Мертвому півню фагот не потрібен

Sekcio1: malespero kaj exaltation

Чужак. Посоромлена мимра Копонешро. Розпач Старого Ірландця. Рятувальна місія Сильви і Дане. Побіжна згадка про Аґне Кобуза. Місяцеві не шкодить виття собаки.

До нашого невеличкого одноповерхового Каїруана – надто сірого й нічим непримітного містечка, що притулилося до підніжжя пологого кам’янистого узгір’я у глибині Ломасорійських лісів за десятки миль од автомагістралей і залізниць, – трапляється, роками не загляне жодна стороння душа, того й не дивно, що з’ява будь-якої нової особи вмить сколихує розмірений, сонливий ритм тутешнього існування, збурюючи просто таки дикий ажіотаж, отож коли однієї травневої днини, пообіді, навпроти салуну злодієро[1] О’Негрі пригальмувало старе пошарпане авто, закиптюжене і вкрите пилюкою так, що годі було розгледіти його первісний колір, і з нього вийшов кремезняк у фетровому капелюсі, рудому демісезонному пальті і з триденною щетиною на обличчі, звістка про прибульця облетіла Каїруан швидше, аніж він устиг здолати кільканадцять метрів від авто до дверей ресторації.

– Той чужак приїхав здалеку! – категорично заявила мимра[2] Копонешро. Загалом, відколи її чоловік примудрився несподівано розбагатіти на якихось непевних оборудках (а сталось це не так давно), вона взяла за звичку навіть про очевидні і безсумнівні речі висловлюватися зі зверхністю пророка, що милостиво вказує заблукалим вівцям дорогу.

– Ще б пак! – іронічно відізвалася мимра Лін Дане. – Навіть якби він прибув з Авкинівраку, це однаково неблизько.

– Не скажіть, – уперто зауважила мимра Копонешро, конозисто складаючи бубликом щедро наквецяні помадою губи. – Сорок вісім миль у наш час не можна вважати великою відстанню. Мій Потер на нашому «Форді» добирається до Авкинівраку за три години.

– І одну ніч! – уштрикнула мимра Дане, недвозначно натякаючи на ту обставину, що Потер Копонешро, тільки-но у нього завелися грошенята, найняв собі секретарку, юну мимзю[3] Юті Моканеш, котра тепер супроводжувала його в усіх поїздках за межі Каїруана.

Мейра Копонешро густо почервоніла, та все ж спробувала, як кажуть у нас, не дати мишам себе з’їсти.

– Ну, у Потера багато роботи…

– А хто сумнівається? – пирхнула їдкуватим смішком мимра Дане. – Сачкувати йому зась! Усім відомо, що відколи у його конторі з’явилася та фифочка, клопотів злодієро Потеру прибавилося.

Посоромлена мимра Копонешро пробелькотіла щось на кшталт того, що їй конче треба перевідати матінку, і чкурнула у бік поштамту, намагаючись чимподалі відбігти од знущальної репліки мимри Дане:

– Кажуть, ви придбали нове ліжко? Таке широченне, що й утрьох запросто поміститесь!

Тим часом звістка про несподіваного візитера вже прибилася і до пивниці Юджіна Кіллі на протилежному кінці містечка.

Старий Ірландець – а саме так його здебільшого і називали в Каїруані (хоч був він, далебі, не таким вже й старим, бо мав лише якихось п’ятдесят з хвостиком; але у містечку був ще один ірландець, Джеффі Мейр, на кілька літ молодший од Юджіна, отож звиклі до простоти і зручності каїруанці відповідно й охрестили їх Старим і Молодим Ірландцями) – зачувши новину, вмент спохмурнів, знесилено опустився на стільця і схопився рукою за серце.

– Це крах! – прошерхотіли його губи.

