Походеньки Тома Сойєра

Передмова автора

Більшість з пригод, про які йдеться у цій книзі, не є вигаданими, дві-три з них я пережив особисто, решту пережили хлопці, що були моїми шкільними товаришами. Гек Фінн списаний з натури, Том Сойєр також, але не з одного персонажу, у ньому поєднані характерні риси трьох хлопців, яких я знав; тож, він належить до змішаного «стилю архітектури».

Дивні забобони, про які йде мова наприкінці книги, панували серед дітей та рабів на Заході у ті часи, які описані у розповіді, тобто тридцять-сорок років тому.

Хоча моя книга й написана головно для хлопців та дівчат, однак я сподіваюся, що це не віднадить від неї дорослих чоловіків та жінок, бо почасти моїм наміром було нагадати їм у жартівливій формі, якими саме вони були в ті далекі часи, що саме вони відчували, думали та казали, до яких незвичайних пригод часом вдавалися.

Глава І

Агов, Томе! – Тітка Поллі виконує свій обов’язок. – Том вправляється у музиці. – Виклик. – Крізь віконце.

– Томе!

Відповіді немає.

– Томе!

Відповіді немає.

– Куди подівся цей хлопчисько, не розумію! Томе!

Літня леді опустила окуляри на край носа та глянула понад ними, оглядаючи кімнату, потім піднесла окуляри догори і подивилась попід ними. Річ у тім, що просто крізь окуляри вона рідко або й ніколи не дивилася на такий дріб’язок, як хлопчик, бо це були її парадні окуляри, її гордість, її данина моді, а не предмет для користування; з однаковим результатом вона могла би дивитися крізь пару пічних засувок.

Впродовж хвилини вона здивовано роззиралася, потім промовила без гніву, і водночас доволі гучно, аби її могли почути навіть меблі:

– Ото вже попадися мені, ото я…

Вона не закінчила, бо саме нахилилася, щоб просунути мітлу під ліжко, після чого їй довелося покласти край власним зусиллям. Вона потурбувала лише кота.

– Мені ніколи не впоратись із цим хлопчиськом.

Вона підійшла до прочинених дверей і визирнула у сад, вдивляючись у зарості томатів та дурману. Тома не було. Тоді вона підвищила голос, зважаючи на далеку відстань, і гукнула:

– То-о-оме!

Вона почула позаду легкий шум й обернулася, і саме вчасно, аби встигнути вхопити за комір маленького хлопчика і завадити йому втекти.

– Ось ти де! А я й забула про комору. Що ти там робив?

– Нічого.

– Нічого? Поглянь-но на свої руки, поглянь на губи. Що це?

– Не знаю, тітонько.

– А я знаю. Це мармелад, ось що це. Скільки разів я тебе попереджала – цупитимеш мармелад, я тебе видеру. Подай-но мені батіг.

Батіг здійнявся у повітря. Здавалось, покарання було невідворотним.

– Йой!.. Погляньте назад, тьотю!

Літня леді обернулася й автоматично підхопила свої спідниці, рятуючи їх, а хлопчисько миттю накивав п’ятами, видерся на високий паркан і щез за ним. Тітка Поллі розгублено заклякла, але вже за мить добросердно розсміялася.

