Gaudeamus виконаний смертю

Правди завжди дві. Але кожен обирає одну.

ПРИМІТКА АВТОРА

Усі персонажі, установи й події, описані у творі, вигадані. Будь-який збіг з реальними людьми, установами або подіями – абсолютно випадковий.

«Гаудеамус» (лат. gaudeamus – «радіймо») – студентська пісня (гімн) латинською мовою. Назва утворена за першим словом пісні. Відома також під назвою «De brevitate vitae» («На швидкоплинність життя») (Інформація з Вікіпедії).

Присвячується професурі…

А ще… зеленому чаю «Greenfield»…

Париж – це предмет заздрості для тих, хто ніколи його не бачив; щастя або нещастя (залежно від того, як пощастить) для тих, хто в ньому живе, але завжди – прикрість для тих, хто змушений його залишити.

Зоря завжди когось карає смертю.

– Якщо Творець всемогутній, як ти поясниш те, що Він завжди виявляється безсилим перед лицем простої омани? Як пояснити те, що зло завжди і всюди торжествує? Оспівувати велич Бога – значить оспівувати велич зла.

– Ти богохульствуєш.

Він зупинився й повернувся до мене:

– Історія людства – не що інше, як історія жорстокості, насильства й руйнування. Цього ніхто не може заперечити. Як ти це поясниш?

– А я тобі скажу, – знову заговорив він, кладучи руку мені на плече. – Тому що зло – це реальна сила, як мінімум рівна добру. У Всесвіті ці дві протилежні сили перебувають у протиборстві, і їхня битва ще далеко не закінчена.

Мати рацію – не завжди означає бути переможцем.

Пролог перший

«Франсуа обережно відчинив двері спальні герцога Наваррського, усі думки посилаючи Всевишньому. Просив тільки про одне: щоб уберіг від жодного небажаного звуку. Хоча вдень, дочекавшись нагоди, він рясно змастив петлі та кілька разів спробував. Двері тихо й плавно подалися. Не скрипнувши. Не рипнувши. Це підбадьорило. І Франсуа вже не сумнівався, що у нього все вийде.

Ступав так тихо й безшумно, що могло здатися, ніби він або легший за повітря, або ж потай відростив собі сильні невидимі крила. І тому залишався невагомим. Майже. Але так тільки могло здатися. Насправді ж Франсуа умів нечутно рухатися. Коли потрібно. Зараз – саме такий момент. І він «увімкнув» це досконале вміння.

Серце шалено тарахкотіло, наче хотіло хазяїна «здати». Чи вистрибнути й побігти окремо. Швидше. Бо він щось там тягне кота за хвоста. Нема, щоб рішуче все закінчити. Одним махом! Як і належить лицарю!

І Франсуа його боявся. Смішно кому сказати – він боявся свого серця. Серце ж треба берегти й любити. А він боявся. Остерігався, щоб не виказало. Бо серед цієї «тихої тиші» воно, здавалося, гатить так, ніби здоровило-коваль із поблизького села. Та ще й глухий, до всього…

Ревіння, що пролунало несподівано й підступно, спочатку величезною шпилькою прохромило його всього, а потім – буквально за мить – відгукнулося в мозку. Там ніби ожив заснулий вулкан. Й обважнілі ноги, здавалося, назавжди приклеїлися до підлоги, змусивши хазяїна зупинитися.

«Чортовиння! – дав волю емоціям. – Бісів герцог! Це ж треба так захропіти! Наче лев горластий! Ну тебе до дідька!»

Перевів дух. Глибоко вдихнув кілька разів. Знову зібрав себе в кулак. Опанував. Напружився. Став тим же налаштованим на дію механізмом. Яким бував раніше. Він не мусить дати збій. Уже ж скільки разів це робив. І завжди все виходило вдало. Зараз теж має відбутися все чітко. Зараз… Зараз…

«Нічого, – блиснула думка зловісним клинком, спиняючи несамовиті барабани серця, – хропіти вже лишилося недовго! Недовго… Ще кілька кроків. І – все!»