Перед очима Юджіна зримо постали події дванадцятирічної давності: тоді також якийсь зайда не придумав нічого гіршого, як навідати салун тієї рудої свині О’Негрі, і хоч пробув він там всього-навсього якихось півгодини, після чого назавжди щез із Каїруана, одначе цього виявилося цілком достатньо, аби хитрун О’Негрі переманив клієнтів Старого Ірландця здешевленим питвом та побрехеньками, що незнайомець збирався за тиждень-другий завітати знову. Ясна річ, він не об’явився ні через тиждень, ні через місяць, згодом про нього вже й згадувати забули, але справа була зроблена: збиратися на посиденьки в салуні О’Негрі для каїруанських чоловіків увійшло в звичку, а звичок своїх вони дотримувалися з більшою шанобою й ретельністю, аніж законів і заповідей Христових. Бізнес Юджіна Кіллі почав занепадати, він став подумувати усерйоз, чи не спродати пивницю та дім і перебратися в якесь інше місце, хоч би в Шнеярак чи Таурхаб, але тут несподівано віддала всевишньому душу його дружина; похорони, як водиться в Каїруані, зібрали усеньке містечко, сім днів поспіль Старий Ірландець поїв у своїй пивниці кожного, хто навідувався розділити з ним печаль, відтак мало-помалу тут перебувало у кільканадцять заходів все чоловіче населення Каїруана – і історія повторилася з точністю до навпаки: завсідники салуну О’Негрі перекочували до Юджіна Кіллі…

І ось тепер навчений гірким досвідом Старий Ірландець в одну мить втратив душевний спокій; сили, здавалося, безнадійно полишили його. Він навіть не міг підняти погляд і хоч би побіжно окинути спорожнілий за якихось кілька хвилин зальчик, бо знав і боявся, що серце його не витримає цієї наруги, – із дна затуманеної свідомості зринуло раптом безжалісне усвідомлення того, що сенс усього його життя саме у цій пивниці і що ніщо йому її не зможе замінити: ця втрата, певно ж, буде набагато відчутнішою і ятрішою, аніж смерть дружини – хоч він її по-своєму й любив, але звістку про її кінчину сприйняв, сказати б, із покірністю перед фатумом, а от нове банкрутство – і саме тепер, коли ще якихось півгодинки тому ніщо не віщувало трагедії! – Юджін не міг сприйняти інакше, як злий ошкір диявола та найбільшу з усіх можливих і неможливих несправедливостей.

«Боже! – затрясся в судомі Старий Ірландець. – За що? Чим завинив я перед тобою?»

Та, видно, господь полишив пивницю та, приєднавшись до ватаги зрадників, подався із ними до салуну О’Негрі.

Старому Ірландцю лишалося хіба що покластися на диво. Але дива трапляються в Каїруані ще рідше, аніж навідини зайд – навіть у найвіддаленіших закапелках Юджінової пам’яті нічого такого, що можна було хоч би з великою мірою умовності назвати дивом, не віднайшлося… Юджіна опосів такий безпросвітний відчай, що коли б під цю пору він наклав на себе руки, це виглядало би цілком логічним і не позбавленим певної вишуканості драматичним фіналом, яким, ймовірно, задовольнився б навіть сам старина Вільям[4].

На щастя, господь, здається, бодай краєм вуха, а таки вчув Юджінові молитви і, не маючи ніякої охоти вертатися до салуну особисто, спровадив на спасіння ледь живої душі Старого Ірландця нерозлучних приятелів Ноля Дане (чоловіка вже згадуваної мимри Лін) та Марсела Сильву – співзасновників, співредакторів і співавторів єдиної місцевої газетки «Каїруанські хроніки»[5]. Щоправда, хоча б натякнути їм про винятковість перекладеної на них місії він чи то не мав часу, чи не вважав за доцільне посвячувати простих смертних у божі справи, отож, піднімаючись рипливими дощатими сходами пивниці, обоє були твердо переконані, що жене їх сюди не промисел господній, а багаторічна звичка збавляти передвечірні години у Юджіновій пивничці.

