Секрет Руху

4.12.2024

Про автора.

Ліпінський Володимир Олександрович народився 4 червня 1988 року в місті Одеса, Україна. Народився в дуже бідній, невеликій родині. Мати – Олена Блощак, батько – Олександр Блощак, і старша сестра – Ірина Блощак. Закінчив 11-ту середню школу, пішов вчитися в училище номер 54 за спеціальністю «кухар». Після закінчення навчання, через рік, вступив і закінчив МГУ за спеціальністю «Міжнародні економічні відносини». Свій перший бізнес створив у 2011 році Playstation Club.

Знаючи всіх своїх родичів та їхнє безуспішне життя, Володимир Блощак соромився того, що він носить це прізвище, у роду якого ніхто нічим не вирізнявся і нічого грандіозного не досяг. Батька Володимир втратив у 2007 році, матір втратив у 2012 році.

У 2012 році Володимир зустрів свою майбутню дружину Крістіну Ліпінську, і, одружившись з нею у 2013 році, взяв її прізвище. У 2021 році вперше заробив свій перший мільйон доларів.

Секрет руху

Бачити їхніми очима

Сидячи в Dubai, у чудовій квартирі з краєвидом на море, складно повірити, що колись я бігав вулицею, за температури +30, у вовняних штанях із зашитою нитками ширінкою. Оскільки змійки на штанях не було. Хоча, правду кажучи, це повна нісенітниця, бо я завжди знав, що лайно, в якому я жив, точно не для мене.

Завжди вірив, що я призначений для чогось більшого, ніж розсікати вулицями слободи. Не знав звісно, як, але знав, що мушу зробити будь-що, аби вирватися з того, Богом забутого, місця. Що б ви розуміли, що я маю на увазі під словом лайно – це коли ти живеш у сім’ї з чотирьох осіб у будинку, площею 55 кв. м., з яких 20 в аварійному стані. У будинку, в якому немає води і легального світла. Настільки мало було місця, що диван, на якому я спав, ледве вліз у кімнату, і враження було, дивлячись на нього, що його було поставлено, перш ніж звели ті глиняні стіни. Так, ви правильно зрозуміли, будинок був, мати його, з глини. У ті 55 квадратів вмістилися 3 кімнати і кухня. Найбільша кімната була не житлова, бо там настільки провисла стеля, що будь якої миті могла відвалитися і прибити когось. Як ви розумієте, про душ або ванну і мови бути не може. Доводилося митися в тазику по черзі в дальній кімнаті, оскільки всі кімнати були прохідні. Часто не милися, оскільки воду доводилося носити мені від сусідів, які жили не дуже близько. Не подумайте, що я намагаюся поплакатися і викликати співчуття до себе. Я хочу, щоб було зрозуміло, що і як було. Не можу сказати, що у мене були погані батьки. Я їх дуже любив, хоч і плакав у дитинстві як плаксива дівчинка. Щодня, і з будь-якого приводу.

Завжди хотів подорослішати якомога швидше, щоб піти на роботу, заробити грошей, відкласти, і почати робити щось таке, що почне приносити мені особистий дохід. Я вже з дитинства не розумів, якого біса, у школах, що дають середню освіту, ні слова про те, як стати підприємцем або бізнесменом. Інкубатор, який випускає службовий персонал. Я не кажу про те, що не потрібно віддавати своїх дітей до школи. Оскільки базові знання тієї ж математики, читання тощо необхідні будь-якій людині. Я кажу про те, що потрібно дітям так само розповідати про те, що вони повинні стати не касиром у магазині, оператором у хорошій компанії, або будь-яким іншим найманим персоналом, а й підприємцем, бізнесменом і, врешті-решт, інвестором. Людиною, яка працює на себе. Господарем своєї долі і свого доходу. Насправді дуже багато залежить від вашого мислення. Ти завжди мусиш уявляти, яким ти хочеш себе бачити. Природно, що до цього приходиш не в шкільні роки.

