Симфонія почуттів

Божевільна

До неї в селі вже звикли. Ходила, виряджена у що потрапить, розпустивши по плечах передчасно посивіле волосся. Йшла, несучи в руках клунки зі старою одежею, яку розкладала при дорозі, як гуманітарну допомогу, і намагалась продати.

Колись вродливе обличчя загострилось, посіріло, в очах з’явився той дивний блиск, який буває у душевно хворих. То говорила сама з собою, то сміялась дрібним сміхом, то співала надривним високим голосом. Кожної неділі бігла до церкви, але спокійно вистояти Службу Божу не мала сили. Кланялась по три рази в три сторони, чогось шукала в клунках, які завжди мала з собою, на щось вказувала пальцем і з острахом хрестилась. Коли кінчалась Служба, ставала біля входу до церкви і голосно кричала, що зараз всім голодним і знедоленим даватимуть їсти.

– Сюди, сюди! Ви не помрете з голоду, ніхто не помре. Тут, у Венеції, вас нагодують. Тут Італія. Хто приїхав на заробітки і не знайшов роботи, най не журиться. Ставайте в чергу, всі в чергу!

Люди з острахом дивилися на Мар’яну, що ще донедавна була найкращою дівчиною в селі, перешіптуючись.

То з нею в Італії таке трапилось.

– Донеслись чутки, що над Мар’яною поглумився роботодавець, а потім продав у будинок розпусти.

– Хто зна, що там було. Може, за гріхи Господь таку кару послав. Кажуть, що її баба живу дитину стратила, а за гріхи до сьомого покоління відповідати треба.

– Яка ж то дівчина була – розумна, вродлива. З моєю дочкою в одному класі вчилася. Хтось із учителів цього року її фотокартку з дошки пошани зняв. Вона, коли дізналася, прибігла і довго стояла перед тою дошкою, прикладаючи руку до місця, де була світлина.

– Не доведи, Господи.

– Мамо, вуйко Іван зрубав вишню. Її тіло вже змертвіло, але лишилася душа. Вона бачить небо.

– Мар’яночко, вишня не має душі.

Мама обнімає дочку за плечі, але та виривається з обіймів і дивиться в небеса.

– Мамо, це правда, що людська пристань у небесах?

– Правда, доню.

– Боже, вишня вся в крові, а страшний сивий птах видзьобує їй очі. Чому нині площа така безлюдна, немає жодного українця?

– Ти дома, дитино моя, ти біля мене, Мар’яночко.

Прибита горем мати заламує руки до неба.

– Чому ж ви її до лікарні не відвезете? – пита несміливо сусідка з-за тину.

– Та ж лежала півроку у Львові на Кульпарківській, нічого не допомогло. А яка дівчина була – відмінниця навчання, співачка, танцюристка. Так просилася з тієї лікарні додому, що моє серце не витримало. Все одно ради їй ніхто вже не дасть.

– Може до людей піти, відмовити лихе.

– Ходила я й до екстрасенсів, і до бабок-шептух, і до ворожок. Хіба гріхи набавляємо, а порятунку ні від кого. Якби ж то я таку біду знала, не пустила б дитину з хати. Об’їздила півсвіту і заробила на велике горе.

«Ой зелене жито, зелене…» – співає Мар’яна.

Сонце опускається до заходу, розсипаючи пригорщами проміння по пахучих липах. Мар’яна, одягнена у лахміття, іде селом, простягаючи руку.

– Я жебрачка. Мені напророчили вітри жебрати по цілому світі. На майдані жебраків не годують, жебраки всі біля церкви. Мене ніхто не продасть і не купить, бо я народилася під щасливою зорею. Хто любить сонце, білокрилі хмари і буйні вітри, того ніхто не продасть.

Раптом вона побачила кущі розкішних троянд, що розцвіли на чужому городі. Кинула свої клунки, перелізла через паркан і клякнула перед квітами.