Зазвичай Сильва і Дане обирали столик у закутку, замовляли віскі з льодом, лимон та холодний чай і заводили неквапливі теревені на літературні теми, щедро присмачену іменами, цитатами, специфічними термінами і категоричними присудами, з-поміж яких графоман, примітив, банальщина і убозтво виглядали порівняно з іншими мало не як похвала, – обоє ж бо приписували себе до письменницької братії й плекали просто таки наполеонівські плани, а те, що ні одному, ані другому ніяк не вдавалося пробитися на сторінки якого-небудь із двох дюжин передплачуваних напару товстих журналів, списувалося на зверхність столичного літературного бомонду до авторів з провінції. «Треба вириватися з цієї багнюки!» – вже не один рік твердили вони один одному, однак полишати насиджені гніздечка не поспішали, тримаючи собі на умі, що краще грітися біля свого вогнища, аніж обпектися біля чужого. Як на те, невдачі додавали їм азарту, чим дошкульнішою була критика рецензентів їхніх опусів, тим затятіше вони вірили, що базгранина їхня чогось варта – бо ж, як відомо, камінцями жбурляють тільки у ті дерева, на яких щось вродило. Все ж двічі на місяць Сильва і Дане хоч і ненадовго, але виривалися з «цієї багнюки» до Авкинівраку на збіговиська літературного клубу «Дубове листя», яким керував підстаркуватий поет Болє Славич (він же Зак Лунний) – правду кажучи, поетик так собі, але з непомірно роздутими претензіями і таким же непомірно роздутим черевом, хронічно загостреною виразкою самозвеличення і жовчного несприйняття будь-чого хоча б трішечки талановитого: будучи, загалом, далеко не дурнем, він просто не міг не скласти справжньої ціни своїм здібностям і сумнівним заслугам, тож панічно жахався однієї лише думки, що хтось наміриться спихнути його із п’єдесталу. Оті збіговиська «Дубового листя» значили для нього те ж саме, що й пивниця для Старого Ірландця, та тільки на відміну од Юджіна, котрий радше згодився б бути повішеним, аніж пропонувати клієнтам не вельми якісне питво, Болє Славич тільки тим і займався, що вихваляв низькопробне віршомаззя. Ту його політику Дане із Сильвою розкусили давно, та все ж намагалися не пропускати жодного зборища, на що була цілком поважна причина: на «Дубове листя» сповзалося, мов гусінь, чимало молоденьких (і навіть геть юних) поетичних натурок, серед яких траплялися й достоту перспективні та багатообіцяючі; і хоч подейкують, що обіцяного три роки треба чекати, а все ж деякі із них сповнювали обіцяне того ж вечора…

Власне, переступаючи поріг Юджінової пивниці, Дане із Сильвою саме жваво обговорювали вчорашню вилазку до Авкинівраку, від якої в обох лишилися щонайприємніші емоції; і хоча упродовж дня приятелі вже з десяток, якщо не більше, разів переповідали один одному подробиці романтичної оказійки з двома приблудними таурхабськими дівицями, та однак хвилі солодких споминів накочувалися знову й знову і вони нізащо не могли відмовити собі в задоволенні заново полоскотати збуджену уяву ще достоту свіжими і незбляклими враженнями з поминулої ночі[6]. Здавалося, ніщо не здатне було похитнути піднесеного настрою друзяк, але незвична тиша й безлюддя у пивниці умить вивітрили з голів ловеласів думки про вчорашні подвиги і змусили прикипіти очима до згорбленої постаті Старого Ірландця.

– Що сталося?

Юджін підняв до них скаламучений погляд і його обличчям, від гостро випнутих вилиць до тонких землистих смужок губ, проповзла тінь жалюгідної гримаси. Виглядав таким пригніченим і прибитим, що вистачило його тільки на невдалу спробу кволо відмахнутися рукою та майже нечутно прошамати:

– А-а…

Приятелі перезирнулися і в німих запитаннях їхніх поглядів, супроводжуваних розгубленим знизуванням плечима, відбились цілком щирі збентеженість та занепокоєння.

– Ради бога, Юджіне! – не витримав Дане. – Поясни, зрештою, що все це значить?