Тоді я тільки знав, що стану багатим, або щонайменше у чудових статках, але як я мав це зробити, я не уявляв. Як і не уявляю зараз, правду кажучи. Багатство – це дуже розмите поняття. Завжди є хтось заможніший за тебе. Потрібно розуміти те, до чого ти йдеш. Якщо ти амбітний і хочеш стати багатим, ці перегони для тебе закінчяться, коли твоє світло згасне. Щоб ви розуміли, мій друг Денис «Дебілкін» у дитинстві, якого я вже не бачив років 10, влаштувався на роботу, на якій йому платили 800 доларів на місяць. Це був приблизно 2000-2002 рік. Мені було всього 12-14 років. І я його вважав практично багатієм. Вважав, що він точно вхопив, як то кажуть, Бога за яйця або просто обманює, і тягає десь на будівництві цеглу. Що більш імовірно. Не складалося в розумі, що хлопець, якого прозвали «Дебілкін», може влаштуватися на високооплачувану роботу. Я про те, що на той момент він був для мене вже практично багатієм. Почавши заробляти такі гроші й більше, цим багатієм був уже хтось інший. І так відбувається постійно. Що більше ти заробляєш, то більше тобі потрібно. І визначення не існує для поняття багатий. Якщо ти не в трійці, або хоча б у десятці найбагатших людей світу.

Я завжди займався спортом, і як всі діти в 90-ті дивився фільми з зірками спортсменами, такими як Стівен Сігал, Жан Клод Ван Дам, Сталлоне і т. д. Так ось в одному з фільмів Стівена Сігала, він грав спокійного умиротвореного кухаря, який за необхідності всіх навколо трощив і вибивав з них лайно. Так я зрозумів, що хочу стати кухарем, поки не придумаю щось інше. Ну і як ми всі часто чули від дорослих: «Кухар голодним не залишиться».

Я хотів стати схожим на Стівена, але я й уявити собі не міг, що я буду сидіти з ним в одному ресторані.

Так ось сиджу я в ресторані зі своєю красунею дружиною і бачу за кілька столів від нас сидить Стівен! Звичайно, не такий підтягнутий і молодий, але все той же Стівен. Коли я його побачив, ми вже було збиралися йти, але я не міг піти, не підійшовши до свого кумира дитинства. Стівен сидів у колі сім’ї і вечеряв. Мені довелося сидіти ще близько години, і чекати, коли він закінчить свою вечерю. Я дуже не хотів підходити до нього як усі його фанати і настирливо щось його просити. Думав типу випадково зустріти його, виходячи з туалету, наприклад, і випадково завести розмову. Оскільки він і не думав виходити з-за столу, мені довелося-таки підійти і попросити зробити з ним фото. Звісно, я почекав, поки він перестане їсти. Підходжу до столу, ввічливо перепрошую, що відволік,і питаю, чи можна зробити з ним фото. Повертається його дружина, і каже:

– Ви що, не бачите, він їсть?

Він подивився на мене, і начебто попросив вибачення за свою стервозну, в моїх очах, дружину. Бо він точно вже закінчив їсти. Не завжди зустріч із кумирами вашого дитинства виглядає так, як ми їх собі уявляємо.