– І коли я вже навчуся розуміти це негідне хлопчисько. Адже скільки разів він вже вдавався до таких хитрощів, аби відволікти від себе мою увагу. Але старі дурні невиправні. Старого дерева не випрямиш, як промовляє приказка. Щоразу він вигадує щось нове, а мені годі з ним впоратись. Таке враження, ніби він звідкись знає, як довго можна наді мною знущатись, перш ніж мені урветься терпець; він також знає, що якщо йому вдасться розсмішити мене, тоді він переміг, і мені не стане духу дати йому прочухана. Ні, я-таки не виховую цього хлопця як належить, Бог свідок, не виховую. Як пише книга, хто шкодує різок, той занапащає дитину. Я плекаю гріх і загибель для нас обох, і до ворожки не ходи! У хлопцеві наче чорт оселився, але що я можу зробити? Адже він, бідолаха, – син небіжчиці сестри, і у мене рука не піднімається його шмагати. Щоразу, як пробачу йому, то мене мучать докори сумління; а як відшмагаю, то здається, що моє старе серце ось-ось розірветься. Що поробиш, адже людина, народжена жінкою, приходить у цей світ ненадовго і живе, сповнена суму; так пише Писання, і я згодна, що так воно і є. Передчуваю, що він сьогодні прогуляє заняття у школі, тож завтра мені доведеться його покарати, змусивши працювати. Це жорстоко – змушувати працювати у суботу, коли інші діти гуляють. Але він ненавидить роботу понад усе, а я мушу бодай-колись належно його виховувати, бо інакше я занапащу цю дитину.

Том таки прогуляв заняття в школі і його день минув дуже весело. Він повернувся додому саме вчасно, щоб допомогти Джимові, темношкірому хлопчику, нарубати дрова та наламати трісок, – а насправді вчасно для того, щоб розповісти Джимові про свої походеньки, в той час як Джим зробив дві третини усієї роботи. Молодший брат Тома (точніше, зведений брат), Сід, вже встиг зробити свою роботу (збирання друзок), бо був чемним хлопцем, а не розбишакою. Доки Том вечеряв і принагідно цупив цукор, тітка Поллі ставила йому підступні та надзвичайно ґрунтовні запитання, адже сподівалася почути від нього важливі зізнання. Як й усі простодушні створіння, вона пишалася своїм талантом у сфері втаємниченої дипломатії, і свої найвідвертіші натяки вважала чудесами витонченого підступу.

– Томе, – сказала вона, – у школі було спекотно?

– Так.

– Дуже спекотно?

– Так.

– Мабуть, тобі кортіло скупатися, Томе?

Том схаменувся, у нього виникли підозри. Він прискіпливо поглянув на тітку Поллі, але її обличчя нічого не виказувало. Він відповів:

– Та ні… так собі, не дуже.

Старенька протягнула руку і помацала сорочку Тома.

– Але зараз тобі не гаряче, ні?

Їй лестило думати, що вона так спритно переконалася у тому, що його сорочка є сухою, і при цьому ніхто не здогадався, що саме це і було у неї на думці. Проте Том вже зметикував, куди вітер дме, і поспішив випередити новий можливий підступ з її боку.

– Ми обливали голови біля колонки, і моє волосся ще не висохло. Ось помацайте.

Тітці Поллі було прикро, що вона не зважила на цей маленький речовий доказ і дала маху. Однак на неї знову зійшло натхнення.

– Томе, але ж ти не мав потреби відпорювати комір сорочки, аби намочити голову? Тож він залишився точно таким, як був, коли я його зашила? Розстібни-но куртку! Обличчя Тома не виказувало жодного занепокоєння. Він розстібнув куртку. Комір був зашитий!

– Це ж треба!.. Гаразд, йди до себе. Я була упевнена, що ти прогуляв навчання і ходив купатися. Але я тобі пробачаю. Томе, я бачу, що ти взявся за розум цього разу.

Їй було дещо прикро через те, що її прозорливість її підвела, але й приємно від того, що Том бодай раз повівся чемно.

Але Сідней сказав:

– Як же ж так, адже ви, здається, зашили йому комір білою ниткою, а тепер вона чорна.

– Дійсно, я зашила білою! Томе!

Але Том не став чекати наслідків. Вже стоячи у дверях він сказав:

– Сідді, я тебе за це відлупцюю.

Вже перебуваючи у безпечному місці, він оглянув дві голки, прищипнуті за обшлагом його куртки, – одну з білою, другу з чорною ниткою.

– Якби не Сід, вона б нічого не помітила, – сказав він. – То вона шиє білою ниткою, то чорною. Слід пильнувати за цим, проте я завжди забуваю. Зате й відлупцюю я Сіда. Покарай мене Господь, якщо не відлупцюю.

