Гайдамаки. Наймичка. Музыкант. Близнецы. Художник (сборник)
- -
- 100%
- +
ГАЙДАМАКИ
ПЕРЕДМОВА
По мові – передмова. Можна і без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого, – тілько бачив, а прочитав дуже небагато, – всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх «Гайдамаків», то воно б не треба і передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба і з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: «От який! хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловія». Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє. Так як же його скомпоновать? щоб, знаєте, не було і кривди, щоб не було і правди, а так, як всі предисловія компонуються. Хоч убий, не вмію; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться.
Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а всетаки скажеш: «Слава богу, що минуло», – а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря – слав'янськая земля.
Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали. Ґонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були, – за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними».
ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!
«Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехаться!» Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої «Гайдамаки». Панове громадо! далебі, не брешу. Ось бачите що! Я думав, і дуже хотілось мені надрукувать ваші козацькі імена рядочком гарненько; уже було і найшлося їх десятків зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже – «треба», другий каже – «не треба», третій – нічого не каже. Я думав: «Що тут робить на світі?» Взяв та й проциндрив гарненько ті гроші, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас і ну писать оцю цидулу! Все б то це нічого! Чого не трапляється на віку! Все буває, як на довгій ниві. Та ось лихо мені на безголов'я! Єсть ще і такі паничі, що соромились свою благородну фамілію (Кирпа-Гнучкошиєнко-в) і надрукувать в мужицькій книжці. Далебі, правда!
Т. Шевченко
ВСЕ ЙДЕ, ВСЕ МИНАЄ…
Все йде, все минає – і краю немає.Куди ж воно ділось? відкіля взялось?І дурень, і мудрий нічого не знає.Живе… умирає… одно зацвіло,А друге зав'яло, навіки зав'яло…І листя пожовкле вітри рознесли.А сонечко встане, як перше вставало,І зорі червоні, як перше плили,Попливуть і потім, і ти, білолиций,По синьому небу вийдеш погулять,Вийдеш подивиться в жолобок, криницюІ в море безкрає, і будеш сіять,Як над Вавілоном, над його садамиІ над тим, що буде з нашими синами.Ти вічний без краю!.. люблю розмовлять,Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,Співать тобі думу, що ти ж нашептав.Порай мені ще раз, де дітись з журбою?Я не одинокий, я не сирота,Єсть у мене діти, та де їх подіти?Заховать з собою? – гріх, душа жива!А може, їй легше буде на тім світі,Як хто прочитає ті сльози-слова,Що так вона щиро колись виливала,Що так вона нишком над ними ридала.Ні, не заховаю, бо душа жива.Як небо блакитне – нема йому краю,Так душі почину і краю немає.А де вона буде? химерні слова!