Отже, я навчався в училищі на кухаря. Через два роки теорії мене відправили на практику в італійську піцерію. Після двотижневої практики мене не хотіли відпускати з того місця, і домовилися з класним керівником моєї групи, за якісь регулярні комісійні «ретро бонуси», як у нас їх називали, залишити мене на постійну роботу. Я був шалено задоволений, бо з самого дитинства я, як і багато дітей, хотів мати свої гроші, на які можна купити якісь нові речі. Щоб подобатися дівчатам, і за нагоди, мати можливості кудись їх запросити. Приблизно через місяць, я зустрів дівчину на пляжі, яка була гаряча штучка! Я час від часу повертався в її бік, і бачив, що вона від мене погляд не відводить. Я й гадки не мав як з нею познайомитися. Я просто взяв і окропив її, коли вона заходила у воду. Вона засміялася і, продовжуючи розмову, залишила мені номер свого телефону. Я тоді ще пам’ятаю записував його ручкою на паперовий листок. А щоб зателефонувати їй, мені потрібно було йти до друга і просити зателефонувати з його домашнього телефону. Усе було набагато складніше, але й цікавіше, ніж зараз. Ми поїхали на модну дискотеку. Я до того моменту відклав пристойну суму за моїми мірками. І ми вирішили перекусити в ресторані, що був неподалік. Ця пристойна дівчина випила стільки мартіні, що я прямо почав боятися йти з нею на саму дискотеку. Я часто потрапляв у ситуацію, коли сидів за столом із дівчиною і нічого не їв, переживаючи, що не вистачить заплатити за стіл. Тепер я розумів, що не даремно. Я ніколи не брехав з приводу свого матеріального становища. Ніколи не говорив, як багато хто в тому віці, що був онуком, племінником або навіть дитиною з багатої сім’ї. Природно, що я, втративши голову, всі накопичення злив менше ніж за тиждень. І зрозумів, що потрібно щось робити… Коли дівчина зрозуміла, що я не жартував з приводу того, що я далеко не багатий, а навіть навпаки, полюбила мене ще більше. Вона стала скромніше поводитися в закладах. Мій зовнішній вигляд завжди вводив людей в оману при першій зустрічі, оскільки, почавши заробляти якісь, але свої гроші, я намагався мати вигляд з голочки. Я завжди вважав, зовнішній вигляд – це візитна картка. Так влаштований наш світ. Завжди зустрічають по одягу. Тому зовнішній вигляд для мене був до того важливий, що я аж закипав, коли хтось наступав мені на ногу. Як і багато дітей, я терпіти не міг читати що-небудь. Не важливо книжки чи журнали. Тож про бізнес або будь-які наближені речі мені знати нізвідки було. У моєму чорному районі, як я його називав, складно було зустріти якихось бізнесменів, щоб дали кілька уроків, настанов на життя. А ті, хто були малими підприємцями, спілкувалися тільки із собі подібними, на жаль. Я знав, що я все одно рано чи пізно прийду до успіху. Я з самого дитинства виявляв підприємницьку жилку. Цей друг Денис Дебілкін, був у всьому лайні поруч зі мною. Він був жадібний, брехливий і хитрий ублюдок, але практично завжди був поруч. Він жив так само бідно, як і я. Гроші у нього водилися частіше, ніж у мене, але він був такий жадібний, що, купуючи арахіс у шоколаді, він завжди казав:

– Це я мамі купив!

Щоб з’їсти це тишком-нишком, і не ділитися. Ми знайшли хлопчину, у якого батько був водолаз, і в нього водилися завжди грошенята. Він був набагато молодший за нас, і природно, що його не відпускали далеко від дому нікуди. Нам же завжди було «море по коліно». Ми могли поїхати куди завгодно і коли завгодно. Наші батьки не переживали за нас. У моїх батьків був інший метод виховання.

– Роби що хочеш, але вчися добре! І тоді ти не станеш схожим на мене. Казав мені мій батько. Але при цьому ніхто навіть не перевіряв щоденник.