Він не був чемним сільським хлопчиком; втім він дуже добре знав одного такого чемного і терпіти його не міг.

Дві хвилини потому, а може й скоріше, він вже не згадував про свої невдачі. Не тому, що вони були для нього менш гіркими, ніж невдачі дорослих, а тому, що нове та цікаве заняття повністю заполонило його; адже так само й дорослі забувають про свої невдачі, коли беруться за нові справи.

Це нове захоплення стосувалося найцікавішого способу свистіння, якого його навчив один негр. Тож тепер він хотів випробувати його на дозвіллі і без жодних перешкод. Під час свистіння слід було час від часу притискати язика до піднебіння, і робити це через коротенькі проміжки часу, – виходило геть як у пташки, довгі та дзвінкі трелі. Читач, якщо він колись був хлопчиком, мабуть зможе пригадати, як саме це слід робити. Заповзяття та уважність Тома скоро увінчалися успіхом, і він попрямував вулицею з музикою на вустах та радістю у серці. Він почувався приблизно так, як почуває себе астроном, що відкрив нову планету. Однак, і це поза будь-яким сумнівом, насолода хлопчика була сильнішою та глибшою за насолоду астронома.

Літні вечори тривають довго. На вулиці було ще світло. Раптом Том припинив свистіти. Перед ним стояв незнайомий хлопець, трохи вищий за нього. Нове обличчя, байдуже якого віку та статі, було сенсаційним явищем у бідному маленькому селищі С.-Пітерсбург. Цей хлопець був добре вдягнений, – надто добре як для буднів. Просто приголомшливо. Ошатний капелюх, синя курточка, застібнута на усі ґудзики, новенька та чистенька, й такі самі панталони. На ногах черевики – хоча була ще п’ятниця! Ба більше – на шиї красувалася краватка з бантом. Його міський вигляд дошкуляв Томові. Що довше Том споглядав це дивовижне явище, то вище задирав носа у відповідь на його франтівство, і все більше ніяковів через непрезентабельність власної зовнішності. Обидва хлопчики мовчали. Коли рухався один, рухався й інший, однак боком, навскіс. Вони були повернені один до одного обличчям і не випускали один одного з поля зору. Нарешті Том сказав:

– Я тебе вдарю!

– Побачимо, як ти це зробиш.

– Дуже просто можу зробити.

– Дуже просто не можеш.

– А от і можу!

– А от і не можеш.

– Ні, можу.

– Ні, не можеш.

– Можу.

– Не можеш.

Мовчазна пауза. Потім Том запитав:

– Як тебе звати?

– Це не твоя справа.

– Як захочу, то моя буде.

– Ні, не буде.

– Побалакай-но ще, побачиш.

– Балакаю, балакаю, балакаю. Ну, і що?

– Диви на нього, маєш себе за важливого франта? Я тебе однією рукою приберу з дороги, якщо захочу.

– Ну, і чого не прибираєш? Адже ти кажеш, що можеш це зробити.

– І зроблю, якщо ти надумаєш дражнити мене.

– Еге ж, бачив я таких невдах.

– Франт! Ти гадаєш, що ти поважний фрукт?

– Йой, який капелюх!

– Нуж-бо, лише спробуй доторкнутися до капелюха, якщо він тобі не до вподоби. Хто спробує зняти його з мене, тому я натовчу носа!

– Брехун!

– Сам такий!

– Ти задирака та брехун, і ні на що не здатний.

– Давай чимчикуй звідси.

– А якщо ти й далі зачіпатимеш мене, то я так довбну каменюкою по твоїй голові.

– Що й казати, довбнеш.

– Авжеж, довбну.

– То чого чекаєш? Теревені теревениш, а справи не робиш. Бо боягуз.

– Я не боягуз.

– Ні, боягуз.

– Не боягуз.

– Боягуз.