А герцог і далі видавав загрозливий рик, мирно покоячись на розкішному ложі. Щось снилося. Швидше за все – приємне. Бо він привітно усміхнувся. Поплямкав. Поворочався. Ліг догори. Знову нап’яв коротку сонну усмішку. А він нічого! Симпатюлька. Коли спить зубами до стіни. О! Знову, гад, усміхається. Але Франсуа це не спинило. Усе має відбутися так, як вирішено. Вирішено не ним. Він мусить лише виконати. І він виконає. Таке його призначення. Не вперше ж. Так має бути. «Qui seminat mala, metet mala». «Хто сіє зло, той пожинає зло». І так буде завжди…

І тут Франсуа прозів. Такий страшний «акомпанемент» – просто знахідка. «Прикриття». Чудово! Нехай хропе. А ти роби своє. Від цієї думки стало радісно. Швидко повернувся бойовий настрій. У цьому несподіваному гарчанні побачив добре знамення. Небо однозначно схвалювало. І сприяло. Він у це вірив. А віра – зброя сильна. Не підводить. Перевірено.

Сильніше стиснув руків’я кинджала, ніби відганяючи сон, що неподільно панував навкруги. І водночас – нагадуючи про велику місію. Головну частину ритуалу. «Qui seminat mala, metet mala». «Хто сіє зло, той пожинає зло». І щоб воно не приносило врожаю, його не треба сіяти. Ось така нескладна істина. І сіяльника треба зупинити.

У лівій руці тримав ритуального персня. «Qui seminat mala, metet mala». Зараз. Зараз усе відбудеться…

Уранці герцог Наваррський довго не виходив зі спальні. Стурбовані домочадці та слуги почали ломитися в замкнуті двері. Коли ж відчинили, побачили його з кинджалом у грудях. І – ритуальним перснем на лівій руці. «Qui seminat mala, metet mala». «Хто сіє зло, той пожинає зло». Усе. Ритуал виконано. Як це й бувало раніше. Орден знову показав свою силу й рішучість. Упоперек дороги йому не ставай. І так буде завж…»

Книжка вислизнула з рук і бухнулась на підлогу. Цей гучний звук змусив Лисицю повернутися з екскурсії, що тільки-но майже почалася, до солодкої Країни Сновидінь.

– Стоп-стоп-стоп, шановний пане професоре, ще рано, – почав накручувати себе Богдан. – Не все ще приготовано до завтра. Чи краще встати раніше й закінчити все зранку?»

Ця думка мала всі шанси перемогти на кастингу професорових планів. Вона нагадувала «відшліфовану» ідеальну красуню з глянсового журналу. Відфотошоплену в усіх місцях цукерочку. І цій могутній спокусі Лисиця особливо й не опирався.

– А, – махнув, одразу ставлячи «відмінно» ранковому варіанту. – Дасть Бог ранок, дасть Бог розум. А з ними веселіше. З обома.

Позначив закладкою потрібну сторінку. Завів телефона на сьому. Зарився до м’якої ковдри і без роздумів гайнув назустріч жаданому солодкому карнавалу. Там на нього вже давно чекали.

Пролог другий

Незнайомець у білій ексклавині[1] увійшов до номера та квапливо замкнув двері. Повернувши ключа двічі. Так надійніше. Хотів зробити це і втретє, але замок такою технологічною вишуканістю хвастонути не зміг. Не на того нарвався. Зі знаком мінус…

