Том 2. Час творчості
- -
- 100%
- +
Finis coronat opus – 3О.9.72 р.
* * *Напевне, так і треба -судилося бо так:упали зорі з небаі надломили мак.Така знялася хвища -ні неба, ні землі,лиш чорне кладовищепо нищеній ріллі.Залопотіла злива,мов залива – гай-гай!Кохана, будь щаслива!Коханий мій – бувай!30.9.72
* * *Мені зоря сіяла нині вранці,устромлена в вікно. І благодать -така ясна лягла мені на душусумирену, що я збагнув блаженно:ота зоря – то тільки скалок болю,що вічністю протятий, мов огнем.Ота зоря – вістунка твого шляху,хреста і долі – ніби вічна мати,вивищена до неба (від земліна відстань справедливості), прощаєтобі хвилину розпачу, даєнаснагу віри, що далекий всесвітпочув твій тьмяний клич, але озвавсяприхованим бажанням співчуттята іскрою високої незгоди:бо жити – то не є долання меж,а навикання і самособою-наповнення.Лиш мати – вміє жити,аби світитися, немов зоря.18.1.
* * *Яке блаженство – радісно себепуститися, неначе човен берега.Не нарікай і не шкодуй, сердего:тобі все ближче небо голубе.Як легко, збувшися старих вериг,почутись вільному, з собою в парі!В нічнім вікні горять волосожариснігів і криків, усмішок і криг,що, слава богу, видяться крізь відстань.Блаженна смерте! Рано ще! Не надь.Та довжиться твоя висока падьі душу виголублює пречисту.* * *Оце твоє народження нове -в онові тіла і в онові духу.І запізнавши погляду і слухунового, я відчув, що хтось живев моєму тілі. Нишком вижидаємене із мене. Вабить повсякчас,щоб погляд мій засвічений обгас,неначе свічка. Врочить і навчає,що хай би грець, що й місця не знайдуод погляду зухвалого, що снитьсяі видиться, коли мою бідудотіпує громохка громовиця.Це він для тебе обживав ці мури,іще тебе не знаючи? Це віншукає шпари у твоїй натурі,аби солодкий близити загин?Геть одійди, почваро, і не смійні кроку ближче. Згинь, гидка почваро!Але ж – нестерпна – безневинна кара,хоч ти сказись, хоч ти збожеволій.18.1.
* * *Ну й сон – нападати не хоче,все никає, ніби мана!У тата заплакані очі,а мама бліда і сумна.І звівши свій погляд на маму,татусь мій благає – рятуй.О дай прихистити рукамисиночка тяжку самоту.Не треба, мої голуб’ята!Біда мені ваша болить.Уже задаремне бажатиу щасті та радості жить.Принишклі тремтять коридори,заходить в душі на грозу.Як серце зростає просторе!Сльоза побиває сльозу.18.1.
* * *Така хруска, така гучнауся моя кімната!Так м’яко встелена вона -їй-бо, не мулько спати.Шість з половиною – в один,чотири кроки – в другий.Блукаю нею, вражий син,неначе кінь муругий.Так дзвінко думається в ній -не нудно і не лячно.Але збігає з мене лій,хоч їсться дуже смачно.Машини шастають навкруг,неначе на параді.Папір, мій зловорожий друг,і тут мені завадить.Покинув я сумний підвал,лишив майдан Богдана,де гетьман огиря учвалкудись жене щорана.Я там давненько вже не знав,про справжні емпіреї,а тут Господь наобіцявгетьманські привілеї.Доскочив радості я враз,коли на поверх третіймене провели на показза буки і мислєті.Така хруска, така гучнауся моя кімната.Скрипить, як скрипочка, вона,та ні з ким танцювати.18.[1].* * *Як добре те, що смерті не боюсь яі не питаю, чи тяжкий мій хрест.Що вам, богове, низько не клонюсяв передчутті недовідомих верств.Що жив-любив і не набрався скверни,ненависті, прокльону, каяття.Народе мій, до тебе я ще верну,і в смерті обернуся до життясвоїм стражденним і незлим обличчям,як син, тобі доземно поклонюсьі чесно гляну в чесні твої вічі,і чесними сльозами обіллюсь.Так хочеться пожити хоч годинку,коли моя розвіється біда.Хай прийдуть в гості Леся Українка,Франко, Шевченко і Сковорода.Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,уже не ремствуй, прозирай у глиб,у суще, що розпукнеться в грядущеі ружею заквітне коло шиб.20.1.