У мене батько був наркоман, хоч і був хорошою людиною. Як я колись вважав. Тож у мене був живий приклад, чого не потрібно робити, щоб не стати таким самим… Отже, ми їхали на ринок, купували різні петарди, феєрверки, за оптовими низькими цінами, і привозили цьому татовому синку в десятки разів дорожче. Скажіть, що це не чудова бізнес-модель? Ми жили на вулиці по сусідству від найбільшої наркоманської точки в місті. Там наркомани як мурахи виповзали з мурашника. Причому в тій самій кількості. Кілька разів із моїм другом Денисом на прізвисько «дебілкін» (так його старші прозвали, оскільки він був тупуватий) їздили на базар, купували насіння, шоколадки, цукерки та різні солодощі. Брали ящики з-під пляшок, клали на них коронку, викладали все, що купили, у вирі наркоманської метушні, і торгувалися втридорога, бо знали, що всіх «наркош» після того, як вколються, пробиває на солоденьке. Я завжди легко знаходив спільну мову з будь-якими дорослими людьми. Оскільки я познайомився і вже знав одного з тих наркобаронів, ми єдині кому дозволяли там торгувати дурницями, які ми закуповували. Тривало це не довго, бо кілька разів повз нас проїхали сусідські дівчатка з більш заможних родин на рожевих і червоних велосипедах. Як зараз пам’ятаю, як нам доводилося ховатися, щоб нас не помітили. Ми вирішили не ризикувати, і не продовжувати наш бізнес. Я ніколи не брехав, що я з багатої родини, але мені неймовірно соромно було показати, де я живу, і я цього не робив. У мене був кутовий будинок із дерев’яним парканом. Якщо можна так сказати. Він був із поодиноких гнилих нефарбованих дошок, які відгиналися через одну як у старих мультфільмах, де собаки проходять.

Цей паркан ледве тримався. Коли був вітер, я постійно виходив перевірити, чи не валяється паркан посеред вулиці, і кріпив його як міг. Дібілкін знав, що мені ті дівчата дуже подобалися, і я був їм симпатичний.

Він із ними часто катався на велосипеді, в той час, поки я сусідам зривав усю черешню з дерева. Замість на пару відер цієї ж черешні. Після того як нарвав черешню, я йшов додому, чорномазий, як «Мауглі», з двома відрами черешні. Кожне відро, було як половина або три чверті мене самого. Можете уявити цю картину. Зріст у мене завжди був, так би мовити, не дуже високий. Повертаю за ріг і бачу, навпроти моєї хвіртки, сидить Дібілкін із цими дівчатами на велосипедах і чекають, поки я прийду. Цей підлий виродок знав, що після цього я буду некомфортно почуватися і перестану з ними спілкуватися. Варто було трохи посваритися з ним, і він весь час якось так низько, всіляко намагався принизити мене. Я завжди його трохи побоювався, оскільки він був старший за мене і набагато більший. Тож мені просто доводилося терпіти, максимум словесно його принизити. Мауглі з відрами черешні зайшов у двір спокійно, не подаючи виду тривоги. Але зайшовши в будинок, якщо його можна так назвати, став ревіти як дівчинка. Не потрібно було навіть близько підходити до паркану, щоб побачити, ту величезну гору сміття у дворі і як бідно я жив. Мене мама запитала:

– Що сталося? Чого ти плачеш?

Я часто говорив таку фразу:

– Навіщо ви мене народили? Щоб я соромився і страждав?

Не можу повірити, що я був таким квачем і плаксою. Я все життя почувався не з того світу. Наче на заводі, у відділі з розподілу дітей у сім’ї, просто сталася помилка, і я не туди потрапив. Я знав, скільки себе пам’ятаю, що я точно виберуся з цього злидарства, і що я точно не частина того і тих, хто мене оточує. Я твердо вірив, що випаде шанс, у потрібний час і в потрібному місці. Я настільки знав, що це не моє все навкруги, що, коли не стало моїх батьків, я одразу вирішив: «Пора продавати цей дім хоч за 5 баксів, і валити якнайдалі, тільки щоб туди в жодному разі не мати змоги повернутися». Я виставив будинок на продаж за 27 000$, не маючи на нього документів, крім будинкової книги, яка була оформлена на мого дядька. Того самого дядька, який після смерті батька, подзвонив і сказав зробити йому ключі від будинку, або він приїде і викине нас із дому. Дядька, після служби в армії, просто прописали у нас у хаті, що умовно, належала моєму батькові, для того, щоб дядько не був БОМЖом документально. А цей шматок лайна нас вирішив викинути з дому за тиждень, після смерті батька.

