавПолковник Мартинюк.І Дір в його очах впізнав:Що половців полкиСюди усі прийшлиНа захист Батьківщини,– Їх меч несе для ворога могили.І кожний з них до Діра під'їжджав,Поквапно шапку з голови скидав,І Діра тричі в щоки цілував.А потім Дір в оточенні цих полководцівУ середину в'їхав всіх полків,Де вже стоявЖовто-блакитний прапор України,Що вітром полоскавЇї природні кольори,Які завжди булиДушею українського народуУ праці, муках і піснях.Під ним приймали смерть в боях,Бо в ніжних кольорахБула їх рідна БатьківщинаІ почуттів вершинаМіж смертю і життям!І Дір не сходячи з коня,Поцілував цей прапор тричі.І шаблі блиск металу,Підкреслив славу,Здобуту у боях,Застиг у Діровій руці,Йому над головою,І голосом стальним він закликав,Вселяючи собоюНароду вічні мрії:«Воїни Святої України!Вітаю вас на берегах Дніпра,Вона покликала самаВід ворога кордони захистити,І ви докажете мечем,Умерти нам, чи жити!»Луна цих слів степами покотила,Її могутня хвиля підхопилаДесятки тисяч голосів:«Навіки слава Україні!Навіки гетьманові слава!»Злетіла в небо шапок хмара.Полки древлян,Які прийшли із Діром,В обійми кинулись полкам,Які чекали їх,Козацькі поцілунки, сміхКотилися степами України.До півночі війська в степу ще гомоніли,А потім всіх покрив солодкий,Домашній сон глибокий.Не спала тільки Україна.Вона як мати, серцем млілаНад долею своїх синівІ шепотом нічних вітрівНа бій благословляла,І меч святий у руки дала!Дніпро у перших променяхВже хвилі полоскав,А табір спавДитячим кріпким сном.Лише далеко за горбомДозорні, горблячись, ходилиТа коні морди поросилиУ шовку буйних трав.В ту мить сурмач загравДзвінку тривог зірницюІ табір зашумівУ тисячі стальних і дужих голосів.Але не було чути сміху,Військовий дух усюди панував,І кожний знав,Що день наставКривавих цих заграв,Де поряд та рука, ворожаПринесла смерть у рідну хату,Дитина, крикнувши в останнє «тату»,Упала мертвою навзнакІ матері сльоза криваваЛежить як ранаУ серці кожному із них.В усіх полках лишилась недопита кава,І каші не хотілось їсти,У кожного в душі таїлось хвилювання,Хотілось швидше сістиНа бойових коней.Ніхто не мав вагання,І не боявся тисячу смертей.В цю мить все стрепенулось птахом,Серця стиснулися в кулак,Коли сурмач єдиним махомЗіграв тривоги знак.Усі полки стоять стіноюОдні навпроти других,Створивши так собоюКвадрат для вільного простору.Запала тиша навкруги,Втаївши в собі всіх напругу,І в цей квадрат, сюди,Посеред мітці і потугиНа білому і басовитому коніСам Дір велично виїжджавУ супроводі свити.Піднісши руку, він сказав:«Воїни Святої України!У гетьмана не має зміни,– Коли в бою поляжу,Тому я вам покажуЗамінить хто мене,Якщо в бою я смерть прийму.– Аскольд, ім'я йому!А виходець він сам з древлян,З сім'ї міських киян.Йому вже двадцять третій рік від родуІ вірний є слуга народу.Хто згідний з тим зі мною,Поставте в верх перед собоюРуками шаблі бойові!»Закінчивши свою промову,Дір в перед себе пропустивАскольда на коні,В очах світилися вогніСміливості юнацької стійкої,І срібний блиск могутності стальноїВ десятків тисяч тих шабельУ знак людини дорогоїЗаграв у сонячнім промінні.«Навіки слава Україні!Навіки слава Україні!Навіки слава Україні!»– Котилося із краю в край.Аскольд підносить рукуІ слова просить у полків,Коли згасав останній спалах звуку,Аскольд в сідлі присівІ мужнім голосом звернувся до полків:«Воїни України Святої!Що лежить від верхів'я Дніпра,До хвилі морського прибою,Від берегів широкого Дунаю,Де очерети у плавнях шепочуть з собою,До берегів могутньої Кубані.Тут в людства на світанні,Життя родилося у наших предків,Тут мати сповивала синаСпівала пісню у ночі,І Бога помогти молила,Коли йшли в поле сівачі.