– Яка дивна мелодія вашого голосу. Ви – моя лебедина пісня. За лісом, за пралісом золота діжа заходить, – і засміялася. – Блукало сонечко по небі і не бачило, яка тут чарівна краса.

Нахилилася над квітами, цілуючи їх. Потім встала і пішла, високо піднявши голову, залишивши на дорозі клунки.

– Мене не продасть ніхто, бо в мене виросли крила. Я вмію літати, я біла птиця. Вам, чужинцям, цього не збагнути ніколи. Я загублюся в небесах і ніхто мене ніколи не знайде.

Тихо підходить до гурту молоді, що зібрався на вулиці. Нечесане волосся перев’язане чорною стрічкою, біла обшарпана сукня, одягнена поверх чорного довгого плаща, робить її подібною до привида.

– Як гарно у Львові, правда? Це найкраще місто у світі, краще від Риму і Мілану.

– Мар’яно, куди це ти так нарядилась? – запитав хтось з гурту.

– Наряджають мертвих, а я жива. Шкода, що ви всі мертві, що ваші душі закам’яніли і їм ніколи не сягнути висот Господніх.

– Ну і дає, – зареготав темночубий хлопець.

– Пам’ятайте, що любов і людяність – основа життя. Дорога моя мандрівна, віра моя всесильна.

Вона піднесла очі до неба.

– Дні не можна знищувати так, як ви це робите, кожен день треба прожити.

– Мар’яно, ти ж філософ, – іронічно усміхнувся вродливий юнак, затягуючись цигаркою.

– Шлях до неба повинен бути світлим, його не треба засмічувати необдуманими словами. Відкрийте сліпі очі і ви побачите який прекрасний світ. На ріці Дністрі купаються білі лебеді. Коли я була в Італії, згоріли Карпати, залишивши за собою попелище. Я листочком кленовим на Україну прилетіла.

– Що вона таке говорить? – пошепки запитала білява дівчина.

– Говорить, що на голову збреде, хіба не бачиш – вона божевільна, – ще тихіше відповіла інша.

Мар’яна замріяно всміхнулась і пішла, простягнувши вперед руки:

– Ой зелене жито, зелене…

Нечутний схлип

Володя слухає музику. Лежить із заплющеними очима й слухає… Добре, що у нього навушники, а поруч з ним бабуся Марійка. Молода, гарна, з пишним світлорусим волоссям і синіми, як льон, очима. Всі думають, що це його мама.

Володя ще не усвідомлює величі сонати, яка звучить, але музика дає відчуття висоти, висоти безмірної, як дитяча туга.

Чотири години… Це ж зовсім недовго лежати. А опісля підніметься, ходитиме по палаті, слухатиме передзвін каштанів за вікном і думатиме про маму, яка віддасть йому свою нирку. Завтра – те саме… Його знову підключать до штучної нирки. І так буде до тих пір, поки не зроблять пересадку. Їх обох готують до операції.

А десь далеко від Києва трепетні Карпати в осінніх сіножатях, в дідусевім саду голосно гупають яблука, цвіте верес і грають у футбол його ровесники. Гомін і галас на стадіоні, воротар приймає удар, сміється сонце і гелгочуть, відлітаючи у вирій, дикі гуси. Засинаючи, відчуває, як розчиняється у серці музика болю.

Приснилось, що вибирається з чорної води в повітряно-білий простір, вдивляється в блакитні барви бездонних небес, що простягнулися у вічність. І мариться йому мама, яка завмирає ночами у тузі, бо їй сниться, що падають зорі.

Звучить крізь відстань прекрасна і сумна пісня. Володя прокидається і відчуває всепереможну жагу життя.

Коли священик оголосив у церкві, що хтось пожертвував на храм вісімдесят гривень, то тільки бабуся Марійка знала, що це Володя прискладав ці гроші, збираючи їх по гривні, бо щиро вірить у Боже милосердя. Хлопчик бере у руки олівець, малює розпечене сонце, голубе озеро, що віддзеркалює сумовиті дерева і мамині очі. Нечутний схлип виривається з дитячих грудей, повільно відступає біль і тиха радість, що в нього найкраща у світі мама, переповнює душу.

