Захід сонця вручну

Присвячую пам’яті батьків

Живемо в епоху, коли безконтрольній людиноненависницькій піраміді глобалізації владою світових фінансових структур Міжнародного Валютного Фонду і Всесвітнього Банку надана можливість діяти за необмеженою волею, яка не тільки взяла махровий сатанізм собі у партнери, а й сама потрапила під ковпак світового сатанізму через «скептицизм невігластва» за термінологією філософа Артура Шопенгауера. Християнську духовність народів, через заслання агентів всеїдного войовничого бісівства в християнство, трансформують у безплідну пустелю. Доруйновують реформами-революціями і безробіттям середній клас суспільства як основу кожної нації, кожного народу, молоде покоління яких винищують розпустою, алкоголем, наркотиками. На руїнах національної належності народів зводять Новий світовий Порядок, котрий незміримо потужніший від Нового нацистського Порядку, який уже панував у Європі; Новий світовий Порядок не залишає жодному народові найменшої можливості на виживання – духовне чи фізичне. Світова влада сатаноїдів на чолі з їхнім очікуваним політичним антихристом-месією, на коні протистояння християнству і переслідування християн ось-ось постане для планети апокаліпсисом. Обмануті пожадливостями не приймають любові правди, щоб їм спастися, а дедалі більше занурюються в ненависть неправди, «щоб стали засуджені всі, хто не вірив у правду, але полюбив неправду» (2 Солун., р.2.).

На фініші часу живе й Україна, про що йдеться в книзі оповідань Петра Ящука «Захід сонця вручну». Автор пише про те, що він достеменно знає, в стилі американця Артура Хейлі («Аеропорт», «Готель», «Колеса»). Слово книги розбиває в друзки закам’янілі світогляд, розум, сумління, котрі через непізнання Ісуса Христа, «що Він над усіма Бог, благословенний, навіки, амінь.» (Римл. 9:5) оптимізуються у нуль.

В українській літературі автор чи не вперше порушив сьогоднішню проблему виживання в умовах духовного геноциду.

Книга запропонована всім, хто вірить і любить.

Промовив же Він і до народу: «Як побачите хмару, що з заходу суне, то кажете: «Зближається дощ», і так буває. А коли віє вітер південний, то кажете: «Буде спекота», і буває.

Лицеміри, лице неба і землі розпізнати ви вмієте, чому ж не розпізнаєте часу цього?

Їм буде непросто – тим, хто покладається на істину авторитету, замість того, щоб покладатися на авторитет Істини.

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї «Господа моліть».

АЛЬТЕРНАТИВА

…без Мене нічого чинити

не можете ви.

Переміни в житті країни досягли й О-га. Рейк’явікська надсекретна зустріч партійного імператора «імперії зла» зі склеротичним імператором «імперії Хелувіна», в наново перештукатуреному палаці від будь-яких сторонніх вух і очей, переплюнула в своїй гробалізаторській зашореності людиноненависництво мюнхенського зговору 1938 року подібного кагалу передвоєнних політиків. По тій неоімператорській зустрічі зреалізувався ГКЧП, перекалькований один до одного з відредагованого Ароном Керенським (Кірбісом) Корніловського «заколоту» 1917 року, який заткнув за пояс силовиків і відкрив двері демонстраційній марноті мас-населення, дев’ятивальній темряві духовного і матеріального зубожіння, деградації в демонкратію, – лід зрушився, поїхали… Далі, – євроремонт всіх інших доріг, якими оптимізатори оптимізують ненависних їм слов’ян на цвинтар.