Незнайомцеві здавалося, що, зникнувши за дверима, він утік від усього світу. Той постійно підглядав за ним численними очима-невидимками, намагаючись вивідати, що ж він там, у чужому житлі, робить. З плечей немов вантаж тяжкий упав. Слава Богу, все минуло вдало. Як і планував. І лише тепер можна розслабитися. Тепер він – «удома». За надійними дверима. За надійними стінами. Утік. Заховався. Щез. Таке не раз бувало в житті. Можна, нарешті, згадати, що ти – людина. А не робот. Який механічно виконує передбачене програмою. У цій білій ексклавині, під відлогою[2] якої ховалося його обличчя в балаклаві, він точнісінько нагадував когось із запрошених акторів, переодягнутих монахами-лицарями. Ті настовбурченими жирафами ковтали останні режисерові вказівки, репетирували разом, відпрацьовували ролі кожен окремо. Метушилися. Готувались до костюмованого шоу. Воно відбудеться завтра після відкриття конференції в Новій Сорбонні[3]. А тут, у готельному холі, проводили останню репетицію. І саме тому він у такому наряді – артист артистом. Цей хід ретельно, з шаховою точністю, продуманий. До дрібниць. До найменших несподіванок і можливих вивертів. Як і весь величезний план. За яким кожну фігуру на цій складній шахівниці він свого часу поб’є. Кожному поставить мат… Скільки разів за життя він грав у шахи. Скільки разів вигравав. І ніколи раніше не міг подумати, що доведеться розігрувати щось подібне до шахової партії в житті. Там, на війні, все значно простіше й легше. Он він ворог – бери та стріляй. А тут… Хоча життя ж – річ непередбачувана. І стократ складніша за найвіртуознішу шахову партію. Тому й можливе все. Навіть найнеймовірніші перетворення. Хіба він міг коли-небудь подумати, що сидітиме, воюватиме, командуватиме людьми, вбиватиме… Особливо останнє… Ні. Таке йому, вихованому «маминому синочку», хронічному відмінникові зі зразковою поведінкою, ніколи не спадало на думку. Надто ж – коли був маленьким, коли ріс, оточений любов’ю й турботами батьків. «Пестити й плекати» – ось їхній мовчазний «девіз»… Коли мріяв про доросле життя, де він – обов’язково шанована людина. Успішна. І неодмінно – знаменита. Яка посуне на крок уперед національну науку й культуру. Адже вже в дитинстві відчував могутню творчу силу. Талант, що рвався на волю. До перемог і відкриттів. Що змітав на шляху всі можливі та й неможливі перешкоди… Та життя вирішило інакше. Змусило вбивати, часто безжально. Безпідставно. Перетворивши на бездушний смертоносний механізм. Ампутувало ніжну чуйну душу. Зробило професіоналом. Тренованим бойовим псом. А саме вбивство – незмінним ремеслом. Де він досяг такої досконалості. Таких неперевершених результатів… Невже його прекрасна й свята мати народжувала його для цього? Невже всі численні таланти даровані Господом для вбивства? Чи міг він стати кимось іншим? Міг відмахнутися від цього жахливого ремесла? Хтозна… Зараз про це важко судити. Минуле заніміло. Скам’яніло. Застигло. Як досвідчений вуличний мім… Напевно, міг. Напевно, повинен був підставити ліву щоку після того, як жорстоко вдарили по правій. Але не зробив цього. Замість шляху християнського прощення та смирення обрав іншу стезю. Чи, швидше, це попереднє життя обрало її для нього? По суті, це все уже не має жодного значення… Зате пощастило таки здійснити давню мрію. Він став професором. Нехай під чужим ім’ям. Нехай не надовго, а лише на кілька днів. Та все одно. Він це зробив. І отримав невимовне задоволення. Хоча міг стати й справжнім професором. Успішним. Відомим і шанованим. Усе до цього йшло. Якби… Якби не зла воля злих людей. Яка чорним шулікою накинулася на білу лебідку його молодого життя, що так чудово починалося…