Коли приїхав дивитися будинок черговий клієнт, я говорив, що всі документи в порядку, і можна укласти угоду в будь-який момент. Це був перший клієнт, який погодився зайти подивитися будинок. Усі попередні, могли максимум зазирнути на подвір’я, вибачитися, розвернутися і піти. Я вирішив, що ось клієнт готовий дати ці 5$))) Але якщо він буде готовий дати більше, мені це потрібно відчути. Я бачив по його очах, що мужик хитрий. І я не помилився. Він намагався ціну опустити всілякими способами. Ми почали торгуватися, і скинули ціну до 26 000$. Потім він сказав:

– У мене є 5000$, і автомобіль у салоні на продажу. Можу дати завдаток 5000$ і, після продажу автомобіля, решту грошей.

Я зрозумів, що «кабан у ямі». Я поцікавився, яка машина в нього продається. Він одразу вирішив впарити тачку маленькому пиздюку, який явно нічого не розуміє. Він описав цей Lexus, як найідеальнішу машину для мене. Так само як я йому описав історію про купівлю будинку.)) Я їхав із ним до салону, знаючи, що я візьму цю машину, не маючи значення, в якому вона стані, бо суть була, довести угоду до кінця, і не втратити цей шанс. Я то пам’ятав, що готовий був продати його за 5$. Головне не безкоштовно віддати. А за тачку круту і 5000$, так тим паче.

Ви думаєте, як я збирався продати будинок? Природно, що в мене не було грошей, щоб зробити документи на нього. Я з самого дитинства намагався дивитися на кілька кроків наперед. Намагався зрозуміти, які люди можуть мені стати в нагоді в житті, і які можуть бути корисними. І мені це корисно донині. Я коли робив якісь довідки до школи, приходив до домоуправу (так місце називалося, в якому видавали різні довідки за місцем проживання, включно з будинковими книжками, що були підставою для подачі документів на узаконення будинку), завжди посміхався жінці, років 50, що виходила з одного з кабінетів, і казав їй усілякі компліментики. Вона мене обожнювала і завжди мені посміхалася у відповідь. Сидить у кабінеті, шишка), моє мислення було таким. Вона часто запитувала:

– Чого це ти сидиш у черзі? Ану заходь, все зробимо.

Як ви вже розумієте, бити люб’язним і моторним необхідно завжди. Мені це стало в нагоді. Коли клієнт запитав, як будемо переоформляти будинок, я сказав, що немає проблем. Пишемо розписку на завдаток, йдемо в домоуправу, прописуємо вас, виписуємо нас, а потім ви на підставі цих документів, робите всі інші документи. Я розумів, що я не можу так зробити, тому що я навіть не прописаний у цьому будинку, не те, що я за цією книгою, з моїх слів, там був господар. Отримавши завдаток, я зрозумів, що потрібно тепер розв’язувати задачу, яка виникла. Я пішов в домоуправу, і сидів у черзі в один із тих самих кабінетів. Але, на жаль, ні до тієї жінки, з якою в мене вже контакт був налагоджений.