Згадай же хто-небудь її на сім світі,Безславному тяжко сей світ покидать.Згадайте, дівчата, – вам треба згадать!Вона вас любила, рожевії квіти,І про вашу долю любила співать.Поки сонце встане, спочивайте, діти,А я поміркую, ватажка де взять.Сини мої, гайдамаки!Світ широкий, воля,Ідіть, сини, погуляйте,Пошукайте долі.Сини мої невеликі,Нерозумні діти,Хто вас щиро без матеріПривітає в світі?Сини мої! орли мої!Летіть в Україну,Хоч і лихо зустрінеться,Так не на чужині.Там найдеться душа щира,Не дасть погибати,А тут… а тут… тяжко, діти!Коли пустять в хату,То, зустрівши, насміються,Такі, бачте, люди:Все письменні, друковані,Сонце навіть гудять:«Не відтіля, каже, – сходить,Та не так і світить;Отак, – каже, – було б треба…»Що маєш робити?Треба слухать, може, й справдіНе так сонце сходить,Як письменні начитали…Розумні, та й годі!А що ж на вас вони скажуть?Знаю вашу славу!Поглузують, покепкуютьТа й кинуть під лаву.«Нехай, – скажуть, – спочивають,Поки батько встанеТа розкаже по-нашомуПро свої гетьмани.А то дурень розказуєМертвими словамиТа якогось-то ЯремуВеде перед намиУ постолах. Дурень! дурень!Били, а не вчили.Од козацтва, од гетьманстваВисокі могили —Більш нічого не осталось,Та й ті розривають;А він хоче, щоб слухали,Як старці співають.Дарма праця, пане-брате:Коли хочеш грошей,Та ще й слави, того дива,Співай про Матрьошу,Про Парашу, радость нашу,Султан, паркет, шпори,От де слава!!! а то співа:«Грає синє море»,А дам плаче, за тобоюІ твоя громадаУ сіряках!..» Правда, мудрі!Спасибі за раду.Теплий кожух, тілько шкода —Не на мене шитий,А розумне ваше словоБрехнею підбите.Вибачайте… кричіть собі,Я слухать не буду,Та й до себе не покличу:Ви розумні люди —А я дурень; один собі,У моїй хатиніЗаспіваю, заридаю,Як мала дитина.Заспіваю, – море грає,Вітер повівав,Степ чорніє, і могилаЗ вітром розмовляє.Заспіваю, – розвернуласьВисока могила,Аж до моря запорожціСтеп широкий крили.Отамани на воронихПеред бунчукамиВигравають… а порогиМеж очеретамиРевуть, стогнуть – розсердились,Щось страшне співають.Послухаю, пожурюся,У старих спитаю:«Чого, батьки, сумуєте?»«Невесело, сину!Дніпро на нас розсердився,Плаче Україна…»І я плачу; а тим часомПишними рядамиВиступають отамани,Сотники з панамиІ гетьмани; всі в золотіУ мою хатинуПрийшли, сіли коло менеІ про УкраїнуРозмовляють, розказують,Як Січ будували,Як козаки на байдакахПороги минали,Як гуляли по синьому,Грілися в СкутаріТа як, люльки закурившиВ Польщі на пожарі,В Україну верталися,Як бенкетували.«Грай, кобзарю, лий, шинкарю!»Козаки гукали.Шинкар знає, наливаєІ не схаменеться;Кобзар вшкварив, а козаки —Аж Хортиця гнетьсяМетелиці та гопакаГуртом оддирають;Кухоль ходить, переходить,Так і висихає.«Гуляй, пане, без жупана,Гуляй, вітре, полем;Грай, кобзарю, лий, шинкарю,Поки встане доля».Взявшись в боки, навприсідкиПарубки з дідами.«Отак, діти! добре, діти!Будете панами».Отамани на бенкеті,Неначе на раді,Походжають, розмовляють;Вельможна громадаНе втерпіла, ударилаСтарими ногами.А я дивлюсь, поглядаю,Сміюся сльозами.