Тут розквіталося коханняВ дівчаток наших на зорі,І наше перше цілуванняПалило в душах ті вогні,Які горіли вічністю життя.Тут мати проводжала синаНа списи своїх ворогів,Тут виросла вже не одна могилаЗагиблих в юності дідів.Сьогодні ми усі полки зібрали,Щоб захистити БатьківщинуВід візантійської навали.Їх імператори забрали,Хазарію, де наша мати плачеВ неволі лютих ворогів.Я закликаю воїнів усіх полківПіднести меч на захист Батьківщини,На захист кожної дитини,Де кат ростить її в ярмі.У наші душі дивляться сумніЖіночі очі в сподіванні,Що тільки ми, ми, їх, кохані,Ярмо неволі скинем,Мечем кайдани розіб'ємІ волю в край наш принесем.Освячую я вашу зброю,У серце міць вселяю,У руки вам вкладаюСвященний мечНа захист нашого народу,Якому вже зі сходуПогрожує грабіжницький і дикий кат,Який родився на уламкахБагатьох чужих народів,Природа є якогоНе будувати свогоМайна, культури, знань,Не прагне він науки і освіти поривань,А живиться надбаннями других народівНабігами жорстоких грабувань.Лишаючи по собі лиш руїни,Розвалюючи святі храми,Наші рідні стіни,І промишляє цим підступним грабежем.Тому ми збережемУ цілості свої кордони,А завтра наші всі загониХазарію звільнити мусять,І ворога ніколи не допустятьНа чорноморські береги.Хай пам'ятають ворогиТой вісімсот і шістдесятий рік,Що ми з'єднаємо на вікВсі наші сили бойові,Для захисту своїх кордонів!Від імені усіх загонів:«Слава нашій Україні!»Могутність в тисяч голосів,Ввібралося душею всіх степів,Ланами житніх колосків:«Слава Україні!Слава гетьману і його зміні!»Cтояло сонце під полудень,Тяглась дорога у степиДо моря десь на південь,Якою простягалися і йшлиВійська Святої України.За ними по Дніпру пливлиЇх судна бойові шнурками,Заповнені разом із вояками,Харчами й зброєю,Що кількістю своєюТі води всі покрилиІ веслами Дніпро усе спінили.Вужем тягнувся з краю в крайВорожий оборонний вал,Покритий сараною зграйЗагарбників з чужого війська,Яке в напруженні було,Гадюкою сичало і гуло,Стальною смертною струноюХотіло зупинить собоюВеличні ці полки,Які уже приведені булиУ боєві ряди.На відстані за кроків сотень п'ятьЗдавалося, що побіжатьНалякані ворожі зграїВід сили грізної, могутньої, святої,Що землі рідні своїПовинна захистити.Напруження зростало!Немов в передчутті бідиПоміж всього згасалоЄдине сонце, що світило всімНа протязі віків.По переду полківНа білому коні сидів,Упевнений в собі, спокійний Дір.І пильний його зірПромацував ворожі зграї.Як з під земліЗненацька вириналиНа конях мокрих зв'язкові,І на ходу хапалиКороткі Дірові словаІ знову мчалиНа правий, чи на лівий фланг.І раптом Дір здригнувся,Немов знайшов все те, чого шукав,Ледь-ледь Аскольду усміхнувся,По-батьківськи його поцілувавІ поглядом його пославНа лівий фланг своїх полків.А потім він кивком підвівПолковника Кривенка ближче,І нахилившись трохи нижче,Якісь слова йому сказав,Обняв, поцілував,На правий фланг рукою показав,І той, як птах, помчав,На крилах Дірового слова.Короткою була розмоваЗ Мартинюком, а потім з Довбушенком,Які за мить помчали степомДо ввірених полків.А за спиною в Діра тріпотівЖовто-блакитний прапор України,Що болем серця покривав руїни,Які принесені ворожою рукою,А в кольорах відтворював собоюЖовтіючі степи з колоссям переливу,Та неба голубінь щасливу,Яка складала вже віки,Де рідні ці степиРостили працьовитий той народ,Який виборював собою,Святою боротьбоюЖиття майбутніх поколінь.А колос повнився з небесної блакитіІ дівчина стояла в житіЗ серпом, знесилена у праці,З вінком, уквітчана у щасті,– Вона сама була тим колоском,Що споєний святою їх землею,Налитий променем – небесною зорею.І прапор волі УкраїниНа подвиги вдихав усі полки.І гордий Дір стоявНарод йому ввірявЖитті своїх синівІ перемоги він чекавДля берегів,Омитих хвилею морською.