Паперова лялька

1

Сніг білий, сліпучий. А земля чорна, грузька.

Агата стоїть біля свіжої могили на центральному мінському кладовищі. Думки вже не б’ються, як пташка в тенетах, а ледь-ледь ворушаться. Але цей їх монотонний рух доводить до божевілля, як витончені китайські тортури: крапля по краплі. Невже їй не всі випробування відміряні? Невже наостанок було потрібно пережити свою власну дитину? Щойно закінчилась війна, двійко діток, чоловік. Жити й жити. Сорок два роки – чи то вік, щоб піти від нас назавжди? Як же важко ховати дитину – першу, найбажанішу, найвродливішу! Чи не це прочитала по руці циганка, що ворожила їй дуже-дуже давно? Прочитала – і не захотіла сказати, аби не отруїти щасливих років.

…Це було на Волині. Агата, мов на крилах, поспішала додому з вечірки. Серце радісно і млосно калатало: її запросив на танок такий красень, справжній принц! Звісно ж, останній польський король правив сто років тому[1] І які принци в маленькому містечку Ратне, яке було то задвірками Російської імперії, то Польського королівства? Але хто б це ще міг бути? На ньому був френч з блискучими ґудзиками, з кантами. На кашкеті – герб. Зросту він був велетенського, особливо поряд з Агатою, яка навіть високою зачіскою ледь-ледь сягала його грудей.

А коли він став на коліно, аби запросити її на мазурку, їх очі були майже на одному рівні.

Що за очі! Зелені, мрійливі. Їх оточують золотаві пухнасті вії. Такого ж кольору густе кучеряве волосся і хвацькі вуса, підкручені догори. Він вивів її на середину зали, де вони були єдиною парою. Де подівся весь світ?! Зала, вікна, присутні – все поволі рушило, закружляло, злилося в суцільну рухливу веселку. Залишився тільки він і танок, що поєднував їх, носив з кутка в куток, розлучав і знов єднав, то прискорював, то уповільнював їх крок, аж поки Агата в знемозі трохи не впала на руки свого кавалера. А він, підхопивши її сильною рукою, на мить підняв в повітря, перш ніж закінчилося це чаклунство. Серце в Агати калатало, мов шалене, обличчя не знати чому зашарілося, а очі мимоволі намагалися зустрітися поглядом із зеленими очима Стася.

Єзус Марія! Це ж треба так одразу закохатися!

Назустріч їй трапилась циганка з немовлям. Мама застерігала: ніколи не розмовляти з циганками. Зачарують, заворожать, видурять гроші. А ще вони начебто крадуть дітей. Грошей в Агати немає. А дітей – вона сама ще майже дитина, всього шістнадцять років. Що як поворожити на того принца? Мама не дізнається. Якщо циганка добре погадає – можна подарувати каблучку.

– Давай поворожу, красуне!

– Грошей в мене немає.

– Я так поворожу. Покажи долоню.

Взяла ліву руку, щось задовго роздивлялася.

– Буду жити довго і щасливо? – Агаті увірвався терпець.

– Житимеш довго… – і пішла геть, не обертаючись.

Агата, зрадівши, що не довелось розлучатися з каблучкою, побігла додому. Ледь перетнувши поріг, не втрималась:

– Мамо! Я танцювала з принцом!

В затишній кімнаті крім мами були тільки молодші брати – Даня і Фоня. Фоня був тихий мрійливий хлопчик, тому він без вагань визнавав старшого на два роки Даню неперевершеним авторитетом в усьому. А Даня був бешкетником і плідним винахідником усіляких пустощів.

Мама підняла очі від вишивання і приязно, але трохи глузливо перепитала:

– Так-таки з принцом? Зі справжнім?

– Він такий красень! А який мундир, які ґудзики, які канти!

– Та таких «принців» на залізничній станції десятки, – це зі свого кутка озвався Фоня. І тієї ж миті мимоволі зойкнув, отримавши непомітно стусана від старшого брата. Щось Фоня бовкнув зайве. Але було запізно: мама всім тулубом повернулась до братів і пропекла їх очима:

– А хто це вам дозволяв знову бігати на станцію?

Нова залізниця, яку будували неподалік від містечка, була справжнім лихом для матусь, що мали синів. Вона приманювала розбишак, мов магнітом.

Ще коли тільки-но почалося будівництво станції, хлопчаки попри сувору заборону примудрялися втікати з-під пильного нагляду батьків аби подивитись на чудо – дорогу, а то й поцупити важкеньку гайку – на грузило до вудки.