Одначе Старий Ірландець ніяк не відреагував на слова Дане, немовби й зовсім їх не почув. Зрештою, так воно, мабуть, і було направду.

– Чи він, бува, не вхлебтаний? – смикнув Дане приятеля за рукав сорочки.

– Та ні, бути цього не може, – озвався Сильва. – Ти ж добре знаєш, що Юджін зайвого собі нізащо не дозволить.

– Всяке буває.

– Але не з Юджіном! – уперто заперечив Сильва. – У нього залізна витримка.

– Дивлячись на нього зараз, можна у цьому й засумніватися.

– Ні, це щось інше.

– Що ж?

– Звідки мені знати! – знизав плечима Сильва.

– То не ручайся! – роздратовано хмикнув Дане. – Теж мені адвокат вискіпався!

Сильва зміряв його здивованим поглядом, усміхнувся поблажливо: мовляв, що з тобою, дружище? – і врапт немовби стрепенувся від ледь вловимого і ще недокінечно зрозумілого поруху, що його зазвичай називають інтуїцією, й наступної миті повітря розітнув владний і гнівний окрик:

– Що за чортівня, Юджіне? Якого біса? Чого ти розсівся, як бовдур? Два віскі, Юджіне! Два віскі!

Цей немислимий вибух невдоволення – несподіваний тим більше, що нічого подібного за Сильвою не водилося з незапам’ятних часів, а про його дивовижну здатність за будь-якої ситуації зберігати самовладання ходили легенди – справив на Старого Ірландця просто таки чудодійне враження: Юджін скочив зі стільця, ніби викинутий катапультою, крутнувся дзигою, метнувся до стійки, вхопив на бігу рушника, шмигнув кулею до столика у закуті і, змахнувши з його глянцевої поверхні невидимий пил (невидимий і, швидше всього, неіснуючий, бо більш ідеальної чистоти, аніж у Юджіновій пивниці, годі було й бажати), виструнчився й засвітив на вустах променисту посмішку:

– Прошу!

– Зовсім інший коленкор! – задоволено сплеснув долонями Сильва, небезпідставно тішачись зі своєї витівки, хоч для нього самого вона, чесно кажучи, була не менш несподіваною, аніж для Юджіна, і коли б Сильві довелося комусь пояснювати, як вона прийшла йому в голову, зробити він це навряд чи спромігся б. Але, зрештою, то не так вже й важливо.

– З тебе вийшов би першокласний психолог, – не без захоплення констатував Дане і, підбадьорливо поплескавши Сильву по плечу, поцікавився в Старого Ірландця: – Скажи-но, Юджіне, де це всі поділися? Помер хтось чи що?

Старий Ірландець одразу ж скис, і хоч до глибокого трансу цього разу справа вже не дійшла, все ж відповідь його прозвучала сумливо і підупало:

– Гірше! Набагато гірше!..

– Та що ж, врешті-решт, трапилося?

– Чужак об’явився, ось що! – люто блимнув Юджін.

– Отакої! Що ж у цьому поганого?!

Юджін відвернувся, похнюпив голову і украдьки змахнув тильним боком долоні непрохану сльозу.

– А куди, ви думаєте, його занесло?! – голос його здригнувся. – До ганделика того сучого сина!

– О’Негрі?

– А що, в Каїруані є інший сучий син?

Звісно, вони знали іншого сучого сина, ймення якому було Аґне Кобуз, але зараз їм було не до нього, тож і ми не станемо випереджати події й наразі обмежимося тільки побіжною згадкою про його існування й відкладемо ближче знайомство на потім, для більш слушної придебенції.

Втім, жоден з приятелів нічого не встиг відказати, бо їхню секундну загаяність Старий Ірландець розцінив як мовчазливу згоду, і це додало йому сил накинутися з потроєною завзятістю на ненависного конкурента.

– Отож-бо що нема! Такі покидьки народжуються раз у століття! Авжеж, свиня є свиня! Хіба її відучиш рити? Дзуськи! Її тільки шпичка зупинить!

