Притулок для прудкого біса

Кожен наш крок відлунює в пам’яті Всесвіту…

ПРИМІТКА АВТОРА

Усі персонажі, установи й події, описані в романі, вигадані. Будь-який збіг з реальними людьми, установами або подіями абсолютно випадковий.

Присвячується поетам і міліціонерам.

А ще… зеленому чаю «Greenfield»…

Бог живе лише в правді, в брехні – біс одвіку, В кому правда – Господь там, лжа – біс чоловіку.

«… Хто сказав тобі, що вбивця занапастив Венанція з ненависті до нього самого? А може, Венанцій був лише випадковою жертвою, а вбивця хотів просто лишити знак, який може значити щось інше».

«Omnis mundi creatura, quasi liber et scriptura… – шепнув я. – А що б то міг бути за знак?»

«А от цього я не знаю. Та не забуваймо, що бувають знаки, які знаками тільки здаються, а насправді позбавлені сенсу, як бім-бі-рім чи там-ба-бах…»

«Жорстоко, – мовив я, – вбивати людину, щоб просто сказати там-ба-бах!»

«Жорстоко, – зауважив Вільям, – вбивати людину навіть щоб сказати Credo in unum Deum[1]…»

Тут до нас підійшов Северин. Труп було обмито і ретельно обстежено. Жодної рани, жодного сліду від удару в голову. Немов причиною смерті були якісь чари.

«Може, кара Божа на нього впала?» – спитав Вільям.

«Може», – сказав Северин.

Дивно, але вбивця не намагався ані напасти, ані втекти. Він просто грав у гру, яку запропонував йому Ленгдон. І спокійно вичікував.

Чого він вичікує? Убивця далі ходив по колу, весь час залишаючись недосяжним. Це нагадувало якусь нескінченну партію в шахи. Залізна палиця у Ленгдона в руці ставала дедалі важчою, і він раптом збагнув, чого чекає вбивця. Він хоче, щоб я втомився. І цей розрахунок виявився правильним.

Пролог-1

Стоячи посеред зими, Незнайомець дивився на поштову скриньку. Довго. Задумливо. Незмигно. Довкола метушливо поспішали інші, снуючи вигадливими маршрутами. Засніженими дорогами обережно рухався транспорт. Великі насурмонені хмари нависали над містом зверхньо й погрозливо. Тривав черговий день. Який прийшов після попереднього. І стане попереднім для завтрашнього. А Незнайомець усе дивився…

Звичайна поштова скринька… Вона нічим не відрізнялася від тисяч таких же. Збоку могло здатися, що в цій синій металевій коробці Незнайомець хоче просвердлити дірку. Очима. Навіщо? Хтозна. Може, посперечався? І тепер намагається виграти? Або вкинув не той конверт і вперто міркує, як дістати? Навряд чи довге вдивляння могло хоч якось зарадити. Та насправді все значно простіше. Незнайомець мав опустити до скриньки листа. Всього-на-всього. І піти. Проте не поспішав. Невидиме, але могутнє гальмо не дозволяло зрушити з місця. Голова повнилась одним: з наступним кроком почнеться важливе. Напевно, непросте. У де в чому – навіть непередбачуване. Але Незнайомець вірив: усе чітко сплановане. А раптом що – проблему швидко залагодить. Тому й хотів зробити цю мить урочистою. Хоча б подумки.

«Ну що ж, уперед, – нарешті сказав собі. – Сьогодні почнеться те, чого так довго чекали багато хто. Дуже багато. Частина з них уже в іншому світі, частина – ще тут. Але це нічого не змінює. Наша гра мусить відбутися. І вона обов’язково відбудеться. За будь-якої погоди. Всупереч усьому. Так мусить бути. Тому що не мусить по-іншому. По-іншому вже було…»

Незнайомець поволі підійшов до скриньки. Звільнив щілину. Штовхнув конверт. Той приречено зник, опинившись серед таких же. Стандартних послань зі стандартними фразами про здоров’я й справи. Але «справи» й «здоров’я» цього листа не схожі на інші. Абсолютно не схожі…