Дивлюся, сміюся, дрібні утираю,Я не одинокий, є з ким в світі жить;У моїй хатині, як в степу безкраїм,Козацтво гуляє, байрак гомонить;У моїй хатині синє море грає,Могила сумує, тополя шумить,Тихесенько Гриця дівчина співає,Я не одинокий, є з ким вік дожить.От де моє добро, гроші,От де моя слава,А за раду спасибі вам,За раду лукаву.Буде з мене, поки живу,І мертвого слова,Щоб виливать журбу, сльози.Бувайте здорові!Піду синів випроводжатьВ далеку дорогу.Нехай ідуть, – може, найдутьКозака старого,Що привіта моїх дітокСтарими сльозами.Буде з мене. Скажу ще раз:Пан я над панами.Отак, сидя в кінці стола,Міркую, гадаю:Кого просить? хто поведе?Надворі світає;Погас місяць, горить сонце.Гайдамаки встали,Помолились, одяглися,Кругом мене стали,Сумно, сумно, як сироти,Мовчки похилились.«Благослови, – кажуть, – батьку,Поки маєм силу;Благослови шукать долюНа широкім світі».«Постривайте… світ не хата,А ви малі діти,Нерозумні. Хто ватажкомПіде перед вами,Хто проведе? Лихо, діти,Лихо мені з вами!Викохав вас, вигодував,Виросли чималі,Йдете в люди, а там теперВсе письменне стало.Вибачайте, що не вивчив,Бо й мене хоч били,Добре били, а багатоДечому навчили!Тма, мна знаю, а оксіюНе втну таки й досі.Що ж вам скажуть? Ходім, сини,Ходімо, попросим.Єсть у мене щирий батько(Рідного немає) —Дасть він мені раду з вами,Бо сам здоров знає,Як то тяжко блукать в світіСироті без роду;А до того – душа щира,Козацького роду,Не одцуравсь того слова,Що мати співала,Як малого повивала,З малим розмовляла;Не одцуравсь того слова,Що про УкраїнуСліпий старець, сумуючи,Співає під тином.Любить її, думу правди,Козацькую славу,Любить її! Ходім, сини,На раду ласкаву.Якби не він спіткав менеПри лихій годині,Давно б досі заховалиВ снігу на чужині,Заховали б та й сказали:«Так… якесь ледащо…»Тяжко, важко нудить світом,Не знаючи за що.Минулося, щоб не снилось!..Ходімо, хлоп'ята!Коли мені на чужиніНе дав погибати,То й вас прийме, привітає,Як свою дитину.А од його, помолившись,Гайда в Україну!»Добридень же, тату, в хату!На твоїм порогуБлагослови моїх дітокВ далеку дорогу.С.-Петербург, 1841, апреля 7
ІНТРОДУКЦІЯ
Була колись шляхетчина,Вельможная пані;Мірялася з москалями,З ордою, з султаном,З німотою… Було колись…Та що не минає?Було, шляхта, знай, чваниться,День і ніч гуляєТа королем коверзує…Не скажу СтепаномАбо Яном Собієським:Ті два незвичайні,А іншими. НеборакиМовчки панували.Сейми, сеймики ревіли,Сусіде мовчали,Дивилися, як короліІз Польщі втікають,Та слухали, як шляхетствоНавісне гукає.«Nie pozwalam! nie pozwalam!»Шляхта репетує,А магнати палять хати,Шабельки гартують.Довго таке творилося,Поки не в ВаршавіЗапанував над ляхамиПонятовський жвавий.Запанував, та й думав шляхтуПриборкать трошки… не зумів!Добра хотів, як дітям мати,А може, й ще чого хотів.Єдине слово «nie pozwalam»У шляхти думав одібрать,А потім… Польща запалала,Панки сказилися…Кричать: «Гонору слово, дарма праця!Поганець, наймит москаля!»На ґвалт Пулавського і ПацаВстає шляхетськая земля,І – разом сто конфедерацій.Розбрелись конфедератиПо Польщі, Волині,По Литві, по МолдаванахІ по Україні;Розбрелися та й забулиВолю рятувати,Полигалися з жидами,Та й ну руйнувати.Руйнували, мордували,Церквами топили…А тим часом гайдамакиНожі освятили.ГАЛАЙДА