– Але ж, Юджіне! – спробував вгамувати його Дане. – Хіба О’Негрі винен? Це ж чиста випадковість, що той чужак утрапив до його забігайлівки!

– Випадковість? – аж захлинувся з люті Старий Ірландець. – Та я певен, що сам О’Негрі це все підлаштував!

Дане тріпнув головою, відкидаючи з-над очей чорного, аж смолянистого, чуба, і у погляді його шмигнула метка допитливість:

– Ти так думаєш?

– Я не думаю! – загамселив себе кулаком у груди Юджін. – Я переконаний! Я не маю у цьому жодних сумнівів! Ця свиня здатна ще й не на такі підлості, аби тільки звести мене зі світу!

– Легко когось ганьбити, якщо не бачиш перед очима дрючка, – глумливо прорік Сильва, беручи зі стійки пляшку віскі. – Звісно, ти маєш право так думати, – розважливо й спокійно провадив далі, відгвинчуючи закрутку, – але я більше схиляюся до того, – пошукав очима посудину, – що ти дещо перебільшуєш! – хлюпнув віскі на денце склянки. – Більше того, я певен, що усі твої звинувачення ніщо інше, як гіпертрофований витвір неадекватної реакції уяви, ураженої синдромом перманентної банкрутофобії.

– Гіп… ур… ур… що? – затнувся Юджін, відчуваючи, як непосильні для його розуміння слова застрягають у мозкові, ніби уламки черепиці в дощовій ринві.

– Та так, нічого, – відмахнувся Сильва, ховаючи посмішку й підносячи склянку до губ. – Твоє здоров’я, Юджіне! Побережи нерви, бо весь цей гармидер ні до чого. Це те ж саме, що собаці вити на місяця. Який від того валування місяцеві збиток? Отож! Так само й О’Негрі від твоїх прокльонів. Аніж без толку витрачати сили, ліпше поворуши звивинами, яким чином прихилити фортуну на свій бік. Якщо бажаєш, дам тобі пораду: якщо ти так вже впевнений у підступності О’Негрі, віддяч йому тим же. Я навіть можу взятися тобі у цьому допомогти.

– Допомогти? – виглипнувся Юджін. – Але чим? Як?

Сильвині слова надто сповільнено і мляво добиралися до схарапудженої бурхливими емоціями свідомості Старого Ірландця. Якоїсь миті здалося навіть, що їм взагалі судилося щезнути безслідно, наче мильним бульбашкам, і Марсел вже було зібрався махнути рукою на цю безнадійну справу, – аж тут на Юджіна таки зійшло просвітлення.

Sekcio 2 (retrospecto): netie kajneen ĉi tiu momento

Минуло бозна-скільки часу (не вічність, зрозуміло, та все ж і кілька тижнів щось значать!), а Леон Коузак ніяк не міг дати собі раду й розібратися з тим розгардіяшем, що осоружно млоїв його душу. Постійна ворожнеча із самим собою підточувала Леонові сили, він марнів буквально на очах, від безсонних ночей та надмір спожитих спиртного і кави у голові шуміло, і вже зранку він занурювався у понурий транс, під час якого нічого і нікого не помічав – притулиться в куточку, втелещить погляд куди-небудь і сидить, не ворухнеться, немов воскова фігура з музею madame Tusseau, тільки губи іноді ледь помітно здригнуться примарою усміху або сіпнеться, мовби од нервового тіпу, брова… Колеги (а то були суціль одні жінки) перешіптувалися: може, Леон навчився спати з розплющеними очима? А що подібна сцена повторювалась тепер щодень, то почали йому заздрити: це ж треба таке! Гульвісить собі ночі напротик, а на роботі відсипається, та ще й так хитро, що начальство ніякої рахуби скласти не може: ну, сидить собі чоловік, замислився, то в нього ж робота така – думати, а не мішки тягати!.. Оживав Леон (дами все-таки вважали, що просинався) перед обідом; на якийсь час до нього навіть поверталася здатність відпускати коники – він знову ставав тим Леоном, до якого всі звикли і яким його любили.