Прокляття

Василь Лісовецький почав глухнути посеред літа. Зрозумів це, коли перестав чути цокання годинника і спів пташок. У голові час від часу з’являвся дивний шум, після якого звуки навколишнього світу ставали все тихішими. Дружина слізно просила Василя поїхати до лікаря, але він вперто віднікувався. Лише коли почав іще й сліпнути, зрозумів, що самотужки з хворобою не впорається.

Діагноз прозвучав, як найжорстокіший вирок: пухлина головного мозку. Після важкої операції та кількамісячного перебування в столичній клініці Василь повернувся додому глухим і сліпим.

Дружина водила чоловіка за руку всюди, куди ходила сама, голила, купала, щоденно одягала його в чисту сорочку, розчісувала йому волосся і дякувала Богові, що зберіг Василеві життя.

Василя з Ганнусею, або, як він називав її, Нусею, звела доля на початку сімдесятих років. Закінчивши музичне училище, парубок працював у селі завідувачем клубу і вчителем музики одночасно. Він був неабияким скрипалем, організував ансамбль «Лейбики», члени якого згодом здобули славу весільних музикантів. Високого, вродливого та завжди веселого юнака немов магнітом тягнуло до гурту, скрипки та дівчат. За зароблені на весіллях гроші купив мотоцикл «Ява» і гасав на ньому по селу, як навіжений. Будь-яка робота горіла у Василевих руках. Він постійно жартував, співав, а за найменшої нагоди звабливими очима закохував у себе дівчат і навіть молодиць.

Василева мати мала крутий норов, тому, підбираючи собі невістку, а синові дружину, знаходила гандж чи не в кожної сільської дівчини.

Якось на початку січня, коли морозяне зимове повітря дихало пекучим холодом, юнак, роздягнувшись до сорочки, рубав дрова. Рипнула хвіртка, і на подвір’ї з’явилася Леся, Василева молодша сестра, яка навчалася у Львові, з незнайомою дівчиною.

– Знайомтеся, – сказала замість привітання. – Це – мій брат Василь, батяр і гульвіса, а це – моя однокурсниця і подруга Ганнуся, відмінниця, художниця і невиправна мрійниця.

– Доброго дня, – привіталася Ганнуся, простягаючи Василеві почервонілу від морозу руку.

– Чому така студена? – здивувався юнак і декелька разів гаряче хукнув на задубілу долоньку.

Дівчина зніяковіла, притулила зігріту долоню до свого личка і з подивуванням та захопленням подивилася на вродливого парубка, який легко, немов іграшкою, забавлявся сокирою, підкидаючи її високо так, що вона, декілька разів перевернувшись у повітрі, знову потрапляла йому до рук.

А наступного дня, проводжаючи дівчат до потяга, Василь запросив Ганнусю приїхати до них під час зимових канікул.

Ніщо не проходить повз материнське око. Магда Лісовецька (Василева мати) придивилась, що Ганнуся не достатньо вродлива, що фарбує нігті та брови.

– Ото, синойку, – почала облесно, – такі файні дівки вертяться близойко, що зір ся губить. Невелика то штука, дітинко, зв’язатися з міською зайдою, яка зупи зварити не вміє. Чуже – воно завсігди чуже. За домом, за родинов бануватиме, д’хаті десять літ не привикне. А ци-с видів, синойку, яке воно тонойке, волосів’я пасмами, ніс пиркатий. Та ти красен, як ясне сонейко, всьо при тобі. Маєш на столі і в коморі, співаш, як соловейко, горівков ся не обпиваєш. Ци не вглупієш у зайду залюбитися?

Василь почувався враженим у саме серце.

– Краса, мамо, у душі захована, – промовив докірливо.

– Ого-го, сину, много ти знаєш, де що сховане. Потихойки, помалейко, не кіпишуй. Туткаль жиєш, туткаль і шукай собі дівча. Оно по сусідству Марися Митрова – біленечка, із сивими вічками, з чорними брівками. Бери, закіль не пізно, закіль нихто не злакомився на каміницю, то і є твій час.