«Яремо! герш-ту, хамів сину?Піди кобилу приведи,Подай патинки господиніТа принеси мені води,Вимети хату, внеси дрова,Посип індикам, гусям дай,Піди до льоху, до корови,Та швидше, хаме!.. Постривай!Упоравшись, біжи в Вільшану:Імості треба. Не барись».Пішов Ярема, похиливсь.Отак уранці жид поганийНад козаком коверзував.Ярема гнувся, бо не знав,Не знав, сіромаха, що виросли крила,Що неба достане, коли полетить,Не знав, нагинався…О боже мій милий!Тяжко жить на світі, а хочеться жить:Хочеться дивитись, як сонечко сяє,Хочеться послухать, як море заграє,Як пташка щебече, байрак гомонить,Або чорнобрива в гаю заспіває…О боже мій милий, як весело жить!Сирота Ярема, сирота убогий:Ні сестри, ні брата, нікого нема!Попихач жидівський, виріс у порогу;А не клене долі, людей не займа.Та й за що їх лаять? хіба вони знають,Кого треба гладить, кого катувать?Нехай бенкетують… У їх доля дбає,А сироті треба самому придбать.Трапляється, часом тихенько заплаче,Та й то не од того, що серце болить:Що-небудь згадає або що побачить…Та й знову за працю. Отак треба жить!Нащо батько, мати, високі палати,Коли нема серця з серцем розмовлять?Сирота Ярема – сирота багатий,Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать:Єсть карії очі – як зіроньки, сяють,Білі рученята – мліють-обнімають,Єсть серце єдине, серденько дівоче,Що плаче, сміється, і мре, й оживає,Святим духом серед ночіПонад ним витає.Отакий-то мій Ярема,Сирота багатий.Таким і я колись-то був.Минуло, дівчата…Минулося, розійшлося,І сліду не стало.Серце мліє, як згадаю…Чому не осталось?Чому не осталось, чому не витало?Легше було б сльози, журбу виливать.Люде одібрали, бо їм було мало.«Нащо йому доля? треба закопать:Він і так багатий…»Багатий на латиТа на дрібні сльози – бодай не втирать!Доле моя, доле! де тебе шукать?Вернися до мене, до моєї хати,Або хоч приснися… не хочеться спать.Вибачайте, люде добрі:Може, не до ладу,Та прокляте лихо-злидніКому не завадить?Може, ще раз зустрінемось,Поки шкандибаюЗа Яремою по світу,А може… й не знаю.Лихо, люде, всюди лихо,Нігде пригорнуться:Куди, каже, хилить доля,Туди й треба гнуться,Гнуться мовчки, усміхаться,Щоб люде не знали,Що на серці заховано,Щоб не привітали.Бо їх ласка… нехай снитьсяТому, в кого доля,А сироті щоб не снилась,Не снилась ніколи!Тяжко, нудно розказувать,А мовчать не вмію.Виливайся ж, слово-сльози:Сонечко не гріє,Не висушить. ПоділюсяМоїми сльозами…Та не з братом, не з сестроюЗ німими стінамиНа чужині… А поки що —До корчми вернуся,Що там робиться.ЖидюгаДрижить, ізігнувшисьНад каганцем: лічить грошіКоло ліжка, клятий.А на ліжку… ох, аж душно!..Білі рученятаРозкидала, розкрилася…Як квіточка в гаю,Червоніє; а пазуха…Пазухи немає —Розірвана… Мабуть, душноНа перині спатиОдинокій, молоденькій;Ні з ким розмовляти,Одна шепче. НесказанноГарна нехрещена!Ото дочка, а то батько —Чортова кишеня.Стара Хайка лежить долі,В перинах поганих.Де ж Ярема? Взявши торбу,Потяг у Вільшану.КОНФЕДЕРАТИ