Там було всього два або три кабінети, і я завжди її зустрічав, коли приходив до домоуправу. І природно, цього разу я знову зустрів цю жінку. Вона, як зазвичай, була вся в золоті і на макіяжі. Після моїх звичних для неї комплементів вона розтанула, і як за відпрацьованою і запланованою схемою, сказала не сидіти в черзі. Завела в кабінет, у якому вона не сиділа, і сказала все зробити, що я попрошу. І вийшла з кабінету, посміхаючись мені. Тут я і очманів, коли дізнався, що вона начальниця цього місцевого управління. Вона сказала зробити все що попрошу, і не підозрюючи про те, що я можу попросити. Я прямо запам’ятав урок на завжди. Само собою її підлегла, подумавши, що я її син, онук, племінник, була готова до будь-якого прохання, навіть не зовсім законного. Звали жінку, до якої мене завели, Вікторія Семенівна. Я виклав їй як є, і сказав, що щойно втратив батьків. Мета була подружитися. А оскільки Вікторія Семенівна знала, від кого я, вона сама цю мету переслідувала. Навіщо, запитаєте, мені дружити з Вікторією Семенівною? Щоб у неї не виникло бажання перепитати, чи дійсно мені можна зробити все, що я попрошу. І я вирішив її заплутати трохи глибше. Я їй сказав, що продаю цей будинок, для того й роблю всі ці документи. І хотів би віддячити їй за допомогу і за швидкість, про яку прошу, давши 5% від продажної ціни. Отримавши таку щедрість, Вікторія Семенівна і не подумає перепитувати начальницю дозволу) Цей урок я запам’ятав на все життя. «Будь щедрий на посмішку людям, які тебе оточують», адже не знаєш, чи стане в нагоді тобі та чи інша людина в подальшому. Я встиг все провернути за 2-3 дні так, що мій дядько, моральний виродок, не встиг і зрозуміти, що сталося)) Так почалася нова глава мого життя. Я отримав шанс і не мав права перед самим собою облажатися. Я по справжньому вирвався у відкритий океан, де мені довелося знайомитися з абсолютно іншими людьми і новими правилами.

У той момент я зустрічався з дівчинкою, яка працювала в компанії з продажу готового бізнесу. Їй попався бізнес-план якогось ігрового клубу, який був на папері дуже перспективний. Його вартість становила 50 000$. У мене на той момент були тільки ті 5000$, які потрібні були для оплати квартири орендованої, їжі та бензину для моєї нової тачки). Тачка стала для мене перепусткою і візитною карткою для знайомства з людьми, що стоять на наступній «сходинці».

У моїй голові відбувався постійний пошук алгоритму успіху, пошук корисних знайомих і пошук потрібної стратегії для купівлі цього ігрового клубу. Будучи балакучим і де моторним хлопцем, я паралельно працював в Агентстві знайомств, допомагав українським дівчатам і американським хлопцям знайомитися. Мені постійно доводилося сидіти в популярних соціальних мережах і знаходити дівчат, які хотіли б зареєструватися у нас в агентстві для знайомства з американцями. Ми на цьому заробляли. Потрібно було підбирати до кожної дівчини свій підхід, щоб її вмовити зареєструватися у нас в агентстві. Я, звичайно ж, відточив своє вміння на той момент практично до ідеалу. Само собою, це не та справа, в якій я бачив себе в перспективі. Я, проводячи чергову ніч у пошуках клієнток для сайту, натрапив на одну дівчину, з якою зустрічався один мій знайомий. Андрій мені розповідав, яка в неї багата сім’я і яка ця дівчина розумна.

«Роби що-небудь, і щось точно вийде». Такого гасла я дотримуюся з малих років, і донині. Не потрібно сидіти на місці й чекати, поки прийде ідея, підвернеться шанс, постукає удача в двері. Їздити на машині, кататися на велосипеді, гуляти в нових місцях потрібно завжди. Виходити із зони комфорту, і бути уважним до дрібниць і деталей, що тебе оточують. У твоїй голові відбувається постійна робота, аналіз по баченого, почутого, і тебе в результаті відвідує ідея для створення бізнесу. Ти заводиш нових знайомих і це твоє подальше зростання.