Червонопартійне та совєтскогосподарське керівництво переключилось з ідеологічного міфотворення комунізму для всіх на розграбування всього і пограбування всіх «отих рабів малих» під лозунгом матеріального накопичення для комунізму тільки для швондєрів і євроциганів. Грабували, рвали, революціонерили-реформували все, що стояло, все, що зв’язувалось одне з одним в замкнуті ланки і ланочки виробництва. Одним словом, процес пішов. А що по якості і вигляду для червоного керуючого і направляючого істеблішменту не підходило, те нищили, руйнували, закопували, палили. Хто підрахує скільки ешелонів взуття і одягу совдепівського виробництва було спалено євроремонтниками в ярах, в лісопосадках? Засоби інформації, або на новий лад – мас-медіа по дезінформації, розвели хай, що то перебудовують на краще, що то реформують нас застояних – не голодних вже і ще. Про застій тепер згадується, як про час відсутності війни голодом проти народу-трудівника, час, коли здібні діти, незалежно від походження, могли здобути найвищу освіту безплатно, час найорганізованішої кваліфікованої безплатної медичної допомоги для всіх шарів суспільства, час розвою науки і військової потуги, час, коли кожна сім’я могла забезпечити себе матеріально, час найпотужніших колективних форм господарювання в сільському господарстві із оплачуваною відпусткою та пенсією за станом здоров’я і за віком, час бар’єру моралі проти розбещення плоті наркотикками і неприкритим розтлінням. Людиновбивство виродилося в безпечний застій без наступу суцільним терором і голодом на трудові верстви народу, як казав середньо-арифметичний «совєт»: жити можна було. Те, що совдепія розвалювалася економічно – це макаронні вироби на вуха – два десятиліття грабують, прихватизують, руйнують і демонкратизують швондєри, нагороджені «свободою», народи і ще ті народи зіпають. Але в той час «застою» йшла непримиренна війна влади проти світоглядних «збочень», проти релігії, як ворога комунізму, в той час йшло переешелонування влади на олімпі в руки космополітичної світової зарази. Знаменито огризнувся на «застій» дозіпуючий Лейзер Каганович, що із застоєм потрібно покінчити, бо затягнувся антракт у душогубстві, бо немає прогресу ні голодом, ні репресіями, потрібно розпочати війну усіх проти усіх, де спритні каганоїди світового зговору осідлають усі вершини влади.

Повалились устої стін войовничого атеїзму, потім – промислового виробництва, і нарешті… Нарешті дійшло до останнього в національному виживанні – до земельки, до землі, до виробників хліба поодиноких і згуртованих в «некібуци». «Ату» їх податками до двору! «Ату» їх Міжнародним Валютним Фондом, ату їх Всесвітнім Банком! Під фінансове розхитування країн паразитуючі, продажні режими, визначені для творення геєнни огненної на Землі, знищують народи: фінансово-банківські системи шахрайством психічнохворих процентних ставок понад двадцять п’ять відсотків «попливли» грошики пореформованих країн через роздержавлені банки і злодійські трасти у побудову Світового уряду червонощитних космополітоїдів з очікуванням їхнього політичного вождя-лжемесії з Данового коліна.

Кожний горбачовсько-гользибертівський перебудовний крок змочувався пробною людською кровією, неначе жертвоприношення міченому демонові, котрий відчув смак людської крові для пускання її річкою. Мічений, зизоокий, – на естраді, а його команди гросмейстери-закулісники в глибокоешелонованій темряві проектують-реалізують деградацію матеріального і духовного народів, очищаючи від них життєвий європростір.

Революційно-реформаторську сверблячку перебудови вже й на перших порах відчула на собі керівник районної насіннєвої станції в О-зі Людмила Євгенівна Білогай. Молода, у своєму життєвому розвою розмінювала сороківку, внутрішньо наповнена добротою, яка випромінювалась на оточуючих теплом дієвого співчуття і красою духовною у людських стосунках, намагнічуючи душі впевненістю успіху в розпочатому. Її світлокаштанові хвилі довгого волосся пишно обрамляли типове обличчя слов’янки з виразними темнозеленими очима, невеликим рівним носом, із прихованою посмішкою тремтливих, ледь присипаних пушком, вуст, що прикривали невеликі, рівні, білосніжні зуби. А до всього – ще й по ямці на, не втративших весняної свіжості, щоках. Приталеним платтям із стоячим комірцем вона віддавала перевагу ще з шкільних років; то було зі смаком, і з розумом, то було їй до лиця і до постави. Все в Людмилі притягувало і грішних, і святих. Вона мала не частий дар терпіння вислуховувати людей до кінця, – не мовивши слова, бути цікавим співбесідником кожного мовця, трансформуючи виразом свого обличчя чужу мову у співбесіду.

Народилась Людмила в Ржищеві на Дніпрі, звідки й українська літературна берегиня Ліна Костенко. Батько Людмили був військовим з вищого офіцерства, поза службою – художником-аматором, мати – домогосподарка із своєрідним вольовим характером, готова відстоювати правду ущемленого в будь-якій ситуації вперто, але тактовно.