«Одчиняй, проклятий жиде!Бо будеш битий… одчиняй!Ламайте двері, поки вийдеСтарий паскуда!» «Постривай!Стривайте, зараз!» «НагаямиСвиняче ухо! Жартувать,Чи що, ти хочеш?» «Я? з панами?Крий боже! зараз, дайте встать,Ясновельможні (нишком – свині)».«Пане полковнику, ламай!»Упали двері… а нагайМалює вздовж жидівську спину.«Здоров, свине, здоров, жиде,Здоров, чортів сину!»Та нагаєм, та нагаєм.А жид зогнув спину:«Не жартуйте, мості-пане!»«Добривечір в хату!Ще раз шельму! ще раз!.. годі!Вибачай, проклятий!Добривечір! а де дочка?»«Умерла, панове».«Лжеш, Іудо! нагаями!»Посипались знову.«Ой паночки-голубчики,Єй-богу, немає!»«Брешеш, шельмо!»«Коли брешу,Нехай бог карає!»«Не бог, а ми. Признавайся!»«Нащо б мав ховати,Якби жива? Нехай, боже,Щоб я був проклятий!..»«Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове,Літаню співає.Перехрестись!»«Як же воно?Далебі, не знаю».«Отак, дивись…»Лях хреститься,А за ним Іуда,«Браво! браво! охрестили.Ну, за таке чудоМогоричу, мості-пане!Чуєш, охрещений?Могоричу!» «Зараз, зараз!»Ревуть, мов скажені,Ревуть ляхи, а поставецьПо столу гуляє.«Єще Польща не згінела!»Хто куди гукає.«Давай, жиде!» ОхрещенийІз льоху та в хату,Знай, шмигляє, наливає;А конфедерати,Знай, гукають: «Жиде! меду!»Жид не схаменеться.«Де цимбали? грай, псявіро!»Аж корчма трясеться —Краков'яка оддирають,Вальса та мазура.І жид гляне, та нищечком:«Шляхетська натура!»«Добре, годі! тепер співай!»«Не вмію, єй-богу!»«Не божись, собача шкуро!»«Яку ж вам? Небогу?»«Була собі Гандзя,Каліка небога,Божилася,Молилася,Що боліли ноги;На панщину не ходила,А за парубкамиТихесенько,ГарнесенькоПоміж бур'янами».«Годі! годі! це погана:Схизмати співають».«Якої ж вам? хіба оцю?Стривайте, згадаю…»«Перед паном ХведоромХодить жид ходором,І задком,І передкомПеред паном Хведірком».«Добре, годі! тепер плати!»«Жартуєте, пане:За що платить?»«Що слухали.Не кривись, поганий!Не жартуєм. Давай гроші!»«Де мені їх взяти?Ні шеляга, я панськоюЛаскою багатий».«Лжеш, собако! признавайся!А нуте, панове,Батогами!»Засвистіли,Хрестять Лейбу знову.Періщили, періщили,Аж пір'я летіло…«Єй же богу, ні шеляга!Їжте моє тіло!Ні шеляга! ґвалт! рятуйте!»«Ось ми порятуєм».«Постривайте, я щось скажу».«Почуєм, почуєм,Та не бреши, бо, хоч здохни,Брехня не поможе».«Ні, в Вільшаній…»«Твої гроші?»«Мої!.. ховай боже!Ні, я кажу, що в Вільшаній…Вільшанські схизматиПо три сем'ї, по чотириЖивуть в одній хаті».«Ми це знаєм, бо ми самиЇх так очухрали».«Та ні, не те… вибачайте…Щоб лиха не знали,Щоб вам гроші приснилися..Бачте, у ВільшанійУ костьолі… у титаря…А дочка Оксана!Ховай боже! як панночка!Що-то за хороше!А червінців! хоч не його,Так що? аби гроші».«Аби гроші, однаково!Правду Лейба каже;А щоб певна була правда,Нехай шлях покаже.Одягайся!»ПоїхалиЛяхи у Вільшану.Один тілько під лавоюКонфедерат п'янийНе здужа встать, а курника,П'яний і веселий:«My zyjemy, my zyjemy,Polska nie zginela».ТИТАР