І раптом звук трембіти,Як сталь меча прорізав небо,Неначе над всіма пронеслось лезоІ сколихнулись трави, квітиПередчуттям тривоги вкриті.І в тисячі копит підковами підбитіМогутні кінські ногиОдноразово вдарили об землю,І понеслись полки шалено,Несучи смерть зі всіх боків.По переду на білому коні летівЇх гетьман України.І вся та грізна силаУдарилась об візантійський валІ він здригнувся, як стеблина,Родивши смертний шквалУдарів сталі в тіло,І все кругом двигтілоУ зойках, муках і поривах,І червоніла кров на гривахЇх бойових коней,Стікаючи з скалічених грудей!І ті, що перші смерть зустріли,Котилися по схилу вниз,На діл, збиваючи живих,Мішаючи у купу тих,Хто помстою кипів.Ця хвиля мертвих і живихБудила лютий гнівУ серці Діра,Але ще митьІ кінь вже збитий з ніг,І Дір лежитьСтискаючи в руці до болюМетал своєї шаблі з кров’ю,Зібрав усю він волю,Ступаючи по трупах палих,В яких ще погляд не застиг,Дір йшов по схилу валуІ на вершині опинився в гущі тих,Хто здійснював вже каруКривавим лютим ворогам.Раптово виріс перед ним як валКремезний візантійський воїнІ запустив, що сили було в того,Червоне вістря списа свогоУ груди Діра на бігу.Зібравши спритність всю свою,Щитом відбив цю смерть страшну,А другою ударив лезом шабліІ як гарбуз упала голова,Що мить тому неслаДля Діра вірну тут загибель.Але тут смерть одна не ходить,І він побачив як його обходить,Сім візантійців справа й зліва,У нього лише думка зріла,Яке тут рішення прийняти,Як перед ним став виростатиЗаслін із мужніх козаків,Що тілом своїмЙого від смерті прикривали.Коли ж вони на себе їх узяли,Дір обійшов праворучІ несподіваний удар наніс.Ворожий воїн був вже поруч,Прийняв замах потужної рукиІ покотився труп з гори.Ударивши по ворогові вдруге,Він стяв враз голову з плечей —І кров ворожа бризнула в обличчя,І потекла по лобі до очейЗливаючись з гарячим потом.Утершись миттю рукавом,Дір кинувся у гущу бою,І він запалював собоюВсіх воїнів на перемогу,Що була справедливою, святою!Але в цей час Кривенкові полкиПраворуч геть знесилені були.Полковника Кривенка віднеслиЗ скривавленим лицемНа-пів живого з поля бою,Що вів усіх їх за собою,На фланзі правому чужої оборони.Втрачаючи зв’язки відчувся сили спад,Правофлангові всі загониПочали відтіснятися назад.Аскольд перебуваючи на лівім країВже бачив, як ворожі зграїПо схилу валу уперед повзли.В ту мить Аскольда злість зціпилаІ десь взялась потрійна сила.Ворожий воїн перед ним стояв,Заносячи з-за спини списа.Аскольд його розтявІз голови до низу.Нестримна лють несла його впередІ на ходу перед собоюВін шаблею стальноюЗрубав ще кілька ворогівІ бій вже вівУ гущі воїнів чужих.Як барс, він кинувся на них,Заніс над головою руку,Щоб нанести удар,Але почув він звукОб землю шаблі його стук,А на руці важкий тягар.Аскольд від болі розвернувсяІ тілом всім метнувся:Зубами вп’явшись йому в руку,Дебелий візантієць звис,Не відпускаючи з обіймів руку й спис.По ходу з розворотуАскольд такий удар нанісНогою у живіт,Що той як кітСкрутився у калач і мертвим лігАскольдові до ніг.Схиляючись по шаблю до землі,Він ніби як в пітьміВідчув з-за спини візантійця замах,І спис уже летів,Націлений Аскольду в груди.Маленька митьІ блиск Аскольдових очей,Відводить якось спис він від грудейІ булавою враз наноситьУдар свинцевої ваги,І ворог впав туди,Де вже булиВеликі гори трупів.З землі він зброю підхопив,Зібрався і в один порив,Розстав у гущі бою.Йому здавалось, що собою,Він доповняєВсе те, чого не маєНа правім фланзі їхніх військ.А там становище жахливе сталоІ навіть вже згасалоЗавзяття наших контратак.В цю мить критичнуКіннота врізалась якасьУ правий фланг чужого військаІ сила ця здаласьБезмежною, як повінь весняна.