З’явилась Людмила на моєму обрії в кінці першого класу одинадцятирічного шкільного марафону. З цього часу ми по-сусідськи разом росли, разом вчились в одному класі однієї школи, а далі – в столичному Києві: я – в медінституті, вона – в сільськогосподарській академії на агрофаці. Щоб не опускатись до банальностей зеленої дитячої ще неполовіючої пори Людмили, то тільки один епізод. Літня злива, від громовиці закладає у вухах, спалахи блискавок оперізують розверзле небо, а Людмила – в одних трусиках, із піднятими вгору рученятами вистрибує по калюжах із радісною пісенькою: «Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику…» Вона раділа, вона через радість сприймала життя, то було притаманним пульсації її серця.

З ранніх школярських літ я віршував, маючи в Людмилі благодатного слухача. Батьки мені приповіли: з віршів хліба не будеш їсти. То я із тими віршами замкнувся від світу, в яке мала вікно тільки Людмила. Це так начебто рідні заглянули у перебудову, бо в Союзі ще й багато хто з тих віршів їли хліб.

А Людмила малювала, перехопивши задатки від батька, і у відповідь ділилася своїм витвором зі мною. Але, попри фантазійність і мрійливість, ми обоє дуже серйозно ставились до перспективи реалізації своїх маленьких талантів. Більш всього моїй маленькій подрузі вдавалось малювання людської кисті, людської руки до середини плеча. І ще, Людмилу періодично затоплювала повінь малювання сон-трави, цієї не крикливої красою, але дуже ніжної, дуже рідної, що не густо трапляється, квіточки. Як тільки не тримали фіолетово-синьо-жовту сон-траву людські руки! Але понад усе – руки: звичайні незвичайні людські руки – руки радості, руки смутку, горя, відчаю, руки втоми, праці, руки любови, і руки агресії, руки ненависти… руки смерти… Руки, людські руки, які вміють все – не вміють тільки лукавити… але тепер, то вже розумію, що демонкратія обліпила і руки багном лукавства липкого, як смола, пітливого до нудоти від забугорних парфумів, багном хамства обліпила кожнодення людське, уподібнюючи нас чотирилапим. У ділах рук наших ми є самі собою, по ділах наших судять про нас, як і діла наші судять і судитимуть нас.

Людмилина домовленість з Миронівською та Одеською науково-дослідними станціями щодо апробації нових сортів пшениці, а пізніше – їх районування, для керівництва району раптом стали непотрібними. Мовчки ухилялись від її просьб, ухилялись від її натиску, відповідаючи лицемірно-мудрим: «Тобі що більше всіх треба?» Управління сільського господарства раніше вирішувало питання по районуванню сортів картоплі Львівської, Київської та Одеської селекційних станцій, які непогано прижились і мали в районі добру врожайність – до двісті центнерів. Та тепер…

Чим вона настирливіше вимагала, доводила, переконувала, без сумніву, на користь справи, тим більше в її очах залишалось наївного, виглядала смішною, здавалась амбітною і… Господи Боже! Чого це ти розкудкудакалась з якимись новими сортами пшениці, гороху, картоплі? Ось така стійка, непорушна країна дає тріщини з появою вже великих щілин, в які, як ті таргани, купами почали залазити пройдисвіти різних мастей. А тут ця Білогай з своїм наполяганням, проектами… прожектами. Настав час: не зівай, бо залишишся з носом! На вигляд країна ще ніби нічого, а насправді імперію «занепадали» як із середини, так і ззовні.

24 серпня 1991 року, як дарунок з неба, народилася незалежна Україна. Людмила Білогай зустріла цю новину, як велике особисте щастя. Впевнено, вперто, гаряче, енергійно, з новим завзяттям взялась вона за справу, якій служила і яку вважала такою потрібною району, господарствам, людям, а тепер по-особливому – нановонародженій Україні.

Але де там, цьому не бувати! Їй не доходило до тями, що до влади прийшли раніше затиснуті контролем партократи, мета яких – чим побільше і швидше увірвати, нахапати собі. Через великі побори-податки почали занепадати колгоспи, радгоспи, комплекси, а фермерам, крім обіцянок-цяцянок і «психічнохворих» гігантських податків, нічого більше не давали.

Яке сортооновлення? Кому воно потрібне? Кожен думає, як утриматись на плаву, як дістати бензину, соляри, мастил. Невдовзі наступив повний крах насіннєвої станції. Вона стала непотрібною. Її просто-напросто прикрили, прихлопнули, як віко над домовиною.