– Леоне, ти якийсь сьогодні не такий, – улесливо підкочувалась котрась. – Леоне, а Леоне, що з тобою? Перетрудився, бідненький?

– З вами хіба не перетрудишся! – плескав Леон її по сідничках.

Відстрибувала, але на таку відстань, аби він без проблем міг знову дотягнутися долонею до її задка: за тих кілька літ, відколи Леон тут працює, ті його поплескування стали чимось на зразок ритуалу, й ніхто на них не ображався; ба, більше того! – дами так до них звикли, що вважали те дійство мало не головним Леоновим обов’язком і навіть починали приндитись, якщо він протягом дня хоча б по одному разочку кожну з них не підшльопне. І Леон, треба визнати, не відлинював. Навіть товстозаду, аби не сказати непристойніше, Ґілларі, котра вже збиралася на пенсію, не обходив, бо й загалом не вмів і не любив ображати жінок. Через ту його сердешність, власне, й трапилась та катавасія, що так нагло вибила Леона з колії й мало не довела до чортзна-чого!..

І хто б міг подумати, що взагалі таке могло статися! Щоб у Леона, котрий узагалі ніколи ні за що не переживав, мало дах не зсунувся через сущу єрунду?!. Ще й не таке ж траплялося з ним, були такі зальоти, про які ниньки й згадувати бридко, були пригоди, після яких на душі пошкрібувало й остерігався наближатися до дзеркала, бо сором пік перехрестити погляди із самим собою (ну воістину: хіба не повіриш, що очі – дзеркало душі?!); в такі напади самоколупання Леон по кілька днів не голився, ощетинювався, і то було запорукою й передумовою одужання, бо тоді на нього неодмінно наїжджала шефова секретарка, дівиця тупувата, але закохана в Леона до опупіння, до того ж – зі стрункими ногами, осиною талією й буферами з епохи Ренесансу.

– Леончику! – муркала вона, підловивши його де-небудь у коридорчику. – Ох, як мені подобається твоя небритість!

І, витягнувшись навшпиньки, підсовувала до його підборідка декольте та, хихочучи, терлася вилогом білястих грудей об шорстинки.

– Ох, як вони звабно поштиркують!

По тому витягувала губки великою літерою «О», хапала Леона за зап’ястя, нетерпеливо смикала руку вгору і, азартно підкотивши повіки, легенько покушувала кінчик великого пальця.

– Леончику, придумай що-небудь!

Придумувала, правда, здебільшого сама: в опочивальні шефа; на своєму столі, упершись головою в селектор, аби не ковзатись; навзгинці і навколішки у вбиральні; у себе вдома, коли чоловіка відсилали у відрядження; за лаштунками в театрі, коли там проходили збори акціонерів, саме під час довгого, нудного і безбожно брехливого шефового виступу; ще десь – усього й не згадаєш!..

Не скажеш, що Леон був в особливому захваті од тих здибок; від них відгонило вульгарністю, все відбувалося надто швидко і запрограмовано – з того, як вона посміхалася, до чого торкалася, якою частиною тіла терлася, він вже безпомильно знав, чого вона запрагне. І хоч давно вже не спалахував до неї тим азартом, що в перші рази, та йому подобалося, неймовірно подобалося, наставляти роги шефові, тож все-таки гріх було твердити, нібито не мав Леон з тих l'amour-ів насолоди. Щоразу, отримавши в такий спосіб сатисфакцію за шефові наїзди, він утішався вчиненою помстою (бо шеф таки його недолюблював і частенько розпікав з приводу і без), душа його звеселялася і в ній на якийсь час вже не знаходилося місця для сумнівів та гризот. Може, так воно було б і тепер, але секретарка повіялася на курорт (ясна річ, із шефом!!!), і Леонові раптом відкрилося, що іншого ефективного способу побороти меланхолію, окрім як насолити шефові, він не відає… З цим було важко змиритися, і він нібито й не збирався миритися, – але що з того? Гра не варта свічок, якщо свічки погасли!.. А Леон хоч і був натурою сильною, та все ж не настільки, аби протистояти власним слабкостям, тим паче, що не мав до того аніякої спонуки, щиро вважаючи, що насильство над собою ні до чого доброго не приведе: у кожного своя доля і свій шлях широкий…

