Психоаналіз і викрутка

Глава 1

Андрій Конопко вважав себе розумною людиною… розумною, але недооціненою вітчизняною медициною. Ну як можна так оплачувати працю медика: це ж гроші по суті, а не зарплата кваліфікованого фахівця – тому що працювати потрібно з почуттями і мозком пацієнта, а це тобі не гайки на конвеєрі закручувати! І начебто не бідував наш лікар: квартира на Новому Львові – не шикардос, звичайно, але сімдесят шість квадратів з індивідуальним опаленням і пристойним видом з лоджії – теж чогось, але коштує у наш час! Ремонт під «євро», як у наш час модно давати оцінку дизайну приміщень: підвісна стеля з діодним освітленням, німецький ламінат під ногами, іспанська сантехніка у ванні і туалеті – на кухні взагалі повний фарш, як каже наше молоде покоління. Та і сам Адрюша був цілком собі нічого ще, як для чоловіка з туманно-непоганими перспективами на найближче майбутнє – всього лише сорок років, як побачив світ своїми очицями. Була машина, як же лікареві без машини – але нічого такого особливого, вживана «Шкода», яку пригняли під замовлення з Прибалтики, – разом з розмитненням і усіма супутніми справами обійшлася лікареві всього в неповні вісімнадцять штук вічнозелених американських бабосів. Скажете, дорого? Ага-ага, напевно – адже за такі гроші цілком можна було б узяти вітчизняний «Ланос», і ще б залишилося. приміром. Але, як мовиться – Ланос Шкоді не пара, а тим паче, що стан авто з Європи виявився дуже і дуже приємним. Але це із слів автомеханіка, який оглядав тачку, – сам же Андрій розбирався в автомобілях, як півень в ковбасних недогризках.

Загалом, такий собі типовий лікар сучасної української медицини – ніби і платить держава мало, але ногами на роботу ніхто не ходить… десь приблизно так! Тепер щодо туманно-непоганих перспектив в найближчому майбутньому: грунтувалися вони у пана Конопко на результатах щільного знайомства з представником однієї вітчизняної контори. Це якщо не сказати пряміше – місцевою фармацевтичною фірмою, оскільки вказана контора розташовувалася безпосередньо в його рідному місті Львові, де з народження мешкав, а нині ще і непогано підробляв наш лікар. Прийшов до нього в поліклініку якось чоловічок – якраз пацієнтів на прийом за дивним збігом обставин не було в коридорі – і це якраз більш-менш зрозуміло. Адже Андрій не був ні сімейним лікарем, ні окулістом і навіть не дерматовенерологом – люди дуже неохоче поки що у нас ходять до психотерапевтів і різних психоаналітиків – що, по суті, одне і теж! Загальновідома практика, коли лікарі підробляють своєрідними розповсюджувачами деяких лікарських препаратів, як звичайнісінькі менеджери по збуту. Або ж просто отримують якийсь відкат від фармацевтичних компаній, коли пацієнт іде в потрібну аптеку і там купує потрібні(прописані лікарем, звичайно ж) ліки – ну, те, що доктор прописав. Хто не чув приблизно ось таке формулювання від свого лікаря (у різних варіаціях, природно):

– Беріть рецепт і йдіть ось в цю аптеку – там купите, що я вам виписав(ла), приймайте… потім на повторний прийом. У інші аптеки не ходіть – там дорожче, а ось саме в цій аптеці постачання напряму від виробника,… та і аптека якраз тут недалеко!