Так Людмила Білогай, провідний спеціаліст, заслужений насіннєвод, вчений-агроном, опинилась в свої тридцять шість років за бортом суспільного життя: «скоротили». Попросту закрили насіннєву станцію, ліквідували, тимчасово призупинили за браком коштів, але всі розуміли, що то – назавжди. Проте, як гриби після дощу, виростали будівлі банків, якихось незрозумілих офісів по перекупці товарів – спекуляція ж узаконена. Закружляло, закрутилось, загуло щось невизначене, незрозуміле, непотрібне, потрібне тільки для тих, хто те все крутив. Колишня звичайна спекуляція сьогодні називається підприємництвом або, ще кажуть, бізнесом. О-г не пас задніх, не відставав у шалених перегонах. На його вулицях з’явились іномарки і нова формація людей в довгих чорних пальтах, з коротко стриженими головами, з горою м’язів і холодом в очах. Такий дуже рідко зупиниться в засобах при досягненні мети. Розгулялась всіляка низькопробна публіка, повилазила з нір, як нечистоти, котрі повзуть-пливуть після весняного потепління.

Людмила заховалась знову у малювання. Раніше в неї були персональні виставки обласного рівня, котрі таки мали успіх і резонанс. Тепер все те ні до чого. Ніби світ перевернувся. Сім’я живе на зарплату чоловіка. Син закінчив будівельний технікум, відбув армію, роботи немає; злютував якось будівельну бригаду, будував теплицю у сусідньому колгоспі, але грошей на зарплату катма. На гривню доходу у промисловості – дев’яносто копійок податку, у сільському господарстві ще краще: на гривню доходу – гривня двадцять копійок податку. Тільки особа несповна розуму може повірити високопоставленим брехуноїдам, що податками держава будується, а не винищується сам народ, не твориться геноцид. Недаремно архітектори-реформатори вже й порахували дерева і кущі у господарстві кожного сільського дядька – планують перспективу геєнни огненної.

Голова колгоспу синові Білогаїв Теофілу дав записку для комбайнера на збиранні пшениці, щоб той видав молодому Білогаю в рахунок зарплати два центнери зерна. Але недремне око не дрімало – міліцаї тут як тут. Комбайнер, щоб не мати халепи, десь запроторив ту записку, а Теофілу за два мішки пшениці – три роки позбавлення волі. Здоровий глузд і елементарна совість залишили нинішню феміду в Україні. Кантує в Клементовичах…

Людмила не може зрозуміти, що це? Чому так? Чому така неправда, така несправедливість? Таке багатство навколо, і така безвідповідальність на фасадах влади, а на задвірках – саботаж і розкрадання! Якщо хтось з керівників хотів щось корисне зробити, яке, може, йшло врозріз з наміром Києва, його тут же замінювали, – ніякої роботи!

Не треба Соловків, не треба китайської культурної революції, де людей насильно-нахабно заганяли на перевиховання. Головне перевиховання – шлунком. Сотні голодних, нікому не потрібних дітей вештаються Києвом. А потім в один день, правильніше, в одну лютневу ніч, дванадцять тисяч дітей виловлюють з підвалів, і всі ті діти зникають у безвість, добре тих дітей «зникають». Обездолені, без притулку, без надії, без віри… бомжі. Це називають демократією, підступно пропускаючи в ній букву «Н». Перебудова! Для кого? Кому? Знедоленим дітям, бомжам, чи зубожілим до вимирання пенсіонерам, яким пропонують терпіти, не виплачуючи пенсію по шість-вісім місяців? А владоможці жиріють день у день. Шлють своїх чад за кордон. Англійськомовна молодь. Добре?! А як для решти молоді з простих працелюбних сімей? Президент Америки вітає українського школяра із здобуттям першого місця на Всесвітній фізико-математичній олімпіаді, а у нас в аеропорту Бориспіль його … нікому з державців зустріти, ні одна владоможна собака на те не гавкнула. Розкрадають, розтягують Україну всяк на свій розсуд, розпинають її справжні, і своєї крови, юди, як Христа. Найталановитіші в світі спеціалісти риються в смітниках у пошуках куска хліба. Вручну закочують сонце за обрій…

Зареформили завод високовольтної апаратури в Рівному, зупинили рештки недорозкраденого. Звільнили чоловіка з роботи. Конструкторське бюро стало непотрібним заводу, завод став зайвим Україні. Знайти роботу Святославу ніде. А так була відроджувалась надія з попелу… Тяжко. Вороги України – хитріші…