Земля від кінських ніг гула,Під свист стальних і гострих шабельІ вся червоною була,Замішана чужою кров'ю;Встеляючи її собою,Все візантійське військо полягло– Було підім'яте кіннотою крило,Що кілька ще тому хвилин,Як клин,Впивалося в полки Кривенка.І раптом у запалі боюАскольд лишився сам з собою.Лише тоді побачив,Що це вже перемога.І відлягло напруженняІ вся тривога,Яке збирало тіло все в кулак.Далеко лише у степуНа повному скакуТікала невеличка зграяЗаляканих до смерті ворогів.Тоді Аскольд вже зрозумів,Що це була не просто перемога,А повне знищення чужих полків.І постать його гордаСтояла серед трупів воїнів чужих.Знесиленому Діру підвели коняІ допомогли на нього сісти.Якийсь знайомий вершник їхав навмання,Тримаючи скривавлену ще шаблюПодалі, від свого розкішного вбрання.Це був полковник, що повівЛавину тих полків,Які весь правий фланг зім'яли враз,– Тому й ворожий опір тоді згас.За кілька кроків вже до ДіраЦей вершник зупинив коня,Стягнувши шапку з голови, яка спотіла,І була, наче вишня в цвіті, біла,Разів зо-три вклонився Діру низько.– Це було зовсім близькоІ Дір його впізнав:Максим Українчук,Полковник улицьких полків,З якими Дір хотівНаладити зв'язок перед походом,Але усі гінці в степу десь пропадалиІ уличі не знали,Що гетьман України кличеЇх до Хазарії поближчеДля спільних дій військових.Лише за кілька днів до боюОдин знесилений гонецьПриніс з собоюЦю звістку повної турбот.Українчук тоді як міг,Збирав полки на спіхІ стрімголов повів туди,Де мабуть вже булиБої запеклі.І на ходу урізались вони собоюВ ворожі люті зграїУ вирішальний момент бою,Що визначив їх переможну долю.У Діра очі заблищали,В сльозах від радості вони булиЯк відблиски нічних зірниць.Його він обійняв і цілував,Немов від спраги з їх криницьВоди напитися хотів,Так щастям він горівІ щастя свого не таївВ годину перемоги.На п'ятий день війська стояли,Де вже тягнулись перевалиІ Кримські гори закривалиМорської хвилі той прилив,Що рідні землі омивалиПівденних наших берегів.Окрилені здобутком перемог,Війська були уже готовіЗвільнити свій народВід гір і до морських широт.Коли хилилось сонечко додолу,Передовий загін із дужих козаків,Які охороняли саму вищу гору,Побачили двох вершників,Що мчали у розміщення полків.В одного з них на спині тріпотів,Як білий птах,Той прапор, що спасає крахДля переможеного війська.Це були два гінці,Які від імператора прибулиМогутньої самої Візантії.Враховуючи ці події,Він просить в Діра згодиПровести з ним переговори.Зібравши свою раду,Дір вислухав порадуУ кожного із них,А потім так сказав:«Раз імператор сам приславСвоїх гінців до нас,Я говорити буду з ним!І закликаю васМолити Бога,Щоб наша перемогаЗабрала мало крові.Ми можемо вже завтра взяти гориІ візантійців скинути у море,Але це принесе велике гореУ тисячі сімей,Як нашому, так візантійському народу.Ми мусим нести перемогуНе тільки кров'ю і мечем карати ворогів,А й з мудрістю провести до порогу,Та з миром їх відправити із наших берегів».Після поради з старшиною,Рішили, що з собоюЯк і годиться,Дір візьме ще Аскольда,Щоб була вірна допомогаЙ не турбувала там тривогаПро рішень правильність своїх.У супроводі свити дужих козаківАскольд і Дір на конях прискакали,Де їх уже чекали.Призначену для них високу охорону,І не до трону,А на нейтральну зонуПривести мали їх обох.Шатро розіп'яте великеСтояло у гаю,І свиту залишивши своюПоближче від шатра,Дір і Аскольд пішли туди,Вела кудиЙого величності прислуга.Ще не дійшли до входу,Як їм на зустріч на дорогуСам імператор вийшов.Він низько уклонився,До самої землі,З усмішкою дивився,Як ніби це були вже самі дорогіДля нього гості на землі.Він сам провів в шатро,Як пес БровкоБіля Аскольда й Діра він втирався,На ласку в них він сподівався,Щоб ті за ним лишилиІмперії ту честь,Якою Візантія була сита.