– Але ж я нічого до неї не відчуваю.

– Притисни кілька разів д’собі, то й відчуєш. Ба, а до сеї вже-с за один день відчув? Сміх, та й годі. Чи ти всліп, що не видиш, яка вона магулювата?

– Годі, мамо. Дівчина як дівчина. Дуже мила, приємна, – не здавався Василь.

– Бодай-сь всліп… та бодай-сь всліп, коли не видиш того, що всі видят! Ти її тепер не видиш, а коли увидиш, буде запізно. Кулаки меш гризти, а не відтрутиш, бо то вже твоє.

На зимові канікули Леся приїхала без Ганнусі, бо мама заборонила привозити подругу. Василь, не довго думаючи, гайнув до Рогатина, де жила дівчина, незважаючи на мамині заборони і прокльони.

Не сподівалася побачити Василя, але неймовірно зраділа його приїзду.

– У першу хвилину, коли-м тебе побачив, зрозумів, що ти мені вже люба. Маєш бути моєю.

– У вашому краї людину звідусіль оточує казка, – шепотіла щасливо.

– Житимеш у нашому краї. Житимеш у казці.

– Мовчи, бо наврочиш.

– Мовчу.

Не допомогли ні материнські сердиті сльози, ні батькове похмуре мовчання. Василь щотижня їздив до Львова, разом з Ганнусею вони ходили в музеї, на концерти, цілувалися, обнімалися, а після Зелених свят написали заяву до РАЦСу. За місяць отримали свідоцтво про одруження. Опісля поїхали на озеро Синевир, до фортеці Тустань і на скелі Довбуша.

– Загадай бажання, і я його виконаю, – шепотів щасливо, цілуючи молоду дружину.

– Хочу, щоб ти освідчився мені по-бойківськи, – кокетувала Ганнуся.

– Нусю-Нусечко! Люблю тя так щиро, як можна лиш любити. Цілував би-м тя сночи і зранейка, як малейке дітинча, водив би-м тя горами і долами, щоби всі люди, які нас увидят чудувалися нашому великому щистю. Загартав би-м тя у такі збиранки, яких нихто николи й не видів, укладав би-м тя горілиць на пахучому сіні, щоб звізди небесні засвідчили, яка-сь красна, віддав би-м те остатну сорочку, лем би вічка твої до мене сміялися.

Відтоді і стала Нусею.

Нуся з Василем учителювали. Їхнє життя, як тепле літнє повітря, попливло розмірено і спокійно. За півтора року в подружжя народилася донечка Настуня, а невдовзі після хрестин молода сім’я переселилася у новозбудовану хату, стіни якої Нуся розфарбувала власноруч.

Коли переступили поріг нової оселі, подала Василеві скрипку і попросила заграти «на долю». Невідома їй досі мелодія звучала то розпачливо, то щасливо, то весело, то звабливо. Закохані душі з’єдналися у тому пісенному вирі блаженства, сподіваючись на добру і щасливу долю.

Всепереможна пристрасть Василя до божевільно швидкої їзди не вщухла навіть після народження дитини. Якось у неділю, обминаючи п’яного сусіда, не впорався з керуванням і перекинувся, добряче вдарившись головою до дороги. Не пам’ятає, хто його підняв, хто допровадив додому. До лікарів не звертався, бо вважав, що голова була захищена шоломом і що все само собою минеться.

На Покрову Нуся одягнула чоловіка у вишиванку і повела через ліси у сусіднє село до його рідної сестри Лесі на празник. Ішли поміж зеленими соснами і ялицями, міцно тримаючись за руки, наче діти. Сонце пригрівало, немов посеред літа, і тільки пожовкле листя у мовчазному лісі нагадувало про осінь.

– Я живу неначе у страшному підземеллі, не бачу найменшого сонячного промінчика, не чую власного голосу, і лише твоя рука тримає мене на цьому світі, – промовив тихо, але з великим жалем.