Загалом, в результаті півгодинної розмови (благо що бажаючих отримати кваліфіковану психоневрологічну консультацію не знайшлося за цей час – ручку кабінету не смикали і в двері не стукали) сторона, що представляє фармацевтичного виробника з одного боку, і лікар-психотерапевт, з іншої, прийшли до деякого консенсусу. А саме: фірма береться забезпечувати лікаря новою серією препарату за чисто символічну плату, але із зворотним зв'язком! Тобто лікар лікує, приписує пацієнтам ці препарати нового покоління (може навіть продавати їх за власним розсудом – постачальника це мало цікавить), але натомість ескулап повинен уважно спостерігати за пацієнтами, що приймають саме цю серію препаратів і вести історію хвороби. Фармацевтів цікавить все, що з цим поняттям пов'язане: записувати хід лікування, дози і періодичність прийому, реакції на речовину, є прогрес або навпаки, є регрес і так далі. Все передавати в електронному вигляді на вказану поштову скриньку… чи особисто кур'єрові корпорації, коли той принесе чергову партію препаратів докторові.

Андрійко сходу прорахував свій профіт: фірма-виготовник гівно не клепала, у виготовленні плацебо ніде не засвітилася – та і з чуток, він був не перший «торговий агент», кого підписали (добровільно, звичайно ж) корпоранти на співпрацю. Адже робили вони не лише психоневрологічні препарати, а і цілком звичні і потрібні ліки звичайних терапевтичних напрямів: ну там. животик щоб не хворів, голова щоб не мучила і таке інше. Але приймати таких пацієнтів прямо у себе в кабінеті остерігся: ну, тобто спочатку приймав, але коли внутрішнє чуття підказувало, що пацієнт дозрів для авангардного лікування, то відразу і пропонував експериментальне лікування, але вдома! Не всі погоджувалися, чого гріха таїти, незважаючи на внутрішню чуйку: люди побоюються потрапити в халепу – а саме тут не стільки за свої гроші побоюються – тут ризикуєш своєю головою, у прямому розумінні, а її потім і за бабосики не відновиш!

Але Андрій не був би психоаналітиком, якщо б не умів розбиратися в психологічному стані хворого – як правило, завжди міг знайти потрібні аргументи,… та і не підпільну операцію по пересадки лівої нирки все ж таки пропонував! Ціни теж притримував на низькій планці, адже ліки отримував, по суті, майже задурняк – тому для клієнта (тобто пацієнта) вартість новітнього препарату, що ще не потрапив в роздрібну мережу, виявлялася істотно нижче аналогів у вільній торгівлі. А це теж мало вплив на пацієнта, адже гроші рахують все – до того ж, до доктора завжди можна прийти без попереднього запису через цю безглузду систему «реєстратура-онлайн». Дурна, до речі, приблуда від вітчизняного Міністерства охорони здоров'я – люди все одно сидять в чергах, по талонах мало хто заходить в кабінет вчасно і причин тут декілька. Головна причина, на мій погляд – ця відсутність пунктуальності і поваги до пацієнтів у наших лікарів. Наприклад, прийом починається в дев'ять, талони на цей час заброньовані – а лікар приходить зазвичай на десяту – а що, почекають, я одна, а їх багато!

В даний момент у психолога Конопко було три активних пацієнта, приймаючих експериментальний препарат і звісно, вони приносили додатковий доход йому в кишеню – проте сам Андрій був честолюбною людиною і прагнув до самоудосконалення. А приватна практика із застосуванням новітніх препаратів, що ще не поступили в широкий продаж, – чи це не спосіб примножити свої знання, спостерігаючи в реальному часі хід лікування своїх хворих? Чи це не можливість самоудосконалення? Фахівець вважав, що у такий спосіб він вбиває двох зайців: компенсує недостатню зарплату від рідного уряду і росте як професіонал – тим більше що у фармацевтичній компанії теж працюють люди з медичною освітою, йде обмін інформацією, думками… загалом, там дурнів не тримають!

– Тупі будівельники! – лаявся вголос Конопко, обережно вирулюючи у дворі свого дому – де стоянки, де зручні під'їзди, де зручності для мешканців? Такі бабоси косять за нібито елітне житло, а будують гірше, ніж в СРСР – там хоч квартира була схожа на квартиру, коли в'їжджав – а тут що? Голі стіни, криві стелі і підлога, вхідні двері і вікна, які ще потрібно доводити до пуття… а,… ще котел там, так… без труб і батарей… забув! Де ж мені парканутися… понаставляли!