В самого ж морда була бита,За те, що злодієм залізУ хату вкрасти житаЧужого мирного народу.Коли, кивнувши, дали згодуАскольд і Дір послухати словаЩо Імператор скаже,Тоді той імператор, як сова,Поставивши великі очі кругом,Прикинувся одвічним другомЙ промимрив він такі слова:«Ніколи ні одна ногаІз Візантії воїна не ступитьНа ваші землі України.Моя величність зараз муситьПросити в Вас пощади,Для дружби вічної зарадиСкладем між нами мир».Аскольд на Діра подививсяІ той у відповідь сказав такі слова:«Коли залізе в хату сатанаІ просить в тебе миру,Щоб дружба з ним була свята,В той час сама копа могилуДля тебе в рідній хаті.Так само ви забрали всю долинуХазарії морських прибоївІ просите у нас ще згоди,Щоб нині два народиВ нерівності були,І ми в ярмі у вас ходили,– Ми вас сюди ніколи не просили!»Слова ці, як батіг,Ударили по морді вовка,І він покірно лігВже переможеним до нігАскольда й Діра.Розбита була віра,Що це величний імператор,Який маленьким песиком скиглить,І так, немов болить,Його, той хвіст, що наступили.А він недавно рив могилиДля українського народу,В крові топив дівочу вроду,Це пам'ятає добре Дір!Розтоптаний, розбитий імператорГотовий вже на всі умови Діра,Який був дипломат й ораторІ керувала ним найвища міраПри рішенні державних справ.І мовив він останнє слово:«Щоб вивести з Хазарії усі військаІ візантійський дух забрати.А Україні все віддати,Що було втрачено війною,Все те, що візантійці вивезли з собою,Все награбоване майно.Умови ті, що ми даємо,Підпишемо таємноМіж нашими країнами угоду,Що ви даєте згодуІз нами торгувати.При цьому ваша ВізантіяНіколи не піде в союзЗ державами, яких військова діяНаправлена на шкоду України,І всі державні зміниБез нас ніколи не рішати!»І мусів імператор Михаїл це підписатиУмови, виставлені Діром.Всміхалося сонце степам широкимІ горам високим,Які вклонялися морям глибоким,За те, що України силаВ народній мудрості живе.Аскольд про те,Що перемогу з Діром він несе,Радів в душі своїй широкій,І почуття такі глибокіНіколи ще не володіли ним.Аскольд всміхався Діру,Коли вже під'їжджали до полків,Ще більше всилив віруЇх прапор, який на вітрі тріпотів.Роз'їхались полки до дому,Хто на Кубань, а хто до Дону,Верталися не битими шляхами,Понад Дніпром до Києва ішли древляниЗ Аскольдом й Діром на чолі.В містах і селах зустрічали всіІ від малих, і до старих,Виходили дивитися на тих,Хто Батьківщину захищаєВід ненаситних ворогів.Старий козак в цю мить згадаєСвоїх давно минувших днівІ діда, дідових дідів,Які мечем народ свій боронили,Про це всім згадують могилиНа неозорих тих степах.Їх першими кругом вітали діти,Жінки під ноги клали квіти,А матері втирали з щік сльозу,Дівчата дарували їм своюУсмішку юності невинної красу,А потім на ходуРуками брали за стремена;Хустинки, вишиті дівочими руками,Своїм братам, тим мужнім козакам,З любов'ю ніжно дарувалиІ шаблі їхні цілували.На третій день походуДає усім Дір згодуНа відпочинок всіх полківНа берегах Дніпра.Два дні вже відпочинку промайнулиІ з суден вояки вже віддихнули,Що по Дніпру багаж везли.Усі у радості були,До ночі пізньої луналиВеселі жарти і пісні,Які Аскольдові згадалиЗабуті дніЙого дитячих тих років.Не спалося йому цієї ночіІ він, відкривши очі,Лічив на небі зорі тихіІ слухав плескіт теплої води,Який доносився сюдиНагрітої за день липневим сонцем.Аскольд дивився, як згасали зорі,Підвівся і пішов поволіДе в водах відбивалася заграваПроміння першого зі сходу.Зайшов по плечі в воду,Умив своє лице,І тут почув він прохолоду,Яка дарує вродуІ тілу силу повертає,Бадьорість душу наповняє.Над ранок табір спав,Залитий сонця першого проміння.