Залізнична колія проходила болотистою місциною. Грузька земля вперто засмоктувала гаті, наче мстила за те, що її віковий спокій так зухвало було сплюндровано. На земельні роботи було мобілізовано місцевих селян, які не надто охоче наймалися на це кляте будівництво. Тільки найбільш нужденні погоджувалися на такі каторжні умови: робочий день тривав 12–14 годин на добу, за житло робітникам правили землянки, де під ногами хлюпала вода; нещасні випадки і захворювання були звичайною справою. На спорудження залізниці було відведено мало часу: царська Росія забажала, аби бездоріжжя не перешкоджало торгівлі із Заходом.

Якщо йти до станції навпростець, легко можна було до крижів[2] опинитися в багнюці. Через те мама і дізналася про синові походеньки до залізниці. Фоня, якому тільки-но виповнилося вісім, отримав в спадок від Дані добротні чоботи. Трохи вони були завеликі.

Якось вони удвох побігли на станцію. Весна того року була пізня, недружна. Земля ледь-ледь вбирала талий сніг, а про те, щоб протряхнути, і не йшлося. І, на лихо, Фоня таки втрапив в болото ледь не по коліна. Даня його сяк-так витяг, але один чобіт так і залишився біля станції. Було непереливки обом!

Зачувши розмову, з бічної кімнати визирнула Тіна і поманила Агату до себе. Більшої несхожості між сестрами важко було уявити. Агата – невисока, тендітна, вишукана, з вузенькими плечима і маленькими ніжками. Риси обличчя наче намальовані тоненьким олівцем, темне густе волосся майже пряме, тільки ледь вилося біля шиї. А молодша Тіна вже на голову випередила Агату зростом, була доволі-таки кремезна, мала величенький гачкуватий ніс, завеликий рот, завеликі ступні. Волосся аж занадто кучерявилося, і через те йому важко було дати раду. Але, попри грубувату зовнішність, Тіна мала лагідну вдачу, була незаздрісна і обожнювала свою привабливу старшу сестричку. В кімнаті спали маленькі Катя і Паня, тому розмовляли пошепки:

– Розкажи, як його звати?

– Станіслав. Стась.

– Він тобі сподобався?

– Дуже!

– А ви цілувалися?

– Як можна? Ми тільки-но познайомилися!

– А він пропонував одружитися?

– Тіно, отямся! Ми тільки танцювали разом! Але це було казково!

– А якщо запропонує, погодишся? Ну скажи, скажи, погодишся?

…Якось у суботу надвечір (аби лихо не підгледіло) в двері красномовно постукали. На порозі був маршалок[3], що почав з двозначного питання: чи, бува, нема у вас телички на продаж?

Після кількох обов’язкових реплік, господар запросив його до столу. Гість виставив на плетену скатертину пляшку горілки, та сам не сідав. Знавець весільного етикету, він відповідально враховував усі прикмети: сяде – справа не піде.

Господар відкоркував пляшку – все! Згоду на весілля отримано! Маршалок вийшов з хати та невдовзі повернувся з батьками нареченого.

Батько, перетинаючи поріг, примушений був нахилитися – зросту був такого, що мало не зачепився за приварцабок[4]. Та й мати була під стать йому. Питання про весілля вирішили того ж дня.

Агата була православна, Стась – католик. Але рідні тихо й мирно погодились на вінчання в костьолі. Благо, такий шлюб признавався обома конфесіями. Того ж таки дня уклали угоду про те, що батьки нареченого після весілля нададуть молодим у своєму будинку квартиру і стіл – протягом двох років.

Напередодні весілля, удосвіта, Стасів дружба[5] об’їхав усе містечко. На шию своєму коневі він повісив декілька дзвіночків, щоб його приїзд був чутний в кожному будинку.

Дружбу супроводжували музики. Був серед них молоденький грайек[6], що міг своєю грою розбурхати пристрасть навіть у самому цупкому серці. Зупиняючись біля будинків, дружба запрошував їх мешканців на весілля.

Весілля почалося у неділю. Зранку батьки вже виглядали нареченого. А Агату, за традицією, одягали в весільне вбрання: біле-білісіньке плаття, білі панчохи, білі черевики і довгу фату. І, як вона не хвилювалася, не забула взяти у жменю дві грудки цукру – для коня, що його мали впрягти у весільний візок.

Перед самим виїздом на вінчання молодих благословили батьки Агати, а сваха обсипала усіх присутніх осипанками[7]. Присутні хапали їх собі – за народними повір’ями, розтерті осипанки могли допомогти хворим людям і худобі. Мама Агати в костьол не поїхала – тільки батько. За обрядом він провів наречену через увесь костьол, підвів до Стася і передав свою дитину в його надійні руки.