Після п'ятнадцяти хвилин легких метань лікареві все ж вдалося притулити свою «Шкоду» двома колесами на асфальті, а двома на газоні – хоч і почував себе свинею, але зробити тут нічого не міг. Так зараз скрізь, а він не біла ворона,… ех, пройшли ті часи, коли у дворі стояло пару старих «жигулів» і такий же старий, але понтовый «мерс». Холодне «Оксамитове» від Оболоні, яке чекало його ще з ранку в холодильнику, повернуло чоловікові доброзичливий настрій – до ранку невелика доза алкоголю розсіється в організмі і можна буде спокійно їхати на роботу, а доки… Майже роздягся, збираючись прийняти душ, як заверещав телефон голосом соліста «Назарета» Маккаферті – на клієнтів «особливого» методу лікування у нього стояла саме така мелодія. Глянув на номер зухвалого абонента і взяв трубку:

– Так… так, я удома… що? Зараз? А що сталося… добре-добре, приїжджайте, немає проблем – я вас вислухаю і огляну. Так, так… через скільки? Я зрозумів – через сорок хвилин, чекаю.

– Гм, сорок хвилин – спохмурнів чоловік, намагаючись вловити думку, що не встигла оформилася, – гаразд, час у мене є, зробимо все, як планувалося. А як все планувалось, шановний лікар-психоневролог Андрій Конопко, а? А план у нас простий: допити пиво, прийняти душ і щось проковтнути до приїзду пацієнта – тому не втрачатимемо часу, тим більше що зайві гроші нам не завадять!

До зазначеного терміну лікар підсохнув, висушив волосся і злегка набив шлунок, щоб вгамувати легкий голод – щільно повечеряти збирався після візиту,… але, як показала реальність – не так сталося, як гадалося! Далі події промайнули для Андрія швидко: дзвінок знизу з домофона, дві хвилини пацієнту на ліфт і таке інше… потім невеликий чи то скандал, чи то істерика вже у нього в коридорі квартири на тему «ваші пігулки дають взагалі негативний результат – я вам плачу не за це»! Репліка у відповідь «негативний результат – це теж результат» тільки розпалила конфлікт – втім, досвідчений психотерапевт швидко погасив скандал і хвилин через тридцять він знову залишився один в квартирі, задоволено перерахувавши декілька купюр. Зайшов у ванну, спрацювала чисто професійна звичка лікарів мити руки після кожного пацієнта – не у усіх, звичайно, є і серед докторів бруднулі. Вийшов і краєм зору уловив якийсь рух – секунда і Андрій отримав в обличчя струмінь погано пахнучої рідини, яка буквально обшпарила йому очі і збила дихання.

– Ти хто? Що ти тут робиш? Ти що зовсім з… – удар чимось твердим в обличчя відбив у лікаря подальше бажання спілкуватися культурно, і він зреагував на біль, схопившись за обличчя. пальці рук дивно липнули один до іншого – аааа, ні… не треба, ні…

Крик зірвався і перейшов в хрип, коли переляканий до мозку кісток раптовим поворотом ескулап відчув, як в його горло щось увіткнули – біль і жах охопили людину, а незрозумілий гострий предмет все встромлявся і встромлявся в його горло і обличчя, поки свідомість не покинула тіло. Напевно випадково цей предмет якось потрапив йому в око і проникнувши в мозок, обірвав життя лікаря – Андрій же бачив перед собою знайому людину, яка аж ніяк не могла бути професійним вбивцею, ніяк! Увесь цей короткий час мозок людини чомусь намагався згадати, що це за бридка рідина потрапила йому в обличчя, приголомшивши і засліпивши його на цей проміжок часу. Їдкий і осоружний запах і смак рідини приголомшував і збивав дихання, не даючи прийти в себе і розплющити очі, щоб якось дати відсіч збожеволілому відвідувачеві. Вже помираючи, він все ж згадав – це хлорка, звичайна хлорка, йому плеснули в обличчя звичайнісінькою хлоркою, яка є в кожному будинку… як безглуздо, плеснули хлоркою і закололи як різдвяну свиню до столу! Напевно душа Андрія, покидаючи тіло, присягалася більше нікого не лікувати вдома – але про це ми ніколи не дізнаємося напевно.