– Колись я думав, що так мучаться після смерті нерозкаяні грішники: вони нічого не чують, не бачать, цілковита темрява і загробна тиша поглинають їхні душі. Але їм іще важче, ніж мені, бо в них немає рятівної руки.

Нуся погладила чоловікову сиву, як лунь, голову і заговорила, начебто забувши, що він її не чує: «Вічної радості не буває, Василю, мусимо разом нести цей земний хрест, що став тепер сутністю нашого життя».

На празнику родичі спочатку співчутливо і ніяково дивилися на Нусю з Василем, дивувалися їхньому приходу, а згодом, звикнувши, не звертали уваги – пили горілку, співали й жартували, бо празник є для того, щоб веселитися.

– Такий світ важелезний, такий гіркезний, так тяжененько на ньому гарувати, як камінь глодати. Нагла несподівана смерть звалила Нуську Лісовецьку просто на оборі, коло самої студні, – зупинялася чи не біля кожного подвір’я дев’яносторічна баба Домка, повідомляючи новину. – Добре, що небіжка Магда того всього не видит.

Люди миттю збіглися на Василеве обійстя: хтось голосив, хтось замітав подвір’я, жінки прибирали кімнати. Нусина подруга повідомляла Василевій доньці Настуні і сестрі Лесі гірку новину. Ніхто не знав, як про це розповісти Василеві, тому вирішили дочекатися приїзду доньки і сестри. Проте Василь, простягнувши поперед себе правицю, вийшов надвір, довго стояв, втупившись невидющим поглядом у простір, а потім, хитаючись, пішов з простягнутою рукою просто до того місця, де на лаві під старою липою лежало тіло його Нусі, яке студеніло.

Старість

Осінній день випливав з туману, наповнювався сонцем, позбуваючись смутку, і ставав таким світлим та ясним, що Марії від зворушення хотілося плакати. Ковтаючи сльози, вона мовчки дивилася через вікно на в’янучі айстри і похнюплені чорнобривці, що поникли в передчутті зими. Вдень ще сяк-так, а коли надходила ніч, страх огортав душу. «Якби ж то лягти і вмерти, а коли зляжу, що діятиму сама, як даватиму собі раду?» – муляла не даючи спокою думка.

Але ніч минала, надворі розвиднялося і цей страх на трохи відступав. Надія теплом зігрівала серце зсередини. Перемотуючи думи, Марія сумно дивилася через вікно як облітало з дерев останнє листя. Душа поринала в спомини, неначе у повінь.

Сім’ї не створила, бо так їй було на небесах записано. Закохувалася двічі. І двічі мчала у мріях до зоряних мелодій, навіяних вітрами юності, а вдарившись серцем об крижану брилу байдужості і зради, переживала миті нечуваного потрясіння. Після того, вкутавшись у мовчанку і печаль, ішла до лісу, який ні про що не питав, зате все розумів. Неприкаяна і сумна прямувала навмання, бродила хащами, затискаючи долонею серце. Ліс зігрівав її своєю ласкою, огортав спокоєм, захищав мовчазною могутністю, повертав до життя.

Працюючи сільською вчителькою, щомісяця відкладала із зарплатні частину грошей на подарунки самотнім перестарілим та дітям-сиротам, які таємно передавала за відповідну винагороду сільським листоношею. Попрощавшись із школою, відчула свою безпомічність і затужила душею.

Рятував церковний дзвін. Сповіщаючи про Богослужіння, підносив дух до Господніх висот, вкладав у руки ціпок і кликав до храму. Там вона знаходила тепло земне і Боже, заспокоєння та надію, забувала про біль у серці та суглобах і чорну безодню нічних вікон.

Блуд

– Ну то що, з чим пішли, з тим прийшли? – тихо запитав старий паламар, підходячи до гурту людей, що зібралися біля церкви.