– Я беру тебе за помічницю! – клявся молодий.

– Я беру тебе за помічника! – відказувала молода.

– Доки смерть не розлучить нас.

– Доки смерть не розлучить…

Нарешті молодят повінчали. Серед присутніх прошелестіло: «Яка гарна пара!». У свідка під час служби затерпла рука – доводилось тримати вінець досить високо через зріст нареченого. Весільна процесія попрямувала в дім молодого. Перед порогом Стась, мов пір’їнку, підхопив Агату на руки і заніс її до кімнати – так, за повір’ям, присипалась пильність лихих сил, аби не завважили на появу нової мешканки.

Гості вже аж слиною захлиналися, очікуючи повернення молодят з костьолу. Та й не дивно! Столи вигиналися від наїдків: коровай, смажене порося, холодець, бульйон з кльоцками, запечена курка… За обідом гості кричали: «Гіркий борщ! Гірка капуста!», – і вигукували доти, доки наречений не здогадався і не поцілував свою дружину.

Пісні, танці, веселощі точилися майже до ранку! Тільки тоді молодих з жартами та примовками відпустили до спальні і залишили наодинці. В спальні стояло величезне ліжко – усі меблі в домі були завеликі для Агати. Стосиком викладені були подушки – від великої до самої маленької. А під ліжком Агата побачила жменю бурштину – відганяти злих духів.

Агата досить швидко призвичаїлася в новій родині. Ввечері вона виходила аж до рогу вулиці зустрічати чоловіка з роботи.

Стась ґречно згинав лікоть, і так, попід руки, вони неквапно повертались додому, розповідаючи кожен свої новини.

– Розумієш, люба! Колія під потяг в Росії ширша, аніж в Європі. Тому на нашій станції є ділянка, де одночасно прокладено і вузьку, і широку колію. Приходе потяг, усі пасажири виходять, а попід вагонами міняють колеса.

– Який жах! А як вагон впаде на ноги?

– Його підтримують міцні ваги, він не може впасти.

– І взагалі, чому б не їхати на конях – і веселіше, і спокійніше!

– Коні можуть понести. І з такою швидкістю, як потяг, ніякий кінь не домчить.

– Хоробрий чоловік може зупинити коней. А хто може зупинити паротяг, якщо він понесе?

– Це просто неможливо, люба. Потяг їде тільки там, де йому відведено. Не лізь під колеса – і все буде гаразд.

Агата не любила і побоювалась потягів, хоча ще ніколи не бачила жодного. А коней вона любила. Любила неквапно їхати візком, любила скакати верхи. Любила, коли коні її пізнавали, бо Агата ніколи не забувала прихопити із собою грудки цукру, аби почастувати своїх улюбленців. Але їй подобалось, що чоловік серйозно розповідає їй такі «не жіночі» речі; подобалося слухати його низький оксамитовий голос – і хотілося, аби ця дорога не мала кінця.

Одного разу на розповіді Стася про залізницю Агата, попри звичай, нічого не заперечувала, а її думки, здавалось, блукали десь далеко. Стась на півслові замовк.

– Щось трапилось вдома?

Агата зупинилась, повернулася до Стася обличчям і задовго мовчала. А потім сказала те, що мільйони жінок до неї казали своїм коханим:

– У нас буде дитина.

І Стась, як і мільйони чоловіків до нього, відчув себе щасливим і трохи спантеличеним.

– Дитина? Хлопчик? Хлопчик!

Він підняв Агату на руки і залишок дороги проніс на руках. А на підлогу опустив так обережно, наче вона була вазою з кришталю по вінця з водою.

Якось вночі Станіслав прокинувся від схлипування Агати. Збентежено глянув на дружину, чи все гаразд: з дня на день очікували пологів.

– Тобі зле, люба?

– Ні! Ні, все гаразд.

– А рюмсаєш чого?

– Матка боска, яка ж я щаслива! Як мені хороше з тобою! Я не зможу жити без тебе!

– З якого такого дива? Оце так вигадала! Тобі не доведеться жити без мене. Ми житимемо разом довго-довго.

– От і циганка мені таке наворожила.

– А вона не сказала, буде хлопчик чи дівчинка?

– Ні… Але хто б не народився, буде гарний-гарний, як ти, коханий.

– Швидше вже вродливий, як ти, люба.

Кажуть, дитина в утробі матері чує все, що відбувається назовні. Маля, що народилося невдовзі, таки підслухало розмову юного закоханого подружжя та ніяк не могло обрати нічию сторону.

Народилася дівчинка, в якої одне око було каре – як у матусі, а друге зелене – як у батька.