Подружжя Конопко: Андрій і Наталя, на момент вищеописаних подій майже не контактували один з одним особисто, перебуваючи в стані очікування суду, який повинен був їх розлучити. Наталія Конопко теж була не з бідних – але цей момент був абсолютно не її заслугою, і не її поки ще чоловіка – батьки мадам непогано забезпечили свою дочку, перш ніж відійти у світ інший (швидше за все, оскільки напевно причину смерті, як і тіла не знайшли). Поїхали якось подивитися на незаймані джунглі латинської Америки – так і не повернулися звідти, пропавши без вісті. Таким чином, наше подружжя Конопко останній місяць з невеликим (бо черга на судове засідання повинна була тривати ще майже два тижні) жило окремо один від одного. Кожен з фігурантів шлюборозлучного процесу мешкав зараз у своїй квартирі, іноді спілкуючись по телефону – в основному, першою дзвонила Наталя, і ці розмови ставали все коротше і все гостріше. Причому сама Натаха особливо не вибирала виразів – найпристойнішим серед епітетів, якими вона нагороджувала свого вже «майже не чоловіка», був вислів «козляра-бабник», що на її думку, мало під собою вагомі підстави.

Про своє особисте життя сама пані скромно умовчувала, хоч Андрію на неї було відверто фіолетово – головне, що на його квартиру його вже майже колишня дружина не претендувала. Сама розуміла – шансів поділити хату у неї нуль, може вийде щось з майна прибрати до рук – але тут теж все було відносно хистко. Проте ключі від квартири Андрія, де вони спільно жили майже десять років, у Наташі залишилися – сам чоловік про це знав, але не особливо парився – подружжя домовилося не заявлятися один до одного в гості без попередження, а тим більше – використовувати ключі,… та і замки Андрій не став міняти. До речі, а ось ключів від квартири Наталі у нього самого не було – як так трапилося, він вже і не пам'ятав – хитро вивернулася, стерво, свого часу – власне, в гості до вже майже колишньої половини він і не збирався в принципі, турбот і так вистачало! Коли у черговий раз в голові у Наташі знову оселилася ця безпричинна злість на Андрія, вона вирішила зірвати її на джерелі останньої – так робила завжди упродовж свого життя і особливо зараз, перед розлученням – дзвонила, лаялася і так знімала внутрішню напругу і злість.

Дітей у них не було – у всьому знову-таки винила Андрія, хоча тести на безплідність не здавали обоє… так воно усе і тягнулося, поки не лопнуло у вигляді заяви на розлучення. Чоловік трубку не взяв, хоча нічого нового тут вона не бачила – напевно тому вже конкретно набридли її постійні телефонні сварки і образи,… кинула погляд на годинник – напевно зараз розважається з якоюсь лярвою, щоб він здох! Гаразд – вирішила для себе, сьогодні нехай живе, за ніч підготуюся… і пішла дивитися чергову серію чергового нескінченного серіалу ні про що.