– Та Бог його святий знає, куди міг подітися чоловік. Ніби у воду канув! Обійшлись-мо ліси в радіусі сім кілометрів від села, вже дев’ятий день шукаємо. Не минаємо ні рову, ні потоку – гукаємо, кличемо, та ба…

Сьогодні свято Успення пресвятої Богородиці, але люди на те не зважаючи, розійшлися по лісах. «Мо’, вовки з’їли,» – сумно розвів руками Василів сусід.

– Якби з’їли, то хоч який-небудь знак би лишили. Був одягнений, взутий. Не з’їли ж разом з черевиками, – обізвався Дмитро Загородний, витираючи розпашіле лице.

Вечоріло… Людей збиралося все більше і більше.

– Бог його знає, що діяти? Хоча нас і багато ходить на пошуки, але під кожний кущик не заглянеш.

– От би вертоліт найняти! – несміливо обізвався якийсь хлопчина.

– Що там з вертольота побачиш? Галуззя поспліталося, гілля таке буйне, що в лісі аж темно, а ожинники які. Та вони грошей на хліб на мають, не те, що на вертоліт.

– Мабуть, смерть настигла Василя в лісі, стільки днів і ночей без їжі.

– Мо’, яблука які знайшов або груші.

– Ночі вже по-осінньому холодні, а він хворобливий.

– Дивно, що таке трапилось, бо він ті ліси вздовж і впоперек сходив, він кожну стежину в лісі знав, як у своєму саду.

– Блуд вчепився чоловіка, а блуд – то диявол, сатана. Він доти водитиме людину, поки та не знесилиться і не впаде без тями. Мій Степан минулого року заблукав у зворі, то ходив дві доби, кілька разів приходив на одне і те саме місце, а вийти не зміг, – обізвалась Грибова Михайлина. – Коли пастухи зустріли його, то він вже говорити не міг, нікого не впізнавав.

– Людоньки кохані, сусідоньки і родино, зійдіться ще завтра. Може Бог допоможе знайти тата. Якщо мертвий, то хоч похороню по-християнськи, аби собаки кісток не гризли, а душенька не мучилась, – плакала Василева дочка Настя, що прийшла з лісу останньою.

– Чим довше зволікати, тим менше надії на порятунок, – сказав хтось з гурту.

– О, німа Кароля знову прийшла, – завважила якась молодиця.

– Та що з того, все одно нічого не розуміє, не чує, не говорить. Ходить, як мара. Погляд у неї такий зловіщий, як у відьми, – добавила інша.

– Дарма ви так про Каролю, вона добра, милосердна. І чує вона, от тільки не говорить, – обізвалась Каролінина сусідка.

– Ходіть, Каролю, до гурту, чого ви?

Німа несміливо підійшла і кивком голови запитала: «Нема?».

– Нема, нема. Завтра знову підемо шукати.

Чорні очі німої, що двома вуглинками палахкотіли на поораному зморшками обличчі, вражали глибоким сумом. Вона переводила погляд з одного обличчя на інше, притуляючи до грудей порепані руки.

– Хай йому грець цьому життю. Думай щодень, як жити, а ще невідомо, як прийдеться вмирати, – махнув рукою паламар.

Пригнічені люди сумно розходились по домівках.

Василь, обезсилений до краю, впав під роздвоєний стовбур одинокої берези, що невідомо звідки взялася між молодими соснами.

– Все. Більше ні кроку не ступлю, тут і помру. Це мені за Каролю.

Заплющивши очі, жадібно вдихнув пахучий запах житнього свіжоспеченого хліба, що невідомо звідки взявся у лісі. Опухлі ноги, що досі пекли пекельними вогнями, приємно охолоджувались, ніби опущені в джерельну воду, а з піднебесся виразно доносились мелодії дзвонів:

– Бам… бам… бам…

– Мій ангеле, підведи мене, най визнаю свій гріх не прощений.

– Бам… бам… бам…

– Кароля не могла говорити, ангеле. Та ні, що я кажу… Вона говорила серцем, очима, руками. Як мене зваблювали її загадкові очі, її ніжні уста… Як вона кохала мене… Я зрадив її, ангеле.