* * *Вже цілий тиждень обживаю хату.Здається, і навикнути б пора.Стілець і ліжко, вільних три квадрати,що сповнені цілющого добранебес просвітлих. Сонця синє груддяаж ломиться у затісне вікно.Оце тобі про славу і огуддя.Оце воно, життя. Оце – воно.20.1.
* * *Ще й до жнив не дожив,ані жита не жав,не згубив, не лишив.І не жив. І не жаль.Тьмавих протобажаньзаповітна межа:ці напасті зі щастямдавно на ножах.Безборонно любитизаказано край,а зазнав би ти, світевеликий, добра.В смерть задивлені очі.Отерпла душаі навчає, і врочить:тобі кунтушавже довіку не мати,а чорний бушлат -він як батько, і мати,і дружина, і брат.19.1.
* * *Здається, кожен день до мене йдуть листи -від рідних, від коханих, від знайомих.Лише в нічному снінні є питомийзнак, що тамдесь є син і там є ти,моя голубко вижурена, люба,ти за межею, за ріллею, там,куди, аби я волю дав чуттям,на ліктях зміг би доповзти. До дуба,у бурю зламаного, до сосни,що глицею у моторошні сниувійде владно, ніби смерть-загуба.Там хата спить, як курка на паркані,там чорний стіл од туги аж лящить.І все мені від поночі іржитьмуругий кінь у сонячнім аркані.20. 1.
* * *Бальзаку, заздри: ось вона, сутана,і тиша, і самотність, і пітьма.Щоправда, кажуть спати надто рано,ото й телющиш очі, як відьмакна телевежу, видну по рубінах,розсипаних, мов щастя навісне.Отут і прокидається уміннянакликати натхнення, що женеод тебе всі щонайсолодші мріїі каже: віщий обрій назирай -де ані радості, ані надії.То – твій правдивий край. Ото – твій край.20.1.
ЗА ЧИТАННЯМ ЯСУНАРІ КАВАБАТИ
Розпросторся, душе моя,на чотири татамі,або кулься від нагая,чи прикрийся руками.Хай у тебе є дві межі,та середина – справжня,марно, невіре, ворожить -молода чи поважна.Посередині – стовбур літ,а обабоки – крона.Посередині – вічний слід(тінь ворушиться сонна).Ні до неба, ні до землі -не сягнути нікуди.Не будіте мої жалі,лицемірні іуди!Чи не мріяв я повсякчас,чи не праг, як покути,щоб заквітнути проміж вас,як барвінок між рути.Як то сниться мені земля,на якій лиш ночую,як мені небеса болять,коли їх я не чую.Як постав ув очах мій край,ніби стовп осіянний.Каже – сину, на смерть ставай -ти для мене коханий.Тож просторся, душе моя,на чотири татамі,і не кулься від нагая,і не крийся руками.21.1.
* * *Наснилися мені мої кохані,і кожна з них чужа і не моя,і кожна, мов холодна течія,моєї віри підмиває камінь,і кожна з них, убрана до весіль,несе в руках сумний букет трояндний -рясний, як радість, ярий, наче біль,що чим нестерпніший, то більш принадний.Гуртом рушаємо до когось в гості,а тому очі круглить переляк,не сподівався він стількох друзяк -стоїть блідий, сумний, простоволосий.О ні, не надарма оцей парад,мов поховальний хід. І я сумую,не знаючи, котру з своїх троянд -червону ачи чорну подарую,аби не сприкрити. Здається, сто смертейвзяло мене під руки і згубиломежи собою. Ще допіру дніло,і ледь торкався сон моїх очей.22.1.