Ранок не приніс бажаного полегшення, причепитися до чоловіка не вийшло – той наполегливо не брав трубку, а напруга в мізках пані повільно наростала, не знаходячи собі виходу – а це вже було небезпечно! Коли злість остаточно захлеснула розум, кава з вершками здалася якоюсь бурдою без смаку, а чоловік наполегливо не брав трубку, пані вирішилася на екстраординарні дії, чого раніше собі б ніколи не дозволила – свого часу Андрій в досить жорсткій і ультимативній формі заборонив їй відвідувати його на робочому місці. Двері кабінету виявилися замкнутими… хоча графік прийому пацієнтів її чоловіком особисто їй був невідомий – цілком можливо, що саме сьогодні її чоловік, якийвже «закінчується» по термінах, приймає в другу зміну. У реєстратурі підтвердили, що лікар Андрій Конопко буде після двох годин – чекати біля дверей майже вічність було не в планах Наташі, і вона поїхала до однієї з подруг побалакати і убити час, тим більше що подруга підробляла вдома манікюрницею. На думку пані, це був ідеальний план поєднати приємне з корисним,… до приємного Наталя відносила можливість помити кістки своєму благовірному в товаристві чуйної подружки.

Справа рухалася повільно, але упевнено: нігті обрізувалися, нігті фарбувалися, нігті шліфувалися і так далі, а за неспішною бесідою дві знайомі неквапом обговорювали мужиків (особливо козляру Андрійка), чергову серію мильного серіалу ні про що, де головна героїня така красунька, але така дурна взагалі-то! Благовірний все так само нахабно ігнорував бажання дружини щільно поспілкуватися – коли б не нігті, серіал з дурепою і балакуча подруга, Наташа вже б вибухнула,… але поки що все обходилося без ексцесів. Коли нігті стали нагадувати Наталі шедеври Пікассо, вона покинула балакучу співрозмовницю і повторила візит в поліклініку, де мала намір упіймати знахабнілого поки що чоловіка і щільно з ним поспілкуватися. Але знову її наздогнав облом-с: двері кабінету виявилися все так само закриті, всередині було тихо, як не прислухалася пані, притулившись до дверного полотна, а біля кабінету було все також підозріло порожньо. Останнє, до речі, Наталію не особливо дивувало – в Україні послуги психо-нерво-терапевто-консультантів ще не були так широко затребувані у населення, як в тих же Штатах, наприклад. Люди, в основному, вирішували свої проблеми зі своєю головою самостійно – ну, поки не ставало відверто пізно або погано.

У реєстратурі теж нічим конкретним допомогти їй не змогли… чи не захотіли – давати мобільний номер лікаря кому попало було не в моді у персоналу поліклініки. Наталя ж вважала за краще не світитися тут як дружина цього самого відсутнього на прийомі лікаря,… щоб не виглядати повною дурепою в їх очах – смішно ж: дружина, а не знає де її чоловік? До того ж, в усіх докторів в країні прищеплена, напевно, з народження, поголівна звичка не приходити вчасно на прийом – і їй просто запропонували почекати під кабінетом. Потоптавшись в нерішучості ще півгодини під кабінетом, зробивши чергову спробу додзвонитися, Наталі в серцях пару разів штовхнула двері психо-кабінету і рішуче попрямувала до своєї машини, маючи намір все ж довести все до логічного кінця, і відвідати квартиру Андрія. Проте по дорозі зметикувала, що ключі від чужої, по суті, тепер квартири, залишилися у неї вдома – довелося на хвилинку зупинитися, щоб вирішити для себе дилему. Чи прийти і просто постукати (чи подзвонити в дзвінок, штурхнув для вірності ні в чому не повинні двері – залежно від результату ввічливого стуку). Або ж з'їздити додому, втративши трохи часу, взяти запасні ключі і зайти без дозволу – все-таки вони разом там прожили майже десяток років, вона там не така вже й чужа!

Вирішила не втрачати час і відвідати чоловіка поки що офіційно, тим більше що уся ця незрозуміла ситуація трохи нервувала – виклик адже йшов, але трубку наполегливо не брали. Ось якби автомат відповідав «абонент поза зоною досяжності» – тоді так, таке цілком могло мати місце,… наприклад, розрядилася трубка… чи поставив на беззвучний режим, хіба мало? Чи зламався апарат – нічого вічного немає!