Аскольд гадав,Чому так весело виблискує камінняНа березі Дніпра.Це були ті приємні почуття,Які будили серце юнакаДо рідної природи.Так не хотілося йому вертатися у табір,Щоб знову слухати ранковий гамірВеселого у святі товариства.Торкнутися хотів намистаТеплом душі,Природа де повислаКвітками у траві,І променів заграв в росі,Які дзвенять у пісні цвіркуна.І він пішов по березі Дніпра,Приліг у трави запашніІ там лише заснув.І вже у сніВін плескіт хвиль відчув,Що берег стали пригортати,Немов хтось хтів його руками обійнятиІ приласкати,Але не міг.І ось почув він сміхДівочий, тихий, ніжнийІ наче струмінь неба грізнийПросяк його наскрізь,Коли побачив у водіЗ собою майже порядДівочі, голі груди, молодіІ коси довгі, що їх прикривали.Один лиш погляд крадькомаІ трави вже його ховали,А губи голодно збиралиЗ тих трав росу.Лежав він як мерлець,Без руху, наче камінець,Щоб не злякати ту дівчину.Вона поволі одяглась,Зійшовши на стежинуПішла у чийжесь гай,Який стояв як вічний райУ пахощах трави і квітів.Такого він не бачивЩе ніколи в світі,Промінням сонячнимЗалиту всю поляну,Яка була перлиноюЗемного раю.І раптом він розгледів у травіВ уквітчанім вбранніТу саму дівчинуЗ косою на плечі,В вінку на голові.Вона складала різні квіти,І колоски, як діти,Ласкаво пестила рукою,Що були вирвані у житі.Аскольд цієї ж митіЗайшов до неї з боку,Не смів її лякати,Став наближатися потрохи,Хотів лише сказати,Щоб не боялася вона.Коли ж самаПідвела свої карі очі,Які були як темні ночі,– У них світилось здивуванняІ запитання —Де взявся цей юнак?!Прудкі дівочі груди з хвилюванняПідносились і опускались так,Що боляче зробилось юнаковіЗа ці важкі переживання.Негайно заспокоїти хотів,Але не зміг знайти він слівТих ніжних й теплих,Які б дівоче серце обігріли,Від болю би не млілиКазкові ці уста.А дівчина самаНа ноги підвеласяІ мовчки розглядала юнака.Помітив він в її очах,Що ген пішов від неї страх,Горіли очі здивуванням.Її бажаннямБуло негайно зрозуміти,Чому він топче квітиУ її гаю.Тоді Аскольд промовив тихо:«В думках моїх немає лихаНе бійся ти мене, дівчино мила,Яка ж ти господи, вродлива!Я український полководець,Що з Києва прибув,А зараз бувНа півдні України,Де вели ми боїЗа землі наші і оці твої гаї,Щоб ти сиділа в квітах,Вдихала ніжний аромат,Що би зростала у житах,Засіяних далеких днівРуками наших тих дідів,Яких з тобою є ми покоління,І їх життям дароване благословіння,Щоб ми продовжили йогоНа землях України!»Вона повірила йому,Чуттям жіночим глибину тих слів відчулаІ вмить забула,Що він хотівЇї тут квіти розтоптати.Вона дивилася уже як матиНа сина, що прибувЗ країв далеких,Із тих боїв нелегких;Вдивлялася на нього з ніжністю сестри,Що в муках кликала братів прийтиЇї дівоче серце розкуватиЙ на мужніх грудях приласкатиЇї жіночу самоту.Аскольд захоплено дивився на дівчину,Немов на ту калину,Що квітла у гаю.Не знав він ні одну людину,Яку б прийняв так близько за свою,Таку відкриту, милу, дорогу.І сам собі він дивувався,Як міг він жити всі рокиБез дівчини, що перед ним стояла,Яка собою доповнялаЙого життя,Якого б суть пропала,Коли б вона тут не була.І він тонув в очах цих щирих,В яких стояла вже сльоза,А чорна їх брова,Як змах крила,Робила риси миліНіжного дівочого лиця.Її коса на груди впалаІ так звисала,Немов собою обвивалаТонкий тендітний стан.Аскольд вже на коліна став,В долоні загорнув дівочу рукуІ з ніжністю її він цілував,Так, наче він губами припадавДо джерела дівочого настою,Немов від спраги він вмирав,І цей п'янкий нектарХотів забрати із собою,Щоб спрагу наситити свою.А дівчина стояла мирно,Тримала руку у важких долонях,Які несли меча, щоб ворога розбити,Її невинність захиститиІ дати їм обом життяДля зустрічі цієї.