У той час я багато читав бізнес літератури і психології. Я, правду кажучи, і по сьогоднішній день це роблю. Перша моя книжка була Бізнесмена Дональда Трампа. Вона називалася «Чому ми хочемо, щоб ви були багаті». У цій книжці багато розповідалося про недоліки шкільної освіти, з чим я згоден. У школі пояснюють весь час про те, що потрібно добре вчитися і в тебе вийде домогтися гарної стабільної роботи. Нас із раннього дитинства готують стати найманим персоналом. Але жодного слова не говориться про те, що ми можемо і повинні створювати компанії, холдинги, корпорації. У школі немає фінансової освіти, і я вважаю це величезною помилкою. У книзі Дональда Трампа немає складних формулювань, і хитромудрих, незрозумілих описів чого-небудь.

Для такого як я це була ідеальна книга, щоб почати читати бізнес-літературу. Як би дивно не було, але батьки так і не змогли мені донести сенс фрази, яку я багато разів чув, зокрема й від них

– «з ким поведешся, від того й наберешся». А саме книга Дональда Трампа розкрила цю фразу на всі 100%. Він чітко описав як це виглядає, і я почав помічати, що в житті, як і в школі, люди групуються за спільними інтересами. Спортсмени до спортсменів, зубрилки до зубрилок, ледарі до собі подібних. Так само і в дорослому світі. Тільки вибір робиться вже більш усвідомлено.

Якщо спілкуєшся з п’ятьма мільйонерами, станеш шостим.

Якщо спілкуєшся з п’ятьма жебраками, станеш шостим.

І я став цілеспрямовано дружити з успішними і потенційно успішними людьми. Я написав у соціальних мережах колишній дівчині мого товариша якусь вигадану нісенітницю, але яка дозволить мені зачепитися за розмову. Точно не пам’ятаю, але якщо не помиляюся, та фраза була типу:

– Уяви, ти мені приснилася сьогодні.

Вона зацікавлено поцікавилася, що ж у тому сні відбувалося? І тут вже моя фантазія мене не підвела. Я холодно відповів, щоб не хвилювалася, вона уві сні поводилася пристойно. Снилося, що ми купували PS клуб разом. Вміст цього сну, найімовірніше, наслідки того, що я вчора весь день витріщався на Бізнес-план саме цього клубу, що був уві сні)))).

– У мене якраз багато зараз вільного часу з’явилося, ну-ка розповідай, що за PS клуб?

Точне формулювання втрачено, але суть була такою.

І тут, коли кабан у ямі, справа техніки. Я їй розповів усе в фарбах, як розписано в цьому Б-П. Кіра Леонідівна дуже зацікавилася. Ми почали детально обговорювати цей клуб, поїхали його дивитися, але, як і раніше, у мене не було плану, де і як я зможу знайти вже навіть не повну суму на купівлю цього стартапу, а половину. Як говорив в одній зі своїх книжок Діпак Чепра, якщо проблему розв’язати не можеш, хоч як би сильно не старався, відійди від неї і дозволь силі наміру її вирішити за тебе. Я дав можливість повірити продавцеві PS клубу, що я можу собі дозволити купити цей клуб, дав можливість повірити Кірі Леонідівні, що можу його купити, і сам у якийсь момент повірив у це. Все складалося дуже непогано за розповідями цього продавця, що продавав нам кота в мішку. Він нам показував чудові цифри і динаміку зростання прибутків цього PS. І він проговорився, що йому терміново потрібно продати його, оскільки великі плани і потрібно переїжджати в інше місто. Тут то я і побачив можливість для себе, за що можна зачепитися. Я дотримуюся гасла: «Все що відбувається, відбувається на краще». Завжди намагайтеся бачити, чим склянка заповнена наполовину, а не на те, що вона наполовину порожня. У нього немає часу, щоб довго продавати бізнес, отже, у мене не так багато часу, щоб знайти суму грошей на купівлю моєї частки. Так, на жаль, думає більшість. Я ж у той момент побачив, що продавцю потрібно продати, і немає достатньо часу, щоб відстоювати всі свої побажання до угоди. Ми порадилися з Кірою Леонідівною кілька хвилин і вирішили, що варіант дуже гідний, але не перевірений. Кіра сказала, що готова оплатити 60% від вартості.