Припаркувала своє малятко «Ніссан-мікру» без проблем: на дворі розпал робочого дня, вільного місця для її мікро-машинки навалом. Знайомий під'їзд підняв хвилю різних приємних спогадів,… піднялася на ліфті, квартира Андрія праворуч від ліфта. Постукала і для вірності ще і подзвонила, прислухаючись до звуків усередині – мелодійний передзвін за дверима був таким знайомим… але ніхто не відповів, ніхто не підійшов до дверей, ніяких кроків або шуму усередині теж не вловила – все-таки двері стояли подвійні, добротні дерев'яні двері глушили майже всі звуки усередині квартири. Згадала, як Андрій колись їх встановлював – не сам природно, заплатив – приїхали, привезли, поставили якісь люди, ще тоді запам'ятала одну фразу цих майстрів «Без дурних чвертей і фільонок»! Що це означає, так і не втямила для себе ні тоді, ні згодом – та і за великим рахунком, їй було на це плювати – на вигляд солідні, гладкі і блискучі від лаку,… вічко під старовину, багатотональний дзвіночок на додаток. Згадала ще, що чоловік хотів перекрити коридор на дві суміжні квартири – так багато хто робить, адже так і тепліше і надійніше… напевно.

Але сусід чомусь не захотів скидатися на загальні двері – тому відразу зі сходового майданчика був прямий доступ до їх квартири і квартири незговірливого сусіда. А ось сусіди навпроти якось домовилися і перекрили прямий доступ до своїх дверей – навіть камеру поставили,… відеофон, чи що? Ні, якось ця штука по-іншому називається… домофон ніби – Наталі наморщила лобик і знову подзвонила – і знову тиша у відповідь. Витягнула мобілку і у котрий раз знову набрала номер чоловіка… секундне очікування, і їй здалося, що вона щось почула із-за дверей.

– Андрій, відкривай! – пару разів стукнула кулачком по лакованому дереву і штовхнула для вірності чобітком – знову з якоюсь шльондрою закрився, я доки що твоя дружина! Сволота…

Від злості, що раптом накотила, схопилася за ручку дверей і смикнула – до її подиву, виявилося не замкнуто – ручка слухняно пішла вниз, клацнув язичок замку і двері трохи відкрилася. Наталя декілька секунд із спантеличеним обличчям намагалася усвідомити цей факт, утримуючи ручку в руці, поки не зрозуміла, що тут щось не так.

– Андрійко, ти удома? – жінка осміліла і зробила декілька кроків всередину, але далі передпокою не пішла.

Якийсь сторонній, знайомий і неприємний запах зупинив її майже відразу ж за порогом, відбивши бажання йти далі. Руки знову намацали в кишені плаща смартфон, і вона знову набрала останній номер – парою секунд пізніше здригнулася від музики, що несподівано голосно заграла, вириваючись з крайньої кімнати, – там була вітальня, як пам'ятала вона розташування кімнат. Андрій любив іноземний рок, завжди ставив і міняв мелодії – ось і зараз в її вуха вгризалася якась незнайома, але ритмічна мелодія з вітальні.

– Це хлорка! – здивовано пробурмотіла гостя, швидко розібравшись із запахом – Андрій!?

Був ще другий компонент цього неприємного запаху навколо неї, який не піддавався упізнанню, – Наталя скинула виклик, оскільки в цій незрозумілій ситуації така кричуща мелодія сильно нервувала її. Наталі повільно рушила всередину квартири, машинально закривши за собою вхідні двері – так вона робила завжди, хоч удома, хоч заходячи кудись ще. Потім декілька довгих митей дивилася на труп, що лежав в дивній позі, на її вже на усе 100 % колишнього чоловіка, дивилася на калюжу крові, що розтеклася досить широко навколо голови Андрія. Дивилася і не могла нічого з себе видавити, немов зупинилося дихання, немов закам'яніла, дивлячись на цей жах – в те, що відбувається, її мозок ніяк не міг повірити. Потім свою справу зробив другий непізнаний компонент запаху в квартирі – це була кров, що ж ще там могло пахнути?! У жінки на кров ще з дитинства реакція була різко негативною – їй ставало погано, навіть коли вона здавала кров з вени на аналізи. І тут незрозуміло, що саме так подіяло на свідомість: чи то невловимий, але такий чіткий запах цієї біологічної рідини, чи то її тваринно-відразливий вид – багрова калюжа навколо тіла її Андрія подіяла на жінку як каталізатор.