Нова пауза, і нове, ще більш прискіпливе роздивляння та ходіння один навколо другого. Тепер вони вже стояли пліч-опліч. Том сказав:

– Забирайся геть!

– Сам забирайся!

– Я не піду.

– І я не піду.

Так вони простояли ще трохи, відставивши кожен ногу під кутом для опори, напираючи один на другого з усієї сили і дивлячись з ненавистю один на одного. Проте жоден не спромігся зрушити іншого. Після мовчазної штурханини, що тривала доти, доки в обох не почервоніли обличчя, обидва обережно розійшлись, і Том сказав:

– Ти боягуз та щеня. Я розповім про тебе моєму старшому братові, а він такий, що може тебе одним мізинцем розчавити; й саме так і вчинить, коли я його попрошу.

– Так я і злякався твого старшого брата! Мій брат більший за твого, і мій твого перекине через цей паркан. (Обидва брати існували лише в уяві.)

– Брехня.

– Не стане брехнею від того, що ти це кажеш.

Том накреслив у пилюці риску великим пальцем ноги і сказав:

– Лишень спробуй перетнути цю риску, і я так відлупцюю тебе, що не зможеш встати. Кожен, хто перетне, отримає прочухана.

Новий хлопчик швидко переступив через риску і сказав:

– Нуж-бо, ти казав, що даси мені прочухана, подивимось, як ти це зробиш.

– Не займай мене, краще забирайся звідси.

– Ні, ти казав, що поколотиш мене, – спробуй-но.

– Я буду не я, коли не поколочу тебе за два центи.

Незнайомий хлопчик витягнув із кишені два мідяки і глузливо простягнув їх.

Том кинув їх на землю.

Наступної миті обидва хлопці борсались у пилюці, зчепившись немов кішки; впродовж хвилини вони шарпали та тягали один одного за волосся та одяг, дряпались та товклись кулаччям по носах, вкриваючись пилюкою та славою. Згодом сутичка набула більш окреслених рис; крізь куряву проглядалася фігура Тома, що сидів верхи на своєму супротивнику і дубасив його кулаками.

– Живота чи смерті? – запитував він.

Інший хлопчик лише борсався, намагаючись вивільнитись. Він плакав, головно від люті.

– Живота чи смерті? – розправа тривала.

Нарешті незнайомець пробурмотів крізь сльози:

– Живота.

Том відпустив його і сказав:

– Це тобі наука. Наперед дивись, з ким справу маєш.

Ошатний хлопчик пішов, обтрушуючи пилюку з одягу, шморгаючи носом, і час від часу озираючись на Тома та обіцяючи побити його, коли той трапиться йому вдруге. У відповідь Том лише кепкував з нього та переможно пішов своєю дорогою; однак варто йому було обернутися спиною до нового хлопця, як той схопив каменюку, жбурнув її, і вцілив Томові межі плечі, а потім стрімко дременув, наче антилопа. Том мчав за ним аж до самісінької домівки і таким чином дізнався, де той живе. Він трохи постояв біля воріт, закликаючи ворога вийти, але ворог лише кривився у вікно та відхиляв виклик. Нарешті з’явилася мати ворога, назвала Тома огидним, бридким, кепським, невихованим хлопчиськом і зажадала, аби той забирався геть. Тоді він пішов, запевнивши, що іще поквитається з хлопцем.

Він повернувся додому доволі пізно, вже вночі, нишком вліз у вікно і опинився у засідці, потрапивши до рук тітки. Коли вона побачила його костюм, то її рішення перетворити для Тома суботу на день полону та важкої праці набуло діамантової твердості.

Глава ІІ

Спокуси. – Стратегічні хитрощі. – Простаків упіймали.

Настав суботній ранок, цього літнього дня все навколо було таким світлим, свіжим, сповненим життя. У кожного в серці лунала музика, а коли серце було молодим, то пісня злітала й з вуст. Обличчя сяяли щастям, а хода перехожих нагадувала танець. Дерева акацій були рясно вкриті цвітом, і їхні пахощі розповсюджувались далеко навкруги.