У нашому з Людою класі вчився і мій двоюрідний брат Віталій. Вчився, як вчився, почувався впевнено, трійок не мав. А у фізичному розвою випереджав своїх перевесників. На уроках фізкультури був на голову вищим в усіх спортивних видах від своїх однокласників-перевесників. Тому не випадково вчителі фізкультури приділяли йому набагато більше уваги, ніж іншим. Потрібно було виступати за школу на спортивних змаганнях, і він виступав в легкій атлетиці чи не в усіх її дисциплінах: біг на шістдесят метрів, потім – стометрівка, потім – двісті метрів з бар’єрами, вісімсот метрів, стрибки у довжину, стрибки у висоту, метання диска, штовхання ядра… Інколи його зараховували і у волейбольну команду школи, де він також каші не псував. Віталій здатний був перемагати, любив перемагати, і перемога любила його.

Отак ми і тримались одне одного – втрьох. У старших класах доля однозначно розподілила наші юначі ролі у житті: пройшла диференціація ставлення Людмили до мене і до Віталія. Я став їй за брата, і десь – за Санчо Пансу, а Віталій став її героєм, огорненим романтичним підростковим світосприйняттям, з якого потім народилося справжнє сильне кохання. В рік закінчення школи Віталій, як і ми, поступив у вуз, тільки – на механічний факультет політеху. А спортивна жилка завела його і в Київський аероклуб, хоч мав задосить спортивних навантажень і на факультеті політехнічного інституту. Спорт дисциплінував його, вчив дорожити часом, але було, що перевтомлював, а це позначалось на навчанні. Безкінечні тренування…

На четвертому курсі на зимових канікулах Віталія на два чи три дні затримували міжфакультетські змагання з волейболу. Так, як це вкладалось у кілька днів, то Віталій попросив Людмилу і мене затриматись, щоб разом поїхати додому. Отож ми потрапили на ті змагання. Людмила, як завжди в таких випадках, зі своїм малярським причандаллям. Тут ми з Людмилою вперше побачили в дії Віталійового друга – Святослава.

Хоч студентське життя розвело нас по різних аудиторіях, але ми все ж не так і рідко зустрічалися. Людмила посміювалася: «Три мушкетери!» Та д’Артаньяном для неї, безумовно, був Віталій, настирливий, рухливий, та не метушливий. Святослав родом із неперспективного села коло Кривина, під Острогом, був мовчазним, якимсь надзвичайно ввічливим, але, як і все в ньому, розкривався тільки в ділі. Отут ми вперше побачили наших хлопців, Віталія зі Святославом, по одну сторону волейбольної сітки, в команді за їхній факультет. З першого погляду Святослав фізично ніяк не вирізнявся, на ньому не було ніякої «гри м’язів»: подумалось – щось занадто йому виступати аж за факультет. Але то так здавалось до першого удару по м’ячу. Його майже метрові стрибки вгору з місця враз перетворили Святослава на літаючого над сіткою. А його потужні удари в нападі з обох рук залишали розкритими роти вболівальників. Де ж така сила береться в цій звичайній постаті, в цих звичайних, без клубків м’язів, руках. Прицільні невідпорні Святославові удари в нападі з обох рук, обманні рухи, блокування, непробивна гра в захисті, закручені точні подачі заставляли визнавати Святослава за лідера команди, хоч і не він був її капітаном. Віталій достойно асистував Святославові, гра якого викликала захоплення і десь трохи заздрощів: перше – в жіночої половини, друге – в чоловіків.

Добродушна посмішка, високе чоло, розпашіле обличчя, вмите потом, скупана в поті коротка зачіска, не бачена раніше воля у випнутих вилицях, переодягнули сприйняття Святослава в наших очах. Було зрозумілим – це вже зріла людина, за плечима якої – два роки виробництва, працював токарем, служба в армії. Це вже зрілий чоловік, який не підведе ні в дружбі, ні в житті. Ми раптом побачили його на чотири роки старшим від нас, хоч наше тріо з Людмилою раніше цього не помічало. Зрозуміли, чому так міцно невгамовний Віталій прив’язаний до Святослава. До того ж їх обох злютувало захоплення в аероклубі – планеризм. Я вболівав-галасував, а Люда малювала.