З важким схлипом Наталя повалилася на підлогу, прямо на труп чоловіка – в очах раптом побіліло… потім жінка нічого не змогла згодом згадати. Скільки так пролежала, невідомо – але коли прийшла в себе, нічого не розуміла: де вона, чому? Ситуацію виправив косий погляд управо – очі наштовхнулися на голі п'яти… хто… ні, це ж мій Андрій – мозок обробив нові дані, зіставив із вже наявними фактами і зробив правильний висновок: її чоловіка убили! Бажання посваритися і злості не було і в помині – жах ситуації спровокував наступну реакцію на смерть близької людини – Наталі судорожно забилася на підлозі, абсолютно не звертаючи уваги на те, що бруднилася в крові того тіла, що лежало поруч. Жінка спочатку ридала, хрипіла, потім перейшла на крик – доки мозок у черговий раз не погасив її свідомість.

У Марка день якось з ранку не задався: голова чогось бо-бо, на вулиці звична львівська погода – сумний, дрібний безперервний дощ. А ще і ця чортова дурна собака з квартири над ним,… така ж дурна, як і її хазяйка – постійно у неї щось падає з рук, або ще звідкись – і все прямо йому на голову,… ну, тобто, їй на підлогу, а йому на голову! І ця дрібна осоружна чотиринога гнуся відразу ж заливається своїм дзвінким гавкотом, немов обзиваючи свою безглузду і незграбну хазяйку: «Яка ж ти дурна, гав-гав»! Навіть міжповерхове перекриття не в силах заглушити цей дурдом! Справедливості заради, варто було б відмітити той факт, що окрім ось цих нескінченних падінь чогось, ніяких інших претензій у Маркіяна не було до сусідів зверху. Ніяких потопів, шумних гулянь, криків і скандалів згори не було – але ось цей собака… біси б її побрали! Так що сьогодні з ранку все повторилося, але під акомпанемент дивного легкого головного болю – напевно вчора горілку з вином змішав… чи йому змішали?

Погляд впав на тіло, що сопіло поряд з ним, – рудоволоса… е… жінка… чи дівчина, займала добру половину його «траходрому» – так він любовно і ніжно називав своє ліжко 2,1х2, 1 метра, куплене їм ще три роки тому під акцію. Такий собі любовно-сексуально орієнтований предмет меблів з ортопедичним матрацем, де кожен вечір щось ворушилося,… не рахуючи, природно, хазяїна хати. Брав в меблевому магазині на Пасічній, з доставкою, з монтажем і трирічною гарантією – щодо останнього факту ще тоді неабияк дивувався – це ж не автомобіль, на який дають три роки гарантії або сто тисяч пробігу,… що швидше настане. Ще тоді в магазині пожартував з продавщицею про те, що нехай краще дадуть гарантію на три сотні жінок, яких він трахне на цьому ліжку. Продавщиця гумору не оцінила – напевно у неї з цією справою було не дуже, хоча на погляд Маркіяна, вона була цілком собі ще в темі… ги-ги. Так от, повертаючись до тіла, що лежало зараз поряд з Марком і що нахабно сопіло, – впритул не пам'ятав обличчя чергової подруги, тому довелося встати, пару разів глибоко зітхнути, розгонячи кров в жилах і потягнутися, проганяючи сонливість. Накинув халат на голе тіло і обійшов ліжко збоку, щоб трохи краще познайомитися з об'єктом вчорашнього сексу.