За святцями дівчинку назвали Дросида. Але згодом стали звати коротко і милозвучно – Діна.

Стась був безмежно щасливий, не міг нагледітися на маленьку лялечку. Але, як і всі чоловіки, він мріяв про сина. Тому ледь не відразу після пологів закинув:

– Через рік народиш мені хлопчика!

– А якщо знову буде дівчинка?

– Тренуватимешся, доки не навчишся народжувати хлопців. Почнемо?

– Що почнемо?

– Тренуватися.

До пологів Агата проганяла зі спальні Стася, аби дав їй спокій, бо «це» може зашкодити дитині. Але ж пологи вже минули!

Стась вирішив, що він і так був досить довго лояльним. Чесно кажучи, просто дуже скучив за своєю розквітлою жіночкою. Пологи зробили її дещо круглішою, біла шкіра на плечах, руках, грудях виглядала як мармурова.

Агата нарешті зрозуміла, на що натякає чоловік і зі сміхом жбурнула в нього найменшу подушечку.

– І тобі не соромно?

– До чого тут сором? Дуже хочеться хлопчика. Так коли почнемо?

…Добігали кінця два роки, що молоді мали право жити у батьків. Стась з Агатою вже наскладали грошей, аби придбати невеличкий окремий будиночок.

Якось Стась повернувся з роботи в піднесеному настрої.

– Кохана, а що, як нам переїхати до Варшави? Мені пропонують поступити в Школу інженерів залізничного транспорту!

Агата в житті жодного разу не залишала свого рідного містечка. Тут були батьки, брати, сестри. Паня і Катя часто-густо прибігали погратися с маленькою небогою, яка рачки опановувала всі кімнати. В містечку все знайоме. І через вулицю живе тітка з родиною; і на кладовищі поховано бабусю – вона померла молодесенька першими ж пологами; і тут такі зелені полонини; і…

– Звісно, любий, їдьмо! Це буде чудово.

Незабаром зібралися в дорогу. Агата вперше побачила залізничну станцію, про яку стільки чула. Їхати мали потягом «Санкт-Петербург – Варшава». Проводжати прийшла уся родина Агати. Спочатку десь здалеку почувся задовгий низький гудок, ніби якийсь величезний прадавній звір утробним голосом закликав подругу. Потім на обрії з’явився чорний паротяг. Ще здалеку почав гальмувати, аби саме біля вокзалу зупинитися. І нарешті промайнули вагони: сині, жовті, зелені. На кузові різнокольоровими фарбами було зображено величезний герб Росії, через що вагони виглядали дуже пишно.

Коли паротяг зупинився, усі пасажири вийшли на перон, а потяг поїхав на запасний шлях – міняти колісні пари під європейський стандарт[8]. В черговий раз почали прощатися. Даня вештався по станції і з тугою вдивлявся вдалечінь – відчувалося, що йому аж п’яти пече теж кудись поїхати.

Стась з родиною мав їхати в синьому вагоні, тобто першим класом. Через занадто дорогі квітки такі вагони часто-густо їхали напівпусті, але Стась досить непогано заробляв на залізниці.

Агата, в останній раз поцілувавши маму і сестричок, з острахом увійшла в вагон. Зсередини він виявився навіть затишним: два м’якенькі дивани, оксамитові фіранки з китицями, килимок. На столику – білосніжна серветка.

Потяг рушив – спочатку ледь помітно, потім все швидше й швидше, залишаючи позаду перон, рідних, знайоме містечко і неабиякий шматок Агатиного життя.

2

Після включення Польщі до складу Російської імперії[9] в свідомості росіян з’явилося двоїсте сприйняття Варшави – і як недосяжної закордонної столиці, і як закуткового російського міста. Хто бував в Варшаві раніше, пам’ятали місто нарядне, веселе, закордонне; місто розваг. Вважалося, що Варшава – східний Париж.

Йшов 1907 рік. Майже забулися наполеонівські війни і взяття Суворовим Варшави. Але мандрівники, що бували тут раніше, вперто запевняли, що Варшава вже «не та». І справа не тільки в тому, що вона стала більш брудна і менш весела, ніж раніше, а ще й у тому, що росіяни нерозсудливо впроваджували свій православний класицизм в це суто західне місто.

Потяг прибув на Петербурзький вокзал. Хоча за панування Росії польська мова всіляко утискувалася, звідусіль чулося характерне: «Пшипрашем», «На перон пшиходже почьонк», «Паньстфо хцон зведжич ринек?».

Тут таки шукали сідоків хурмани[10]– гладко поголені і охайно вдягнені.