Пролог-2

Інший Незнайомець сьогодні збирався прожити ще один день. Упевнений, що це в нього вийде. Варіантів не допускав. Просто – так звик. Життя давно склалося. Відчувати це приємно. Як і розуміти, що став у своїй долі вершителем. Практично богом. Тому що все вийшло так, як мріялося. Усе! Навіть більше! Як же це чудово! Жити, як хочеш. Керувати своїм життям. А часто – долею інших. Іноді – долею цілого натовпу, що його якийсь очкастий розумник колись обізвав «народом». Це п’янило. Це заворожувало. Це захоплювало й приносило невимовне задоволення. Так, саме невимовне! І чхати на інших. Чужі проблеми тому й чужі, що вони – не твої. Ну а якщо вони не твої, то яким боком тут ти? У кожного – своя дорога. Своя доля. Своя життєва програма. Кожний одержує те, що заслужив. Богові – Боже, а кесарю – теж своє…

Сьогодні, як, втім, і завжди, усе йтиме за планом. Так він звик. І значить – так буде завжди. В усякому разі – дуже довго. Це стало законом. Своєрідним життєвим абсолютом. Тому він гордився собою. І мав на це право. Адже сам створив цей бажаний шедевр – своє прекрасне життя. Життя, наповнене нескінченною свободою. Свободою від усіляких несвобод…

Інший Незнайомець вийшов з палацу в Кончі-Заспі (інакше цей будинок і не назвеш; і це теж частина гордості за успіх, за практично божественну силу). Відразу поряд, ніби знявши шапки-невидимки, з’явилися два бувалих охоронці. Провели до чорного «Мерседеса». Броньованого (безпека і статус!). Допомогли сісти. Один умостився за кермо. Інший – на переднє сидіння. «Мерседес», плавно похитуючись, почав розганятися у бік Києва. Слідом рушила чорна «Тойота-Камрі». Завжди висла «з тилу». Начебто важкий бомбардувальник з цінним вантажем і літак прикриття, ці два великих автомобілі понесли Іншого Незнайомця назустріч сьогоднішнім турботам. І неодмінно всіляким приємностям. Понесли туди, де все мусить відбуватися…

Кортеж-караван під’їжджав до перехрестя на Столичному шосе. Погляд на годинник: потрібно поспішати. Стояти на світлофорі не планував. Підняв руку й клацнув пальцями. Що це означало, водій знав чудово. Він не зменшив швидкість, щоб зупинитися, як того вимагали правила, а різко натиснув на педаль. Потужне авто, швидко додаючи, проскочило перехрестя, хоч над ним уже спалахнуло заборонне око автоматичного регулювальника. Але він лише кисло посміхнувся. Давно звик не дивуватися нахабності людей, що населяють пузаті «Мерседеси» та «Лексуси».

Інший Незнайомець знав, що наказ виконають саме так. Тому відчув легеньку окриленість: черговий день знову починається за його правилами. Не писаними, але непорушними. У цьому бачив вибраність свого існування, чітке вище призначення…

Усе це, безумовно, заслужене. Заслужене усім життям. Життям сильного. Тому все й здавалося, і було справедливим. Тільки сильні стають переможцями. А переможцям, як відомо, дістається все. Авторитет, життєва розкіш і найкращі жінки. Це – аксіома. Мусить бути саме так. Тільки так. І нехай найкращі жінки народжують від сильних нових сильних. Щоб це погане людство не виздихало, щоденно нишпорячи в пошуках шансу прожити ще один нікому не потрібний день. Щоб воно й далі коптило своєю патологічною безпорадністю це чудесне піднебесся. І продовжувало нити, захлинаючись від безвиході через саме ТАКЕ облаштування світу, не розуміючи всієї його безмежної справедливості. «Боротьба протилежностей…» Сильних вона виносить на вершини, недосяжні для слабких. Ця формула завжди спрацьовує без збоїв. І так буде вічно.