Незнайомець підійшов до шафи й витяг звідти персня з великою літерою «М». Пробігся очима вервечкою вигравіруваних літер. «Qui seminat mala, metet mala». «Хто сіє зло, той пожинає зло». Він читав цю глибоку фразу, напевно, втисячне. Тому що носив подібного персня, виготовленого власноруч, на підмізинному пальці лівої руки постійно. І тоді, коли лічив дні, що лишилися до виходу на волю. І тоді, коли одного разу, після втечі з в’язниці, одна людина в ньому померла, а нова народилася. І коли доля закинула до Африки у школу для підготовки найманців. І коли вже воював. І кожного разу, знову й знову перечитуючи цей вислів, незнайомець у білій ексклавині переконувався, що він геніальний за своєю глибинною та невичерпною суттю. І, що теж важливо, – справедливий. Тому що в ньому заховано всесвітній баланс. Колосальний уселюдський запобіжник. І якби його не було, людство давно б уже зникло. Та й землі самої вже не існувало б… Отакий нехитрий апокаліпсис…

Потім дістав із шафи кинджал. Ще один атрибут ритуалу. Без нього той не можливий. Тому кинджали, як і персні, – тут. Поряд. Мирно покояться в шафі, чекаючи участі в новому ритуальному дійстві.

Незнайомець знову відчув знайоме тремтіння. Його відчував завжди, коли брав до рук зброю. Напевно, воно йшло від убивчої сили, причаєної в цих геніальних людських винаходах, що несли смерть. Інстинктивно відчуваючи їхнє призначення, людина, беручи до рук, несвідомо хоче запустити вбивчий механізм. Зараз було так само. Але – для всього свій час… Усе мусить бути за планом. За його геніальним планом. Інших у нього не буває…

Він жбурнув кинджал на шахівницю, що стояла на столі з розставленими фігурами. Частина їх з гуркотом розлетілася врізнобіч. Деякі впали на підлогу й оскаженілими жабами застрибали хитромудрою траєкторією. Кілька впали прямо на дошку. Однак тура, ферзь і пішак, гойднувшись, устояли. Гм… Молодці…

«Ось так і в житті, – подумав незнайомець. – Потужний удар небес – і багато хто вилітає за межі життя. Інші ж залишаються по цей бік. Хоч і далі живуть лежачи. І лише деяким щастить вистояти. Серед кого опинишся ти – дізнаєшся тільки після. Але тоді вже буде пізно. Якщо потрапиш у позицію «лежачи» – довго й наполегливо підніматимешся. Упадеш на підлогу – усі зусилля множитимеш на вісімнадцять. Зі мною було саме так…»

Заховав кинджал назад до шафи, зачинивши двері. Зібрав фігури і знову розставив на місця. Гармонія відновлена. Але так буває тільки на шахівниці. Ну, а в житті ж – ніколи… Тому що воно – життя. Складніше за саму складність…

Це буде вдала партія. Він певен. У всякому разі, він на це сподівається. І зробить усе, щоб сталося саме так. Відчував у тілі надзвичайний прилив сили, адже задумане починає здійснятися. У цьому середньовічному вбранні почувався перевертнем зі стародавніх легенд. Який одяг шкуру тварини. І після цього мусив перетворитися на неї. Силу такої магії відчував зараз на собі. Її випромінювала біла орденська ексклавина. Почувався членом Ордену абскондитів. Не більше й не менше. Готовий іти на будь-яку битву заради досягнення його священних цілей. Навіть віддаючи при цьому життя. Без залишку й жалю…

«Людина в білому» знову підійшла до дзеркала й подивилася на своє відображення. Справді перевертень. Монах-лицар. У білій ексклавині з нашитою яскраво-червоною літерою «А» спереду і колом, у якому – восьмираменний хрест, іззаду. Ще й – відлогою на голові… Орден повертається…

Глава 1

Людська мрія має щонайменше три властивості: 1) бути; 2) збуватися; 3) не збуватися. Оскільки дві останні виключають одна одну, то одночасно мрія може або бути і не збуватися, або ж бути і збуватися. Правда, в останньому випадку мрією вона бути перестає.