Місто було забудовано майже виключно кам’яними будинками. Головні дороги вимощено бруківкою або залито асфальтом. Вночі вулиці освітлювалися газовими ліхтарями. На кожнім кроці траплялися кав’ярні-цукерні, в яких будь-хто міг випити каву із збитими вершками.

Поляки – несамовиті католики. Мабуть, через те в Варшаві було збудовано сила-силенна костьолів – один кращий за іншій.

Коли закінчилися клопоти з облаштуванням, Стась з Агатою полюбили просто гуляти околицями. Для Агати, що ніколи не бувала за кордоном, Варшава безперечно видавалася іноземним містом. Гіркоту від розлучення з рідними геть затьмарили нові враження: галасливі вулиці, багатолюдні площі, дзвінки трамваїв і гудки конок[11], численні охайні крамниці з ввічливими продавцями…

Варшава Віслою поділялася на дві нерівні частини. На лівому було так зване Старе Місто – колись це й була вся Варшава. Але, потроху розростаючись, вона поглинула й шматочок правого берега, де здавен було село Прага. Назва Прага пішло від «пражити», тобто випалювати ліс. В Празі був розташований великий ринок. Після приєднання села до Варшави, Прага так і залишилась торгівельним осередком, де здебільше торгували євреї. На той час вони складали чи не третину населення Варшави.

Агата жадібно додивлялась до усього, чого не мала вдома. Одразу звернула увагу, що варшав’янки вбрані значно краще, аніж її подруги з Ратного. Побачити на вулиці жінку без головного убору було неможливо. Для прикраси широко використовувалося пташине пір’я. Найвище цінувалося пір’я страуса, чаплі і райського птаха. Головною вимогою до капелюшка тієї пори було те, щоб він ледве торкалася зачіски, і було абсолютно непомітно, як він тримається. Якщо і були стрічки, то з газу або атласу. Сукні підкреслювали жіночність: талія затягувалася до нелюдських розмірів, зате бюст і стегна всілякими хитрощами збільшувалися. Дівчатка-підлітки носили сукні з широкою спідницею трохи нижче за коліна, а згори накидали редингот[12], пошитий з тканини за сезоном. Редингот застібався до талії, а нижче розходився, залишаючи відкритою велику частину спідниці.

Проте найбільше Агату вразило взуття варшав’янок. У себе вдома велику частину року усі від малого до старого носили чоботи або калоші. Навіть влітку в суху погоду могла випасти така щедра роса, що без чобіт по густій траві не пройти.

А в міжсезоння, якщо хто-небудь на вулиці втрачав з ноги калошу, не лінувався зупинися і витягнути її з багна – калоші вважалися найнеобхіднішим додатком до взуття. У Варшаві ж жінки ходили у витончених черевичках, на підборах, з ґудзиками, колір – на будь-який смак. І взагалі Варшава славилася як місто черевичної моди.

Невдовзі у Стася почалося навчання.

З того часу часто-густо Стась, причинивши двері до спальні, схилявся над зошитом або кресленням, а Агата перед тим, як заснути, тихенько дякувала Богові, що дав їй такого чоловіка – турботливого, розумного, вродливого. І ще вона просила послати їй сина – аби догодити чоловікові. Народилася дочка – Віра. Згодом ще одна – Надія. Хлопчаки вперто не народжувалися.

Існує повір’я, що перед великими війнами хлопців народжується значно більше, ніж дівчаток. Так природа, побоюючись загибелі більшості з чоловіків, піклується про продовження роду. Мабуть, природа трішечки втратила пильність і не додивилась, що в 1914 році почнеться війна, яка втягне в свій вир аж тридцять вісім держав! В 1913 році Агата народила чергову дівчинку – Любов.

Якось від мами надійшов лист, де питалося, чи можна дівчаткам погостювати у Варшаві. За хатнім клопотом, дітьми, пологами Агата і не завважила, що шість років не бачила рідних. Тільки коли стріла сестричок, зрозуміла, як же вона за ними скучила! Катя вже була майже наречена – їй виповнилося шістнадцять, Пані – чотирнадцять, а Тіні – усі двадцять чотири, і вона відверто пересиділа в дівках. Мама, не без того, сподівалася, що в великому місті може й трапиться якийсь молодик для не дуже привабливої Тіни.

Випереджаючи один одного, почали розповідати новини. У Агати всі новини рачкували по підлозі або смоктали груди. А дівчатка розповіли, яку чергову капость утнув Даня. Він намовив Фоню поїхати до моря. Наготували грудки цукру, сухарів, салату й поїхали першим-ліпшим потягом, що їхав на південь.