1

Коли тобі пощастить почути сакраментальне «вас терміново викликає шеф» (а «нетерміново» шефи викликати, як відомо, ще не навчилися), будь певен: відсотках у дев’яноста «довантажать» роботою, що анітрошки не вписується ні в твої службові обов’язки, ні тим більше в наполеонівські плани. У дев’яти з десяти обов’язково «намилять шию» (продовження з мотузкою – суто твоя ініціатива). Навіть якщо, на твій погляд, і не буде за що. І лише один манюсінький відсоток з великою натяжкою можна віддати на те, що зненацька обрадують приємною новиною. Премією, наприклад, або «урядовою нагородою». Або… Втім… Сьогоднішній візит до шефа в цей один відсоток явно не входив. Тому про будь-які, навіть найменші, приємності можна із чистим серцем забути. Саме це зараз і зробив.

Малоприємну звістку принесла сорокою на хвості юна й витончена секретар директора Оля. Вона, природно, мала й прізвище, але його ніхто не знав. Завжди й скрізь її називали тільки на ім’я, іноді вдаючись до пестливих варіантів. Оля – дівчинка, безсумнівно, розумна – провалилась на вступних іспитах. Тому з першого вересня турботливі батьки завбачливо прилаштували її сюди, таємно сподіваючись на вдалий результат другої спроби. І – розраховуючи на зв’язки, «напрацьовані» дочкою за два трудові семестри.

Оля з’явилася тоді, коли професор, як завжди, пив улюблений зелений «Greenfield», розбавляючи ним роздуми, які щомиті з’являються в середньостатистичній людській голові. Робив це в кабінеті завідувача кафедри. І зовсім невипадково: два місяці тому цю кафедру очолив. Тут пройшов увесь його творчий шлях. Від простого викладача до професора. І, нарешті, – завідувача. «Жахливий кар’єрист», – міг би сказати про себе, але це було б неправдою. Просто по-іншому життя здавалося б нецікавим. А нецікаве життя дозволити собі не міг.

Дівчина, як звичайно, невпевнено промуркотала червоніючи. Вона завжди спалахувала рум’янцем, коли бачила Богдана. Лисиця у зв’язку з цим, ще не вивченим загадковим явищем, відчував певну незручність. Тому при нагоді намагався обходити дівчину десятою дорогою. А може – й ще більш далекою. Однак зараз… червоніти довелося обом. Сповістивши малоприємність, Оля негайно зникла, залишивши в гіпсокартонній коробці кабінету приємний аромат якісних парфумів.

У коридорі помітив Антона Криворучка – найбільшого сачка серед своїх студентів. Богдан не розумів, яка сила дотягла цього, загалом, доброго й симпатичного хлопця, що не заважало йому бути запеклим ледарем, аж до четвертого курсу. Напевно, та ж, що й затягла сюди.

Криворучко стояв посеред коридору, у центрі невеликої юрби «розміром з вісім людино-студентів». Збоку скидалося на те, що хлопець вважав себе центром галактики. Студентської – так точно. Енергійно жестикулюючи, про щось розповідав.

Богдан з’явився біля «коридорного театру» непомітно. Ні для єдиного актора, ні для захоплених глядачів. Наче телепортувався з іншого виміру.

– Я так розумію, – упевнено мовив він, що змусило дійство завмерти, – Антон репетирує відповідь на іспиті. Неодмінно відмінну.

Ошелешена глядацька юрба притихла, немов ураз забула алфавіт. Кільканадцять очей уп’ялися в «коридорного актора». Той злякався найбільше: Лисицин іспит попереду мав тільки він. Решта з цим видом викладацької екзекуції вже попрощалася до літньої сесії.

– І чому це ми затихли, Антоне? – дещо знущально, але зовсім по-доброму, запитав Богдан, хоча присутнім здалося, ніби він оголосив вирок про гільйотинування. – Хвилиною раніше хоч бери та й виставляй вас регулювальником на жваве перехрестя. Машини б почалися носитися так, що про затори відразу б усі забули.