Мрія Богдана Лисиці побувати в Парижі спочатку була й не збувалася, а потім перестала бути мрією. Коли літак компанії Air France доставив Богдана в термінал CDG-2 паризького аеропорту Roissy-Charles-de-Gaulle, його внутрішній голос загримів ієрихонською трубою: «Є! Відбулося! Сталося! Я – в Парижі!!!» І хоча до самого Парижа лишалося ще добрих три десятки кілометрів на південний-захід, це вже не мало жодного значення. Що вони порівняно з тими тисячами кілометрів і кількома десятками років, що розділяли Богдана й Париж. І ось тепер, коли Богдан, подібно до героя бородатого анекдота, скаже «знову хочу до Парижа», на цьому їхня схожість і закінчиться. «Герой» ось уже скільки часу безнадійно повторює ці слова, анітрохи не вірячи, що його бажанню судилося збутися. Хоч коли-небудь. Хіба що коли рак на горі свисне. Або – на вербі груші поростуть. У вустах же Богдана ця анекдотична фраза звучатиме абсолютно правдиво. Одного разу він уже там був. Ре-аль-но!!! І можна хотіти ще. На «законних підставах». І нове «хотіння» теж збудеться. Воно ж уже має досвід…

Богдан Лисиця – звичайний університетський професор. Утім, очевидно, кожен «учений муж» (чи й «жона») не бувають звичайними та однаковими. Бо сама наука й навчання цій науці інших завжди програмують несхожість, оригінальність, неповторність кожного, хто цим займається.

Його стихією була, є і буде філологія. У минулому недовчений юрист, який залишив служіння Феміді на другому курсі, він «дезертирував» на романо-германський. Тут відчув упевненість. Одержав справжню душевну рівновагу й надзвичайну легкість від того, чим пощастило займатися. Опинився, одне слово, у своїх санях. На своїй планеті. Яку дбайливо підготувала «Знаємо-Чия-Рука». І закинула його туди.

Лисицю вабило тут усе. І знайомство із завжди мудрим і точним у своїх характеристиках фольклором. І монументальний спокій античних служителів муз. І змога бачити мову зсередини. І віртуозне вміння користуватися нею, як користується глиною досвідчений та вмілий гончар, у руках якого вона стає лагідною і слухняною. І проникнення через вивчення мов інших народів до їхньої ментальності…

Але, Господи, як давно це було! Ого-го, як давно! Потім багато чого ще відбулося, багато чого не відбулося і вже не відбудеться ніколи. Потім була робота на кафедрі, аспірантура, захист кандидатської, те ж саме і з докторською, звання професора. Відпочивати ніколи! Але цьому Лисиця тільки радів. Бо ніхто не забороняв знаходити в роботі нескінченні шанси для самореалізації. А цього Богданові тільки й треба. Інакше життя – не цікаве. А в нецікавому житті й жити нецікаво.

Гортаючи в дорозі свіжу пресу, у «Фокусі» натрапив на цікавий матеріал. Всезнайки-носомрийки (вони ж – «американські вчені»), які знічев’я постійно відкривають усе нові грані homo sapiens, дійшли висновку, що знання «хоч би ще однієї мови» позитивно впливає на сексуальність такого «поліглота». Різко підвищуючи її. А це, виявляється, автоматично (з величезним знаком «+») впливає й на решту сфер людського життя. Кар’єру (легше здобути високооплачувану роботу). І – особисте життя (простіше знайти пару, завести більше дітей). Тобто: щастя й добробут людини практично цілком залежать від знання нею кількох мов. Богдан досконало володів англійською і французькою. Тому міг бути абсолютно спокійним. І кар’єра, й особисте життя його були «у повному порядку». За роботою, в яку він пішов з головою, йому ніколи було подумати про «родинне гніздечко». Завжди переносив «на потім». Утім, зараз, у свої сорок один, він мав абсолютну певність, що ще не перетворився на «допотопного манускрипта», який годиться лише для вивчення «на його матеріалі особливостей попередніх епох». Хоча… Родина – це обов’язки й відповідальність. Обов’язковим і відповідальним Богдан міг залишатися перед чужими. Опинитися ж у такій ситуації перед рідними – боявся. Тому й тягнув. Тому й одинакував. Тому відсутність родини для Богдана свідчила про «повний порядок в особистому житті». Де його родиною стала робота. А її завжди виникало дуже й дуже багато. Вона, ніби багатоголовий дракон, пожирала його до останнього ґудзика. А завтра, голодна й незадоволена, виникала знову…