Тому вонаГоріла ніжністю своєюДо цього юнака,І з свого джерела життяДівочість би віддала всю до дна,Щоб напоїти його спрагу.Вона б самаЙого душею стала,Щоб вічно жили ці гаї,В ранкових росах цвіли квіти,І ніжками у травах тих побігли діти,Що би їх цілували матері уста,Щоб шелестіли їх житаНа землях споєних росою,І вмитих кров'ю їх дідів,Що здавна захищали рід собоюВід лютих ворогів.Вона не забираючи руки,Біля Аскольда стала на коліна– Вони щасливими були,Душа її від щастя мліла,І вже хотіла щось сказати,Та засоромилась,І стала квіточки збирати,Що тут лежали до приходуЦього юнака.Аскольд поміг ці квіти їй зібрати,За руку допоміг їй встатиІ з ласкою він мовив:«Дозволь дівчино запитати,Яке ім'я твоє,І звідкіль родом ти,Чи батько, мати в тебе є,– Ім'я ж моє – Аскольд!»І дівчина промовила уперше,Той голос був, як пісня солов»яНастільки ніжний, мов мелодія,Сама ж схилилась, як стеблина,І тихо мовила: «Калина!Ми тут живемо у сусідньому селі.Там батько, мати, родичі усі.Завжди орали землю,Ростили в полі жито,А це моє намистоДароване матусею моєю,На вірність з нашою землею,Щоб завжди працю шануватиІ свій народ.А це ось наш город,Що житом половіє,Мій тато його сієЗ матусею у двох!»Вони обоє вийшли на дорогу,Що гай і жито розділяла рогомІ повертала недалеко до села.Калина ще ріднішою була,І він вже знає,Так щиро він її кохає!– Її не зможе залишити,Без неї вже йому не жити!Аскольд стояв спиною в жито,Калина стала перед ним,І він спитав невпевнено і тихо,Вже скільки літ і зимВона живе на світі.Калина відповіла:«Сімнадцять вже минуло.»Сама чомусь почервоніла,За це немов їй соромно було.Тоді Аскольд рішуче й впевнено сказав:«У почуттях моїх горить любов,І ввечері сюди, ти вийди знов,До цього ж дуба,Калина моя люба!Бо я піду вже назавждиДо нашої столиці.»Поправивши спідницюКалина згодою кивнула головоюІ зникла у житах як птах.Вона з собоюЗабрала в ніжних почуттяхНавіки серце доброго Аскольда.Тягнувся день, як рік,Аскольд ходив по табору із боку в бік.Під вечір, вже не маючи терпцю,Він знов знайшов поляну цю,Де ранком тут зустрів Калину.Постоявши він десь з годину,Пішов на місце, де прощався,– З Калиною своєю в квітах повінчався.Знайшов пеньок, на нього лопуха поклавІ, сівши в напрямку дороги,Вслухався в шепіт трав– Не ковзають бува по них її вже ноги.Але дорога була бита,На себе не схиляла жита.Червоне сонце вже згасалоІ там за гай упало,З собою день забрало,І тіні темні поповзлиУ жито і сюди,Де вже таїлися дуби,Купаючись в вечірній прохолоді.Аскольд побачив раптом в далині,Як наближалась у пітьміВона, Калина мила.І понесла його навпротиДо нині невідома сила.Між гаєм і житамиВони зустрілися у двох,Немов між різними морямиПрирода увібрала їх обох.Аскольд до себе пригорнув Калину,Як ту перлину,Що лиш йому життя давала,Вона ж сама припалаДо постаті близької —Не було більш людини дорогої,Як він, Аскольд, її коханий,Рішучий весь і невблаганнийІ тут розтанула вона усяВ його міцних обіймах —В єдину плоть вони злилися у житах.По таборі ішов він в пізній час,Давно вже гамір згас,Лиш там, то тут ходилиСамотні вартові.Як з під землі,Взялися тут десь зв'язкові,Які Аскольду доповіли,Що Дір його шукавІ всім полкам вже наказавНа сході сонця у похід збиратись.Новина ця, як прохолодаВійнула в душу:«Яка тут може бути згода,Коли я мушуДіру все сказати,Він має знати,Що я Калини не покину!Повинен я її забрати,– Дружиною мені повинна стати!»Подумав і пішов до Діра.А Дір в той час не думав спати,У роздумах сидів,В вікно став поглядати,Підпершись мужнім кулаком.Побачивши Аскольда, усміхнувся,Бо вже його чекав!Аскольд відразу ж розказав,Що він зустрів своє кохання,І що нема найменшого ваганняДо вірності Калини.І просить Діра відмінити ті години,Які призначені в похід.