– Я… практично все вивчив, – злякано мовив «коридорний лицедій», заскочений, немов кишеньковий злодій.

– Завтра й перевіримо, – напівсерйозно попередив професор. – Дуже хочеться, щоб це було правдою. Точно-точно. Знаєте, як рука чешеться поставити вам «п’ятірку».

– Мені?… – не повірив Криворучко, але на обличчі читалося, що ідея сподобалась.

– А чим ви гірший? – щиро здивувався Богдан.

– Ну… вони ж відмінники, – непевно пояснив Криворучко.

– А що вам заважає? Одна голова, дві руки, дві ноги, незгасне бажання пізнавати. Хіба цього мало, щоб прагнути скрізь і завжди бути першим, кращим, успішним? Щоб радіти від щоденних маленьких і великих перемог? Особливо над собою – найбільшим супротивником? Почати, до речі, можна з елементарної «п’ятірки» на іспиті. Не відкладаючи на нездійсненне «потім». Як пропозиція? Га? Раціональна?

Богдан розсівав ці прописні істини з таким ентузіазмом і вірою, що нагадував християнського проповідника серед аборигенів нововідкритої землі.

Криворучко мовчав. І широкими очима дивився на професора. У душі хлопця не припинялася боротьба бажаного з дійсним, у якій останньому все більше подобалося перше.

– А ви що, і мені можете «п’ятірку» поставити? – нарешті наважився запитати.

– Звісно. Якщо буде за що. Але ви мусите собі дозволити це. Дозволити стати господарем своєї долі. Взяти відповідальність за неї у свої руки. І перестати зараховувати себе до хронічних пастухів задніх. – Богдан «наїхав» на студента «конкретно». Той явно не очікував.

– А хіба хто я? – дивувався ошелешений Криворучко. – У мене в житті так завжди й було. Я до цього звик.

– Якщо людина звикає до ролі невдахи, невдахою й помирає. Але варто лише почати правильно редагувати звичний сценарій, як ситуація зміниться. У кращий бік, звісно. Щоправда, для цього потрібні рішучість, сила волі й величезне бажання. А вони не продаються в магазині. Та водночас і не значаться серед фамільних реліквій, що передаються з роду в рід. Немає їх і в генетичному коді. У цьому їх найбільша привабливість… Не that will eat the kernel must crack the nut[2]… Ну а щодо «п’ятірки»… Кожному викладачеві, повірте, у стократ приємніше ставити відмінну оцінку, ніж малоперспективну «двійку». Зробіть, як я казав, і побачите, що все почне змінюватися. Але найголовніше – змінюватися почнете ви. Якщо затієте цю захопливу гру з життям, вас уже ніщо й ніхто не зупинить. Напишіть сценарій своєї долі, вашого бажаного майбутнього. Запевняю, вам це сподобається. А якщо людині щось сподобається, вона і гори зверне, йдучи до своєї мрії. Хоча ні. Гори чіпати не треба. Нехай собі стоять. Бо ще «катаклізьм» накличемо. Та й «Грінпіс» у спокої не залишить. А з ним краще не сваритися…

Просторий і світлий директорський кабінет із сучасним величним інтер’єром повністю відповідав високому рангу хазяїна цих казенних бюрократичних хоромів.

– Благословен будь, муже вчений, – підвівшись, радісно привітався професор Семенчук, що любив у спілкуванні «із собі подібними» вставляти вигадливі стародавні слівця. – Як бойовий настрій? Дивився в розклад: стахановський рух відроджуєш?

Богдан усміхнувся вдалому дотепу шефа й відповів:

– Дрібниці. Усього лиш збіг обставин… Бувало й гірше. Особливо не переймаюся. Зате влітку матиму всього два іспити. Тоді й відпочину. А потім полякаю могутнім торсом населення якогось не дуже дорогого пляжу.