І ось тепер в його житті виник Париж. Виник несподівано. Без натяків і «знаків згори». Хоча все свідоме життя Богдан таємно і десь навіть безнадійно плекав цю одну з найпотаємніших і бажаніших мрій – побачити це місто. Походити його казковими вулицями. Подивитися на його безтурботних насельників. Доторкнутися до нього і вдихнути його чарівне повітря. Таємно Богдан вірив, що це коли-небудь та й станеться. І ось це нарешті таки сталося.

Париж уявлявся професорові далекою і незвіданою планетою, на якій панує всього лиш один-єдиний закон – «закон уселюдського творення». І Лисиці хотілося пожити за цим законом. Хай і недовго. Хай і в тимчасовій незатишній келії. Незручній і темній. Хай і монахом-відлюдником-анахоретом. Але – пожити. Щоб стати одним з них. Одним з цих обраних. Адже ж недаремно їх оселили в Парижі. Чимось же вони особливі. Мають якісь заслуги перед Найголовнішим. Інакше б вони жили у Вапнярці…

Париж вабив. Вабив легендарністю та казковістю. Ах… Як же все-таки багато красивих історій пов’язані з цим містом. У них він майже завжди – синонім до слова «рай». Ну, а в раю – і люди не прості. Це помітив ще Анатоль Франс. І Лисиця вивчив його слова напам’ять. Завчив, як пароль. Щоб сказати, коли опиниться в омріяному місті: «Мені здається, не можна бути зовсім звичайною людиною, якщо ти виріс на набережних Парижа, проти Лувра і Тюїльрі, біля палацу Мазаріні, на березі славної Сени, що несе свої води між веж і шпилів старого Парижа. Окрім книг, тут є й дерева, і тут проходять жінки – значить, це найпрекрасніше місце у світі».

Для Богдана Париж – це насамперед місто поетів. Бо, як відомо, поети народжуються в провінції, а помирають тут, у Парижі (як справедливо помічено!). Так що Париж подобався Лисиці не тому, що там живе Мілен Фармер[4]. Хоча… І тому – теж.

Але не лише це величезне бажання відвідати Париж привело професора КНУ імені Тараса Шевченка Богдана Лисицю в це казкове місто. Він банально приїхав на конференцію «Художній текст: прийоми і засоби формування індивідуально-авторського стилю». Міжнародну. Її проводив давній приятель Лисиці, професор Нової Сорбонни Антуан Робер. Конференцію присвячено сімдесятиріччю з дня народження Патріка Беккереля – відомого французького літературознавця, фольклориста й письменника, лауреата великої кількості усіляких нагород і премій (у тому числі – й Гонкурівської[5]), автора роману «Серце під мантією», що різко став популярним за останніх майже два роки. Рукопис Антуан виявив, коли вивчав особистий архів мсьє Беккереля, свого вчителя, після смерті вдови метра, яка нікого не підпускала до чоловікових матеріалів аж до своїх останніх днів (сама вдова «пішла» близько чотирьох ріків тому). Взагалі ж, мсьє Робер зробив дуже багато для популяризації наукової спадщини й літературної творчості Маестро. Він також створив фонд його імені, на чолі якого перебуває й дотепер. Саме цей фонд і взяв на себе значну частину витрат, пов’язаних з участю Богдана в конференції.