* * *Блажен, хто тратити уміє,коли заходить час утрат,аби лишалася надіяі виростала востократ,що білий світ – він завжди білийі завжди добрий – білий світ.Хай ти у ньому – син несмілий,кого пройняв циганський піт,а все ж буття твоє – у леті,і в ньому – порятунок твій.Вся суть твоя – лише в поеті,а решта – тільки перегній,що живить корінь. Золотієнад осінь яблуневий сад.Блажен, хто тратити уміє,коли заходить час утрат.* * *Моє перелицьоване пальто,єдиний мій товаришу незрадний,ану ж, переповідж мені докладнопро те, що є цей світ і хто є хто -із тих, кого ти десять років бачило(чи й одинадцять?). Хто була вона,та, перша подруга, котра однана цілий вік мені біди настачилаі докорів сумління? Хто б сказав,що світ я їй навіки зав’язав,розлукою і мукою змаячений?Моє перелицьоване пальто,ану скажи, кого ти взимку гріло,скажи про те, як десять років збігло,і час угнався, ніби долотоу трухле дерево? Скажи про все.Куди мене розкрилено несемоя біда, дочка моєї віри?Хто хрест поклав на мене? Пише вирок?Моє старе пальто, скажи про все.23.1.
* * *Господи, гніву пречистогоблагаю – не май за зле.Де не стоятиму – вистою.Спасибі за те, що малелюдське життя, хоч надієюдовжу його в віки.Вірою тугу розвіюю,щоб був я завжди такий,яким мене мати родилаі благословила в світи.І добре, що не зуміламене од біди вберегти.23.1.
* * *Уже моє життя в інвентарірозбите і розписане по пунктах,як кондаки твої і тропарі.І тільки дух мій ярим громом бухненад цей похмурий мур, над цю журу,і над Софіїну дзвіницю зноситьугору й гору. Хай-но і помру -хай він за мене відтонкоголоситьтри тисячі пропащих вечорів,три тисячі світанків лебединих,що оленями йшли між чагаріві мертвого мене не розбудили.23.1.
* * *Скажи ім’я своє, поете,і я вгадаю, ачи тизасяг у горнім перелетісвоєї ярої мети,що раптом може спалахнутиі без вогню, ти волі братчи, свого духу супостат,загуби просиш, як покутидля хисту ницого. Кажи ж:коли ти Бога не гнівишлюбов’ю злою і коли тикапариш недолугий віршбез честі й совісті, тоді тине потикайся і облишавтодафе благословеннедля інших: тих, котрі горять,а цілий світ боготворятьсвоїм конанням нескінченним.23.1.
* * *О, скільки слів, неначе поторочі!І всі повз мене, ніби кулі, б’ють,і всі живу мою минають суть,а тільки строчать, строчать, строчать, строчать.А я іду – крізь ці слова облудні,незнані досі. Тут – передова,де всі твої бійці – одні слова.І сіють зраду спогади марудні,що передовіряються перуі забивають дух тобі єдиний,і тьмою тьмиться образ України,допіру він розтане – й я помру.І в помережані увійду ночі,де ні жалю, ні радощів не ймуть,а так живуть – і смерть свою жують.О, скільки слів, неначе поторочі.23.1.
* * *Аж ось воно, блаженство самотий розкоші спокою – на всю планету.І стільки сили додалось поету,і стільки дум, і стільки висоти!Ану скажи – ти був її запрагколо ставка, де в соснах висять зорі?Світлішала душа у мертвім морі?Ти, навіжений, був її запраг?Тепер свої бажання недозрілікрізь штольню ошуканства пронеси.Та більше вже нічого не просив богів, що все життя тебе дурили.23.[1].
* * *Чи витримаєш ти найтяжчий іспит,моя любове? Зможеш, ачи ні?Ввижаються уста твої сумніі щоки Богородиці пречистів нічних сльозах. І видиться рука -беззахисна, самотня і тонка,що пише на стіні розлуку довгу.І мариться, що з рідного порогути вже добра не ждеш. І не зовештого, хто, запроваджений до веж,тебе, згорьовану, лишив самоюіз велетенською, як світ, бідою.23.1.
* * *Мов лебединя, розкрилилатонкоголосі дві руки,ледь теплі губи притулиламені до змерзлої щоки,сльозою темінь пронизала,в пропасниці чи маячніказала щось – не доказала.Мов на антоновім огні,не чув нічого я й не бачив,в останньому зусиллі змігзбагнути: все. Тебе я втрачу,от тільки заверну за ріг.25.[1].