– Дай Боже… – Олег Анатолійович на мить задумався. Але міркував про літній відпочинок Лисиці чи щось зовсім інше, сказати важко. А читати думки Богдан не вмів. Поки…

Після розмови про справи кафедральні почув інформацію, що входить у 90 % причин «термінового виклику до шефа».

– Бачиш, вельмишановний Богдане Івановичу, – почав Семенчук, і Лисиця зрозумів, що одержить складне й відповідальне «партійне» завдання. Саме їх доручали після «вельмишановний Богдане Івановичу». Цікаво, що цього разу? – Я у складі делегації наших коханих Міністерства й Академії наук терміново вилітаю до Бразилії. Де багато диких мавп. Є ідея допомогти нашій тамтешній діаспорі в організації кафедри україністики в Університеті Сан-Паулу. А це, як тобі відомо, – найпрестижніший бразильський виш. І потужний науковий центр, до всього. Так що сам розумієш – річ серйозна. Державної ваги. А тут зовсім недоречно хвилин з п’ятнадцять тому подзвонив давній мій товариш (ще в армії разом служили, потім в університеті, на різних, щоправда, факультетах, ну і так далі. Знаєш, як це буває).

Богдан кивнув: звісно! І продовжив уважно слухати.

– Це зрозуміло, зрозуміло, – продовжив далі шеф. – Як в усіх. Отож. Почалися в нього якісь там неприємності. А він – дядько шанований. Серйозний. – Директор кинув на стіл свіжий номер «Економічного дайджесту». З обкладинки, сяючи банальним людським щастям, глянув усміхнений фейс типового представника радянської номенклатури. А нині, швидше за все, – заправила серйозним і прибутковим бізнесом. Упевненості в собі й завтрашньому дні в цього бізнес-бога вистачило б на цілу групу студентів-ледарів, що приречено трясуться перед аудиторними дверима, за якими не одну вже годину триває засідання профессорсько-викладацької інквізиції. – Бізнесмен великий, великий. Це зараз, як бачиш, справа хлібна. Кандидат економічних наук до того ж. Кандидатство останнім часом стало модним серед багатих людей. Та ти, напевно, чув про нього: Никонов Андрій Григорович, концерн «Ніка-Компані». Алкогольна імперія. Раніше в депутатах найвищих бував. Ім’я відоме. Але не це головне… Ось. – Олег Анатолійович подивився на годинник і потягнувся до телефону. Набрав номер. Не чекаючи з’єднання, продовжив розмову:

– Ти вибач, дружині маякну, хай бритву в бесаги[3] мої мандрівні покладе, а то доведеться там купувати… Алло, Ніно?… Я, по-моєму, бритву забув взяти. Вона там, у ніші, над баром. Приготував навіть, а покласти забув. Що? Уже все зробила? Дякую, золотко. Гаразд – скоро буду.

Поклавши трубку, діловито продовжив:

– Лист він там якийсь одержав. З погрозами. Що та як там, я не знаю, але зачепило людину, видно, добряче. Міцненько. Дзвонив: хвилюється, голос тремтить, хоч і цілу службу охорони має. У міліцію там, ще куди треба, він, звичайно, звернувся. Але ж ти знаєш наших людей, нашу систему. Навіть за великі гроші не часто поспішають та ворушаться. Їм хоч мільйон дай, а працюватимуть однаково – на двадцятку. Ментальність «совкова» не витравлена… Не витравлена. А в тебе, знаю, серед наших правоохоронців багато знайомих є. То, може, підтрудиш ноги, навідаєшся до друзів-товаришів, щоб гарненько над цим попотіли. Людині треба допомогти. Допомогти.

Раптом шеф ожив і вже енергійніше продовжив:

– Та ти й сам у детективній шкурі недавно побував. Побував. Як рука? З ведмедем уже можеш армреслінгом зайнятися… Ай, молодці. Наробили галасу у Франції[4]. Читав. Читав. Як мсьє Робер? Пише, дзвонить?

– Рідко. Усе зайнятий. Як і я.