– Бам… бам… бам…

– Люди говорили про неї найбрудніші речі, при ній говорили, бо думали, що не чує. Вона все чує, ангеле.

– Бам… бам… бам…

– Кароля втратила дар мови, коли побачила закатованого батька. До того вона говорила і дуже гарно співала, але я її голосу не чув, бо прийшла до нашого села уже німою. Прийшла, тримаючись за мамину руку. Їх називали бесарабцями. Жоден з парубків не наважувався зачепити німої вродливої дівчини. А я… я покохав її, ангеле.

– Бам… бам… бам…

– Денис мій син. Ніхто про це не знає. Я одружився з Катериною, коли йому минув рочок. За німу Каролю знала тільки моя мати. Це вона нас розлучила.

– Бам… бам… бам…

– Я зістарівся, ангеле, але мене все життя супроводжують Каролині очі. Я чую дзвін, та не бачу неба. Вже не Кароля, а засмучений Христос пильно дивиться у мою чорну душу. Настав мій судний день. Врятуй мене, ангеле.

– Бам… бам… бам…

Йшла густими нетрями, плутаючись у пасмах пожовклої трави, зазираючи під кожен кущик. Йшла сама, втративши надію дочекатись доброї звістки від рятувальників, що кожного дня розходилися по лісах. Йшла, плекаючи надію знайти того, хто, обдуривши жорстоку долю, що прибила їй на уста печать мовчання, обігрів її самотність лагідним поглядом, подарував їй сина і, зникнувши з її життя серед квітучого літа, навіки залишився у серці. Йшла вперше до нього сама.

– Світ повний таємниць, а як на одну поменшає – невелика біда, – розганяла надією смуток.

Коли завагітніла і зрозуміла, що Василь покинув її – пішла з села світ за очі. За кілька днів посивіли волосся і душа. Коли повернулась з Дениском на руках, він уже був одруженим, а маму, що невдовзі після її зникнення померла, похоронили чужі люди.

Отак і жила – самотня, німа, сумна, з тугою у серці і дитиною на руках.

Денис, не маючи і півтора року, почав говорити. Боже, яка ж то була радість для неї, коли вимовив перше слово «мама». Змирилася з долею, заховавшись у сутність життя. Безпросвітна робота і турбота за сина поглинули найкращі роки. До серця стікали і Василеві прикрощі: коли захворів – німо молилася, щоб одужав, коли повдовів – всоте чекала, щоб повернувся. Не судилося. Добре, що Денисові усміхнулася доля – закінчив інститут, одружився, живе у місті. Розтривожене серце тупо щеміло.

– Він мертвий, Боже мій, Боже. Яка німа тиша навкруги, яка недоречна моя гризота на старості літ.

Колючки ожини до крові роздирали Каролине обличчя, боляче впивалися у пальці.

– Яка непроглядна тьма окутує ліси вночі, а дощі… «Я нічого в світі не боюся», – казав колись пригортаючи мене до широченних грудей. – Коли то було… А тепер заблукав у рідних лісах і вибратись з них не можеш.

Вийшла з гущавини, ніби зі сну, і втомлено пішла бором. І раптом почула стогін…

– Це мені причулося, – подумала. Але стогін повторився. Метнулася вправо, пильно вдивляючись під кожне дерево. Побачила… Лежав на густому моху лицем до неба, широко розкинувши руки. Зліва від них почулися голоси людей. Кароля з усіх сил намагалася підняти Василя, але опухле тіло було важке від глини. Він був без свідомості. Голоси наближалися, Кароля вже чула їх зовсім близько. Швидко пішла назустріч, панічно боячись знову загубити Василя. З жахом усвідомила, що люди завернули в другий бік, бо голоси почали віддалятись. Кароля замахала руками, ніби хтось міг її побачити, але німа тиша знову огорнула бір.

– А-а-а! – раптом голосно закричала Кароля і злякалася свого голосу.