Аскольда Дір детально розпитавЧия вона, майбутня та дружина,А потім згоду давІ тут у табір передав,Що завтрашній похід він відміняє,Аскольду ж дозволяєКалину за дружину взяти.На другий день,Коли вже сонце стало добре пригрівати,Пішла ватага до села,І усміхалися хліба,Аскольду в ноги колоски хилили,Немов би так його просилиПопестити рукоюІ свідчили собоюПро зустріч рокову, щасливуІ нічну годину,Коли проводив він КалинуДо хати рідного села.А Дір ішов, як завжди, попереду,Повитий рушниками.За ним, ступаючи ногами,Як і на марші бойовім,Ішли всі інші старости.Дір не дозволив йтиВ подвір'я хати,Де мешкали її батьки.Він зачекав, поки підійде матиЙ сама відчинить старостамВорота у подвір'я.А мати в той момент доїлаКорову під хлівом.Поклавши невелику фіру сіна,Тягнув її воломПоближче до стодолиКалини батько,Не старий козак.Побачивши гостей, подав він знакСвоїй дружині,А ця, прогнавши свині,Що по дворі ходили,До старостів неквапно підійшла,По звичаю вклонилась низько,І всіх їх повелаДо чистої світлиці.І Дір почав уже за звичаєм питати,А чи не бачили вони лисиці,Що вбігла тут до них, до хати,Бо старости це мусять знатиЙ лисицю ту забрати,Бо це реліквія свята!Батьки розгублені стояли,Вони ж не знали,Коли і звідки все взялося,У них в селі давно так повелося,Що зустріч старостів готуютьЗа тижнів два до їх приходу,Якщо ті молоді вже мають згодуПро вірність їхнього кохання!Від збуджень й хвилювання,Як квіточка стоїть Калина,До долу очі опустила,Вона до того була мила,Що Дір на неї очі вп'яливІ так їх не спускав,Поки казавУсі по звичаю слова.Тоді Калина підійшла,Поволі скриню відчинила,Взяла там рушника,Барвисто шитого її рукою,Несучи так перед собою,Аскольду подала,І несподівано самаГолівкою припала до його грудей.З її очейКотились сльози, як жаринки.Всім тілом він почувПекучі ці краплинки,І серця стук відчувДівочої покори хвилювання,Який у душу карбувавНа вірність їхнього кохання!Батьки до діток підійшли,Хреста на них обох поклали,Обняли й поцілували,І словом батьківським, святимБлагословили і сказали,Щоб в Бога вічності молилиЗа рідну землю і народ,Що би дітей ростилиНа вірність Батьківщини.Коли зайшла розмова за весілля,Батьки Калини твердили одне:Коли пороблена будеВся літня їх роботаІ землю осінь взолотить,Тоді й настане вже турботаВесілля це зробить.А зараз треба жито молотити,До дому все носити і возити,І скласти у комору.Послухавши оцю розмову,Дір твердо і рішуче так сказав:«Похід багато часу в нас забрав,В столиці справи нас чекають,Які про всю державу дбають,Тому весілля яНа завтра призначаю,– Іншого я терміну не знаю!»Ще сонце добре не зійшло,А в печі вже горшки кипіли,Великі казани димілиПриправами із різних страв.На полудень уже загравМузика з їхнього села,А потім ще прийшлаМузика з їх усіх полків.Стоячи так з обох боківВесільного великого майдану,Сільські і полковіПо черзі грали дуже гарно.Народ змішався з козаками,Танок мінявся гопаками,А там дівчата пісню завели,Її вже підхопили козакиІ так в мелодії несли,Здавалось, ніжність УкраїниНа всі її ліси й степи.На другий деньПолки вже шикувались,А молоді прощалисьЗ весільною юрбоюІ обіймались довго між собою.Коли всі вийшли за село,Калина підійшла до матері і батька,Вклонилася обом,А потім вже прощалася з селом,З дівчатами і парубками,З своїми сестрами, братами.За тижнів дваВони оба,Аскольд і Дір, в'їжджали в КиївЗ їх переможними полками,Народ встеляв дорогу рушникамиІ квітами їх закидав.Вони несли для нього перемогуІ захищали ту дорогу,Яку народ всієї України протоптавВ історії важкого шляху.І він ввірявСвоїм синамЦю материнську долю,Що син принесе волюДля України нашої святої,Яку чекали поколінняМинулих і майбутніх вже століть!