– Як і ти… Там теж люди за роботою світу білого не бачать… Ох-ох-ох: життя… Життя… Ну та добре. Ось візитка Андрія Григоровича. На Солом’янці у нього одна із квартир. Десь у новобудовах. Прописаний він там. Так що давай, дерзай. Дерзай. З Божою допомогою… А я додому поїхав: Ніна борщу наварила з пампушками. Поласую своїм, домашнім. Невідомо, як там, у цій їхній Бразилії, з дикими мавпами й донами Педрами, годувати будуть. На все відрядження, на жаль, не наїмся, та все одно… Все одно. Тебе не запрошую: тобі службу служити потрібно. Консультуй та екзаменуй.

– У відрядження надовго? – поцікавився, встаючи, Богдан.

– На два тижні. Ну… Бувай.

Шеф першим простягнув досить міцну руку, армреслінг з якою ведмедеві, напевно б, не сподобався. Хоч професор Семенчук мав вік круглого відмінника: зовсім недавно йому «стукнуло» п’ятдесят п’ять.

Побажавши вдалої поїздки, рушив до себе.

«Що ж, мабуть, доля сама веде мене до Солом’янського райуправління міліції, – міркував дорогою. – Не знаю, чи допоможу я цьому мазунчикові Долі, а з Тревом побачуся точно. А це не може не тішити. Бо вже місяць минув, як бачилися востаннє. А замісяць так і не подзвонив. Завантаженість як відмазка не приймається. Її завжди по саму зав’язку. Друзів же товаришів у людини не так і багато, щоб забувати про них. Та й мають вони здатність навічно йти за горизонт. І повертатися тільки в снах і спогадах… Як би про це навчитися не забувати? Чи цю науку людині осягнути все-таки не під силу?…»

На півдорозі згадав, що на кафедрі не працює телефон. Тричі плюнувши через ліве плече, повернувся до приймальні. Попросив дозволу. Знову червоніючи, Оля не заперечила.

Набрав номер начальника Солом’янської міліції.

– Кодаковський слухає, – офіційно пролунало в слухавці після довгого зумерного очікування.

– А шо йому лишається робити? – копіюючи «корінних одеських мешканців», поцікавився Богдан.

– Не інакше, як сам пан професор? Мабуть, на дощ… – жартівливо почав у глибинах телефонних комунікацій зраділий Кодаковський. – Дзвінок увічливості чи щось потрібно?

– Ти, Євгене Миколайовичу, випадково, в бабусі Ванги уроків не брав? – відпарирував у тон другові Богдан.

– Якби вона пропрацювала з моє в нашій міліції, стала б більш популярною, ніж змогла стати. Життя ментовське й не тому навчить… Що хотів? – Зрозуміло. На тривалу бесіду полковник не налаштований.

– Переговорити б, – змовницьки вимовив у прикриту рукою трубку Лисиця, переходячи практично на шепіт.

– Не бачу перешкод. Крім часу й простору, – бадьоро сказав офіцер, немов доповідав міністрові.

– Тоді за півгодинки виїжджаю, – накреслив майбутнє Богдан.

– Добре. Чекатиму.

Лисиця подякував червонощокій Олі й рушив до свого кабінету. Закінчити деякі справи. І збиратися на рандеву. З Кодаковським. Ділове. Дружнє. Усього потрошку.

2

На Повітрофлотський проспект, 49, до Солом’янського РУВС, потрапив біля п’ятої години. Надвечір.

Кабінет начальника на другому поверсі. Простий смертний міг потрапити туди тільки повз чергову частину. Хазяїнував у ній молодий лейтенант інтелігентської зовнішності. Це приємно вразило. Розвіяло міф про недолугих служак цих самих внутрішніх органів. Бо, якщо вірити Фен-Шуй, «те, що всередині, те й зовні».

– Я вас слухаю, – спокійно мовив «ідеальний міліціонер» (чомусь вірилося, що він і всі статути знає на відмінно, й стріляє «тридцять з тридцяти», і стометрівку з потрібною швидкістю пробігає). Лисиця, розчулившись, ледве не поділився з ним стурбованістю зменшенням популяції ондатр. Але передумав і тривіально поцікавився:

– А Євген Миколайович не попереджав про мене? Моє прізвище Лисиця.