Пагорб Кардіж Гілль, що височів над селом, увесь був вкритий зеленню, і знаходився так далеко, що його можна було легко прийняти за Чарівну Країну, мирну та звабливу.

Том з’явився на тротуарі, тримаючи у руках відерце з вапном та щітку на довгому держаку. Він глянув на паркан, і глибокий смуток огорнув його душу, здавалося, що засмутилась сама природа. Паркан мав у довжину тридцять ярдів, а у висоту десять футів! Життя здавалося йому недолугим жартом, а існування – суцільною каторгою. Зітхаючи, він обмакнув щітку у вапняний розчин й провів нею по найвищій штахеті; повторив дію; ще раз повторив; порівняв нікчемну білу смужку з неосяжною широчінню нефарбованого паркану і, приголомшений, вмостився на дерев’яній діжці. Джим, підстрибуючи, пробіг через ворота з бляшаним відром, наспівуючи «Дівчата з Буффало». Тягати воду із сільської колонки завжди було ненависною роботою в очах Тома, проте тепер вона постала перед ним у новому світлі. Він пригадав, що біля колонки завжди збиралась юрба дітлахів. Хлопчики та дівчата – білі, мулати та негри – одвічно товклися там, очікуючи на свою чергу, вони відпочивали, обмінювались різними дрібничками, сперечались, шарпались, бавились. Він також пригадав, що хоча колонка знаходилась лише за півтораста ярдів, Джим ніколи не повертався назад скоріше, ніж за годину, ба більше – зазвичай доводилось посилати за ним. Том сказав:

– Слухай-но, Джиме, я зганяю за водою, а ти пофарбуй замість мене.

Джим похитав головою і відповів:

– Не можна, пане Томе. Стара місіс сказала, щоб я йшов по воду і ні з ким не розмовляв. Вона сказала, що господар Том буде просити мене фарбувати замість нього, – але я маю йти і робити свою справу, а вона буде пильнувати, чи часом я не фарбую.

– Е, мало що вона казала! Вона завжди це каже. Дай-но відро, – я миттю обернуся. Вона ні про що не дізнається.

– О, мені зась, пане Томе. Стара місіс сказала, що вона мені голову відкрутить. Направду, відкрутить.

– Вона! Вона ніколи нікого не б’є, – хіба що вдарить наперстком по голові, та кого це лякає. Вона лише погрожує, але ж від слів нікому не боляче, – хіба що вона сама при цьому не плаче. Джиме, я подарую тобі кульку. Я подарую тобі білу кульку.

Джим почав вагатись.

– Біла кулька, Джиме, адже це чогось та й варте!

– Ще б пак, чудова річ, я знаю. Але, пане Томе, я страшенно боюся старої місіс.

Одначе Джим був людиною, і спокуса виявилась сильнішою за нього. Він поставив відро, і взяв білу кульку. Наступної миті він мчав вулицею з відром у руках і сверблячкою у потилиці, Том заповзято фарбував паркан, а тітка Поллі віддалялася від місця подій з черевиком у руках і переможним поглядом.

Але невдовзі Том вичерпав свою енергію. Він почав думати про розваги, на які сподівався цього дня, і його смуток подвоївся. Інші хлопці невдовзі вирушать у розмаїті захопливі експедиції, і почнуть глузувати з нього та його роботи, – ця думка обпікала його наче вогонь. Він витягнув із кишень свої скарби та оглянув їх: гральні кульки, уламки, різноманітні дрібнички; мабуть, цього вистачить, аби обміняти свою роботу на їхню, але годі й сподіватись на те, щоб придбати хоча б півгодини справжньої свободи. Він знову поклав у кишеню власне мізерне майно і відмовився від наміру підкупити хлопців. Цієї похмурої та безнадійної миті на нього зійшло озаріння. Саме так, натхненне озаріння, ані більше, ані менше. Він взяв до рук щітку і взявся до роботи. Вдалечині він побачив Бена Роджерса; в селі не було іншого хлопця, глузування якого були би гіршими для нього. Бен рухався пританцьовуючи, підстрибуючи; це свідчило про те, що він мав пречудовий настрій і найкращі плани на сьогодні. Він їв яблуко, а в проміжках було чутно його мелодійне протяжливе виття, а потому – низьке бім-бом-бом, бім-бом-бом, бо так він удавав з себе пароплав. Наблизившись, він пригальмував, вийшов на середину вулиці, різко попрямував праворуч, потім важко повернув, і усе це робив з належною поважністю, бо уособлював собою «Великий Міссурі» і вважав, що на десять фунтів занурений у воду. В його особі були поєднані пароплав, капітан та гудок машиніста, тож він уявляв, що стоїть у власній рубці, віддає накази та виконує їх.

– Стоп, сер! Лінг-а-лінг-лінг. – Пароплав призупинився та повільно рушив до тротуару. – Задній хід. Лінг-а-лінг-лінг! Його руки випростались вздовж боків. – Правим бортом назад! Лінг-а-лінг-лінг! Шу-ш… шу… шу… шу! – тим часом його права рука описувала великі кола, бо зображала сорокафутове колесо. – Лівим бортом назад! Лінг-а-лінг-лінг! Шу… ш… шу… шу! Тепер вже ліва рука почала описувати кола.

– Стоп правий борт! Лінг-а-лінг-лінг! Стоп лівий борт! Уперед правий борт! Стоп! Повертай потроху ніс! Лінг-а-лінг-лінг! У-у-у! Витягай передній канат! Хутко, ворушись! Гей, що у вас там зі шпрингом? Закидай канат на палю! Тепер причалюй! Зупиніть машину, сер! Лінг-а-лінг-лінг! – Шт! шт! шт! (Робить проміри.)

Том фарбував паркан, і на пароплав не звертав жодної уваги. Бен дивився на нього впродовж хвилини, потім сказав:

– Ти-и!.. Це ти паля? Га?

Жодної відповіді. Том розглядав свій останній мазок оком художника, потім злегка провів щіткою і знову помилувався результатом. Бен пришвартувався до нього борт до борту. У Тома потекла слина, коли він побачив яблуко, проте він не полишав роботи. Бен промовив:

– Агов, старий! Працювати змусили?

– А, це ти, Бене! А я й не помітив.

– Я йду купатися. Мабуть, ти би теж хотів, але доведеться спочатку завершити роботу? Адже так?

Том поглянув на хлопчика і промовив:

– Яку роботу?

– А хіба це не робота?

Том продовжував фарбувати і відповів недбало:

– Може так, а може й ні. Знаю лише, що Тому Сойєру вона до душі.

– Еге ж, вигадуй! Може ти ще запевнятимеш, що вона тобі до вподоби?

Том продовжував працювати щіткою.

– До вподоби? А чого вона мені має бути не до вподоби? Не кожного дня хлопцям випадає фарбувати паркан!

Бен подивився на справу під іншим кутом. Він припинив гризти яблуко. Том елегантно рухав щіткою назад та вперед, трохи відступав, аби помилуватися результатом, додавав мазок чи два, – знову милувався, а Бен спостерігав за кожним рухом із зростаючими цікавістю та захопленням. Аж раптом він промовив:

– Слухай-но, Томе, а дай і мені трошки пофарбувати.

Том замислився, хотів вже погодитись, та передумав:

– Ні, ні, Бене, ніяк не можна. Бач яка ситуація, тітка Поллі дуже цінує цей паркан, – адже він виходить на вулицю, – якби це був дах, тоді інша справа; ані вона, ані я не хвилювались би. А щодо саме цього паркану вона дуже непокоїться, його слід пофарбувати дуже добре, як належить; гадаю, що лише один хлопець із тисячі, а може й з двох тисяч, зможе зробити це як слід.

– Та ну, невже? Ну послухай, дай-но мені лише спробувати, так, ледь-ледь. Я би дав, якби був на твоєму місці, Томе.