В перерві між партіями Святослав підійшов до нас, глянув на Людмилині ескізи – дитяча безпосередність запанувала на його обличчі. Він побачив намальовані руки, руки, руки… Руки в мить удару, в мить блокування, в прийомі м’яча, – все настільки рельєфно і достовірно, що наступила його черга дивуватися.

– Що це? – м’яко поклав він на мольберт.

– Це для душі.

Тільки я і Віталій знали, що Людмила малює у вечірній художній студії; ми були зв’язані словом – мовчати про це перед батьками. Навіть Святослав не знав про це. Він тільки, як ніколи, вимовив: «Людмила – людям мила».

Ввечері ми всі зустрілись на хвилю в гуртожитській кімнаті Людмили – чистій, але з дещо мистецьким безладдям. Святослав якось по-новому глянув на заповнену Людмилиними ескізами стіну над її ліжком. Руки на ескізах не лукавили, не обманювали, не лицемірили, не підсиджували у своїй простоті, щирості, відвертості. Святослав дивувався, хоч і раніше вже бачив її малюнки. Святослава не залишало те, що він вперше побачив, як малює Людмила. Кожен рух руки ніби зупинився і говорив сам за себе, не вимагав пояснення. Рука дитини – то зрозуміло, але і рука матері, не просто жінки, а матері теж не вимагала коментарів. Тут були і руки ніжності, руки захисту, руки погрози, руки заперечення, руки втоми, руки надії…

Політики той період охрестили застоєм. Безперечно, що талантам не було вільготно, але у талантів своя доля… Симоненко, Стус, Горська, Івасюк, Тютюнники життя поклали… але ж застій виліпив з Ліни Костенко – Ліну Костенко… Таланти часто потребують того, що не для людей: бар’єрів і противлення. Жорстко, але така правда. Скільки виросло свідомих – це РУХ на перших своїх сходинах висвітлив. А тепер до розперебудованої епохи маразму куди там рівнятися застоєві. На суєті та обдиранні розплодоносились вурдалацькі хащі бузини бузиновицької з гнучконосиками-скорпіонами, які заглушують совість, які смертельно жалять виколисане народом. Товчуться по мові, по культурі, обпльовуючи геніїв народу, на землі якого виросли і паразитують. Вбивають тіло, паплюжать слово, напихають своєю придуркуватістю душу. Однією Гандзею-цяцею… з пирогами хотіли б репрезентувати всю українську культуру; та ще й щоб Гандзя була у шароварах, і щоб навіть пирогам домалювати шаровари. Видихають в народі: «Цілий вік чекали України… а вороги – хитріші». Лови мить насолоди, лови від життя сьогодні, бо завтра буде пізно… Мракобісся!

Наше студентство було не застояним, хоч в атеїзмі душа томилася, але душі було дозволено в кулачок поплакати. Кімнату Людмили ще не навідували перебудовні проблеми виживання – вистачало своїх проблем. Та поза всім, Людмило, яка глибока твоя душа, якою ти будеш щасливою з Віталієм! Диво вашого почуття настільки сильне, що ви навіть підстав не даєте одне одному для якихось непорозумінь, не говорячи уже про ревнощі. Людмила одним своїм поглядом, повним глузування, наповал відшивала залицяльників, а Віталієві в голову навіть не приходило, що ще хтось з дівчат є крім Людмили. Кохання, любов – це вірність на рівні думок: без вірності, найперше у думаках, немає ні кохання, ні любові, а є секс двох хвостів під плотом. Та доля людини не в її волі. Забуваємо…

Це все згадую постскриптум, а тоді ми просто жили молодістю і радістю. Разом їздили в Київ, ми – з О-га, з древнього, дорогого серцю О-га, а Святослав підсідав до нас у Кривині. Хлопці багато часу віддавали спорту, я інколи навертав нашу компанію до музики. Людмила малювала – це було важливим для душі у нашому студентському кожноденні. Хіба не залишилася в пам’яті на всеньке життя «Прощальна симфонія» Гайдна з погашеними свічками в залі філармонії, хіба не залишилася чимось непроминальним прем’єра опери «Фауст» Гуно із ролями Солов’яненка, Гнатюка, Пивоварова, Мокренка, Євдокії Колесник і Євгенії Мірошниченко? Зрідка вкраплювалося слухання неординарної музики Вагнера з його безбожним «кільцем Нібелунга». Ми тоді не знали, що музику Вагнера любив Гітлер, а в Ізраїлі вона негласно заборонена. Та нам та музика імпонувала, а до політики ми не дотикалися.