– Хвилиночку. – Лейтенант розгорнув зелений щоденник, уважно вивчив сторінку з номером сьогодні, але негативно похитав головою.

Несподіванка вкрила хвилею образи. Та ще, як на лихо, і мобільний залишився на роботі. Розпач у голос застрибнув сам собою:

– Я ж з ним домовлявся… І що ж тепер робити?

«Ідеальний міліціонер» мусив очікувано порадити – «сухарі сушити» (адже ця фраза мала до міліції безпосередній стосунок). Але відповів, наче «вимуштруваний» секретар солідної фірми, знову приємно розчарувавши:

– Зачекайте трохи, я з ним спробую зв’язатися.

Подарувавши надію, лейтенант-інтелігент став домагатися аудієнції. Телефонної. Але швидко відбувається тільки в казці. Телефон песимістично видавав довгі нудні гудки. «Високої особи» в кабінеті немає.

– Добре, – твердо зрівноважив ситуацію Богдан. – Я зачекаю. Якщо, звичайно, Євген Миколайович нікуди не поїхав.

Коментар ображав. Але «ідеальний міліціонер» на цей штурхан, що обов’язково зачепив би «міліціонера неідеального», не звернув жодної уваги. Тому Лисицині слова тихо розбилися об мовчазну незламність стін, облагороджених дбайливою рукою районних спонсорів-бізнесменів, нагадавши пляшку «Шампанського» після контакту з обшивкою круїзного лайнера, щойно спущеного зі стапелів. Сам же «ідеальний міліціонер» починав викликати в Богдана серйозні підозри. Цей абсолютно не схожий на раніше бачених правоохоронців. А може, він – кіборг-міліціонер? Робомент якийсь? Результат творчих пошуків міліцейських кулібіних? І зараз проходить випробування?

Відігнавши думки чимдалі, узявся вивчати інформаційний стенд. Зупинився на рубриці «Увага: розшук». Виявляється, у районі діяв небезпечний рецидивіст. Долинський Олександр Петрович утік з в’язниці і тепер ніс загрозу спокою громадян. «Треба ж, – подумав усміхнувшись. – Звати, як нашого проректора з економічних питань. Цікаво як буває: живуть двоє людей з абсолютно однаковими «назвами», але абсолютно різними долями. Комп’ютерна версія фото нагадувала скоріше голову якого-небудь пітекантропа або в найкращому разі неандертальця. І несказанно потішила б скоріше антрополога, ніж привернула увагу звичайного законослухняного громадянина. Хоча…

Від дверей, що вели до двору, почувся шурхіт, потім стукіт, після чого обидві стулки розчинили. Перед Лисицею постав утомлений сержант. «Дідусь Макаров», очікуючи смертоносної участі в захисті правопорядку, відтягував напоясну кобуру донизу. Наблизившись, сержант чи то суворо попросив, чи то м’яко наказав:

– Попрошу залишити приміщення.

Богдан підкорився. Та й які варіанти? Зачинивши за собою вхідні двері, знову потрапив в обійми морозного вечора. Але крізь скло бачив, що відбувалося в холі. У супроводі ще двох озброєних автоматами сержантів (у міліції сержанти, напевно, становлять добру половину особового складу: на кожних десять побачених міліціонерів п’ять (і нітрохи не менше) – незмінно вони) з наручниками за спиною з’явився натурник для шедеврів комп’ютера-криміналіста. Пан Долинський. Як незабутній Голохвастов – «собственною персоною». Не проректор, звичайно. Тепер, коли узрів його наживо, заповажав комп’ютера. Натурник, здавалося, минувши кілька щаблів еволюції homo sapiens, перенісся сюди з далекої Пітекантропії-Неандерталії. А може, він просто про них не знав? Але це нічого не змінювало.