* * *Як моторошні сни, ці дні і ночіпригнічують мене і додаютьбезмежних сил. Хоч силоміць ув очізасилюй сон. Привиддя постаютьспогадані, згорьовані, урочі,з моїх артерій кров солону точуть,а як криваві зозулі кують.І перегуслі зойки, мов туман,зависли над вікном, беруть у бранмене, німотного, і вгору зносять,де київські вітри тонкоголосятьі крізь вікно нашіптують меніякісь слова, облесні та чудні.25.[1].
* * *Вимріяна і жива донині,незнайома, але й знана теж,заховавшись в довгій самотині,вже мене не кличеш, не зовеш.Сто доріг, мов змії, розплаталисьв тисячі незвіданих розлук.Все життя жилось, немов прощалось,як прощається з стрілою лук.Я тебе не відлюбив, не випив,навіть ти казала – недопив.Сумовитий вечір десь захлипаві фіранки чорні опустив.Ти єдина в самоті розрада,просвіток смеркальної пори.Не кажи – тебе чекала зрада,і любов ждала – не говори.Як, скажи, до тебе я вернуся?Сном? Явою? Мертвим чи живцем?І до кого словом обронюсязболеним? Перед чиїм лицемя тоді повідаю про долю -ту, що, ніби зашпори, зайшлав душу. Але кожну – славословлю.Ти страждала? Отже, ти жила.25.[1].
* * *У затишку прожити не судилось:ударив грім – і зразу шкеребертьусе пішло, що ніби тільки снилось,як життєіснування й життєсмерть.Тож іспитуй, як золото, на пробукоханих, рідних, друзів і дітей:ачи підуть крізь сто твоїх смертейз тобою вслід? Ачи твою подобутаки збагнуть – в передкінці життя?Чи серцем не жахнуться од ознобу,бо вже назад немає вороття,лиш відчайдушно стелеться дороганесамовитих? Скажуть – слава Богу?Та тільки шкода – збавлять без путтясобі віка – і тільки. Більш – нічого.25.[1].
* * *Гаряча ложка юшки – як молитва:прозоре тіло миттю освіжитьі дух зогріє. Ніби лезо бритви,той відігрітий дух в мені іскритьі ловить сонця радісну порошу,сріблішає, світлішає, стаєна рівні горя. Боже, дуже прошу -не забери од мене, що моє,і не додай того, чого не праг я,що залишає в серці чорний шрам.Зігрітий дух шумує, наче брага,і прагне йти у вічність – напролам.26.[1].
* * *Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,добро і правдо віку. Через стозневір. Моя душа, запрагла неба,всерозкриленна, держить путь на стовпвеселого вогню, що осіяннийодним твоїм бажанням – аж туди,де не ступали ще людські сліди,з щовба на щовб, аж за смертельні гранілюдських дерзань, за чорну порожнечу,де вже нема ні горя, ні біди,і врочить порив: не спиняйся, йди.То шлях правдивий. Ти – його предтеча.26.[1].
* * *Вік би не бачити й не чутьпро тебе, скрипко чорна,а вірші йдуть, і йдуть, і йдуть,неначе кров із горла,і пахнуть рутою, котрауже напівзабута,і пахнуть м’ятою. Добрасам Бог мені прелютийбув зичив, даючи цей хистпроклятий – віршуватина власну голову. А зміст?А змісту не добрати.Коли топилася душав грайливім струмуванні,ти необачно полишаввсі приписи посланій,де стільки ком, рисок, крапок -сам чорт там шию зверне.Сердечний наживеш порокчи совісті каверни.Добром об’яснена душавелить вогнем палати.Ти лиш за хистом полишавправо – обиратисобі дорогу. Бо не він,а ти – був раб. Не блазнем,а рудокопом. Домовинталанту вічним в’язнем.26.1.