«У гаю, гаюВітру немає;Місяць високо,Зіроньки сяють.Вийди, серденько,Я виглядаю;Хоч на годину,Моя рибчино!Виглянь, голубко,Та поворкуєм,Та посумуєм;Бо я далекоСю ніч мандрую.Виглянь же, пташко,Моє серденько,Поки близенько,Та поворкуєм…Ох, тяжко, важко!»Отак, ходя попід гаєм,Ярема співає,Виглядає; а ОксаниНемає, немає.Зорі сяють; серед небаГорить білолиций;Верба слуха соловейка,Дивиться в криницю;На калині, над водою,Так і виливає,Неначе зна, що дівчинуКозак виглядає.А Ярема по долиніЛедве-ледве ходить,Не дивиться, не слухає…«Нащо мені врода,Коли нема долі, нема талану!Літа молодії марно пропадуть.Один я на світі без роду, і доля —Стеблина-билина на чужому полі.Стеблину-билину вітри рознесуть:Так і мене люде не знають, де діти.За що ж одцурались? Що я сирота?Одно було серце, одно на всім світі,Одна душа щира, та бачу, що й та,Що й та одцуралась».І хлинули сльози.Поплакав сердега, утер рукавом.«Оставайсь здорова.В далекій дорозіНайду або долю, або за ДніпромЛяжу головою…А ти не заплачеш,А ти не побачиш, як ворон клюєТі карії очі, ті очі козачі,Що ти цілувала, серденько моє!Забудь мої сльози, забудь сиротину,Забудь, що клялася; другого шукай;Я тобі не пара: я в сірій свитині,А ти титарівна.Кращого вітай,Вітай, кого знаєш… така моя доля.Забудь мене, пташко, забудь, не журисьА коли почуєш, що на чужім поліПоляг головою, – нишком помолись.Одна, серце, на всім світіХоч ти помолися!»Та й заплакав сіромаха,На кий похилившись.Плаче собі тихесенько…Шелест!.. коли гляне:Попід гаєм, мов ласочка,Крадеться Оксана.Забув; побіг; обнялися.«Серце!» – та й зомліли.Довго-довго тілько – «серце»,Та й знову німіли.«Годі, пташко!»«Ще трошечки,Ще… ще… сизокрилий!Вийми душу!.. ще раз… ще раз.Ох, як я втомилась!»«Одпочинь, моя ти зоре!Ти з неба злетіла!»Послав свитку. Як ясочка,Усміхнулась, сіла.«Сідай же й ти коло мене».Сів, та й обнялися.«Серце моє, зоре моя,Де це ти зоріла?»«Я сьогодні забарилась:Батько занедужав;Коло його все поралась…»«А мене й байдуже?»«Який-бо ти, єй же богу!»І сльози блиснули.«Не плач, серце, я жартую».«Жарти!» Усміхнулась.Прихилилась головкоюТа й ніби заснула.«Бач, Оксано, я жартую,А ти й справді плачеш.Ну, не плач же, глянь на мене:Завтра не побачиш.Завтра буду я далеко,Далеко, Оксано…Завтра вночі у ЧигриніСвячений достану.Дасть він мені срібло-злото,Дасть він мені славу;Одягну тебе, обую,Посаджу, як паву,На дзиґлику, як гетьманшу,Та й дивитись буду;Поки не вмру, дивитимусь».«А може, й забудеш?Розбагатієш, у КиївПоїдеш з панами,Найдеш собі шляхтяночку,Забудеш Оксану!»«Хіба краща є за тебе?»«Може, й є, – не знаю».«Гнівиш бога, моє серце:Кращої немаєНі на небі, ні за небом;Ні за синім моремНема кращої за тебе!»«Що се ти говориш?Схаменися!»«Правду, рибко!»Та й знову, та й знову.Довго вони, як бачите,Меж мови-розмовиЦілувались, обнімалисьЗ усієї сили;То плакали, то божились,То ще раз божились.Їй Ярема розказував,Як жить вони будутьУкупочці, як золотоІ долю добуде,Як виріжуть гайдамакиЛяхів в Україні,Як він буде панувати,Коли не загине.Аж обридло слухаючи,Далебі, дівчата!«Ото який! мов і справдіОбридло!» А матиАбо батько як побачать,Що ви, мої любі,Таке диво читаєте,Гріха на всю губу!