Леонів широкий шлях починався підобідньої пори з вузенького проходика між облупленими одноповерховими будиночками позад контори – через захаращений усяким мислимим і немислимим непотребом дворик, повз скопище безхатченків і п’яничок[7], котрі облюбували цей п’ятачок під самісісіньким носом мерії і полісменів, невдалік від найдешевшого винного погрібка з претензійним найменням «Titanik», де за кілька мідяків можна було розговітися на порцію смердючої текіли; з дворика цього навіть за найвітрянішої погоди не видимались характерні для відхожих місць запахи і будь-який випадковий зальотник чимдуж тікав звідси геть, затиснувши пальцями ніздрі; Леон же вважав цей п’ятачок такою ж візиткою міста, що й помпезний Музей астронавтики чи пішохідний міст через Віретет, перетинав його без поспіху, ніздрі пальцями не затуляв і до «дворян» ставився без презирства. Чому так, і сам не знав; чесно кажучи, і не замислювався над тим. Може, просто йому було все одно, бо й жалощів ніяких до тих нещасних також не відчував ніколи – були вони йому байдужі так само, як і музеї, і мости, і сотні інших речей, з якими давно вже зжився, звикся і змирився. Та й був Леон трошки лінькуватим, і саме лінь, вочевидь, прокладала йому маршрут через цей дворик, бо інакше, щоб дістатися «Акваріуму», у якому зазвичай підобідував, довелося б тіпати в обхід зайвих півкілометра.

Публіка в «Акваріум» вчащала різна. Із самого рання, тільки-но годинник на мерії бемкав сьому, сповзалися з усіх щілин, немов таргани, синьошноблики, бо о цій порі ще ніде в доокружжі не наливали, та й ціни були тут майже божеські: пляшка пива – один кучмеро[8], а склянка віскі – й того менше, якихось шістдесят п’ять пуствиків[9]. Трохи згодом, десь під дев’яту, підтягувалась богема, здебільшого – у футболках навипуск та халамидних штанях; у масі своїй була богема безгрішною – не у розумінні праведного способу існування (в тому гріх її було запідозрити), а з огляду на протяги в кишенях. Стрельнути цигарку чи зачепитися хвостом[10] за чашечку дармової кави товариство це вважало ледве не справою честі. В обід набігала татарвою дрібна чиновницька орда – перехилити наскоро по п’ятдесят грамів бренді та обмінятися з колегами новинами й плітками; клерки, як правило, розкладали пас’янси вірогідних звільнень і призначень, а клеркині утаємничували одна одну в більш приземлене: хто-коли-кого і де-що-почім, – причому з таким азартом, ніби на службі убивали час не на те саме!.. По обіді на якусь годинку наставало відносне затишшя, а ближче під вечір заходила на друге коло богема, розріджена студентством, невдовзі (і вже надовго!) завертало розслабитися після виснажливих восьми годин байдикування чиновництво, услід за ними окуповували кілька столиків дрібні вуличні і базарні торговці. Забредав на вогник ще всякий інший люд – одні заходили, інші виходили, ні на мить не даючи спокою нещасним дверям; рейвах і вовтузня в усьому нагадували який-небудь привокзальний буфет, не вистачало лишень оголошень про прибуття-відправлення поїздів. Та, попри все, у всьому тому були свій шик і безперечні переваги; надто для натур, подібних Леонові. Він не брався судити, що саме заваблює сюди весь цей забрід – найфайніша у місті кава, дешеве спиртне, бажання розвіяти нудьгу чи ще там щось; йому до того не було ніякого діла, чужі спонуки і резони не цікавили Леона. Його ж самого зманювали в «Акваріум» рибки – не ті, з викладеної на стіні мозаїки, а ті, що легко ловились на гачок притишено-манірного: