- -
- 100%
- +
Настала зима. На землю тихо падав сніг. Здавалось, що його на небі нескінченні запаси. Неподалік засніженого озера стояв дитячий садочок. Його мешканці готувалися до Нового року, чекали в гості Діда Мороза та Снігуроньку. Під час денної прогулянки малята на подвір’ї розчищали доріжки, будували снігові лабіринти і весело бігали по них. Потім один хлопчина запропонував зліпити Сніговика. Хтось дістав із кишені морквину, хтось приніс мітлу, відро. Мить – і Сніговик готовий.
Гралася поряд і маленька Кароліночка. Їй захотілося зліпити зі снігу Оленятка, такого, якого вона бачила в книжечці. Кароліночка дуже старалася, і Оленятко вийшло на славу. Воно дивилося на всіх своїми оченятами-вуглинками.
Прогулянка закінчилась. Діти побігли обідати, а Сніговик і Оленятко залишились стояти на подвір’ї. Раптом до них прилетіла Сорока-Білобока, сіла на плече Сніговика й голосно закричала:
– Досить спати, соні, просинайтесь!
Від цього галасу обоє прокинулись. Сніговик солодко потягнувся і сказав:
– Чого скрекочеш, мов Сорока?
– Я і є Сорока-Білобока, – відповіла пташка. – Я кажу, досить спати. Снігуронька зникла! А її так чекають малята. Сам Дід Мороз послав за вами.
Після цих слів друзі враз пожвавішали. Оленятко весело затупало ніжками, а Сніговик сказав:
– Так, так, так. Потрібно негайно вирушати.
– Сідай на мене, – мовило Оленятко. – Я знаю, де знаходиться Північ і де живе Дід Мороз.
– Ми всі вас будемо чекати, – помахала їм у слід своєю чорно-білою хустинкою Сорока-Білобока.
Дорога була нелегкою і неблизькою. Та Оленятко швидко бігло по сніжку. Ось і Північ. У небі горіли незвичайні вогні.
– Це північне сяйво, – пояснило Оленятко.
– Яке воно гарне! – із захопленням промовив Сніговик.
– Значить, ми на вірному шляху, – продовжило Оленятко.
Воно дуже старалося, але було ще маленьке і тому швидко втомлювалося. Треба знайти зручне місце і добре відпочити. А ось і гарний горбочок.
– Давай тут зупинемось, – запропонувало Оленятко.
– Добре, – погодився Сніговик.
Та тільки вони зійшли на горбочок, як миттю провалилися вниз.
– Ой-ой-ой! Що це? Де ми є? – перелякалось Оленятко.
– Здається, це чиясь хатинка, – мовив Сніговик.
Не встигли друзі роздивитися навколо, як почули грізний голос:
– Хто це тут нам заважає відпочивати? Хто нас розбудив своїм шумом?
Звідкілясь з’явився маленький Вітерець, а за ним – великий Вітрисько.
– Вибачте, ми не хотіли вас турбувати. Ми їдемо до Діда Мороза, йому потрібна наша допомога.
– Легко сказати «вибачте», але ви розбудили мого синочка. З ким тепер його залишу? А в мене дуже багато роботи. От тепер і грайтеся з ним, а я вирушаю у своїх справах, – сказав Вітрисько й вилетів із хатинки. Тільки його й бачили.
Маленький Вітерець, як і всі діти, був непосидючим. Йому хотілося пустувати, бігати, крутитися-вертітися. Як не умовляли його Сніговик і Оленятко лягти спати – і слухати не хотів.
Оленятко вирішило перехитрити малого.
– Давай пограємо в гру, яка називається «Хто перший до подушки».
– Давай, – легко погодився Вітерець.
– Тільки під час цієї гри потрібно виконувати певні правила. Ти готовий?
– Так! – відповів Вітерець-пустунець. – Що за правила?
– Правила дуже прості. Хто перший добіжить до своєї подушки, повинен на неї лягти, обняти її і про себе полічити до десяти.
– Гаразд!
Сніговика призначили спостерігачем, щоб все було по-чесному. Гра почалась. Обидва учасники швидко добігли до своєї подушки, лягли на них, обняли і почали про себе лічити. Так минуло кілька хвилин. Тут Сніговик побачив, що обидва гравці лежать і не ворушаться.
«Вони заснули обоє», – усміхнувся про себе Сніговик.
Почекавши трохи, поки Оленятко відпочине, Сніговик підійшов до нього і тихенько розбудив.
– Вставай, Вітерець давно вже спить. Нам пора рушати в дорогу.
Раптом угорі щось загуло. Це Вітрисько повернувся додому. Він був приємно здивований, що друзям вдалося так швидко вкласти в ліжко його улюбленого синочка. На радощах він показав дорогу, якою навпростець можна дістатися помешкання Діда Мороза.
Так друзі продовжили свою подорож. Невдовзі вони побачили перед собою невелику, але дуже красиву крижану хатинку. Поряд стояли сани.
Сніговик підійшов поближче і постукав у двері. Їх відчинив сам Дід Мороз. Одягнений у червону шубу з білим коміром та червону шапку з білою опушкою, на ногах – великі валянці, а руки – у теплих рукавицях, якими він тримав свій чарівний посох.
– Нарешті ви тут, – зрадів Дід Мороз.
Він розповів, що коли обходив свої володіння, його внучка Снігуронька якраз готувала малятам подарунки і розкладала їх у мішки. А як повернувся – Снігуронька вже зникла.
– Я її ніде не можу відшукати, – розвів руками Дід Мороз.
– Не хвилюйтеся, – заспокоїло Оленятко. – Адже всім відомо, що кращого слідчого, ніж Сніговик, нам не знайти. Він обов’язково допоможе. Вірно, друже?
– Так, – запевнив Сніговик.
Дід Мороз повів гостей до того місця, де останній раз працювала Снігуронька.
– Прошу всіх залишатися на місцях. Не затоптуйте сліди, – попросив слідчий.
Він узяв у руки сніг, подивився на нього, потім підніс до свого морквяного носа і понюхав.
– Все зрозуміло, – поважно мовив Сніговик. – Цей запах мені дуже знайомий. Я впевнений, що тут побувала Снігова Королева.
– Треба негайно йти до неї, – запропонував Дід Мороз.
Всі троє хутко зібрались у дорогу. Снігова Королева жила неподалік, але до її замку нелегко було дістатися. Він знаходився на вершині найвищої крижаної гори. Ось уже й шпилі сріблясто-блакитного палацу заблищали. Здавалось, він зливається з небом. Дід Мороз, Сніговик та Оленятко підійшли до високого крижаного паркану, що височів навколо будівлі.
– Нам не перелізти через паркан, – засумнівалось Оленятко.
– Але слід веде саме сюди, – заперечив Сніговик.
– Не хвилюйтеся, друзі, адже зі мною мій чарівний посох. З ним нічого не страшно.
Він тричі вдарив посохом об землю і паркан став таким низеньким, що всі легко переступили через нього.
– Ну дідусь, ну й чарівник, – подивувалось Оленятко.
– Це все мій посох, – задоволено погладжував бороду Дід Мороз.
Ось і доріжка, що веде до палацу. Друзі швидко дістались до Снігової Королеви. Вона саме вмовляла Снігуроньку залишитись жити з нею назавжди:
– У мене так багато роботи, що потрібна помічниця-розумниця.
– Ні, я не можу залишити Діда Мороза, адже він старенький і потребує більшої допомоги. А до тебе я часто приходитиму в гості, – заперечила Снігуронька.
Побачивши з вікна непроханих гостей, Снігова Королева зрозуміла, що Снігуронька обов’язково повернеться з ними додому. А їй так не хотілося розлучатися! Тому миттю визрів план, як залишити в себе Снігуроньку.