Тоді, тоді… та цур йому,А дуже цікаве!А надто вам розказать би,Як козак чорнявийПід вербою, над водою,Обнявшись, сумує;А Оксана, як голубка,Воркує, цілує;То заплаче, то зомліє,Головоньку схилить:«Серце моє, доле моя!Соколе мій милий!Мій!..» – аж верби нагиналисьСлухать тую мову.Ото мова! Не розкажу,Мої чорноброві,Не розкажу против ночі,А то ще присниться.Нехай собі розійдутьсяТак, як ізійшлися,Тихесенько, гарнесенько,Щоб ніхто не бачивНі дівочі дрібні сльози,Ні щирі козачі.Нехай собі… Може, ще разВони на сім світіЗустрінуться… побачимо…А тим часом світитьЗ усіх вікон у титаря.Що то там твориться?Треба глянуть та розказать…Бодай не дивиться!Бодай не дивитись, бодай не казати!Бо за людей сором, бо серце болить.Гляньте, подивіться: то конфедерати,Люде, що зібрались волю боронить.Боронять, прокляті…Будь проклята мати,І день, і година, коли понесла,Коли породила, на світ привела!Дивіться, що роблять у титаря в хатіПекельнії діти.У печі палаОгонь і світить на всю хату,В кутку собакою дрижитьПроклятий жид; конфедератиКричать до титаря: «Хоч жить?Скажи, де гроші?»Той мовчить.Налигачем скрутили руки,Об землю вдарили – нема,Нема ні слова. «Мало муки!Давайте приску! де смола?Кропи його! отак! холоне?Мерщій же приском посипай!Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне!Завзята бестія! стривай!»Насипали в халяви жару…«У тім'я цвяшок закатай!»Не витерпів святої кари,Упав сердега. Пропадай,Душа, без сповіді святої!«Оксано, дочко!» – та й умер.Ляхи задумалися стоя,Хоч і запеклі. «Що ж тепер?Панове, ради! Поміркуєм,Тепер з ним нічого робить,Запалим церкву!» «Ґвалт! рятуйте!Хто в бога вірує!» – кричитьНадворі голос, що є сили.Ляхи зомліли. «Хто такий?»Оксана в двері: «Вбили! вбили!»Та й пада крижем. А старшийМахнув рукою на громаду.Понура шляхта, мов хорти,За двері вийшла. Сам позаду,Бере зомлілую…Де ж ти,Яремо, де ти? подивися!А він, мандруючи, співа,Як Наливайко з ляхом бився.Ляхи пропали; неживаПропала з ними і Оксана.Собаки де-де по ВільшанійЗагавкають та й замовчать.Біліє місяць; люде сплять,І титар спить… Не рано встане:Навіки, праведний, заснув.Горіло світло, погасало,Погасло… Мертвий мов здригнув.І сумно-сумно в хаті стало.СВЯТО В ЧИГИРИНІ
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,Встали, подивились на той Чигирин,Що ви будували, де ви панували!Заплакали б тяжко, бо ви б не пізналиКозацької слави убогих руїн.Базари, де військо, як море червоне,Перед бунчуками, бувало, горить,А ясновельможний, на воронім коні,Блисне булавою – море закипить…Закипить, і розлилосяСтепами, ярами;Лихо мліє перед ними…А за козаками…Та що й казать? Минулося;А те, що минуло,Не згадуйте, пани-брати,Бо щоб не почули.Та й що з того, що згадаєш?Згадаєш – заплачеш.Ну, хоч глянем на Чигирин,Колись-то козачий.Із-за лісу, з-за туману,Місяць випливає,Червоніє, круглолиций,Горить, а не сяє,Неначе зна, що не требаЛюдям його світу,Що пожари УкраїнуНагріють, освітять.І смерклося, а в Чигрині,Яку домовині.Сумно-сумно. (Отак булоПо всій УкраїніПротив ночі Маковія,Як ножі святили).