* * *Сотні збавлених марне днів -ось життя рівновага.Отже, рушили, взявши гніву руки – напереваги.Це – як армія, як дисцбатза образу сержанта.Тут навчайся стати до чатколо свого таланту.Отже, рушили! Почалавже чманіти од чадувіра, бо не вперед пішлапуть твоя, а позадупам’яті. Наганяй літа,ті, що збавили віку.Пелена заслала густатобі погляд, каліко.На ісході ти ісходивжиттьові всі причали?1О96 днів -це багато чи мало?* * *Ці яблука тримала у рукахмоя дружина. Зо три, зо чотири,напевне, днів. І на її устахлежала зморшка болю. Надто щирібули для нас минулих кілька літ.Здається, шість? Шість років ще й і місяцьна сьомий. Похилився білий світна вижалене соснами узліссятам, де вітри гудуть: «У-гу-гу-гу!» -ні спину їм нема, ні обереги.Прости мені, любове, цю жагудо мучених – і сущих, і полеглих,до бідних, кривджених, до жебраків,до кожного, хто, запізнавши горя,віддарував мені, здається, вчоралюдську біду за декілька віків.* * *Навкруг обрізано жалі,обтято голосінняі нашепти. Десь при столібатьків моїх тужіннязгорьоване. Мене ж мій мурвідгородив од нього.Не чути їхніх слів-зажур,урвалася дорога,якою близяться уста,рамена і долоні,де матірня рука святаі висивілі скроні.Ще наші біди замалі.Ще наберись терпіння.Навкруг – обрізано жалі,обтято – голосіння.* * *Невже ти народився, чоловіче,щоб зазирати в келію мою?Невже твоє життя тебе не кличе?Чи ти спізнав життєву путь своюна цій безрадісній сумній роботі,де все людською мукою взялось?Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,твоїм нещастям серце пойнялосьмоє недужне. Ти ж – за мене вдвоєнещасніший. Я – сам. А ти – лиш тінь.Я є добро, а ти – труха і тлінь,а спільне в нас – що в’язні ми обоєдверей обабоки. Ти – там, я – тут.Нас порізнили мури, як статут.26.1.
* * *Пригадуєш своє метро?Щит, вагонетки, шпали?Коли душа цвіла добром,хоч і добра не знала,яке на смак воно. Колиробилось і творилось;там тихим голосом незлимтак гарно говорилосьпро цілий світ. А Київ спаву нас над головою.Та вже тоді ти прочувавчас зустрічі з бідою,що закушпелить – не збагнеш,де гаряче, де зимно.Тепер доходь найдальших меж,як закуріла димнотвоя ізвомплена душа,із неї біль валує.Але душа й без кунтушаі в злиднях козакує.27.[1]
* * *Тут сни долають товщу забуттяі виринають з теміні, як змії.Тут на кону забутого життяблазнюють, корчаться, як лицедіївертепних інтермедій. Тут живеховається у смерк і так існує,пропахле смертю. Небо гробовеза нами назирає і вартує,щоб не згубити. І в хапливий сонугнався гострий, ніби ніж, прокльон,і провертається в душі розверстій,бо він – найбільший ворог мій – спішитьмоєю кров’ю лезо окропить,щоб став і ти такий, як треба, – черствий.* * *Будні тут тобі про свято,а про свято – будні правлять.Хоч занадто творчу хатупильні погляди буравлять,хоч твоє зголіле серцетут обмацують руками -не зважай на те, не сердься:те одвічне, що над нами,стріли повиймає з раниі губами обцілує -адже хвиля пожаданаубиваючи рятує.СПОГАД
Край золотого бережкавода струміла,щока, солона і гірка,мені щеміла.Єдвабом теплим обдаломій зір колючий,вечірнє сонце відійшлоза дальні кручі.І захід дзвоном калатав,і звістувалазоря між радісних заграв,що ніч настала.* * *На однакові квадратиподілили білий світ.Тільки нащо це? Не знати,нащо. А вселенський гнітчавить ката, чавить жертву,безневинного – нема.Всім судилося помертиза замками сімома.На квадрати людське гореподілили – і радій,укоряючись покорі,бо Господь нагородивбожевіллям переселень,конкуренцією зла.Ти мене даремне, леле,в світ неправди привела.Душ намарне ґвалтуваннябез причини, без мети.Соти ярого страждання,пустографки самоти.28.1.
