Притулок для прудкого біса

Богдан так захопився, що не помітив, як майже наліг на сусіда. Той відміряв нахабі красномовного обурення й відсунувся, повернувшись до вікна. Від незграбності стало ніяково. І фейс запалав. Сівши рівно, став дивитися вперед, крізь лобове скло свого «тезка» розглядаючи сіру стрічку дороги, яку впевнено ковтав автобус. Вона веде до іншого кросворда. Значно складнішого. Можливо, пов’язаного із загрозами для життя кількох людей. І розгадування навряд чи буде простим.

Біля кабінету Кодаковського з’явився, усього лише на шість хвилин перебравши «ліміт». Під знайомими дверима знічев’я спалювали життя три спортивні молодики у чорних костюмах дорогого крою. Двоє з них (вищі й молодші) умить перетворилися на живу перешкоду, затуливши двері. Такий мур не проб’єш нічим. Лисиця ображено не зрозумів. Хто може не пускати його до Трева?!! До того ж той на нього чекає. Та й учорашній черговий (цікаво, чому його не поміняли?) ні про що не запитав, а тільки привітався й продовжив писати.

– Ви до кого? – поцікавився нижчий і старший, але кремезніший.

«Начальник, мабуть», – подумав Богдан і відповів:

– До полковника Кодаковського… Я – Лисиця. Професор Богдан Лисиця. Ми домовлялися.

– Хвилиночку, – відреагував «начальник» і зник за живою «стіною», а потім – і за дверима. З’явившись за кілька секунд, зробив знак і владним голосом наказав: «Пропустіть».

Лисиця, не гаючись, пірнув за двері. Побачивши його, Трев кинув серйозний погляд на годинника, але про «перевищення ліміту» не згадав. Професор усе-таки особа цивільна. І точність, порядок та дисципліну розумів саме так, як розуміють їх… цивільні особи.

– Ну, от і добре, – мовив полковник з полегшенням. – Знайомся, – показав ліворуч на бундючного випещеного чоловіка, в якому Богдан відразу ж упізнав самовдоволеного натурника для обкладинки «Економічного дайджесту», – пан Никонов. Андрій Григорович. Генеральний директор концерну «Ніка-Компані».

Примечания