Снігова Королева вийшла на ганок, махнула лівим рукавом. Миттю прилетів Вітрисько.
– Чого бажає моя Королева?
Вона щось шепнула йому на вухо і Вітрисько миттю відштовхнув подорожніх назад, до паркану. Вирвав із рук Діда Мороза посох і подав Сніговій Королеві. «Без посоха ти мені не страшний», – подумки мовила Снігова Королева й повернулась до кімнати знову умовляти Снігуроньку залишитись. У цей час двері відчинились і на порозі з’явились Дід Мороз, Оленятко та Сніговик. Побачивши Снігуроньку живою і здоровою, Дід Мороз з полегшенням зітхнув:
– Чому ти, внучко, не сказала, що підеш до Снігової Королеви? Я так хвилювався.
– Вибач, дідусю, у нас були термінові справи. Ми не встигли тебе повідомити. Та й пробула я тут лише три години.
– Не три години, а три дні тебе не було вдома, – розхвилювався Дід Мороз.
– Я не помітила, як пролетів час. Таке зі мною буває, коли багато працюю. Вибач, будь ласка, за те, що я змусила тебе хвилюватися, дідуню.
– Добре, досить вже вибачатись. Заговорились ми з тобою, внучко, а нам уже пора збиратися до малят. Тільки от біда: посох я десь загубив.
Снігуронька про все здогадалась. Вона підійшла до Снігової Королеви і попросила повернути пропажу.
– Нізащо! – мовила та. – Якщо я віддам посох Діду Морозу, то він забере тебе і ви відправитесь до малят. А я зовсім залишусь одна.
– Чому одна? У тебе скільки помічниць-Сніжинок. А в мене лише одна внучка – Снігуронька, – заперечив Дід Мороз.
Снігова Королева була непохитною. Вона й слухати нічого не хотіла.
– Що ж робити? – хвилювалися Сніговик та Оленятко. – Адже Діда Мороза та Снігуроньку чекають діти в дитсадку.
– Це ті, що завжди кричать? – лукаво посміхаючись, перепитала Снігова Королева.
– Ні! Це ті, що завжди раді матінці-Зимі, нашому льоду і твоєму сніжку, – пояснила Снігуронька і, підійшовши до Снігової Королеви, ніжно притулилась до неї голівкою. – А давайте всі разом поїдемо до малят, – запропонувала, – тоді нам не доведеться розлучатися. Дідусю Морозе, візьми з собою і Снігову Королеву.
Дід Мороз дуже любив свою внучку, тому відмовити не міг.
– Гаразд, візьму, якщо ти так хочеш. Але за умови, що Снігова Королева поверне мій посох.
– Звичайно, поверну! – радісно вигукнула Снігова Королева. – Вибач мені, ось він, забирай, будь-ласка.
Дід Мороз узяв посох, тричі вдарив ним по підлозі – і сани з купою подарунків запряжені, готові в дорогу.
– Ну що ж, час рушати, – наказав Дід Мороз.
Весело дзвеніли дзвіночки. Снігуронька із Сніговою Королевою, Сніговик та Оленятко раділи з того, що разом повертаються до малечі.
Ось і дитячий садочок. Ялинка прикрашена, діти з нетерпінням чекають на Діда Мороза. Вони приготували йому пісні, віршики та таночки. Весело малятам довкола ялинки хороводи водити, адже з ними святкують і Снігова Королева, і Снігуронька, і навіть Сніговик з Оленятком.
Раптом Оленятко підійшло до маленької дівчинки й каже:
– Сідай, Кароліночко, я тебе покатаю.
– Звідки це воно ім’я дівчинки знає? – здивувалась Снігова Королева.
Навкруги лунала музика, весело скрекотіла Сорока-Білобока, а за вікном на землю тихо падав легенький пухнастий сніжок…