– Бене, я би теж дав, як правдивий індіанець. Але тітка Поллі… Знаєш, Джим хотів фарбувати, вона не дозволила. Сід хотів фарбувати, – не дозволила й Сідові. Сам бачиш, як я стараюсь. Ну дозволю я тобі, а ти зробиш щось не так, і…

– Пусте, я постараюсь. Дай-но лише спробувати. Послухай, я дам тобі серцевину від мого яблука.

– Гаразд. Хоча ні, Бен, не можна, я боюся…

– Я тобі віддам ціле яблуко!

Том віддав щітку з величезним незадоволенням на обличчі, з радістю у серці. І поки колишній пароплав «Великий Міссурі» працював та пітнів на сонці, сам артист сидів у тіні на діжці, дриґав ногами, жував яблуко та обмірковував плани полювання на інших простаків. Матеріалу не бракувало; хлопчаки підходили один за одним: вони розпочинали із насміхань, а закінчували тим, що ставали до роботи. Коли Бен напрацювався і пішов, Том поступився чергою Біллі Фішеру в обмін на паперового змія, доволі пристойного; а коли фарбуванням насолодився Біллі, його замінив Джоні Міллер в обмін на дохлого щура та мотузці, на якій його можна було розгойдувати; і так далі, година за годиною. Тож Том, який ще ранку був що той жебрак, в середині дня практично потопав у багатстві. Він мав, окрім тих речей, про які я вже казав, дванадцять кульок, частину органчика, шматок скла від синьої пляшки, крізь який можна було на все дивитись, котушка, ключ, яким вже нічого не можна було відімкнути, кавалок мила, скляний корок від штофа, олов’яний солдатик, пара пуголовків, шість хлопавок, однооке кошеня, мідна дверна клямка, собачий ошийник, але без пса, держак від складаного ножа, чотири апельсинові скоринки і стара поламана віконна рама. Весь цей час він сидів, склавши руки, у приємній компанії, і перебував у гарному гуморі, а паркан тим часом вже встигли вкрити трьома шарами вапна! Якби вапно не закінчилось, він би розорив усіх хлопців у селі.

Том вирішив, що цей світ, зрештою, не такий вже й поганий. Він, сам не усвідомлюючи цього, винайшов великий закон людської діяльності, а саме: аби змусити дорослого чи хлопця чогось захотіти, слід зробити це важкодоступним. Якби він був великим та мудрим філософом, на кшталт автора цієї книги, тоді би він зрозумів, що робота полягає у тому, що людина зобов’язана робити, а розвага – у тому, чого вона робити не зобов’язана. А це допомогло би йому зрозуміти, чому виготовлення штучних квітів чи ходіння по топчаку, який призводить до руху механізми, є роботою, а катання кегельних куль чи сходження на Монблан – лише забавою. В Англії проживають багаті джентльмени, які гоготові сплачувати великі гроші за те, аби мати можливість управляти четвіркою коней, запряжених у диліжанс, на відстані у двадцять, і тридцять миль, проте якби їм запропонували отримувати зарплату за таку службу, вони би відмовились, бо тоді задоволення перетворилося б на роботу.

Глава ІІІ

Том – командир. – Урочистість та нагорода. – Плачевне щастя. – Доручення та промах.

Том постав перед тіткою Поллі, яка сиділа біля відчиненого вікна у затишній задній кімнаті, яка слугувала і за спальню, і за їдальню, і за кабінет. Бальзамічне літнє повітря, безтурботна тиша, аромат квітів, дзижчання бджіл приспали її, і вона куняла над в’язанням, бо поруч із нею не було нікого, окрім кота, що спав на її колінах. Окуляри вона причепила зверху на свою сиву голову. Вона була переконана, що Том вже давно накивав п’ятами, тож була здивована, що він так мужньо віддав себе у її руки. Том запитав:

– Чи мені вже можна іти бавитись, тьотю?