* * *Б’ється серце, як пташа німе,буде спогадами надити.Мати сина виглядатиме,а не діжде – буде плакати.Будуть сипати сухі сніги,будуть ще й дощі періщити,посмутніють вірні вороги,а зрадливі друзі – тішитись,що одної голови немаі не буде вже повіки-вік,лиш затужить по тобі зима,по бідасі чоловікові.Скоро смерть мене в похід візьме,і життя не буде надити.Мати сина виглядатиме,а не діжде – буде плакати.* * *Оцей світанок – ніби рівний спалахнічного парашута, що розкрився,та, втративши тяжіння до землі,завис над світом – наче передумаві вирішив вернутися увись(заломлена інерція бажаннягеть вимертвила цей опуклий спалахсліпого болю) – сизий голуб – досвітокзбудив мене своїм крилом страпатимі прохилив ілюзію життя(десь гавкав пес і видалося, начесувій століть помалу став згортатисьі на мезолітичному витковітак довго полотна не попускав).Летів розлого чорний-чорний воронобезземеленим безкраїм небом,і безберегий лет його значився,як апокаліпсису переддень.І так здалося: предковічним мітомне можна вже душі переконати,що однонапрямкова, як одвіку,надій, погроз і часу течія.Бо вже давно усе те пережите,що довго крилося будучиною.Майбутнє – все в минулому. Сьогодні -лиш візерунок мертвої душі.І ще здалося – вдосвіта, наосліп:що я себе утратив многотоюсамопомноженого цього світу,що світиться біноклями страждань -моїх любовей, товчених на скалки,де кожна скалка круглиться, мов окопобожеволілого од нещастя,що я згубився – сотнями відбитківсамосебезмертвілого в довірахі нахиляннях до безодні світу,котра гогоче тьмою, мов яскинянеолітична: вабить і страшить.Був досвіток. І засклена осліплимпідсиненим чорнилом спроневіринебесна твердь мовчала, як отерпла,лиш чорний-чорний ворон пролітав -окреслював мезолітичні кола,мов діри всесвіту.23.2.
* * *Загородили білий світбудинками і муром -і обернулося на мітмоє життя похмуре,і утікати почалаземля моя кохана,лиш дві руки, як два крила,шукають безнастанноопорятунок – угорі,в осліплій сивій висі.Тепер віддайся смертній грі.Тепер, зблудивши в лісінесусвітенних цих обмов,пильнуй надію в хащі,спізнавши вочевидь: любов,як і життя – пропащі.Та віддавайся смертній грі,цій подрузі навіки.Мов таті, свищуть чагарі,розверзлось чорне віконепам’яті, неначе трупскоцюрблений спускаютьна мотузках, у кілька рук.І знову повертаютьтебе землі, що почалавіддавна утікати.Стреми ж до неї – в два крила,щоб смертю смерть попрати.29.[1].
* * *Ця мить – як тріщина у камені,загусла на смолу пітьма.Ані минулого нема мені,ані майбутнього – нема.Уводноволені течутьяк ноче-дні, так і дне-ночі,лиш серце вірити не хочеі цідить сіру каламутьна вечори, і дні, і ранки,і ночі – вискалки ждання.Був віщий сон: мов коло ґанкуприспала зграя воронняі голу хату обліпила,і довго каркала в вікно.Зимова блискавка розбилатвій дім надвоє – колуном.І як зліпити половинки,з’єднати як – сам Бог не зна.І плаче син, голосить жінка,немов зигзиця, край вікна.* * *Якими нападами рвусь до вас,своєї спроневіри гострим краєм.Валує з мене самота, як сказ,і лють, немов пропасниця, стрясаєнапругле тіло. Розтопився час,його змертвіла хвиля нас гойдає.Чи вільного життя ми ще назнаєм?Ачи повернемо – бодай по нас,бодай душею голою? Бодайпречистими і білими кістками?Чи ж нами втішиться наш рідний край?Заграє радісна зоря над нами,рабованими янголами мук?Чи вже вгорі на нас чигає крук?30.1.
* * *То як тобі пенати?Тягнись, як шарий віл.Десь шамотить Хрещатикі кішлиться Поділ.Подзенькують трамваї,автобуси снують,оденки десь справляють,пиячать і жують.І п’ють моє здоров’яі многая літа.Край мого узголов’яМати пресвятаманою сновигає,ні оком не змигне,сліпа рука блукає -відшукує мене.Шепочуть спраглі губи:синочку, сину мій,за віщо тебе губитьГосподь усеблагий?30.1.
* * *Пірнаю в ночі, наче в сни,до ранку не прочахну.А три весни, як три стіни,пополотніли з жаху.Ще видиться: тонка соснапірнути в небо хоче,Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.