Людей не чуть; через базарКажан костокрилийПерелетить; на вигоніСова завиває.А де ж люде?.. Над Тясмином.У темному гаю,Зібралися; старий, малий,Убогий, багатийПоєднались, – дожидаютьВеликого свята.У темному гаю, в зеленій діброві,На припоні коні отаву скубуть;Осідлані коні, вороні готові.Куди-то поїдуть? кого повезуть?Он кого, дивіться. Лягли по долині,Неначе побиті, ні слова не чуть.Ото гайдамаки. На ґвалт УкраїниОрли налетіли; вони рознесутьЛяхам, жидам кару;За кров і пожариПеклом гайдамаки ляхам оддадуть.Попід дібровою стоятьВози залізної тарані:То щедрої гостинець пані.Уміла що кому давать,Нівроку їй, нехай царствує;Нехай не вадить, як не чує!Поміж возами нігде стать:Неначе в ірій, налетілоЗ Смілянщини, з ЧигиринаПросте козацтво, старшина,На певне діло налетіли.Козацьке панство походжаєВ киреях чорних, як один,Тихенько, ходя, розмовляєІ поглядає на Чигрин.Старшина первий. Старий Головатий щось дуже коверзує.
Старшина другий. Мудра голова, сидить собі в хуторі, ніби не знає нічого, а дивишся – скрізь Головатий. «Коли сам, – каже, – не повершу, то синові передам».
Старшина третій. Та й син же штука! Я вчора зустрівся з Залізняком; таке розказує про його, що цур йому! «Кошовим, – каже, – буде, та й годі; а може, ще і гетьманом, коли теє…»
Старшина другий. А Ґонта нащо? а Залізняк? До Ґонти сама…» сама писала: «Коли, – каже…»
Старшина первий. Цитьте лишень, здається, дзвонять!
Старшина другий. Та ні, то люде гомонять.
Старшина первий. Гомонять, поки ляхи почують. Ох, старі голови та розумні: химерять-химерять та й зроблять з лемеша швайку. Де можна лантух, там торби не треба. Купили хріну, треба з'їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили, що куповали; грошам не пропадать! А то думають, думають, ні вголос, ні мовчки; а ляхи догадаються – от тобі й пшик! Що там за рада? чом вони не дзвонять? Чим спиниш народ, щоб не гомонів? Не десять душ, а, слава богу, вся Смілянщина, коли не вся Україна. Он, чуєте? співають.
Старшина третій. Справді, співа щось; піду спиню.
Старшина первий. Не спиняй, нехай собі співає, аби не голосно.
Старшина другий. Ото, мабуть, Волох! Не втерпів-таки старий дурень; треба, та й годі!
Старшина третій. А мудро співає! коли не послухаєш, усе іншу. Підкрадьмось, братці, та послухаєм, а тим часом задзвонять.
Старшина первий і другий. А що ж? то й ходімо!
Старшина третій. Добре, ходімо.
Старшини нишком стали за дубом, а під дубом сидить сліпий кобзар; кругом його запорожці і гайдамаки. Кобзар співає з повагою і неголосно.
«Ой волохи, волохи,Вас осталося трохи;І ви, молдавани,Тепер ви не пани;Ваші господаріНаймити татарам,Турецьким султанам.В кайданах, в кайданах!Годі ж, не журіться;Гарно помоліться,Братайтеся з нами,З нами, козаками;Згадайте Богдана,Старого гетьмана;Будете панами,Та, як ми, з ножами,З ножами святими,Та з батьком МаксимомСю ніч погуляєм,Ляхів погойдаєм,Та так погуляєм,Що аж пекло засміється,Земля затрясеться,Небо запалає…Добре погуляєм!»Запорожець. Добре погуляєм! правду старий співа, як не бреше. А що б то з його за кобзар був, якби не волох!