А познайомилися тепер уже давні друзі близько п’ятнадцяти років тому, коли Богдан, зацікавившись проблемами роботи з особистими архівами письменників, вирішив зв’язатися з автором статті на потрібну тему, яку надибав у журналі «Всесвітнє літературознавство й фольклористика». І француз відповів. Відповів детально, з душею й цікавістю до колеги з далекої України. Відтоді й дружили вони (парижанин Антуан Робер і киянин Богдан Лисиця). В основному, епістолярно, звичайно. Але бували й зустрічі. Вісім років тому вони вперше зустрілися на конференції в МДУ імені Ломоносова. Потім було декілька візитів Робера до Києва. А тепер – ось Франція, Париж для Лисиці. Як усе складеться тут, на чужій землі? Удома й стіни допомагають, а на чужому полі? А… Відкиньмо забобони! Двадцять перше століття за вікном. У сучасних богів – сучасні імена: Windows, Internet. І сучасна людина повністю під їхньою могутньою владою. Амінь. Тобто ОК (мишкою: клац!).

Антуан зустрів Богдана, як і домовлялися, біля виходу. Мсьє Робер мав сорок три роки, був трохи вищим за середній зріст, середньої статури й ваги. Про радісний настрій семафорила відкрита усмішка, що ховалася за чорною густою бородою та іскрилася добром і теплотою. Усмішка людини, яка ніколи не тримала і не триматиме камінь за пазухою. З однієї простої причини: вона просто не вміє цього робити і, напевно, ніколи не замислювалася, для чого це потрібно. Та й не могла ця усмішка бути іншою. Адже Антуан зустрів давнього друга. А ця дружба – із серії «справжня» й «чоловіча».

Рушили до паркінгу. Там їх чекав, виблискуючи на сонці сліпучо-лакованими боками, новенький «Сітроен-Пікассо» кольору «срібний металік».

– Ого, красень, – не втримався Богдан, пускаючи слину. Перед новою цікавою роботою, захоплюючим футбольним матчем, красивою жінкою і новим автомобілем Богдан завжди відчував сильне душевне тремтіння. Цього разу сталося так само.

– Подобається? – запишався задоволений Антуан. – Я сам від нього чуманію. А права ти з собою, часом, не прихопив?

– Н-і-і-і, – аж присів Богдан, – але ж ти нічого не казав…

Лисицю наче з-під каналізаційного люка дістали. Такий шанс «подавить на газ» проґавив.

– Хотів зробити сюрприз, – з образою в голосі почав виправдовуватися Антуан. – Приємний. Не вийшло. Дав маху. Вибачай.

– Облиш, пусте, – звільнився від ситуації Богдан, – дрібниці. Усе ще попереду. У сорок років життя тільки починається. Повір!

– Це точно, – напустив на себе серйозність Антуан. – Ви, мсьє професор, говоріть повільніше. Я записуватиму. Такими «перлинами» розкидаєтесь.

– Не заморочуйтесь, юначе, – підіграв Богдан, – зараз готується до друку стотомник моїх мудрих висловів. Має назву «Як завжди в десятку». Обов’язково подарую декілька томів. На вибір. Збагачуйтеся духовно. Підносьтесь морально. Ростіть інтелектуально. Це вам під силу. Я безмежно вірю у ваше велике майбутнє! Працюйте!

Богдан прибрав позу античного оратора, дивлячись у вічність. Але не витримав і засміявся. Мсьє Робер підтримав.

– Гаразд, нам уже час – пірнув до зручного салону Антуан. Богдан зробив те ж саме.

Уже в машині мсьє Робер додав:

– А роботи в нас і справді багато.

– Як завжди, – закивав Богдан. – І тут уже нічого не виправити.

Автомобіль плавно рушив і попрямував у бік Парижа. Цю дорогу його водій знав як свої п’ять пальців. І проїхати нею міг навіть із зав’язаними очима.